Версiя для друку Обговорити в форумi

Замість епіграфа. "Ніхто і ніщо не зможе привести до союзу України з Московщиною, як ніхто і ніщо не зможе привести до союзу добро зі злом, правду з брехнею, любов з ненавистю, жорстокість з лагідністю. Тому що це - дві протилежності, які самі себе взаємно заперечують в усіх, без винятку, царинах життя".
З книги Павла Штепи "Московство".

Чим ближче до виборів, тим більше "електорат" зустрічає на площах, вулицях України плакатів з написом "С нами Бог и Россия". І черговий раз починаєш замислюватись над тим, що будь-які вибори в нашій державі певні сили перетворюють в театр абсурду. Здавалось, що після приходу до влади народного Президента ситуація поступово буде змінюватись на краще. Але ті, що були схоплені на гарячому під час фальсифікації виборів, навіть по руках не отримали, інші - хто хотів Україну на сепаратистські шматки розірвати, почали галасувати, що їх переслідують, що ведеться полювання на відьом. Чи не тому наша, аж занадто демократична, влада вирішила все розпочати з чистого аркуша, забувши про цю брудну сторінку в нашій історії?
Та україноненависники, пересвідчившись, що ніхто з них "відьом" не робить, і цей білий аркуш продовжують заляпувати багнюкою: в деяких школах Криму, як пише часопис "Шлях Перемоги" за 16.11 2005 р., створено неформальні підліткові організації... "Украина без хохлов"; почала активно діяти антиукраїнська організація екстремістів "Прорив", завдання якої - підривна діяльність проти Української держави, дестабілізаційні акції, які мають посіяти смуту, протистояння між різними регіонами України.
А тим часом селяни на кримській землі - незалежно від національної, партійної чи релігійної приналежності, - обробляють землю, сіють хліб... У кожного своя доля, свій кримський шлях. В селі Вишенне Білогірського району перше, що мені впало в око, - схожі, як близнюки, будиночки... Виявляється, їх будували в 60-ті роки для переселенців, яких направляли піднімати економіку в Криму. Ось так і потрапив на південь України з України західної Омелян Михайлович Ільницький, з яким мені випало познайомитися під час одного з редакційних відряджень.
- Я родом зі Львівської області, про Стрий, можливо, чули?
- Звичайно чув, - відповідаю. - Я років 10 тому на Різдвяні свята возив туди в с. Добряни учнів першого українського класу, гарні там люди, добре наших дітей приймали, на все життя їхню гостинність і українськість  запам'ятав.
- Так от, - продовжує Омелян Михайлович, - я зі своєю дружиною Ольгою і сином Віктором в 60-ті роки і потрапив за направленням сюди, в Білогірський район. Все життя в тракторній бригаді відпрацював, кожен день від сходу до заходу сонця, в полі. Ні дружина, ні мої діти у зрусифікованому Криму рідної мови не забули і народних традицій дотримуємось, хоча в селі української церкви немає. У нас в домі всі кутки в образах - живемо з Богом в серці. А в селі, особливо після здобуття незалежності України, я цілі "війни" із росіянами веду... Чи це в крові у них таке, всі, хто не руські - фашисти, націоналісти, бандерівці, а кримські татари - "предатели". Я їм доказую: ну, скажіть, де таке написано, щоб отак людей іншої національності зневажати, що ви за народ такий?
Під час нашої розмови дружина Омеляна Михайловича - Ольга Йосипівна - понесла до сусіднього двору якийсь казанок. Там з хати вийшов міцний ще, хоч і похилого віку, чоловік з ціпком в руках, пройшовся по двору, спостерігаючи, як Ольга Йосипівна посипала зерно його курочкам, ті чомусь зустріли її як хазяйку, та й величезний собака лагідно хвостом крутив перед пані Ольгою.
- Що, сусіду допомагаєте? - запитав я Омеляна Михайловича.
- Ні, то не сусід, це хата моєї доньки Олени, а то Володимир Дорофійович Сафронов. Старому жити ніде, от я і взяв його до своєї родини, у нього така ситуація, що у 86 років ветеран ВВВ, інвалід другої групи залишився без даху над головою.
Я здивувався. В наш скрутний час, коли люди втратили почуття милосердя, коли рідні діти своїх батьків у будинки престарілих "спихають", а тут зовсім чужу людину до себе в сім'ю взяли. Іду до сусіднього двору і разом із сином Омеляна Михайловича, Віктором, питаю: "Діду, а чия це хата?" Вказує на батька Віктора. Дідусь виявився балакучим і на диво добре володів українською мовою, хоча чистокровний росіянин. Ось яку історію я почув.
Народився Володимир Дорофійович Сафронов в Киргизії. Сім'я була багатодітна. Його старша сестра вийшла заміж за українця, їх в ті часи в Киргизії було багато. Звідки вони там взялися, Дорофійович не пам'ятає. Ще будучи хлопчаком він товаришував з українцями і намагався по-їхньому говорити. Навіть його мама зауважила, що він говорить як справжній хохол! Сміється Дорофійович: "Я - справжній руський хохол!"
Потім війна, фронт, був водієм. Всю Німеччину пройшов, після перемоги додому не відпустили, а направили в 1945 році на Західну Україну. "Там були оці "бендери", до 50-х років довелось з ними повоювати. Під час однієї операції підірвались на міні, з того часу й кульгаю".
Після 50-х років, коли покінчили з бандерівцями, направили в Крим рани лікувати. Так він і осів в цих краях. Працював у різних колгоспах трактористом, працював добре.
- Мав гарну хату, господарство, дружину. Дітьми обзавестись не встиг, дружина померла. Саме тоді й переїхав із с. Біла Скеля в
с. Русаківку. Одружився вдруге з молодицею, яка мала двох синів.
