Версiя для друку Обговорити в форумi

То, може, нагадати їм МАЙДАНом знову?..

Згаса "Світлиця" у Криму
А, отже, знову
"Взялись" у нашому краю
За рідну мову.
І хай би то лише Москви
Бажання давні -
Насправді ж,
ніж у спину ви -
Хахли погані!
Ви за срібляник -
руки б пік! -
У отчій хаті
Мордуєте вже котрий вік
Вкраїну-матір.
Вчите, як мовити "глаголь"
На руськом "з перцем",
Бо ж за імперією
Боль
у псячім серці.
О, Україно! Де ж твоя
Козацька слава?
Де наша гордість,
воля й честь,
Моя державо?!
Облесливі слова пусті
Плетуть мосьпани.
Гай, гай!
То знову, знов не ті -
Нові гетьмани?!
Чому мовчиш, о, роде мій,
Мов ми тут бранці?
Чом за народ свій не стоять
Твої обранці?
То, може, нагадати їм
Майданом знову -
Вмира ж
на батьківській землі
Вкраїнська мова!

Валентин БУТ.
с. Міжводне
Чорноморського району АРК.

"ВІРА ТВОЯ СПАСЛА ТЕБЕ..."
(КАЗАВ ХРИСТОС, ЗЦІЛЮЮЧИ НЕМІЧНИХ)
Як би там хтось не кривився, а таки скоро перший ювілей Майдану! Ми приберігали ці матеріали до першої річниці мирної Української Революції, але останні події в країні спонукали нас надрукувати їх негайно. По-перше, щоб знову пригадати те Майданове натхнення, той дух, що окрилив і згуртував людей в борні за краще майбутнє України (погодьтеся, що нині нам того духу таки забракло...). А по-друге, невідомо, чи виходитиме через місяць-другий "Світлиця" взагалі. Тож пропонуємо вам спогади про Майдан австралійські, київські і запорізькі. Почнемо, ясна річ, із найвіддаленіших - австралійських, авторка яких - пані Леся Ткач (літ. псевдонім - Леся Богуславець) - донька благодійника і великого подвижника Українського Слова Дмитра Нитченка. Тим більше, що до Криму пані Леся має прямий стосунок: цього літа у Києві вона вручала премію імені Дмитра Нитченка - свого батька - редактору "Кримської світлиці".

Леся БОГУСЛАВЕЦЬ (Мельбурн, Австралія)
Вдалині чути було грім. Чорні хмари незабаром покрили все небо. Після довгої посухи вся природа чекала зміни. Україна теж. Готувалася до президентських виборів. Я закінчила інтерв'ю з письменником, але й досі в повітрі лунали його слова: "Ця бандитська влада так просто поразки не визнає. Скільки награбували, скільки вбили людей. Це ж мафія!" "А що ж робити?" - спитала я. "І жити так далі не можна, - продовжував він, - схопили країну за горло: тепер життя або смерть..." То що - кровопролиття? На мене ця думка наводить жах. Який же вихід? Читаю пресу, стає страшно за життя Ющенка... Він же наша надія. І влада це знає... Недавно пустили брехню, що Янукович вже, мовляв, українізується, що він непоганий хлопець, енергійний, а Ющенко нерішучий. Пізніше цю версію я почула від знайомих артистів. Простота, простота... "Люди добрі!" - вигукую, - не вірте, я вже бачила, як "їхнє вєлічєство" поводилося на святі Тараса Шевченка у Львові".
Повернувшись до Австралії, перед своєю радіопрограмою дзвоню в Україну і записую новини. Передвиборна кампанія вже почалася. Всі наші передачі заповнені подіями в Україні. Влада там виступає на всіх засобах масової інформації, а нашим - зась! І раптом сталось те, чого я найбільше боялася,  - Ющенко у віденській лікарні, його ОТРУЇЛИ!
Наче камінь лягає на серце. Та Бог милосердний. Хворий, із спотвореним обличчям, але живий (ЖИВИЙ!) Віктор Андрійович виступає перед народом і заявляє: "Всіх нас не отруїте і не вб'єте!"
