Версiя для друку Обговорити в форумi

І щось в мені таке велить
збіліти в гнів
до сотого коліна!
І щось в мені таке болить,
що це і є, напевно, Україна.
Ліна КОСТЕНКО.

21 січня 1978 року, до могили Тараса Шевченка в Каневі піднявся чоловік, що приїхав з м. Калуша Івано-Франківської області. Коли стемніло, він розкидав по схилах Чернечої гори тисячу листівок, на яких його рукою було написано: "Протест проти русифікації українського народу". І підпис: "На знак протесту спалився Олекса Гірник з Калуша". Після цього він облив себе керосином і підніс до грудей запальничку.
Олекса Гірник ішов до такого вчинку все своє життя. Одинадцять років він пробув в ув'язненні. Три з них карався у польській тюрмі за не-одноразові заяви офіцерам під час служби у польській армії про право українців мати свою власну державу і бути вільною нацією. А коли після змови Гітлера зі Сталіним у Західну Україну прийшли чергові "визволителі", вони стали робити "зачистки" і відправляти в Сибір людей, що підозрювалися в українському націоналізмі. Вісім років Олекса Гірник провів у концтаборах під Норильськом. Олекса Гірник не хотів потрапити до концтабору в черговий раз, але водночас совість кликала його до боротьби.
У житті він часто говорив: "Хочу вмерти за Україну". І він за неї вмер. Його самоспалення - це його форма боротьби. Своєю смертю він прагнув протестувати проти поневолення України Російською імперією та привернути увагу людей до жахливих наслідків московської політики зросійщення України.
Якби Олекса Гірник встав із могили, він переконався б, що зросійщення українства виявилося таким глибоким, що на більшій території України після проголошення Незалежності на високих і низьких владних постах, на різних керівних посадах опинилися люди, для яких українська мова стала чужою. Більшість із них і слухати нічого не хоче про українське національне відродження та впровадження в Українській державі української мови як державної. Чужою стала українська мова для десятків тисяч викладачів університетів та сотень тисяч учителів. Вони не хочуть розмовляти українською мовою та відмовляються викладати нею свої предмети. Особливо гірко від того, що українська мова не впроваджується в українському війську. Через усе це її цурається українська молодь та студенти. Вони соромляться своєї мови і спілкуються мовою Російської імперії, що принесла українцям стільки горя.
У червні 1998 року я брав участь у конференції, що відбувалася на пароплаві "Алексей Ващенко". Пароплав усю ніч стояв на причалі навпроти могили Тараса Шевченка. На світанку я зійшов на берег з вудочкою та вмостився неподалік від гурту хлопців і дівчат, що голосно розмовляли російською. Як з'ясувалося, молоді люди прийшли всім класом до Дніпра на відзначення закінчення школи, їхня школа -українська. Усі предмети викладаються українською. Майже всі в їхньому класі - українці. Усі можуть напам'ять процитувати слова Шевченка "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь".
Пароплав "Алексей Ващенко" теж український. Але української мови там не почуєш і не побачиш. На пароплаві працює багато київської молоді. Протягом двох діб жодного українського слова я від них не почув.
Після закінчення конференції її учасники піднялися на Чернечу гору. Коли я стояв біля місця, де спалив себе Олекса Гірник, мені подумалося, що слід нарешті мобілізувати всю українську патріотичну силу на захист української мови. Треба, щоб кожен, хто забуває свою мову, знав, чому загинув Олекса Гірник на Чернечій горі. Слід почати збирати кошти, аби допомогти українському слову, зростанню його авторитету серед молоді. Бо якщо молодь від української мови відмовиться, як це спостерігається сьогодні в Києві та більшості міст, то через кілька десятків років Україна перетвориться в ще одну російську державу. І виникла ідея: "Треба створити фонд і надихнути його діяльність ім'ям Олекси Гірника. Якщо він насмілився спалити себе живим на знак протесту проти зросійщення українців, то живі патріоти можуть відважитися пожертвувати кошти на святу справу відродження української мови".
У липні 1999 року було створено Фонд ім. О. Гірника "Українським дітям - українське слово". За ініціативою патріотичних громадських і політичних організацій 2003 рік був проголошений роком пам'яті Олекси Гірника, роком руху за українське національне відродження. Було проведено ряд заходів з відзначення 25-ї річниці загибелі цього справжнього Героя України.
Щороку Фонд ім. О. Гірника й Ліга українських меценатів присуджують премію за великий внесок в українське національне відродження та значні успіхи в національно-патріотичному вихованні дітей та молоді, прищепленні їм патріотичного ставлення до української мови. Першими лауреатами премії ім. Олекси Гірника стали письменники Анатолій Бортняк, Іван Низовий, Микола Сом, Леся Бризгун-Шанта, журналіст Михайло Іщенко, освітяни Віктор Костенко, Антоніна Мовчун, Павло Ткачук, Володимир Поліщук, Феодосія Півницька.
На місці загибелі Олекси Гірника росте кущ калини, посаджений працівниками Шевченківського заповідника. Гірникова калина ніби нагадує всім патріотам України про їхній святий обов'язок берегти нашу Незалежність та активно боротися за українське національне відродження. Калина просить українських патріотів допомогти українській мові розправити перебиті крила, аби злетіла вона в синє українське небо.

