Версiя для друку Обговорити в форумi

Російська імператриця Катерина ІІ вельми любила удавати з себе безкорисливу покровительку й меценатку філософів, підкреслювати свою наближеність до їхніх шукань сенсу людського існування. 1787 року, подорожуючи по Україні, вона зачула про видатного сучасного філософа Григорія Сковороду і здивувалася: чому не знала про нього раніше? Чому він не охоплений її увагою і милістю? Негайно звеліла своєму фаворитові Потьомкіну розшукати Сковороду і переказати йому милостиве повеління, аби переселився до столиці Росії, щоб вона завжди, коли забажається, могла з ним зустрітися й поговорити про насущні питання буття. Але ніхто не знав, де шукати філософа, бо в нього не було місця постійного проживання. Розпочалися гарячковиті пошуки. Вірнопіддані імператриці мусили вдовольняти кожну її забаганку, оскільки не раз переконувалися, який великий гнів може впасти їм на голову, коли не виявлять належної запо-
падливості.
Так самовіддано в державі розшукували тільки небезпечних злочинців. З Харкова, де зупинилася зі своїм велетенським почтом імператриця, в усі кінці Слобожанщини полетіли вершники. І нарешті один з них на змиленому коні зупинився на околиці села Гусинці. При дорозі сидів чоловік, якого назвали філософом, і грав на сопілці. Поблизу безтурботно пощипувала соковиту траву вівця, яка, звичайно ж, анітрохи не підозрювала, що за знаменита особа її пастух, котрого жде в столицю імперії августійша жінка. Вкладаючи в свої слова найвищу повагу до цариці, посланець Потьомкіна переказав Сковороді волю Катерини. Філософ вислухав уважно, нічого не відповів. Зате заграв на сопілці веселу мелодію. Розгублений посланець мусив вислухати її до кінця. Потім філософ здивував його такими словами: "Скажіть матінці-цариці, що мені моя сопілка і вівця дорожчі царського вінця". Так і поїхав верхівець ні з чим.
Вельможам невсилки було зрозуміти логіку вчинку Григорія Сковороди. Як це людина може відмовитися від теплого місця під сонцем, від благ і почестей? Очевидно, він  видався їм просто неймовірним диваком, людиною не від світу сього, якими завжди видавалися всі великі філософи тим, хто не годен осягнути значення тих цінностей, про існування яких вони навіть не підозрюють.
Григорій Сковорода вийшов з козацького роду, що жив у селі Чорнухи на Полтавщині. В дев'ять літ лишився круглим сиротою. Здібного хлопчину, що складав пісні й вірші, взяв до себе старий чернець, ім'я якого нам лишилося невідомим. Він був людиною надзвичайно освіченою (можна припустити, що чернець - випускник Києво-Могилянської академії) і всі свої знання передавав жадібному до науки хлопцеві. Двадцятидволітнім Сковорода приїздить до Києва й стає спудеєм академії. Тут він, за словами біографів, з першого ж разу звернув на себе увагу диригента півчої капели і негайно був прийнятий до хору, який славився на всю Російську імперію. Йому пророкували кар'єру видатного співака. В Києві набирали юнаків для придворної капели імператриці Єлизавети Петрівни. Сковороду зарахували туди найпершим, але він наполегливо просив дозволити йому лишитися в академії.
Через рік по тому Сковороду було введено до складу так званої Токайської комісії, що від'їздила в торгових справах за кордон. На чолі її стояв земляк філософа генерал-майор Вишневський, відомий на той час меломан, який опікувався юним спудеєм академії і високо ставив його вокальні здібності. Офіційно Сковорода їхав у складі комісії як перекладач. Отже, п'ять років за кордоном. Будапешт, Братислава, Прага, Відень, Галле. І Сковорода, не переобтяжений особливими обов'язками в комісії, сповна використовує цей час для навчання, для зустрічей з видатними людьми. Збереглися свідчення, що йому пропонували викладати у кількох університетах Європи, але він відмовився від цієї честі, бо не уявляв свого життя поза Україною.
Після повернення з-за кордону Сковорода відразу ж помандрував до рідних Чорнух, хоча нікого з рідних у нього там не було. Прийшов на сільський цвинтар, посидів на могилі батька-матері і рушив куди очі бачать. Не відав, куди прийде і що його чекає завтра. Але нітрохи не тривожився тим, бо вважав, що не це головне в житті філософа. Ніколи не мав свого дому, свого майна. Якось хтось із можновладців дорікнув йому, чому він зовсім не клопочеться тим, щоб визначитися в житті, набути певного соціального стану. Адже людині з такими енциклопедичними знаннями і з такою славою зробити це зовсім неважко. Для історії збереглася відповідь Сковороди: "Шановний пане! Світ подібний до театру. Щоб грати в театрі з успіхом і похвалою, беруть ролі за здібностями. У театрі актора хвалять не за здатність діючої особи, а за те, як він вдало грає її. Я довго міркував про це і після великого випробування себе побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самітної. Я обрав собі цю роль - і задоволений..."