Моя шістнадцятилітня онука саме була в Києві, бачила його виступ на площі, де маса людей захоплено гукала: "Ющенко! Ющенко!" Такого не забудеш... Пізніше слухала виступ Януковича перед студентами Острозької академії. І дивувалася, як може людина, не володіючи вільно українською мовою, двічі судима за розбій, пнутися до президентського крісла. А влада ж пхає його... з допомогою президента сусідньої держави. Двічі той приїздив, вихваляв, повчав, запевняв претендента у перемозі.
31 жовтня - перший тур виборів. Мій кум переконаний: "Влада, на жаль, переможе. Все в їхніх руках. Та й сусіди з півночі вже тут як тут. Гроші і технологія зроблять своє. Не трать, куме, сили, сідай на дно." І листи з батьківщини повторюють ті самі прогнози. А я, як той потопаючий, що хапається за соломинку, повторюю: "Поживемо - побачимо!" Пригадую, десь читала, що Віктор Андрійович казав: "Серед чиновників і військових є чесні люди і патріоти". Отож, як писала Леся Українка, буду "без надії таки сподіватись, жити хочу, геть думи сумні!" А сумні думки день і ніч не дають спокою. Чого тільки не передумаєш за той час. Довго зволікали з підрахунками голосів. І нарешті в другий тур виборів вийшли Ющенко та Янукович. І, о диво, наш попереду! Як влада не крутила, всього сфальшувати не відважилась. І жар надії почав жевріти дужче...
Правду каже народна мудрість: "Не такий страшний вовк, як його малюють". Кинув студент в нього сирим яйцем, а він і беркицьнув на дорогу. Оклигував вже у реанімаційному відділенні. Почалися дебати по телебаченню. Провладний кандидат нахабно та з певністю заявляє, що він вже переміг, "нова влада вже прийшла, ви просто цього не помітили!", заявляє він по-російськи. Ну, що ж, він, видно, не тільки "проффесор", а й ясновидець!
21 листопада - другий тур виборів. Тут вже влада не вагалась, "зняла рукавиці" (австралійський вислів) і, не панькаючись, цинічно фальсифікує голосування на всі заставки. З Радіо "Свобода" записую обурення слухачів, репортажі з кожного міста. За Януковича голосують мертві і ненароджені, немічні і залякані. Відкріпними талони не вживають, а зловживають. Керівники лікарень, шкіл, установ, заводів і підприємств всі тиснуть за Януковича. Ще не відомий результат виборів, а цар-батюшка і патріарх вітають Януковича з перемогою... (Теж ясновидці!) Бач, як везе... А за ними і ЦВК спішить, і зразу оголошує Януковича переможцем. І вперше, відколи помер батько, я подумала, як добре, що він помер і не дожив до такої наруги...
І тут сталося чудо із чудес! Народжується феномен під назвою МАЙДАН! Ющенко закликає народ протестувати. І плине народ із усіх областей України. Напинають намети... сто, п'ятсот, тисячу, тисячу п'ятсот... Лунають пісні. Віктор Андрійович надихнув людей вірою в перемогу над неправдою. Він хворий, але не переможений. 22 листопада розпочалася ПОМАРАНЧЕВА РЕВОЛЮЦІЯ. Цей протест проти брехні, корупції, прихватизації, цей протест - бажання жити нормальним життям. Він об'єднав усі верстви народу, людей різного віку, віри і мови. Люди усміхнені, добрі, хоч до рани прикладай. Прибула й невеличка синьо-біла опозиція. Мерзнуть. Декому на дорогу дали гроші, іншим пообіцяли. Майдан і їх огортає співчуттям, годує і одягає. Майдан животворчий вдень і вночі. Музичні гурти та окремі артисти, незважаючи на холодюку, виступають, підтримують дух протестуючих, закликають. Творять нові пісні і лунає: "Нас багато, нас не подолати", "Ми йдемо", "Не спи, земле моя". "Треба тут бути, щоб відчути цю атмосферу радості і людської любові до ближнього," - говорить наша журналістка, яка саме приїхала до батьків у гості.
