Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3677)
З потоку життя (6894)
Душі криниця (3705)
Українці мої... (1510)
Резонанс (1606)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1756)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
БАЛУХ ПОЧАВ ПРОХОДИТИ РЕАБ╤Л╤ТАЦ╤Ю
Приватна кл╕н╕ка «Нодус», в як╕й найближчими м╕сяцями проходитиме реаб╕л╕тац╕ю та...


ЙОГО НАЗИВАЛИ «СТР╤ЛЕЦЬКИМ БОЯНОМ»…
С╕човий рух в Галичин╕ був позначений неабияким сплеском народно╖ творчост╕, саме в цей пер╕од...


ПРИСВЯТИВ ЖИТТЯ ТЕАТРОВ╤
Хрестомат╕йний автор, знайомий нам з╕ шк╕льних п╕дручник╕в – ╤ван Карпенко-Карий, нин╕...


УКРА╥НСЬКИЙ МОЙСЕЙ – МИТРОПОЛИТ ШЕПТИЦЬКИЙ
Духовна велич укра╖нського Мойсея – митрополита Шептицького – безц╕нний дар нашого...


НЕ СТАЛО ВАДИМА РО╥КА…
11 вересня п╕шов з життя Вадим Михайлович Ро╖к, син кримсько╖ укра╖нсько╖ вищивальниц╕-геро╖н╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 23.12.2005 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#52 за 23.12.2005
Як живеш, Євграфе Івановичу?
Яків ІВАШКЕВИЧ, ветеран війни і праці.