Хата, в якій жила друга дружина, була колгоспною. Не сподобалось це Володимиру Дорофійовичу - в селі треба свою хату мати - взяв і викупив будинок у колгоспу, а позаяк з другою дружиною були в законному шлюбі, - то на неї і оформив покупку.
- Хіба не все одно, на кого? Сім'я ж одна, хіба в ті часи я про старість думав? Я працював, землю орав, хліб сіяв. В тракторній бригаді і познайомились з Омеляном Ільницьким. Сподобався він мені дуже, старших поважав, працювати любив, все в нього ладилось: і на роботі, і в сім'ї.
Колгоспи давно розпались, і їхні дороги розійшлись... Одне слово - пенсіонери. Володимир Дорофійович Сафронов жив з другою дружиною в селі Русаківка, а Омелян Михайлович Ільницький із своєю сім'єю в с. Вишенне. І хоч ці два села в одному Білогірському районі, бачились дуже рідко, життя пенсіонерів більше в дворі, по господарству.
І от два роки тому у Володимира Дорофійовича Сафронова помирає друга дружина, повертається її син і виставляє старого пенсіонера, інваліда війни з хати. Як розказав Дорофійович - "синок" все пропив, навіть кухню літню розібрав і продав. Ось так старий вояка залишився в свої 86 років під відкритим небом, нікому не потрібний: ні односельцям, ні далеким родичам - сам- один, як билина в полі, хоч лягай і помирай.
- Я ж руський, - говорить Дорофійович. - Тут так багато всяких руських блоків розвелось, та до старого ветерана їм діла немає. Такі як я, мабуть, уже відпрацьований для них матеріал.
Помічаю на столі в Дорофійовича купу газет "Крымской правды". А ну, що там читає наш ветеран? "Сегодняшняя власть фашиствующая. Она передергивает исторические факты, используя антикоммунизм, антиславянизм и руссофобию". (Л. Грач,  "КП", 29 ноября, 2005 года).
"Бандеровщина и так называемый голодомор! Мы не позволим власти оболванить общество националистическим бредом" ("КП", 3 декабря 2005 года).
- Ніхто мені не допоміг, більше того, "синок" постійно приїздив з погрозами, - продовжував свою розповідь Дорофійович. - І тоді я згадав про Омеляна Ільницького. Приїхав до нього, попросив взяти до себе в сім'ю.
Ось таке воно життя!
Зібрав Омелян Михайлович сімейну раду. Ольга Йосипівна довго не вагалась - жаль старого, плаче, адже якщо ніхто не допоможе - пропаде, і дала згоду, діти також були не проти. Вирішили поселити Володимира Дорофійовича в хаті доньки Олени. Віктор Ільницький додає: "Одного разу приїхав до батьків із Сімферополя, а в дворі на лавці сидить дядя Володя, адже він мене знає, ще коли я  маленьким бігав до батька в бригаду. Я не застав свого рідного діда, не жив з ним, і нині Володимир Дорофійович мені за дідуся. Він уже півтора року живе в нашій родині, але постійно своїми думками в своїй рідній Русаківці. Адже півжиття там провів, старі люди боляче переживають розлуку з тим місцем, куди вклали свою працю - це і сад, і город, майстерня, господарство. Тепер все там заросло бур'яном, а на порожній хаті висить замок. Ось так діда вигнали і самі не господарюють.
Можливо, у нього в житті були якісь гріхи, і він на старості літ розплачується за них? Але наша родина намагається жити за Божими законами, бо сказав же Бог: "Поступай у житті з іншими так, як хочеш, щоб з тобою поступали". Може, так випало нам, щоб ми його прийняли як рідного?
Скільки шкоди в Криму роблять політики, вони сіють між людьми розбрат. Відстоюючи свої особисті інтереси, політики бачать перед собою тільки крісло депутата. Багато людей дивляться на таких горе-політиків і відмовляються жити за законами милосердя.
Я говорю селянам: не звертайте увагу на тих політиків, а дивіться на своїх сусідів. Нам треба дружно жити, гуртуватись, прислухатись один до одного і старатися бути прикладом для інших".
Ось за такими заповідями живе в Криму сім'я західняків Ільницьких. Таких, як вони, кримські шовіністи називають "проклятими бандерівцями". Та саме ця сім`я дала притулок, здавалося б, зовсім чужій людині, росіянину, ветерану Великої Вітчизняної війни, з яким у 50-ті роки вони могли зустрітись на Західній Україні, де той, виконуючи наказ, воював з бандерівцями. Та Ільницькі, не риючись в історії, подали приклад, як воїни ОУН-УПА і радянські вояки можуть подати один одному руки. Тільки милосердя і загальне прощення. Тільки життя за біблійними заповідями зможе залагодити наші гріхи, які ми всі наробили за своє життя.
10 листопада цього року В. Д. Сафронову виповнилось 86 років, і свій день народження він святкував у новій родині. Як сказав мені сам пан Володимир: "Це моя нова сім'я. Я тут вдруге народився".
Тож з днем народження вас, Володимире Дорофійовичу!
*  *  *
Замість епілогу. Як повідомила 7 грудня 2005 року газета "Шлях перемоги", на початку листопада ц. р. у селищі міського типу Більшівці Галицького району Івано-Франківської області відбулося перепоховання останків сімнадцяти невідомих.
У 1940 - 1950 роки селище Більшівці було районним центром, тут перебували каральні органи НКВС та місцева тюрма. Згідно з висновками судмедексперта, усі сімнадцять невідомих загинули насильницькою смертю, про що свідчать численні травми, ймовірно, що люди зазнали катувань, а потім були розстріляні. Всі загиблі були віком від двадцяти до тридцяти років...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 23.12.2005 > Тема "Українці мої..."