На фото - Олекса Гірник.

ТО ЯК ЖЕ НАМ ЖИТИ НА РІДНІЙ ЗЕМЛІ?

Я безмежно вдячний долі, що наприкінці минулого року став лауреатом премії імені Олекси Гірника - людини, яка ціною власного життя висловила протест проти русифікації рідного українського народу. Олекса Гірник, патріот України, в'язень сталінських гулагівських концтаборів, 21 січня 1978 року спалив себе в Каневі біля могили Тараса Шевченка, аби привернути увагу громадян не лише своєї країни, а й усього світу до того жахливого тиску на все українське, який чинили московські політики і доморощені яничари.
Олекса Гірник пішов на такий крайній захід - самоспалення, але ж чи поліпшилося становище рідної мови за часів комуно-більшовицького режиму, чи стала наша мова господинею в своєму рідному домі за роки, що минули після проголошення України незалежною. На жаль, ні. Але живий смолоскип людини, котра пожертвувала найціннішим, що в неї було, - життям, застерігає про недопущення таких крайніх кроків. Владні структури повинні все робити, аби не доводити людей до таких жахливих крайнощів.
І як прикро, коли вже за нової, здавалося б, найдемократичнішої влади, за всенародно обраного Президента України спалахують живими смолоскипами люди, котрі, доведені до відчаю чиновниками, приїздять до Києва і спалюють себе під стінами Верховної Ради. Читаю газети і не вірю, що таке можливо. Ось доведений до відчаю Іван Куліда - 73-річний пенсіонер з Херсонщини, протестуючи проти рішення Апеляційного суду Херсонської області,  зі словами "Отак треба протестувати" палає живим смолоскипом, ось уже біля стін Верховної Ради стоїть палаючий пікет із семи чоловік, котрі погрожують самоспаленням проти чиновницької сваволі. Один з них, теж херсонець - Володимир Кукушкін, здійснив перше самоспалення. Протестувальників негайно прийняв Президент В. А. Ющенко, але розпорядження глави держави досі ігнорують прості клерки з Секретаріату Президента.
Боже милий, та що ж це таке коїться? Чому нахабніє чиновництво? Чому не мириться з людьми, не прислухається до їхніх запитів? Лише за перше півріччя нинішнього року на ім'я Президента надійшло 97 тисяч (!) скарг громадян. Невже йде тихий саботаж законів держави, розпоряджень уряду і Президента, доведення людей до крайнощів, аби скомпрометувати народнообраного лідера? Люди, котрі так вірили Майдану, зневірюються з кожним днем у цій владі, з-поміж якої є, певно ж, немало тих, хто з нетерпінням очікує на синьо-білий реванш.
А що ж робити "Кримській світлиці", щоб нарешті звернути на себе увагу збайдужілих чиновників?..
Олекса Гірник ніколи й нікого не просив повторювати його відчайдушний подвиг, він говорив: "Аби тільки Україна була!", задля якої й пішов у вогонь. Україна є, тож треба лишень любити її, шанувати свій роботящий народ. Чи будемо створювати нові фонди і премії імені нових погорільців?
Владо, схаменися, не доводь людей до крайньої межі! Президенте, ми Вам ще віримо і сподіваємось на Ваш конституційний захист.
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури "КС".
На фото: лауреати премії ім. О. Гірника Данило Кононенко і вчитель із с. Пруди Совєтського району АРК Василь Латанський.

