Версiя для друку Обговорити в форумi

Книга в газеті


Присвячується всім полеглим в боротьбі за волю України.

(Продовження. Поч. у №1 - 19).

Але "хлопці" не хотіли ніяких поступок у ставленні до себе і поводилися не просто відважно, а визивно. Відмовилися відповідати на суді польською мовою. Вітали один одного вигуком: "Слава Україні!". Їхній приклад наслідували деякі свідки, за що їх карано штрафом у 200 злотих або 10 днями тюрми. Оборонці підсудних, їх було чотири - Володимир Гербовий, Олександр Павенцький, Лев Ганкевич, Ярослав Шлапак, - постійно зверталися до суду з різними поданнями і запитами, які судом незмінно відхилялися. Зрештою, запити були сформульовані так, що в них уже була готова відповідь. Зате всі газети повідомляли, що не було ще такого процесу, на якому стільки адвокатських запитів було б відхилено і стільки свідків покарано. Самого Степана Бандеру силою виводили із залу суду, коли судді приходили до висновку, що його поведінка виходить за межі допустимого. Польський журналіст вважав це комічним. Що ж, можливо, це справді комічно, коли непоказного юнака витягують за руки і за ноги кілька дебелих поліціянтів.
А от вирок прозвучав доволі трагічно: Бандера, Лебедь і Карпинець - до смертної кари, Климишин і Підгайний - довічне ув'язнення, Гнатківська - 15 років тюрми, Малюца, Мигаль, Качмарський - 12 років тюрми, Зарицька - вісім років тюрми, Рак і Чорній - 7 років тюрми. Але згідно з амністією смертну кару замінено на довічне ув'язнення, тюремні строки до 15 років зменшено наполовину, а більше 15 - на одну третину (от лише незрозуміло, як можна було визначити ту "одну третину" для тих, хто був засуджений довічно?). Підсудні вислухали вирок спокійно, а Бандера і Лебедь вигукнули: "Хай живе Україна!" З цього приводу Петро Балей пізніше напише: "...одне є певне: щоб увійти в історію національним героєм, реалізатором "величної ідеї" - батьком української державності, Бандера був готовий прийняти тричі смерть на ешафоті. Ту саму готовність він хотів бачити в кожній українській людині".
Що ж, про людину можна судити тільки по справах, бо їх видно. А ось про мотиви дуже рідко залишаються якісь беззаперечні свідчення. Бо так будь-яку людину, яка вчинила щось велике і прославилася, можна звинуватити, що вона це зробила винятково заради слави.
А тепер переходимо до Львівського процесу, який розпочався 25 травня 1936 р.
Так от, поки у Варшаві йшло слідство над Степаном Бандерою і його спільниками, у Львові були вбиті директор української гімназії Іван Бабій і студент Яків Бачинський. Звичайно, це не було такою сенсацією, як убивство Перацького, сенсацією було інше: експертиза встановила, що їх убито з одного револьвера. А справа була так: Григорій Мацейко, щасливо вислизнувши з рук варшавської поліції, прибув до Львова, кілька днів переховувався на конспіративній квартирі, а потім так само щасливо перейшов кордон з Чехословаччиною. Револьвер же він віддав: у військової референтури ОУН не було надто багато зброї.
На цей раз перед судом постало аж 27 осіб: половина з тих, що були засуджені на Варшавському процесі на чолі зі Степаном Бандерою, навіть деякі свідки Варшавського процесу (наприклад, Віра Свєнціцька) та нові люди. Власне, цей процес слід було б розділити на кілька, оскільки до різних підсудних пред'являлися різні звинувачення. Об'єднувало всіх лише одне: звинувачення у приналежності до ОУН. Сам хід процесу був спокійнішим, оскільки підсудним було дозволено відповідати українською мовою, не було вже ніякої несподіванки у вигляді ще якогось "архіву", не було такого ажіотажу преси. Зате достеменно відомо, що на суді був присутній працівник радянського консульства. Очевидно, саме з цього часу радянські "органи" почали приділяти особливу увагу Степанові Бандері.
На процесі виникло питання про вбивство Майлова. Бандера визнав, що це він видав наказ про атентат, але заперечив прокуророві на звинувачення, що цим убивством ОУН хотіла привести до зірвання стосунків між Польщею та СРСР. Бандера сказав, що такий мотив зовсім не брався до уваги, бо ОУН у своїй діяльності не орієнтується на треті сторони. Тут можна зробити зауваження, що це була помилка молодих діячів ОУН, бо робити велику політику, не враховуючи третіх, п'ятих, десятих і т. д. сторін, ніяк не можна: адже не на безлюдному острові вона робиться. Але сприймаймо минуле таким, яким воно було, а не таким, яким його нам хотілося б бачити.
Про нездійснений замах на підкомісара львівської тюрми Владислава Кособудзького Степан
Бандера пояснив, що підкомісар створив у тюрмі атмосферу знущання над в'язнями, і проти цього необхідно було якимсь чином протестувати. Спочатку розглядалася пропозиція, щоб політв'язні оголосили голодування
протесту, але потім прийшли до висновку, що захист повинен прийти зі сторони. Було вирішено вбити Кособудзького, і це мав зробити той самий Гриць Мацейко, якого потім відкликали до Варшави.
Про Бабія і Бачинського Степан Бандера сказав, що їх було вбито тому, що Бабій намовляв своїх учнів до співпраці з польською поліцією, а Бачинський, як це було беззаперечно доведено, був агентом поліції. На вимогу подати докази Бандера відповів відмовою, бо це могло б розконспірувати методи роботи ОУН.
У своєму останньому слові на суді Степан Бандера зазначив: "Прокурор сказав, що на лаві підсудних засідає гурт терористів і їх штаб. Хочу сказати, що ми, члени ОУН, не є терористами. ОУН огортає своєю акцією всі ділянки національного життя. Про ці акції мені не дали говорити, навіть про мою власну діяльність... З розправи виходило б, що ОУН зводить свою діяльність головно до бойової акції. Заявляю, що бойова акція не є єдиною і не є найпершою, але рівнорядною з іншими ділянками. Тому, що в цій залі розглядали атентати, які виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не рахується з людським життям взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які весь час у своїй праці є свідомі, що кожної миті можуть самі втратити життя, такі люди більше, ніж хто-будь інший, уміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінить дуже високо життя своїх членів, але наша ідея є в нашому понятті така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, але й тисячі жертв треба посвятити, щоб її зреалізувати. Вам найкраще відомо, що я знаю, що наложу головою, і відомо вам, що мені давали змогу моє життя рятувати. Жиючи рік з певністю, що я втрачу життя, я знаю, що переживає людина, яка має перед собою перспективу в найближчому часі життя втратити. Але впродовж всього часу я не переживав того, що переживав тоді, коли висилав двох членів на певну смерть - Лемика і того, хто вбив Перацького..."

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #20 за 13.05.2005 > Тема "Українці мої..."