Його колишні колеги по академії, що стали ченцями Києво-Печерської лаври, закликали: "Доволі блукати по світу. Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята церква прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і прикрасою обителі". Але Сковорода відповів, що не може собі дозволити затулити ризами серце від світу.
І, мабуть, жодного разу не зрадив він обраній у житті ролі. Відомо, що навіть велике кохання, яке несподівано прийшло в його життя, не змогло переінакшити філософа. Так, Сковорода пішов під церковний вінець, щоб з'єднати свою долю з дівчиною, яку палко покохав. Однак в останню мить, збагнувши, що у такий спосіб зраджує свідомо обрану роль у світі, утікає з церкви. Потім пояснив коханій мотиви цього вчинку, попрохав не тримати на нього в серці зла. До того ж чесно зізнався, що для неї життя з ним не було б щасливим, оскільки не уявляє себе біля родинного вогнища.
Він прагнув свободи і прагнув нікого в світі не обтяжувати собою, не завдавати клопотів своєю особою. І в цьому розумінні вражаючий ось такий факт останнього дня перебування Сковороди на цьому світі. За свідченнями сучасників, він був веселим і балакучим, обідав з друзями, читав їм свої твори. А по обіді вийшов з хати й став копати собі могилу. Скінчивши ту роботу, зайшов до кімнати, переодягся в чисту білизну, підклав під голову торбинку зі своїми немудрими пожитками й рукописами та й ліг на лавиці, щоб уже ніколи не встати. Кончина, справді достойна імені великого філософа і його етичних самонастанов!
Так, Сковорода в своєму щоденному житті втікав од світу, від людей, ревно беріг свою внутрішню свободу від будь-яких зазіхань на неї. В такий спосіб він утверджував себе як людину, що живе за вимогами й правилами своєї філософії. Але все його складне для зрозуміння існування має головний "знаменник": навчительство людей, навчительство свого народу. Він, як уже зазначалося, мав змогу лишитися в Європі в сузір'ї найученіших людей свого часу й читати лекції в тамтешніх університетах, міг виїхати до столиці Російської імперії, як це робило багато видатних людей з України, й стати в ній осипаним почестями державним мужем. Він цього не зробив, бо те було не в його характері і просто не поєднувалося з його людським образом. Позиція Григорія Сковороди і вся лінія життя філософа продиктовані його глибокими патріотичними переконаннями, відлуння яких вчуваємо в ось цих словах: "Русь не руська бачиться мені диковинкою, подібно до того, коли б народилася людина з риб'ячим хвостом або з собачою головою... Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?.. Будь ним... Чи ти лях? Ляхом будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму образі, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкою, не перемішано з чужим по роду..." До речі, прозираючи в далеке майбутнє, Сковорода писав про те, якою він бачить Україну, писав про "...нових людей, нове творіння і нову славу".
Місце цього великого мислителя в нашій культурі особливо важливе. Він у ній - не тільки надійний міст, що назавжди поєднав в одне ціле давні й нові часи. Григорій Сковорода - уже принципово інший етап у житті української інтелігенції. При ньому було остаточно закріпачено селян, зруйновано Запорозьку Січ - останню надію на те, що волю в рідний край повернуть на вістрі шабель доблесні козаки. Відходила в минуле, ставала історією Січ, мов дим на вітрі, розвіювалися всі пов'язані з нею сподівання. Отже, зброю в нашого народу забрали. В нього лишалась тільки мисль, якою він повинен був боротися за себе, за свою повноцінність поміж інших - часто історично щасливіших - народів планети. І такі його славні сини, як Григорій Сковорода, допомагали йому вистояти в боротьбі за себе, лишитися нацією зі справді великою культурою та історією.
Його не стало 29 жовтня 1794 року.
Але, крім філософії, літературних творів і музики Сковороди, лишився і урок цього справді рідкісного життя.
Урок того, як можна бути вільним серед неволі і святим посеред пекла.