Микола НЕГОДА
СПАЛАХ
ПОЕМА
"...на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша".
Із прощальної духівниці.

І
Душа горить. Напівзотліла,
німа, зацькована украй,
от-от відділиться від тіла
і полетить... до Бога в рай.
Допоки стрінеться
 з тим раєм,
пройде по лезу палаша.
Поволі сам в собі згорає,
береться попелом душа.
Одна любов його нетлінна,
її не спопеляє жар.
Як біль, живе в нім Україна,
Із ним, як Біблія, -        
"Кобзар".
І як пророка чи месію,
з гори святої, з далини
гука: Олексо, Олексію,
пора! вже виросли сини.
Невже і їм, і всьому роду
судилось, несучи хреста,
ходити в "зрадниках народу",
замкнути серце і вуста      
й чогось чекать... 
ловить моменти
знущань, опутувань, огуд...
Запишуть, може, в дисиденти
і вчинять знов ганебний суд.
Допоки правда забалака,
загубиться твій слід і прах
в колимських зековських бараках,
а чи в мордовських таборах.
Хіба для спалаху не досить
ганьби, прокльонів і ридань?
Вчини, що ти намислив, - просить.
Пора! сьогодні Іордань.
Поглянь, вгорі заголубіло,
подаленіла сіра мла.
Над світом білим біло-біло,
і тиша Калуш облягла.
І в хаті тихо... Після зміни
спить син... Поскрипує сусід...
Дружина де? Від Кароліни
проліг до хвіртки свіжий слід.
Її нема, то й слава Богу,
не спинять сльози і відчай,
тихцем спорядиться в дорогу
і з Богом вирушить...
Прощай, подвір'я миле, рідна хато,
немало знала ти розлук.
Жили не бідно й не багато,
доклав тут розуму і рук.
Але неправедна спокута
нагадує: не забувай!
Прощай, Млинівко, льодом скута,
і ти, калино, прощавай.
І ви прощайте, видноколи,
високі гори і горби.
Прощайте, вулики і бджоли,
і сизопері голуби.
Не осудіть... Бог не осудить
того, хто честю дорожив.
Не осудіть, прощайте, люди,
з ким жив, здоровкався, дружив.
Усім вам кланяюсь уклінно.
Бувайте і простіть, сини.
Моя любове, Кароліно,
ти за неправду не вини,
бо написав - до Львова їду,
за два дні повернуся, жди...
Він ще почув услід сусіда:
- Агов, Олексо, ви куди?
- Тут недалечко...
Що на думці,
хто знає, в того бойчука?
Вантаж таки важкенький в сумці,
вціліла затерпа рука.
За той тягар, котрий незмога
нести в душі, що ця вага?
Ну, та гаразд, хвалити Бога,
він ще на рейсовий встига...

