Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3382)
З потоку життя (6597)
Душі криниця (3569)
Українці мої... (1473)
Резонанс (1518)
Урок української (993)
"Білі плями" історії (1688)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПАМ’ЯТ╤ В╤РИ РО╥К
9 жовтня у С╕мферопол╕, в Кримськ╕й ун╕версальн╕й науков╕й б╕бл╕отец╕ ╕м. ╤. Я. Франка, в╕дбувся...


«ФРАНКО» ╤З АМЕРИКИ
В Музе╖ укра╖нсько╖ д╕аспори в Ки╓в╕ продовжу╓ експонуватися виставка «Нью-Йорк –...


ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ: РОМАНТИК ТА ╤ДЕАЛ╤СТ
╤м’я Олега Ольжича (1907-1944) – в╕домого пол╕тичного д╕яча, державника, нац╕онал╕ста...


ЗНАКОВИЙ ПОЕТ РОЗСТР╤ЛЯНО╥ ЕПОХИ
7 вересня минуло 110 рок╕в в╕д дня народження знакового укра╖нського поета Михайла Пронченка.


З ЮВ╤ЛЕ╢М!
Цього тижня наша кримська землячка, поетеса, член Нац╕онально╖ сп╕лки письменник╕в Укра╖ни...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2002 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#50 за 13.12.2002
ЛЮДИНА ЗІ СКРИПКОЮ
Василь СТРАШНИЙ. м. Калинівка на Вінниччині.

Цього немолодого вже чоловіка з довгим посрібленим волоссям та старенькою скрипкою в руках уперше я побачив шість років тому, коли в селі Сестринівці Козятинського району - на батьківщині матері першого Президента УНР Михайла Сергійовича Грушевського, Глафіри Захарівни, уперше за всю історію відзначали славний ювілей цієї людини, котра стояла біля витоків нашої нинішньої державності. І сам гість із сусідньої Калинівки, і пісні у його виконанні, і віртуозна гра на скрипці справили тоді на всіх враження, котре не можна було потім передати словами. Те все треба було тільки бачити і чути. Серцем та душею, як мовиться, сприйняти. Але ніхто, либонь, окрім мого колеги та доброго приятеля ще з неблизької вже сьогодні юності Валерія Лазаренка - кореспондента радіо "Свобода" по Вінницькому регіону, автора кількох поетичних збірок, з котрим ми були на тому велелюдному дійстві, не знав, не відав, які важкі житейські випробування випали на долю цього чоловіка зі скрипкою...