***

ДІАЛОГИ З ФІЛОСОФОМ
Викладаючи у дев'ятих класах творчість Григорія Сковороди, вчителька української мови та літератури сімферопольської гімназії № 9 Наталя Ярославівна Гавриляк запропонувала своїм учням письмово відповісти на запитання: "Якби я мав (мала) можливість зустрітися з Григорієм Сковородою, про що б я в нього запитав (запитала)?". Ось про що запитали б у філософа, письменника, педагога Григорія Савича Сковороди дев'ятикласники...

Аліна БУДАЄВА:  - Я запитала б в Г. Сковороди, що для нього значить кохання, дружба. Чи є, на його думку, Бог, попросила б розповісти про розуміння людьми сенсу життя у його столітті.

Арзи МЕСИТСЬКА: - Я запитала б Г. Сковороду, чи великих зусиль коштувало йому обмежувати себе у повноцінному житті, не мати власного житла, заради науки відректися від коханої. Як люди зустрічали
Г. Сковороду, цього великого мандрівного філософа, чи цінували його діяльність, чи відгукувались на його заклики? Що він відчув, коли після тривалих років праці досяг своєї мети?
Мені  здається, що Г. Сковорода довів та доніс до людей те, що майбутнє Вітчизни в руках самих людей, що людина і воля - це найбільша у світі цінність.

Тетяна ОВСЯННИКОВА:
- Якби я зустрілася з Г. Сковородою, то запитала б у нього, що його змусило стати мандрівником, адже в нього була можливість стати багатою людиною, жити, як належить такій всебічно розвиненій особистості? Як він зважився заради мандрівного укладу життя відмовитися навіть від коханої дівчини, від сімейного щастя? Хіба він не хотів мати своєї власної дитини, любити її та навчати всьому, що він сам знав і вмів?
Ірина ТОВМА: - Якби мені випала честь зустрітися з Г. Сковородою, я обов'язково запитала б його, що він вважає найголовнішим у житті. Не знаю, що б він відповів, але те, що матеріальні блага для нього не головне - це точно. Напевно, він би сказав: головне - це нести людям добро, служити Богові... Я гадаю, що його відповідь була б цікавою, але, може, й несподіваною для мене.
Олександр ВІНЦ: - Якби мені поталанило зустрітися з великим мандрівним філософом Г. Сковородою, я запитав би у нього: чому, коли у вас нічого не було, ваші батьки й ви були з бідних, - ви змогли вивчити не лише шкільні предмети, а й життя? Він би мені, мабуть, відповів: - Це не зовсім так. У мене не було грошей, але були велика працездатність, любов до життя, до своєї Вітчизни. - Але ж можна мати усе це й не розкрити сенс життя? - Мабуть. Але мені це вдалось. І чому, не знаю.
Чому Сковорода відповів "не знаю"? Може, він справді не знає? Ні. Може, не захотів мені говорити? Малоймовірно, Мабуть, тому, що він мав щось зверх того, що є в інших, але він був надзвичайно скромною людиною, щоб вип'ячувати це. Він хотів бути таким, як усі, - щирим українцем. І саме тому за його життя не було видруковано жодного його твору.