ІІ
І ось він їде... Білина
сяга за небозвід.
Востаннє з талого вікна
побачить білий світ.
Якби ж то їхав до рідні,
з дружиною якби...
Зникають гори в далині,
навстріч біжать горби.
Яруги, вибалки, гаї
змережили степи,
і очі страдницькі твої
впираються в стовпи.
А в зорі - мла, колючий дріт,
густий дрімучий бір...
Коротка стежка до воріт
і довгий шлях в Сибір.
Чорніше ночі сяйво дня,
Тайга, а чи байрак...
Ще й хижо гавкіт доганя
сторожових собак.
Дорога рівна чи крива
десь губиться в рову...
Мов саван білий покрива
рівнину степову.
Невже Поділля це? Невже
гуляв тут Кармалюк?
Чому ж таке тобі чуже
від назв і закарлюк
до матюків "у душу й мать",
до окриків "хохол!" -
дихне свавіллям Колима
і холодом Тобол.
Тут може стати дибки чуб
і збрижитися лоб:
від когось він лише почув,
а що, коли було б...
Не знають хазяї цих стріх,
особняків і хат:
їх ждало виселення всіх
від Дону до Карпат.
Всім скопом. Потайки. Вночі.
Щоб тихо й невтямки,
чого круг них наглядачі,
а їх - в товарняки.
Як ту худобину. Як скот.
Не скигли і не плач! -
О, не дріма в кутку сексот,
не ловить гав стукач.
Одно болить мене, шкребе,
Вкраїнонько, повір:
Якби могли, давно б тебе
спровадили в Сибір.
Куди вже далі... не збагну.
Як так диміть і тліть,
хіба не краще спалахнуть
і в полум'ї згоріть!
Лише не скніть...
і не мовчать.
Зламати на вустах печать,
лишити заповіт.
Умерти й смертю прокричать
на цілий білий світ!
Аж ось і Київ...
Неспалимий.
Стоїть, як вічна висота.
Ще, слава Богу, Володимир
із рук не випустив хреста.
Далечину зміряє зором
над гулом зведених мостів -
разом з Михайлівським собором
у чорне небо не злетів.
З печер не викинуто мощі
святих жертовників земних.
Дивлюся і молюсь на них,
як перед Господом на прощі.
Поставлю Богові свічу,
Софії й Лаврі помолюся -
і думкою лечу, лечу
на гору, вищу за ельбруси,
де вічне літо чи зима,
звідкіль повернення нема.
О, Києве! о, білий світе,
відчув я силу і могуть.
Святіть мене, благословіте
на цю найправеднішу путь!

III 
Останній автобус на Канів
завидна спішить відійти.
Із білих садів, як з туманів,
на шлях вибігають хати.
Впірнає дорога в байраки,
збіга на крутий косогір.
Від білого мороку й мряки
сльозиться й туманиться зір.
А краю дороги немає,
Знемога повіки злипа,
і чутно, як шибу шмагає,
січе й барабанить крупа.
Заглушений стукіт остудить
залітний вітрисько-крутій...
І, вже як розійдуться люди,
торкне його тихо водій.
"Доїхали?" - "Так. Уже дома".
Осліпить і згасне сірник.
Особа, йому невідома,
відійде убік, до осик,
і зникне в нічній заметілі.
Брестиме в глибокі сніги,
і пальці його задубілі,
уже не відчують ваги.
Ніде ані звуку, ні скрипу,
принишкнула тиша довкіл.
Зустріне обліплену липу,
простягне гілля осокір.
Лиш ворон у кроні закряче.
Притрусить сипучий пушок
опущену шапку кролячу,
овечий старий кожушок.
Пориви сніжні кругойдучі
вляглися. І вітер затих.
Він довго повз гори і кручі
ітиме до сходин крутих.
Аж ось і засніжені плити.
Гранітні... Поправить кашне.
І перш ніж на сходи ступити,
зупиниться. Передихне.
Ну, з Богом! -
сто двадцять, сто тридцять...
Що крок, то і серця удар.
З імли вироста бронзолиций,
з-над брів круточолий Кобзар.
О, як йому тут одиноко!
Далеко від гомону площ.
Хіба що одне Боже око
тут зиркає в стужу і дощ.
Хоч кличе - нехай Україна
народ піднімає з колін,
стаю перед ним на коліна:
- Тарасе, - шепочу, - уклін!
І більш не зроню ані слова.
Наказую серцю - замри.
Бог свідок: мета виняткова
вела до святої гори.
Бог бачить:
нестерпно так жити.
І ти не кажи, що не дуж.
На всесвіт протест заявити
якщо не тобі, то кому ж?..
Летіте, летіте, як птиці,
почуйте в новітню добу! -
пекучі слова духівниці,
що я їх з-під серця добув.
Хтось може і в камеру сісти
за ці невловимі слівця.
Шукатимуть їх кадебісти,
палитимуть до папірця.
Вони посадили б на вістря,
в багатті спалили б мене...
Сам виллє на себе каністру,
а ще запальничку черкне -
і вмить спалахне смолоскипом.
Обпечений з нігтів до віч,
не стогоном, зойком чи схлипом -
сполохає полум'ям ніч.
І вже як терпіти незмога,
майнуть і спечуться літа,
повірить: до Бога, до Бога
безсмертна
душа
відліта.
Серпень, 1992.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #29 за 15.07.2005 > Тема "Українці мої..."