Я отримую багато листів. Ось один типовий із Бродів: "Ці два місяці виборів варті кількох років життя. Пережили радість і розчарування, страх і очікування. З телевізором днювали і ночували. По "5 каналу" з Майдану Незалежності йшла постійна трансляція. В Бродах щоденні мітинги на підтримку Ющенка. Всі організації збирали гроші на підтримку Майдану. З села привозили одяг і все нашим місцевим штабом Ющенка переправлялось на Київ. Щодня до Києва їхали люди. На роботі заміняли одні одних. Був порядок, всі працювали, у школах вчились. Чоловік тиждень стояв у Києві на Майдані. Більше не витримав, бо застудився і захворів. Цей тиждень був для мене дуже тривожним, я випровадила його як на війну. Могло бути всяке. То тільки Боже заступництво, що не було. І коли Янукович каже, що людям на Майдані платили, то щось всередині аж перевертається від обурення. Схід нами залякують, що ми бандити і націоналісти і т. п. Розповідала моя колега, що хлопчині-спостерігачеві з Донбасу (мав десь років 22 - 23) мама телефонувала щогодини, питала, чи живий. Люди братаються, запрошують східняків (спостерігачів) приїжджати, разом святкувати Різдво...".
Читаючи такі листи, я сміюся і плачу. Снуються вістки про російські спецнази... За кого буде наше військо? Ще ніколи мій настрій так різко не мінявся. То піднімався до безмежних висот, то падав у прірву. А молодь! Слава во Вишніх за їхню витримку, ентузіазм і патріотизм! Навіть, здавалось, байдужі вчора надягали помаранчеву одежину і йшли на Майдан. Чую по радіо здивовану розповідь: "Моя сусідка, яка, нібито, завжди турбувалася лише про власну родину, тепер щодня варить картоплю, готує пиріжки і несе годувати Майдан." І багато інших киян годували і розміщали у себе прибулих. Тим часом Верховний Суд розглядає всі докази фальсифікацій. І раптом велика радість - переглянувши матеріали і прослухавши свідків, - вибори визнано недійсними! Замінено голову ЦВК, вирішальні вибори 26 грудня мають бути прозорішими.
Тим часом про Україну говорить цілий світ. Дехто вперше довідується про її існування. Вони починають співчувати, дивуватися, радіти та обіцяти більше присилати на вибори спостерігачів. Навіть Австралія, день у день по телебаченню, радіо і в пресі інформує про Помаранчеву Революцію. Двічі українська спільнота по великих містах виходила на свої "Майдани". Ми вимахували стрічками, самі ставали помаранчевими і до хрипоти співали "НАС БАГАТО, НАС НЕ ПОДОЛАТИ!", "МАЙДАН, МИ З ТОБОЮ!", "ЮЩЕНКО - ТАК!" та збирали гроші на допомогу землякам у Києві. І, при нагоді, мали змогу познайомитись з багатьма новоприбулими, які приєднались до нас. Наш український посол першим виступив із закликом до своїх колег підтримати демократію, тоді коли перемогою ще, як кажуть, і "не пахло".
І раптом - дисонанс. Лунають з України інтерв'ю "горе-істориків". Мовляв, Україна насправді розділена надвоє. Західна тягне до заходу, а східна - до Росії. Бо їх ділять мова, релігія та історія. А серце протестує і кричить: "Не вірте, це брехня!" Нас старалися розділити століттями, але не вдалося, ми один український народ. Це тільки купка начальничків організувала блокаду інформації та тяжко карають неслухняних. Жіночка розповідає: "Мої батьки в Донецьку голосували за Ющенка, а на другий день відключили їм газ. А надворі зима". Українофоби переслідують і зараз мову і релігію. Та, нарешті, журналісти й самі розібралися, якою брехнею там годують людей.
Вночі слухаю новини з Лондона, ранком біжу на радіостанцію і записую журналістку з Києва та події з Радіо "Свобода", а увечері вибираю новини з комп'ютера. Як довго можуть витримати люди таке навантаження? Та ж надворі зима, як вони перебиваються там у наметах? Як здоров'я Віктора Андрійовича? В нього ж така відповідальність за долю людей. І як довго чекати 26 грудня? Чуємо, їдуть з усього світу в Україну спостерігачі. На чолі з головою українських організацій Австралії їде і наша група. Одна знайома дзвонить мені: "Мій син теж із товаришем їдуть. Я така рада! Він раніше зовсім цурався рідного". Я теж радію, і заразом по доброму заздрю тим, хто може на власні очі побачити ці історичні події. Бо ж я тільки слухаю, читаю, бачу уривки по телебаченню, переживаю і тільки можу уявляти, як все це там відбувається. Чи зрозуміють наші політики важливість єдності? Вже були в нашій історії княжі міжусобиці, Чорна рада і битва під Полтавою... "Боже, нам єдність подай!" співаємо кожної неділі по богослуженні.
І нарешті дочекалися 26 грудня. Затамувавши подих, слідкуємо за перебігом виборів. Наче все більш-менш нормально. Вже ніби й знають, що Ющенко переміг, та все відтягають, не проголошують. Команда Януковича подала до Верховного Суду скарги. Для чого це? Щоб тим часом ще щось поцупити чи замести сліди?.. Нарешті 10 січня офіційно повідомляють: Вік-тор Андрійович Ющенко - новий Президент України! І я шкодую, що батько не дожив до цього моменту. Він завжди вірив у свій народ.
23 січня відбулася урочиста інавгурація Президента. В Українському домі у Мельбурні показували присягу і промови у Верховній Раді та на Майдані. Скільки з новим Президентом пов'язано надій, скільки буде ще тяжких випробувань попереду...
Та зараз безмежна радість! Ні, це щось більше, це навіть не можна описати словами. Бо це власне щастя, помножене в мільйони разів. Це щастя моїх друзів, родичів, незнайомих мені людей в Україні і всього українського народу! Намагаюсь збагнути, як все було досягнено. Кажуть, на Бога надійся, а сам не зівай. І надіялися, мільйони молитов день і ніч линули до Нього, і моя серед них... І не зівали, сімнадцять зимових днів тривала Помаранчева Революція. Перемогли єдність, віра, обурення проти продажної влади, цинічного поводження Януковича та його кліки (його афонські походеньки та запевнення царя-батюшки і попівські благословення, яничари і малювання з нього ікон не допомогли проффесорові). А перемозі демократії помогли виступи артистів, музичних груп, прихильність світу (особливо Польщі), ентузіазм молоді, присутність спостерігачів, діаспора, отруєння народного кандидата, його врівноваженість, готовність ризикувати власним життям, вміння згуртувати народ, запалити вірою в перемогу, підтримка видатних людей, серед них братів Кличків, а також-бо "серед чиновників і військовиків є чесні люди". І непохитна, послідовна підтримка Юлії Володимирівни Тимошенко, красивої, тендітної, талановитої і, як багато жінок, практичної, енергійної та витривалої жінки. Можливо, допомогла дата 26 грудня, і коли б жахливе цунамі сталось раніше, хтозна, чи світ мав би для нас час.
І все це в сумі, не обов'язково в такім порядку, гадаю, дало перемогу. А можливо, кожна з цих складових, коли розвивались події, у певні момен-ти була вирішальною. І все ж, я вірю, що саме з Божою поміччю Віктор Андрійович став Президентом України. Дай же йому, Боже, сили і снаги подолати всі труднощі, щоб наша батьківщина не тільки назвою, але й змістом стала УКРАЇНСЬКОЮ, розцвіла і ВОВІКИ ВІКІВ була НЕЗАЛЕЖНОЮ, ДЕМОКРАТИЧНОЮ і НЕПОДІЛЬНОЮ ДЕРЖАВОЮ.
Леся БОГУСЛАВЕЦЬ.
Мельбурн, Австралія.
Лютий 2005 р.

РЕВОЛЮЦІЯ ДАРУЄ НАДІЮ, АЛЕ... НЕ ЗВІЛЬНЯЄ ВІД ПРАЦІ!

"Кияни, кияни, кияни - ви сестри мої і брати!" - зізнається в пісні Павло Зібров. Гарні слова! І стосуються вони не лише корінних киян. Скажімо, Ростислав Хом'як народився у Львові, а більшу частину свого життя провів у Нью-Йорку. Але в Києві - він киянин! Справжній, "істинний" - це відчувається в усьому. Вирізняється хіба що американською пунктуальністю. Якщо сказав, що чекатиме в кав'ярні о сьомій, значить, о сьомій і буде. Можна годинник звіряти.
Пан Ростислав працює кореспондентом американської газети "Свобода". Але коли з ним спілкуєшся, то мимоволі згадуєш слова з пісні і навіть тембр голосу Павла Зіброва. Відчуття таке, ніби поряд з тобою брат, якого довго не бачив. Ростислав Хом'як - фаховий журналіст, тому цікавиться усім. Саме він надсилав у США деякі примірники "Кримської світлиці" своєму другові Євгену Стахіву. Знайомі вони вже багато-багато років. Тому колишній керівник українського підпілля на Донбасі лагідно називає його "Ростиком". Хоча "Ростик" нещодавно став дідом і дуже пишається цим.
Ми зустрілися у кав'ярні "Княжа гірка", тому обидва почуваємося справжніми киянами. А про що можуть говорити істинні кияни? Звичайно ж, почнуть з помаранчевої революції.
- Пане Ростиславе, коли я телефонував вам зі Львова, то чув не лише ваш голос, але й найновіші "хіти" помаранчевої революції...
- Очевидно, тоді я був на Майдані, і ви мимоволі могли чути уривки найновіших революційних пісень.
- Помаранчеву революцію ви провели в Києві?
- Я весь час був у вирі подій. Багато часу провів на Майдані, але виривався і у США. Професія журналіста зобов'язує знати все, постійно бути серед людей.
- "Кримська світлиця" нещодавно надрукувала інтерв'ю з професором Ярославом Грицаком, який листопад і грудень провів у Нью-Йорку. Він стверджує, що помаранчева революція вмить об'єднала українську еміграцію - і "стару, і "нову". Ви згодні з цим твердженням?
- Революція не лише об'єднала всіх українців (у ті дні ми всі почувалися сестрами і братами, всі були настроєні на "київську хвилю"!), але й викликала масу симпатій до українців у світі. Київ став сприйматися як столиця великої європейської держави, що утверджує демократію, від якої багато що залежить у світі. Це дуже приємне відкриття для всіх українців - де б вони не жили. Знаєте, лише за останній тиждень я відіслав до Сполучених Штатів шість помаранчевих шарфів! Не сумніваюся, що замовлення надходитимуть ще і ще. Причому не лише від українців. Наші діти запевняють, що помаранчеві шарфи із задоволенням тепер носять і "стопроцентні" янкі. Зокрема, шарфики користуються попитом серед політиків.
- Чи не вперше в історії України з'явилася мода на українське? Причому далеко за її межами!
- Так, і це дуже важливо. Але ще більше мене радує факт утвердження ідеалів помаранчевої революції у самій Україні.
- Напевно, оці "внутрішні" та "зовнішні" успіхи взаємопов'язані. Одне впливає на інше. Скажімо, під впливом помаранчевої революції відомий польський режисер Єжи Гофман вирішив переробити кінцівку майбутнього документального фільму "Україна". На думку режисера, те, що відбулося недавно в Україні, дик-тує новий фінал фільму. У Єжи Гофмана є багато кадрів, які зафіксували події, що відбулися в Києві, Львові, Донецьку, східних регіонах. І якщо фільм йтиме в Україні, то бачення польського режисера впливатиме і на україн-ського глядача.