Зустрівся я з ним у ліфті ненароком. Саме тоді перебував у Черкаському обласному військовому госпіталі інвалідів Великої Вітчизняної війни. Мій термін лікування в ньому вже завершувався, а в нього тільки починався. Та скільки б часу не пройшло, а все-таки пізнали один одного, хоч і невблаганно змінилися за довгі роки розлуки, проте зналися ще з далекого дитинства. Я родом з Пальчика, він - з Луківки, що поруч. Ці села засновані ще за часів Гетьманщини, тож їхня доля упродовж віків понад берегами Тікича аж до наших днів була нероздільно спільною. Моя тітка Марія, батькова рідна сестра, ще до жовтневого перевороту вийшла заміж за луківського козака Миколу Тараненка, а поруч цієї нової сім'ї, через дорогу, мешкала велика родина Кравченків.
Гірка доля спіткала ці родини після суцільної колективізації та сталінського голодомору 1932 - 1933 рр.: моя тітка Марія та дядько Микола померли від голоду, залишивши напризволяще сиротами двох ще неповнолітніх дітей - Тетяну та Олексія. Якраз у ту пору з тої ж сумної причини відійшли у вічність і мої дід та баба, які жили в Пальчику разом з нами. Тож моїм батькам довелося опікуватись назрілими клопотами. Важко було їм з цим лихом, а ще й від виснажливої колгоспної роботи. А я ще лише на ніжки сп'явся, малий був. Йдучи на роботу, батьки залишали мене самого в хаті. Одного разу мати під вечір повернулась з колгоспних буряків і знайшла мене непритомного на печі, замотаного в ганчірках. Ледве одволодали від тої голодної непритомності з допомогою сусідів. Тоді я вже взнав і своїх двоюрідних сестричку і братика, що прибігали до нас з Луківки. Згодом мої батьки і мене брали з собою в Луківку, провідуючи племінників та їхніх сусідів через дорогу. Вони якось той голодомор пережили. Я бачив четверо дітей. Найстаршого звали Михайлом, за ним був Євграф, дівчаток двоє.
А їхнього батька звали Іваном, як і мого. Та, як ото в народі кажуть, одна біда йде та й другу за собою веде... Не минула вона і сусіднього двору. Осінньої темної ночі до їхньої оселі "чорним воронком" під'їхала група енкаведистів у шкірянках. Незважаючи на плач та розпачливий лемент дітвори й дружини, забрали з собою господаря, Івана Кравченка. Тої ночі енкаведисти арештували ще з півтора десятка таких же односельців, покірних колгоспних хліборобів, так званих "ворогів народу". Те ж трапилось і в Пальчику, де було схоплено енкаведистами кількох людей, запідозрених у контрреволюційній діяльності.
Згодом життя в цих селах розпогоджувалося. Луківський колгосп носив ім'я Сталіна, а пальчиківський - Блюхера. Люди невтомно працювали в полі, в бригадах, на фермах, діти вчилися в школах.
У Луківці діяла початкова школа, а в Пальчику - неповна середня. Невдовзі й колгосп у Пальчику перейменували - назвали його іменем М. Горького, бо герой громадянської війни Блюхер виявився "ворогом народу". У зв'язку з цією подією ще хтось постраждав з односельців. Луківські діти навчались згодом в Пальчиківській неповній середній школі, або в такій же Піщанській - кому як було зручно. Середню ж освіту, хто з учнів цього прагнув, можна було здобути в Петраківській, за десять кілометрів від згадуваних сіл. Отож найстарший син з родини Кравченків незадовго перед війною закінчив Петраківську середню школу з Похвальною грамотою, після чого поткнувся з документами в педінститут, але йому там відмовили, бо ж в особистому листку було зазначено, що його батько репресований. Підріс Євграф і теж подався в Петриківську СШ. Переступивши поріг 8-го класу, згодом покинув навчатися через брак коштів: за навчання в середній школі треба було платити гроші, хоч, як казали тоді, "жити стало краще, жити стало веселіше". Михайла Івановича було призвано в Червону Армію.
Але згодом почалася найжорстокіша в світі війна, наслідки якої відомі всім. І я, восьмикласник, і Євграф, підлітками, опинилися на окупованій німцями території. То було для нас велике нещастя. Довго довелося чекати своїх визволителів, щоб влитись в їхні ряди і громити ненависного ворога. Євграфа в Червону Армію призвав польовий військкомат, і він в домашній одежі, аж поки не переодягли в армійську, пройшов фронтами аж до кінця війни.
- Отож, як живеш, Євграфе Івановичу?!
Відповів: - Так, як і ти, що сюди попав.
Ось його маршрут фронтової і трудової діяльності.
З березня 1944 року вісімнадцятирічним юнаком воював в 94-ій гвардійській дивізії, яка нас визволила, в 289-ому стрілецькому полку, в районі Дубоссар (Молдова) був поранений. Лікувався у військовому госпіталі під містом Знам'янкою. Після одужання потрапив у 7-й механізований корпус, 84-й танковий полк, де був знову поранений. Далі брав участь у визволенні Будапешта (Угорщина), міст Брно, Прага (Чехія). Нагороджений за участь у боях з гітлерівцями спочатку медаллю "За бойові заслуги", потім двома медалями "За відвагу" та орденом Червоної Зірки, іншими медалями. За відмінне виконання бойових завдань на фронтах відзначений також кількома подяками Верховного Головнокомандувача та орденом Вітчизняної війни І ступеня. Насамкінець брав участь у боях з японцями на Забайкальському фронті. З війська був демобілізований 1949 року.
Другого дня, полишаючи госпіталь, на прощання я ще раз відвідав свого побратима в його 615-й палаті. Порозмовляли ще раз душевно, бо долі наші майже однакові, та й села наші, в яких народилися, нині об'єднані одною сільрадою і одним спільним сільгосппідприємством під промовистою назвою "Україна". Ще раз подивився на свого вже вісімдесятилітнього друга, якому недавно у Вінниці в обласній лікарні хірурги зробили складну операцію, на його трохи засмучене обличчя, посивіле волосся. Понад 60 років минуло від завершення війни, а це невимовне горе не забувається, нагадує про себе давніми ранами, а ще й тим, як важко було піднімати країну з руїн, самому вчитися і вчити дітей. У нього їх троє, і всім їм дав раду, хоч дружина Діна передчасно померла. Довго працював спочатку на будівництвах Лоташівської та Кривоколінської ГЕС, Катеринопільській енергосистеми, на Тальнівський ГЕС тощо. Став висококваліфікованим бухгалтером. Похоронив старшого брата Михайла Івановича, талановитого вчителя математики з 50-річним стажем, якого шанувала і пам'ятає вся навколишня округа. А тепер і сам залишився самотнім...
Тож як живеш, шановний Євграфе Івановичу, інваліде війни і праці?
Є рідне село, своя хата, город, пенсія, а роки збігли, як пожовкле листя Тікичем. Точніше, мабуть, так, як передостанній з могікан, бо скільки ж нас, фронтовиків, залишилось, які доживають свій вік, пройшовши буреломний шлях, омріяний нашими предками, до незалежної України. Щастя і добра тобі, милий друже!

смт. Катеринопіль,
Черкаська область.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #52 за 23.12.2005 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3500

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков