Версiя для друку Обговорити в форумi

Присвячується всім полеглим в боротьбі за волю України.
(Продовження. Поч. у №1 - 18).

"Мельниківці" захищалися аргументом, що Сеник сам був арештований і просидів три місяці в тюрмі. Але лишається незрозумілим, чому про вилучення архіву не були відразу повідомлені всі загрожені особи і чому не було вжито заходів для попередження можливих провалів? Надіялися, що чеські органи не сконтактують з польськими? Надмірна наївність і безпечність! Тут, мабуть, буде доречно пригадати, що саме президент Чехословаччини Бенеш кількома роками пізніше передав Сталінові документи, які начебто свідчили про зрадницькі зв'язки маршала Тухачевського та інших вищих командирів із військовими колами Німеччини, після чого було арештовано і розстріляно близько 40 тисяч вищих і середніх командирів Червоної Армії.
Але повертаймося до Варшави, де у приміщенні на вулиці Медовій 18 листопада 1935 р. почався суд над уже названими дванадцятьма учасниками замаху. Півтора року ув'язнення, - і то не просто ув'язнення, а слідства, коли катують і фізично, і психічно, - це не так легко перенести.
А до того ж слідчий показує протокол, з якого випливає, що твій товариш уже у всьому зізнався, слідству все відомо, і твої заперечення не мають ніякого сенсу. Не всі винесли такі провокації. Малюца, Підгайний, Качмарський, Мигаль дали свідчення, необхідні суду, хоч потім, з'ясувавши, як їх обдурено, відмовились від сказаного.
Процес тривав майже два місяці і широко висвітлювався не лише польською, а й світовою пресою. Ось кілька відгуків польських журналістів. Анонімний журналіст "Газети польськєй" дав не лише список усіх підсудних, а й опис їх зовнішності. Але обмежимося тим, що він написав про Бандеру: "Має вигляд досить непоказний: низького зросту, щуплий, мізерний, виглядає на 20 - 22 роки. Впадає насамперед в око, коли дивишся на нього, висунуте підборіддя. Гострі риси обличчя надають йому неприємного вигляду. Це враження посилюють чіпкі, трохи скошені очі, замкнені, вузькі, нерівні зуби, розмовляє зі своїм адвокатом із жвавою жестикуляцією". (Цитату подано за політичним детективом Полікарпа Шафети "Убивство міністра Перацького"). Журналіст Ксавери Грушинські в "Вядомосцях літерацкіх" пише дещо інакше: "...бачимо двох дівчат і кількох хлопців, молодих, а навіть молоденьких, що дивляться нам у вічі сміло й ясно. "З-під лоба", як писала преса, не дивиться ані Гнатківська, ані Лебедь, ані той 26-літній провідник революційної екзекутиви і її трибуналу, звихнений студент політехніки Бандера, якому хіба повіримо на слово, що за ним шукали під чотирьома псевдонімами бойовика". (Цитату подано за книжкою Петра Мірчука "Степан Бандера - символ революційної безкомпромісовости"). Варто ще навести вислів одного польського прокурора, який сказав, що поведінка підсудних нагадує йому, як у 1863 р., після придушення чергового польського повстання, високий російський достойник запитав графа Вєльопольського, що має зробити Росія, щоб поляки були задоволені. На що граф відповів одним словом: "Відійдіть".
Сама постать міністра Перацького і його вбивство по-різному оцінювались різними силами. Наприклад, у виданій у 1983 р. в Києві книжці В. Чередниченка "Анатомія зради" пишеться, що в 1934 р. намітилося покращання стосунків між гітлерівською Німеччиною і Польщею, але мілітаристські кола Німеччини того собі не бажали і тому доручили "українським буржуазним націоналістам" вчинити замах на Геббельса під час його перебування у Варшаві. Але замах чомусь не вдався, було вбито лише міністра Перацького. Відкинемо цю версію як абсолютно невірогідну, оскільки слідство було дуже ґрунтовне, суд широко висвітлювався, і було цілком ясно, що Перацький не був випадковою жертвою, а замах на нього було зарані сплановано і старанно підготовано.
Організація Українських Націоналістів у своєму зверненні заявила, що міністра Перацького було вбито як україножера і на помсту за криваву пацифікацію 1930 р., бо хоч Перацький тоді ще не був міністром, але він теж був до того причетний.
Польські кола, навпаки, доводили, що Перацький був непричетним до пацифікації, що він дуже, - може, навіть занадто, - прихильно ставився до українців і прагнув налагодити українсько-польські стосунки. Все той же Шафета наводить одну з таких перших промов Перацького на посаді міністра: "Для того, щоб не було непорозумінь, мушу заявити, що з мого боку не буде підтримки будь-якому проявові расової чи національної боротьби. Наша сила великої держави в минулому була в нашій здатності до співжиття і залучення у коло ідеї державності представників інших рас і національностей".
Що ж, цілком можливо, що Перацький був противником насильницьких методів полонізації, бо добре розумів, що кожна дія викликає протидію. Але не доводиться сумніватися, що чинив він так не з особливої любові до українців, а винятково з точки зору державних і національних інтересів Польщі. І не виключено, що саме тому його і вбили українські націоналісти, що відчували з його боку особливу небезпеку, бо ж вони, коли говорити відверто, ніяк не прагнули покращання стосунків між українцями і поляками, їх метою було довести до того, що Ленін називав "революційною ситуацією", і до постання незалежної України. Наскільки реальні були їх плани і надії - це легше судити нам зараз, із відстані у півстоліття.
З категоричним засудженням убивства як методу політичної боротьби у пастирському листі, передрукованому всіма українськими часописами, виступив глава греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький.
Помірковані українські політичні діячі усвідомлювали, що головою муру не проб'єш, що реальної можливості відновити українську державу, бодай у межах ЗУНР, у найближчому майбутньому немає, тому треба пристосовуватися до існуючих обставин (мовою революціонерів-радикалів це називається опортунізмом), треба зберегти в українців національну свідомість, не наражаючи їх на криваві жертви. Саме ці політики, - вони належали до так званого УНДО (Українське Національно-демократичне Об'єднання), - коли ще велося слідство над учасниками вбивства Перацького, розпочали заходи по налагодженню стосунків між поляками й українцями. Перед широким загалом вони пояснювали це необхідністю "рятувати хлопців від шибениці". Польські урядові кола пішли назустріч - одного з провідних членів УНДО, Василя Мудрого, було обрано віце-маршалком польського сейму. Якраз під час процесу прийнято постанову про амністію, що потім була застосована до підсудних, завдяки їй Степан Бандера, Микола Лебедь і Ярослав Карпинець уникли шибениці.
(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 06.05.2005 > Тема "Українці мої..."