- Так, я згоден, що успіхи в Україні впливають на її "зовнішній" імідж. А останній, у свою чергу, впливає на менталітет українських громадян - зростає їхня самоповага. До речі, нещодавно я дізнався про появу в Криму першої кримськотатарської FM-радіостанції "Мейдан". Вона вестиме мовлення кримськотатарською, українською та російською мовами.
"Мейдан" з кримськотатарської перекладається як "майдан". Це слово символізує головний принцип радіо - відкритість, демократизм.
- Думаю, і цей факт є доказом поширення ідей помаранчевої революції на теренах України.
- Незалежно від того чи наше "майдан" походить від тюркського "мейдан", чи може навпаки, але факт цей зближує наші народи.
- Услід за Павлом Зібровим хочеться сказати кримським татарам: "Ви сестри мої і брати..." Нещодавно "Кримська світлиця" надрукувала статтю педагога-подвижника Василя Латанського "Бандерівці" з шостого". У ній йдеться про вивчення нашої мови юними кримськими татарами. Там є й вірші українською Аліма Алімова, Азіза Мухтарова, Асіє Шаїпової.
- Я й сам чув неодноразово, що кримські татари йдуть в авангарді, коли йдеться про вивчення державної мови в Криму.
- А ось розповідь вчительки-україністки Світлани Піщуліної мене засмутила. Вона розповіла, як її учні поклали перед нею помаран-чеву стрічку. Спочатку вона подумала, що це, нарешті, вияв солідарності і підтримки, але виявилося, що з неї просто глузують. Шовіністичний чад у Криму не проходить. Хіба що обережнішими стали українофоби.
- Це дуже прикро, але, на жаль, закономірно. Адже держава досі не боролася з українофобією. Тут треба йти двома шляхами. З одного боку, давати рішучу відсіч шовіністам (наш Президент продемонстрував як це треба робити, перебуваючи на Донбасі), а з іншого... Потрібна цілеспрямована політика: все українське повинно бути престижним! А все престижне - відомим. Поки що, на жаль, у кримських дітей не надто багато підстав не довіряти своїм шовіністичним наставникам. Які є альтернативи? Хто і коли їх виховував у патріотичному дусі? Навіть киянин Михайло Бродський зізнався недавно, що відкрив для себе Василя Симоненка лише два роки тому! Мої діти, до речі, на 10 років молодші від Бродського, але навіть живучи у США, вони чули про Симоненка, читали його твори! Якщо кияни не знають, то що чекати від кримських дітей?
- До речі, "Кримська світлиця" про Василя Симоненка подала декілька цікавих матеріалів. Це і спогади режисера Юрія Смолянського, і стаття "Живий у пам'яті людській" Оксани Галаєвої з Черкас, і спогади Євгенії Лещук. Також є інформація про святкування 70-річчя від дня народження великого поета в українській школі-гімназії міста Сімферополя.
- Але ж це тільки "Кримська світлиця!" Хіба російськомовні газети про це пишуть? Зізнання Бродського є красномовним доказом: комуністична система повністю "заховала" Василя Симоненка від свого народу. І мало що змінилося з того часу. Принаймні в Криму.
- Ви торкнулися питання престижності всього українського. Якщо можна, деталізуйте.
- Українці могли б створити символ європейськості. Тобто те, що відрізняло б нас, виділяло б з-поміж інших східнослов'янських народів. Цим сим-волом могло б бути місто Львів! Це моє рідне місто, і я знаю, що до війни Львів практично не відрізнявся від Кракова. Фактично це були міста-близнята! А що бачимо тепер? Хіба нинішній Львів можна порівняти з пишним, казковим, ніби спеціально створеним для туризму Краковом? Ми шкодуємо тисячі, а втрачаємо мільйони...
- Маєте на увазі необхідність серйозно реставрувати будинки в центрі міста?
