«Я завжди вважав і вважаю, що політика може і повинна бути відповідальною і що не можна особисту вигоду маскувати міркуванням про долю держави. Так, бувають ситуації, коли заради досягнення важливого стратегічного результату (такого, наприклад, як демонтаж системи управління Кучми) політики, що дотримуються діаметрально протилежних ідеологій, готові йти на певні тактичні поступки. Я це розумію і сприймаю: політика - це, у тому числі, і обширне поле для пошуків оптимальних компромісів. Чого я категорично не сприймаю, так це прямолінійної брехні і безглуздих інформаційних маніпуляцій. Я відмовляюся визнавати чорне білим. У мене немає і не було конфлікту з Українською республіканською партією «Собор». У мене не може бути конфлікту з партією, 45 тисяч членів якої зробили усвідомлений національно-демократичний вибір і витримали чимало випробувань на своєму особистому життєвому шляху, відстоюючи такі переконання і цінності. У мене є конфлікт з низкою нинішніх партійних функціонерів, які з тих або інших причин вирішили зіграти в свою власну гру. Моя нещодавня вимушена, хоча, можливо, й дещо несподівана, реакція у вигляді подвійної заяви про відставку з поста прем’єр-міністра Криму і голови УРП «Собор» була викликана всього лише бажанням голосно і публічно заявити про те, що соратники, які колись об’єдналися в рамках ідеологічної партії, не можуть жертвувати загальними ідеалами заради примітивних корисливих інтересів. Це був не мій особистий захист, скоріше, це був крик душі - тоді я думав, чому ми, маючи прекрасну нагоду зробити Крим дійсно українським, так бездарно і поспішно відступаємо з півострова. Чому моя партія, яка перш за все дбає про національно-державні інтереси, неочікувано відмовилась мені допо-магати в кримських реформах? Саме це - переживання за Крим і за Україну в Криму - змусило мене зробити публічну заяву. Чи був у мене інший вихід? Ні. Вважаю, що всі ми повинні бути гранично чесними в такій непростій ситуації і тому дозволю собі казати прямо та відверто: частина функціонерів (шестеро осіб - народні депутати Віталій Корж, Григорій Омельченко, Сергій Шевчук і мої заступники Володимир Шовкошитний, Любов Стасів, Володимир Олійник. На жаль, цим людям вдалося ввести в оману і совість нації - Левка Лук’яненка, про що я щиро жалкую) вважає за можливе розміняти цінності цілої партії на своє особисте працевлаштування в майбутньому парламенті. Не вдаватимуся в подробиці конфлікту, повторю головне: я як голова УРП «Собор» (відновлений в своїх правах на останньому засіданні Центральної ради партії) вважав і вважаю, що в складний момент наша партія повинна була підтримати Президента і його (тоді ще) кандидата в прем’єр-міністри Юрія Єханурова. Так чи інакше, але це був би чесний вибір перспективної політичної групи. Цінності України, спокій України набагато важливіші за потреби і бажання окремих партій і окремих політиків. У той же час частина моїх партійців (з керівних органів), зокрема народні депутати України, легко піддалися на специфічні домовленості з Юлією Володимирівною Тимошенко і відмовилися підтримувати Президента. Допускаю, що хтось з них затято думав лише про своє майбутнє депутатство і навіть одержав певні гарантії свого особистого проходження у Верховну Раду України нового скликання. Депутат-ство - можливо, це дійсно серйозний привід для деяких людей. Хоча я завжди визнавав і досі визнаю за будь-якою людиною право на самовизначення. Більш за те, я готовий був визнати це право за колишніми соратниками і розпрощатися з партією. Але з’ясувалося, що багато рядових членів УРП «Собор» думають інакше, ніж кілька партійних функціонерів. Ба, я зрозумів, що не партія зрадила своїм цінностям й Україні, а дехто з її керівників зрадив партії. Це зовсім інша ситуація. Тому далі трапилося непередбачене - я вже не міг відмовитись від щирих членів УРП «Собор», не міг образити гідність вірних і послідовних чільників партії. Дуже тяжко, скрізь шалені психологічні кризи, але я прийшов до оптимального, на мій погляд, рішення - треба дати людям шанс вибрати своє майбутнє в партії УРП «Собор», треба поговорити з людьми. Трохи пізніше провокативна «група Стасів-Шовкошитного» - а я не можу їх називати інакше - за власною ініціативою зібрали Центральну раду партії з однією лише метою - узаконити моє прохання про відставку. В свою чергу, я прийшов на засідання Центральної ради для того, щоб особисто пояснити свою позицію, висловити аргументи на захист моральності свого вимушеного і дуже болючого вчинку. Проте дуже скоро з’ясувалося, що ідеї «провокативної групи» майже ніким не затребувані. Чому? Відповім відверто. По-перше, тому що очевидним було бажання цих людей просто приватизувати цілу партію в своїх особистих інтересах. Для них УРП «Собор» всього лише ресурс, який можна з успіхом розміняти на своє особисте депутатське майбутнє. По-друге, з членами партії ніхто не вів ніяких переговорів. Ніхто не пояснював їм, чому сьогодні - коли в країні радикально змінилася політична ситуація - потрібно підтримувати Юлію Тимошенко, а не Президента Віктора Ющенко. Чому ми повинні продовжувати війну, коли є шанс на стабільність і творення? Я особисто вважаю, що Україна сьогодні має хорошого Президента, який потребує добрих порад, суспільної підтримки, але аж ніяк не образ і «політичного вбивства». Так, інколи Президент помиляється. Але все це не фатальні помилки. До того