"Кримська Свiтлиця" > #46 за 11.11.2005 > Тема ""Джерельце""
#46 за 11.11.2005
УСМІШКА
Галина ВАСИЛЕВСЬКА
КАЗКА Дуже давно на березі синього моря стояло голубе казкове місто. Жили в ньому щасливі люди. Вдень вони працювали і співали пісні, бо праця приносила їм радість. А ввечері з їхніх будинків линула музика. Зустрічаючись, люди усміхалися одне одному: так вони віталися. Про те, що на світі є місто, в якому всі люди щасливі, дізнався злий чаклун. Той самий, який ніколи не співав, не любив музики і не усміхався. Він робив лише чорні справи: брехав, вигадував плітки, сварився. - Я знаю, чому ті люди щасливі, - сказав сам собі чаклун. - Вони щасливі тому, що вміють усміхатися. От полечу я в те місто, відберу їхні усмішки і стану один щасливий. Сів він на свій килим-самоліт і полетів. Летів уночі, бо всі злі чаклуни літають тільки вночі, коли добрі люди сплять і бачать гарні сни. Внизу показалися голубі дахи, і злий чаклун здогадався, що це і є те казкове місто. Почало світати. Із-за моря викотилася золота куля сонця. Теп-лі хвилі голубили берег, усипаний гладенькими камінчиками. З димарів потягнувся легенький димок. Сидячи за димарем, злий чаклун чекав, доки хто-небудь з'явиться на вулиці. Нарешті він помітив першого жителя казкового міста. Той йшов і усміхався сонцю, яке щедро гріло землю, пташкам, які весело виспівували на деревах, і зеленим листочкам, що тремтіли від легенького вітерцю. Чаклун вилетів із-за димаря і став перед чоловіком. - Віддай усмішку! - вигукнув він страшним голосом, від якого посипалося листя з дерев і перестали співати пташки. Усмішка відразу зникла з обличчя людини - як її візьмеш? Тоді чаклун підбіг до іншого жителя і гукнув: - Віддай усмішку! Але знов відібрати не зміг. Вона теж зникла. Чаклун попробував украсти усмішку, забрати її непомітно, щоб ніхто не бачив. І з цього нічого не вийшло... - Куплю усмішку, - нарешті вирішив чаклун. Але всі, кому він казав про це, лише знизували плечима. Чаклун заплакав від образи. Злі сльози градом котилися по його щоках. Один добрий житель пожалів чаклуна, посадив його на лавочку біля голубого фонтана і спитав: - Чого ти плачеш, добрий чоловіче? - Ніхто ніколи не звертався до чаклуна з такими словами, і він заплакав ще дужче. - Не можу більше так жити, - схлипуючи, мовив чаклун, - ніхто мене не любить, нема в мене друзів... Я хочу усміхатися, як всі, але не можу добути собі усмішку. - Усмішку не купиш і не вкрадеш, - сказав житель казкового міста. - Її дарують за добрі справи. Пригадай, чи ти зробив сьогодні що-небудь добре? Працював у полі? - Ні, - відповів чаклун. - Будував дім? - Ні. - Випікав хліб? Шив одяг? Може, дітей доброму навчав? - Ні, ні, ні, - і чаклун низько опустив голову. Житель міста зітхнув: - Кепські твої справи. Але ти можеш допомогти собі сам. Роби добро. І житель казкового міста попрямував на роботу. А чаклун сидів і схлипував, бо не знав, як воно робиться, добро. Маленька дівчинка бігла в дитсадочок, спіткнулася об камінчик і впала. Чаклун підхопився, підвів дівчинку і почав дмухати на її розбите колінце, щоб не боліло. Дівчинка, яка щойно хотіла заплакати, раптом усміхнулася так привітно, що і губ чаклуна торкнулась усмішка. Вперше у житті! Йому стало так легко, так весело, що він поцілував дівчинку в обидві щічки, сів на свій килим-самоліт і полетів робити добрі справи. Тепер він, напевно, став щасливим, добрим чарівником і сам дарує людям усмішки. Переклав з білоруської Данило КОНОНЕНКО.
"Кримська Свiтлиця" > #46 за 11.11.2005 > Тема ""Джерельце""
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=3415
|