- Не тільки це. У Львові жахлива ситуація з водопостачанням! Це сором, ганьба! Я був у тридцяти країнах Африки і можу сказати, що готелі в Кенії, Сенегалі, Південно-Африканській Республіці значно "європейськіші", аніж у Львові. У Ліберії з цим дещо гірше, а ось столиці Кенії та Сенегалу такі ж модерні, як і Париж! Принаймні готелі у них. Без нормальних готелів не буде туризму та й взагалі імідж держави суттєво знизиться. Коли я згадую готель "Львів", де вдень немає ніякої води - ні холодної, ні гарячої, то мені стає дуже сумно. Канадським та американським українцям стає соромно за свою державу, а що вже говорити про кримчан? Якщо дорослі кримчани не мають патріотизму, то й діти будуть такими ж. Я дуже боюся, щоб помаранчева стрічка для них не стала символом нехлюйства, нашої безпорадності.
- Я думаю, що у вчинку тих учнів більше винна пропаганда, а не стан з водопостачанням у Львові.
- Антиукраїнські сили в Криму будуть ще довго, тому треба думати про те, щоб у них було якомога менше "козирів". Україна повинна повільно, але неухильно ставати модерною державою! Тоді всі стануть патріотами. Треба постійно закріплювати успіхи помаранчевої революції. Скажімо, тепер до нас набагато краще почали ставитися поляки. Цей момент треба використати, бо це ставлення може й змінитися з часом.
- Ставати модерною державою... Треба, безумовно, робити ставку на фахівців, професіоналів. А вже зараз дехто починає критикувати уряд Юлії Тимошенко. Скажімо, Юрій Луценко не має ніякого відношення до МВС.
- Час покаже, наскільки добре Юрій Луценко справляється зі своїми обов'язками. Думаю, у нього вийде, адже це розумна людина, а головне - патріот! Часто саме ця риса є визначальною. Англійський прем'єр Уїнстон Черчілль свого часу дуже погано вчився у школі. Але це не зашкодило йому потім стати лідером нації. Причому загальновизнаним! Білл Гейтс досі не має вищої освіти, бо покинув університет на третьому курсі. Але ніхто тепер не сумнівається, що він - дуже успішна людина.
- Помаранчева революція, події в Києві показали, що ми все-таки нація, ми можемо зібратися в кулак, відчути себе братами і сестрами, одним цілим. З іншого боку, так багато відступників, зрадників. Особливо прикро за Тараса Чорновола.
- Тарас нещодавно скаржився, що йому не хочеться повертатися у рідне місто: львів'яни "прикрасили" його оселю різними написами. Засуджують, звичайно.
- Я здивувався, коли дізнався, що брати Яремчуки також підтримали Януковича. Є й інші приклади.
- Це прикро, звичайно, але перш ніж засуджувати цих людей, треба добре знати суть справи. Бо звинувачення у "зраді" - це серйозна річ. Свого часу, пам'ятаю, ярлик "зрадника" навісили на Віталія Коротича. Мовляв, утік від ГКЧП до США, покинув Батьківщину. Насправді ж він уже був в США на момент перевороту. Саме він і подзвонив мені першим, повідомив про переворот. Це я не радив йому їхати в СРСР, я переконав його залишитися. Віталій Коротич залишився і багато корисного зробив для України. Зрештою, все "переважує" його роль у створенні нового "Огонька". Саме цей часопис зробив найвагоміший внесок в демократизацію СРСР.
- А в демократизацію України найвагоміший внесок зробила помаранчева революція!
- Звичайно, її роль важко переоцінити. Українці почали пишатися своєю належністю до великої європейської нації. Але треба завжди пам'ятати: революція лише дарує надію, але не вирішує автоматично усіх проблем. Ми повинні навчитися працювати так, як працюють американці!
Тільки тоді станемо не лише вільною, але й заможною, стабільною державою.

Сергій ЛАЩЕНКО.

Київ - Львів.

І ДІДУСЬ НА ПОМАРАНЧЕВОМУ ВЕЛОСИПЕДІ...