ж вони відразу самим Президентом й виправляються. При цьому суспільство має право критикувати владу, вказувати їй на помилки і брати участь в їх виправленні. Так функціонують всі демократичні системи світу - не помиляються тільки диктатори. Це моя позиція і, природно, вона не претендує на бездоганність і незаперечність для решти членів УРП «Собор». Інша справа, що думку рядових членів партії ніхто з тих, хто вже побачив себе в новому складі українського парламенту, загалом не питав. А це неправильна поведінка, оскільки вона віддає зарозумілістю, користолюбством, брехнею. По-третє, виявилося, що ніхто з ініціаторів скандалу навіть не думає про власну ідеологію в майбутній виборчій кампанії. Вони просто сподіваються слідувати за установками іншої партії («Батьківщини») і одержати в результаті якийсь призовий бонус за слухняність. Але як же тактика і стратегія партії? Як же су-спільне місце Української республіканської партії «Собор» в Україні? Як же наша історична місія? Невже все це легко можна поміняти на жадану депутатську картку з власним прізвищем? В результаті важкого, багатогодинного діалогу, ініційованого «провокативною групою Стасів-Шовкошитного», Центральна рада УРП «Собор» загалом погодилася з моїми доводами про те, що Україна сьогодні потребує якісно іншого рівня політичного процесу. Ми - після подій минулого року - вже не можемо дозволити собі займатися банальною підтримкою найсильніших лідерів з маргі-нальною метою вбудуватися в «чужий виборчий потяг» і забронювати за собою декілька місць в парламенті. Це вчорашній день. Сьогодні Україна, і я в цьому повністю переконаний, потребує справжньої системної політики, коли є ідеологічні праві, ліві і центристські партії. Партії, стабільно стійкі в громадській думці і регулярно присутні в офіційному порядку денному. Я наголошую на тому, що в оновленої УРП «Собор» вже є нова чітка місія: ми маємо повернути кра-їну до класичної політики, коли існують щирі партії, а не партії одного прізвища. Скажімо, що буде з «Батьківщиною», якщо забрати звідти Тимошенко? А що буде з НСНУ, якщо забрати Ющенка? Так не можна жити. Потрібна інша конфігурація. Потрібна до-віра до партій. Центральна рада переважною більшістю голосів підтримала мою пропозицію сформувати на базі партії УРП «Собор» і партнерських партій - УНП Юрія Костенка і НРУ Бориса Тарасюка могутній ідеологічний «правий блок». Саме це я й розглядаю як системну творчу роботу на найближчий період. В той же час я чудово розумію деяку істеричність публічних заяв своїх опонентів по партії. Такий блок - це основа майбутнього українського політикуму. Ми до цього неодмінно прийдемо. Але комусь треба робити перші кроки і чому б піонером не бути справжній національно-демократичній партії, якою є УРП "Собор"? Безумовно, ми не можемо відразу розраховутати на шалений результат. Наші сусіди - поляки - поступово йшли до сьогодення, коли переможцем парламентських перегонів стала саме правиця. Вибудовування повноцінної - не партизансько-руйнівної та іменної - системи триватиме деякий час. Скажімо, на цих виборах правиця візьме свої 3 - 4 відсотки голосів. На майбутніх виборах ми вже візьмемо значно більше, бо будемо кожен день працювати над потужною ідеологією. Ще пізніше - в нас з'явиться свій потужний кандидат в президенти. Це і є оптимальний розвиток будь-якої партії. В тому числі - УРП «Собор». Крок за кроком - до ре-ального ідеологічного впливу на суспільство. Але... Вочевидь, що УРП «Собор», яка щоденно займається будівництвом національної «правиці» - це страшна втрата для групи розкольників. Адже вони вже розміняли перспективи цілої партії на свою особисту участь в прохідних списках БЮТ. До засідання Центральної ради партії лідери «провокативної групи» були упевнені у тому, що виконають свої кулуарні домовленості в повному обсязі. Не вийшло. Партія вибрала інший шлях, який дуже відрізняється від кулуарної продажності. На закінчення хочу дати хорошу життєву пораду: не потрібно використовувати тепер - після того, як програли, - маніпулятивні технології і відверто брехати на прес-конференціях або в своїх публічних заявах. Потрібно уміти програвати і потрібно хоча б іноді говорити правду. А правда така: «група Стасів-Шовкошитного» організувала Центральну раду і... програла. Вона сподівається організувати власний з’їзд і все одно програє. Тому, що члени УРП «Собор» - не маріонетки. І я щиро вважаю, що ця нещира група зрадила інтересам партії, розмінявши репутацію УРП «Собор», її історичний шлях, її місію всього лише на десяток майбутніх депутатських мандатів у складі БЮТ. І крапка. Інше - від лукавого. Наостанок додам: я ніколи не заперечував можливість того, що партія має вести переговори з БЮТ. Так, ми можемо з чистого аркуша про щось домовлятись. Чому треба вести публічні переговори? Бо сьогодні інша ситуація в країні, а в наших партій можуть бути тактично інші цілі. Але головне - ми маємо вести переговори тільки тоді, коли до нас ставляться з повагою, коли прислуховуються до наших стратегічних намірів. Не можна вибудовувати міцний союз за рахунок кулуарного підкупу та без взаємної щирості...»
У В╤ДНОСИНАХ З ПОЛЬЩЕЮ НЕ ВАРТО НАТИСКАТИ НА ╤СТОРИЧН╤ “МОЗОЛ╤”, ЩО НАТЕРЛИСЯ ЗА 400 РОК╤В
╤СТОР╤Я ОДН╤╢╥ РОДИНИ НА ТЛ╤ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАЦ╤ОНАЛЬНОГО РУХУ
МОЖЕ ТАК СТАТИСЬ, ЩО КРИМ ПОВЕРТАТИМЕТЬСЯ ДИПЛОМАТИЧНИМ ШЛЯХОМ
БИТВА ЗА УКРА╥НУ
