Версiя для друку Обговорити в форумi

(Продовження. Поч. у №1 - 31).

Зламало Матвієйка не це. Перебуваючи у Львові, він зумів утекти, відвідав усі відомі йому явки і переконався, що вони провалені. Тоді він повірив, що вже ніякого підпілля в Україні нема (хоча воно ще було), сам повернувся до свого ув'язнення і на влаштованій йому прес-конференції закликав УПА припинити безнадійну боротьбу, після чого йому була надана можливість "почати нове життя". Він працював бухгалтером, одружився, мав дітей і помер аж у 1984 р. Звичайно, весь цей час він був під найпильнішим наглядом "органів" і його ім'я використовувалося радянською пропагандою. Так, у газеті "Вісті з України" час від часу з'являлися за його підписом статті, в яких обливалися брудом колишні побратими.
Є всі підстави твердити, що він не писав цих статей: за своєю лексикою, і синтаксисом, і стилістикою, а передусім за своєю тональністю вони видають руку ра-дянських публіцистів - "спеціалістів по боротьбі з українським буржуазним націоналізмом" типу Бєляєва чи Дмитрука. Більше того, схоже, що Матвієйко навіть не бачив тих статей перед публікацією, бо в них є фактичні помилки типу: "...визвольні операції батальйону "Нахтігаль" на чолі з гауптманом Шухевичем і Побігущим". Матвієйко не міг таке написати, бо він же знав, що Побігущий очолював батальйон "Роланд". А може, Матвієйко й бачив цей "ляп", але не виправив його в надії, що колись майбутні історики звернуть на це увагу і докопаються до істини.
Що ж до Василя Охримовича, то про нього наразі дуже мало даних. Останній Головнокомандувач УПА Василь Кук пише, що він отримував від Охримовича листи, в яких той говорив про необхідність зустрічі, але Кук із деяких дрібниць зрозумів, що ці листи пишуться вже під контролем КДБ. Він наводить такий приклад: ім'я американського президента було подано як "Ейзенхауер", тоді як у їхньому колі було прийнято писати "Айзенгавер". Подалі, очевидно, Охримович на поступки КДБ не пішов і був розстріляний.
В усякому разі, ні Матвієйко, ні Охримович не назвали ні одного прізвища, і жодна людина не була через них арештована, - так говорять старі члени ОУН і вояки УПА.
Тепер ми ще востаннє згадаємо Павла Судоплатова у зв'язку з операцією, в результаті якої був вистежений і загинув у бою Головнокомандувач УПА генерал-хорунжий Тарас Чупринка - Роман Шухевич. Звичайно, Судоплатов намагається всіляко очорнити Шухевича, а заразом якнайбільше львів'ян, які начебто його видали. Щоб більше не повертатися до цього "українця" (він себе так сам назвав), скажемо лише, що Москва щедро його нагородила: спочатку Судоплатов отримав звання генерала, а потім, уже за Микити Хрущова, був арештований, п'ять років симулював психічне захворювання, щоб уникнути розстрілу, був усе-таки засуджений на 15 років, відбув їх повністю і, незважаючи на численні звернення, так і не був реабілітований. Оце така вдячність Москви своїм "героям"!
А ми повернемося до загибелі Тараса Чупринки і наведемо розповідь його сина Юрія Шухевича. Зрештою, цитату почнемо дещо раніше: "А в сорок восьмому році ми говорили про те, що я мав їхати на Донеччину забрати свою сестру, яка знаходилася в дитячому будинку. І при прощанні я вперше побачив, відчув, коли батько сказав: "Юрку, нас тільки двоє осталося. Ми повинні триматися", - що в нього задрижав голос. І дві сльози скотилося по його щоках. Єдині його сльози, які я бачив. Це була остання наша зустріч, коли він ще був живий. Ну, а наступна була уже після його смерті, коли мене привезли на впізнання 5 березня 1950 року. Того п'ятого березня, ще десь так на ранньому досвітку, перед тим, як у тюрмі піднімали, я тоді знаходився на Лонцького (тепер будинок № 1 на вулиці Степана Бандери у Львові) в слідчому ізоляторі МГБ. Будили нас о шостій годині. Але якраз перед тим я збудився. Відчув якусь внутрішню тривогу. І вже не міг спати тої півгодини чи хвилин сорок, які осталися до того, як почали будити. Після того почався звичайний тюремний ранок. Правда, була неділя. На слідства не викликали. Був спокій. Десь біля одинадцятої години прийшли по мене. Взяли, вивели на дежурку. Там я побачив свого слідчого, а також ще одного з оперативників у ватяній фуфайці, в кирзових чоботах. На поясі в нього був пістолет. Вони посадили мене до авта. Натягнули кайдани. Правда, скували руки спереду. Повезли до Управління МГБ, яке знаходилось на теперішній вулиці Вітовського, тоді Дзержинського. Завезли в подвір'я. Там був ряд гаражів. Авто зупинилося біля одного з гаражів. Я побачив, що туди заходять і виходять працівники МГБ. Потім мене завели в гараж, великий, широкий. Я йшов прямо. Нараз мене різко повернули вліво. Я глянув і побачив, що на соломі прикритий цельтою лежить чоловік. Мені не треба було довго роздумувати, хто це. Як вони відкинули цельту, я побачив його в вишиваній сорочці, файний, але босий. І досить мені було побачити ті ноги з високим підбиттям, щоб відразу зрозуміти: батько. Мене підвели і сказали: "Бачиш?" Сорочка була розстібнута. Очі відкриті, задивлені в далечінь. Обличчя спокійне. Одна, ліва рука вздовж тіла, права рука зігнута лежала на грудях. На правій скроні кіптява і кров. Не треба бути експертом, щоб зрозуміти: вистріл у скроню впритул. Видно тільки недавно пістоль вийняли з руки.
А під грудьми на білій сорочці три або чотири червоні плями від автоматної черги... Отаким я бачив батька востаннє. Я клякнув, поцілував його руку. Вони мене відірвали і знову відвезли до тюрми. То була моя остання зустріч з батьком".
Юрієві Шухевичу на той час було 16 років, фактично все його подальше життя пройшло по тюрмах і таборах, остаточно він вийшов на волю і повернувся в Україну лише у 1989 р., втративши зір в більшовицьких катівнях.
Після загибелі Тараса Чупринки Головнокомандувачем УПА став Василь Кук (псевдо Юрій Леміш). Найвиразнішими рисами характеру Тараса Чупринки - Романа Шухевича, коли судити про нього з відгуків навіть ворогів, була надзвичайна хоробрість, холоднокровність і вміння не розгублюватися у найскладніших обставинах. Так, коли емгебісти з ніг збивалися, розшукуючи його по всій Західній Україні, Юрій Шухевич, - звичайно не під своїм ім'ям, - лікувався в санаторії у Криму. Або вже від власного імені послав до Львова вінок на похорон свого доброго знайомого. Василь Кук - Юрій Леміш, як показало життя, був не лише хоробрим, а й обережним, розсудливим і тверезо мислячим. У липні 1950 р. він пересилає на Захід великого листа, в якому докладно з'ясовує ситуацію в Україні, ставлення до політичних незгод в еміграції, чим керується командування УПА у своїй боротьбі.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #32 за 05.08.2005 > Тема "Українці мої..."