Коли нам у виборчому штабі Віктора Ющенка запропонували поїхати до Києва на інавгурацію новообраного Президента України, ми не вагались. Від нашого великого придніпровського села Водяного такої честі удостоїлись Людмила Гусєва, голова виборчої комісії дільниці № 102, я, секретар та мій чоловік Сергій, член сусідньої виборчої дільниці № 103. З хвилюванням чекали суботнього вечора 22 січня, коли мав нас забрати автобус, який віз до Києва із Кам'янсько-Дніпровського району людей, які доклали найбільше зусиль для перемоги Віктора Андрійовича. Очолювали делегацію Олег Валентинович Ткаченко та Сергій Віталійович Коба.
Інавгурація справила на нас незабутнє враження. 12 годин їзди "Ікарусом" не втомили. Ми були щасливі, настрій піднесений. Від Запоріжжя до нашого автобуса приєдналося ще три і ми рухалися колоною до самого Києва.
Столиця зустріла ясним сонячним ранком. Хоча було мінус 5, проте на душі було тепло-тепло. Скільки приїхало гостей! Ми ще ніколи не бачили стільки життєрадісних, усміхнених облич! Душею і серцем відчули, як любить Київ Віктора Андрійовича та Юлію Володимирівну. Оце б побачили наші односельці, більшість яких стала жертвою провладних "агітаторів" і продажної преси!
Ми, з далекого південного напівзросійщеного села, побачили нову Україну. Повсюди чути було українську мову. Особливо приємно було бачити делегації у барвистих гуцульських строях. Вони колядували на Майдані "Христос народився!". Багато хто з присутніх підходив і фотографувався з ними. Приваблювали до себе кольорові атрибути помаранчевої революції - транспаранти  з родиною Ющенка, оранжеві кульки. Бачили ми серед портретів політиків і нашого Кобзаря.
Відбувалося велике братання і взаєморозуміння наших співвітчизників, які живуть на півдні, півночі, заході і сході України. Такого ще не було ніколи. Впевнена: ніяким політикам не вдасться нас роз'єднати. Україна єдина у своєму прагненні жити краще.
У той пам'ятний день народу на Майдані була сила-силенна. Люди стояли щільно один до одного, як моноліт. Молоді гарні хлопці скан-дували: "Ми - не козли! Ми - України сини!" А один старенький дідусь просто вразив нас своєю наполегливістю і енергією. Він приїхав на Майдан на велосипеді аж із Охтирки Сумської області. Бачили б ви отой ровер! Він увесь - у помаранчевих стрічках і гірляндах, з прикріпленим великим портретом Юлії Тимошенко. Дідуся не стримує натовп, він котить свою "машинерію" і щосили гукає: "Пропустіть мене до земляка!" -  "Хто ж ваш земляк?" - питають. - "Як хто? Ющенко!" - кричить. - "Він теж сумчанин!"
Потім, пізно ввечері, гуляючи тріумфуючим Майданом, знову зустріли того самого дідуся. Але на цей раз молоді хлопці та дівчата, піднявши його разом із велосипедом на високий виступ, гуртом влаштували танці та співи. Це було так артистично і безпосередньо!  Українці тішилися з своєї великої перемоги, як діти!
Хочу, щоб ці щасливі години увійшли в історію нашої молодої держави, письменники написали книжки, на екранах телевізорів з'яви-лися нові цікаві документальні й художні фільми.
Хочеться завершити цього листа в "Кримську світлицю" словами: "Вікторе Андрійовичу, Україна повірила Вам і зробила все, щоб Ви перемогли. Не відступайте від задуманого і дай Вам, Боже, сили втілити плани і мрії в життя!"
Надсилаю фото, на якому  київські "горобці" - так Майдан охрестив хлопців-спритників, які залізли на дерево, щоб було краще видно Ющенка.
Таїсія ПЕТРЕНКО,
учителька української мови і літератури
Водянської ЗОШ № 1 імені Ф. О. Окатенка.
Запорізька область.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 16.09.2005 > Тема "Урок української"