Ділявер МАМЕТОВ:
- Я б поцікавився, яким чином великий філософ досяг такої духовної досконалості. І Г. Сковорода, я певен, відповів би: "Моє головне правило життя - "Пізнай  себе й світ, в якому ти живеш. Будь вільним серед неволі і святим посеред
пекла". Саме завдячуючи цьому, Г. Сковорода став духовно досконалою людиною.

Олександр САЖКО:
- Якби я міг поговорити з Г. Сковородою, я запитав би у нього, чи не жалкує він, що прожив своє життя саме так. І на своє запитання, гадаю, почув би  відповідь: "Ні, я не жалкую, що так прожив своє життя, бо я бачив світ, був вільним". Відповідь ця, я певен, йшла б із глибини серця філософа, як і всі думки, котрими перейняті його твори. І хоч я розумію, що чудес на світі не  буває і я не зможу зустрітись із Г. Сковородою, однак я маю змогу насолоджуватись його творами, з яких отримаю відповіді на усі свої запитання.

Влад ЧЕРНЕНКО: - Чи важко все життя мандрувати по світу і просвіщати народ? - це запитання мене цікавить і я попросив би Г. Сковороду відповісти на нього. А ще мені дуже подобаються афоризми
Г. Сковороди. Деякі з них я вивчив напам'ять.

Ольга МАРАМЗІНА: - Біографія Г. Сковороди справила на мене незабутнє враження. Я дуже хотіла б зустрітися і поговорити з філософом. Найбільше мене вразили його переконання щодо сенсу життя. Адже іноді буває так: відчуваєш щось, а ось пояснити, дати відповідь не можеш. Так ось, у творах філософа я знайшла відповіді на багато своїх запитань. Коли б люди у своїх вчинках були хоч трішки схожими на Сковороду, то, я впевнена, світ став би набагато кращим. Г. Сковорода був сповнений добра, інтелігентності, чуйності, щирості. Він бажав донести свої думки до народу. І робив усе це за велінням свого серця.
І якщо кожен з нас прагнутиме змінити світ на краще, якщо метою життя буде - робити й творити тільки добро на землі, то за таких умов можна буде назвати себе гордим ім'ям - Людина!

Катерина НЕЧАЄВА: - Якби у мене була можливість поспілкуватися з геніальним Г. Сковородою, я запитала б, чому він за життя не видавав і не друкував свої твори, звідки в нього був дар передбачувати події, наприклад, як він дізнався, що скоро помре, чому не одружився з дівчиною, котру дуже кохав.
В біографії Г. Сковороди є для мене чимало нез'ясованих ситуацій і я спробувала б дізнатися про них від самого філософа.

Руслан ГУСЕЙНОВ: - А я б запитав у Григорія Сковороди про те, чи хотів би він бути багатим, чи подобалось йому навчатися в Києво-Могилянській академії, чи він у дитинстві займався спортом. Мені здається, що так. Адже Г. Сковорода багато подорожував пішки, отже, був фізично витривалим. А чому він мандрував? Та, мабуть, тому, що хотів бути ближче до людей, бодай чимось допомогти їм у їхньому нелегкому житті. Буваючи в країнах Європи, Г. Сковорода мав би знати й немало мов. Цікаво, скільки він їх знав? Про це також я запитав би у нього. А ще мені важливо знати, задля чого він писав вірші, байки. Щоб прославитись чи це був поклик душі?
Я гадаю, що Григорій Савич Сковорода був надзвичайно мудрою й високоосвіченою
людиною свого часу. Завдяки таким письменникам, як Г. Сковорода, Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та багатьом іншим Україну знають в усьому світі.

Олег АВЕРІН: - При зустрічі зі Сковородою я неодмінно б запитав: "Звідки ви черпали натхнення для написання своїх філософських творів?" І у відповідь, певне, почув би: "З народу". А ще  б я йому сказав: "Григорію Савичу, ви мріяли про незалежну країну Україну. Нині вона - незалежна держава. Як ви гадаєте, що отримали сучасні письменники від "незалежності"? "Єдине і найважливіше - свободу слова!" - почув би я у відповідь.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2002 > Тема "Українці мої..."