Кільканадцять років тому, коли ще не була проголошена незалежність України, але вже то там, то там все сміливіше та вище піднімалися над головами патріотів-вільнодумців жовто-блакитні знамена, зосібна, домашнього виробництва, в село Дружне приїхав з концертом чималий гурт учасників художньої самодіяльності з Калинівки під орудою вельми популярного в районі музиканта та композитора Г. С. Патрака. Що не номер - бурхливі овації в залі. І несподівано гості на повний голос заспівали "Червону калину". Так, на ті часи це було рівноцінне
подвигу. Всі присутні глядачі підвелися зі своїх місць. Коли пісня закінчилася, Григорій Степанович ступив зі сцени і запитав:
- Ми цю пісню вже виконували в кількох селах, але саме у вас її слухали стоячи. Це можна чимось пояснити?
До нього підійшов старенький дідусь і повідав, що місцеві старожили добре знають цю пісню. Її колись часто виконував сільський кобзар. Це було ще в тридцятих роках. Саме він казав людям, що цю пісню, як "Заповіт", "Боже великий" треба слухати стоячи. Що мав на увазі, здогадатися неважко. А десь перед війною викликали того кобзаря до району і повезли в Київ. Казали, начебто для участі в якомусь великому концерті. Більше відтоді його ніхто не бачив. Ходили, правда, чутки, що він був розстріляний в числі трьохсот українських кобзарів, котрих підло заманили енкавеесівці на концерт, а затим усіх таємно знищили.
- А до того ми з нашим хором та двома квартетами їздили на мою батьківщину на Тернопілля, - згадував Г. С. Патрак. - Для цього нам виділили окремий автобус. Не всі тоді знали пісню "Ще не вмерла Україна". Прийняли нас мої земляки дуже тепло і щиро, та й концерт вдався. Закінчили ми його піснею "Реве та стогне Дніпр широкий". Затим на сцену поволеньки піднялися мої тато, яким йшов дев'яностий рік від дня народження, і сильним дзвінким голосом сказали: "Хай сотворить Бог многая літа цим людям, що так вони шанують мого сина". І на весь голос заспівали пісню "Ще не вмерла Україна". Її підхопили всі, хто був у залі. А було там мало не все моє село. Співали й наші калинівчани. Може, вперше у своєму житті на повний голос. Ось так починалося прозріння.
...У Калинівці Григорій Степанович опинився скоріше всього волею долі. Народився він за Збручем, коли Західна Україна була "під Польщею". Дідусь його правив дяком у місцевій греко-католицькій церкві. Водночас славився в окрузі і як неперевершений музикант, прекрасно грав на скрипці та цитрі, керував церковним хором. Не маючи жодного класу освіти, досконало володів польською та німецькою мовами, навіть був перекладачем в Першу світову. Дідуся змінив на його посту батько. В нього теж були неабиякі музичні здібності. Передалися вони й синові. І вже в шість років хлопчик почав співати в церкві, маючи рідкісний дискант. А щоб його було краще видно з хорів, підставляли стільчик.
Ретельно відвідував заняття в сільському оркестрі, яким керував директор школи, разом з однолітками випасав худобу, носив воду жниварям. Якось влітку залишили його одного вдома, аби готувався до занять з музики. Трохи погравши на скрипці, хлопчина вийшов на подвір'я і зупинився біля січкарні. Пригадавши, що назавтра мала бути неділя, вирішив запасти трохи січки для корови. Крутити колесо було малувато сил, одначе старався. Озирнувся, а за спиною стоїть заплаканий батько.
- Я думав, то від радості, мовляв, ось який помічник росте, - продовжив мій співрозмовник. - Тоді тато витерли сльози та й кажуть: "Січку різати, синку, ти завжди встигнеш. А ось погано, що урок не вчиш". Доки житиму, пам'ятатиму ті слова. Нерідко їх своїм дітям та внукам нагадую...
Лихо прийшло в родину Патраків не з війною, а в сорок четвертому. Енкавеесівці відправили батька з іншими багатьма односельцями до холодного Сибіру. Через чотири роки така ж доля спіткала Григорія Степановича. А мати - зовсім молода жінка - не витримала цих наруг і назавжди пішла в могилу. Уже не з гімназійних підручників та атласів вивчав простори Колими, Мордовії, Сибіру. За що?
- А тільки за те, що любив свою знедолену, вистраждану віками Україну, - лаконічно відповів і перевів нашу розмову на зовсім іншу тему.
У п'ятдесят п'ятому настала так звана хрущовська відлига і його достроково звільнили. Щоправда, без права повернення до рідних країв. Вирішив поселитися десь на Поділлі. Хоч це було й небезпечно, але якось ризикнув таємно, без відповідного дозволу, навідатися до свого села. Застав у живих лише стареньку бабусю та молодшу сестру, яка народилася перед самісіньким арештом батька, котрий ще відбував покарання. Пробув біля них лише дві доби, але встиг познайомитися із сільським фельдшером - "східняком" за походженням родом із села Котюжинець Калинівського району. Той дав адресу родички, написав їй листа. А по деякому часі Г. С. Патрак став художнім керівником районного Будинку культури. Потім його запросили до такої ж праці в Будинок культури машинобудівників. Тут і зустрів вірну супутницю свого життя Тамару Петрівну, до речі, своячку тодішнього головного редактора республіканського сатиричного журналу "Перець", яка прийшла якось записуватися до хору.
- Бог забрав у мене дуже багато, але ще більше він мені дав: прекрасну дружину, троє винятково здібних дітей, внуків та багато друзів.
Сім'я у них справді незвичайна. Відома вона найперше родинним квартетом "Соната", що удостоєний звання народного. Син Петро - вчитель музики та співів, володіє прекрасним басом, дочки Наталка і Оксана - не гіршими альтом та сопрано. А Григорій Степанович веде партію тенора. А ще всі вони вміють грати на кількох музичних інструментах. Тягнуться до мистецтва і всі четверо внуків.
А в чоловічому квартеті "Народні візерунки", теж, до речі, народному, Г. С. Патрак співає разом з художнім керівником Будинку науки і техніки ЗАТ "Калинівський машзавод" Олександром Семенюком, заступником директора цього ж закладу Анатолієм Омельчуком та інженером Сергієм Соболем. І досі продовжує керувати чоловічим хором.
...Так уже склалося життя вихідця із села Гулівець К. М. Костенка, що після останньої війни він назавжди осів у далекій Австралії, має там свою сім'ю та власну справу. Час від часу приїздить в Україну, провідує родичів у Калинівці. А це якось, побувавши тут недавно, вирішив зустрітися та познайомитися з Г. С. Патраком. Довідався про нього з публікації Валерія Лазаренка, що свого часу була надрукована в одному із чисел газети "Вісті з України". Касян Михайлович, до речі, теж керує хором та оркестром, учасники якого - українці. Отож, те прагнення було цілком зрозуміле.
Їхня зустріч відбулася. Зі всього було видно, що вона принесла неабияке задоволення обом маестро непересічних доль. І в Будинку культури, і в затишнім скромнім помешканні Патраків довго лунали українські мелодії, що полонили душу гостя. Коли ж прощалися, взяв із собою він у далеку дорогу пісні Григорія Степановича "Рідна хата", "Журо моя" на слова Валерія Лазаренка, "Мати Україно, ти у нас єдина" на слова Володимира Рибаченка, а також обробки пісень "Ой ти, ніченько", "По той бік гора", "Ой, сад-виноград". А невдовзі вони вже звучали і в австралійському ефірі.
Г. С. Патрак впорядкував чималенький збірник власних музичних творів. Їх - п'ятдесят. Це і оригінальні пісні на слова українських поетів. В окремих творах є фрагменти літургії, в чому так кохається автор, і пісні на канонічні тексти. Щоб видати цей збірник для акапельного чоловічого хору, потрібні чималі кошти. Їх, на жаль, у Григорія Степановича немає. Хто із сильних світу цього виявиться меценатом-благодійником і  надасть йому допомогу - сказати сьогодні справді важко...
Славному маестро щойно виповнилося 70. З цієї нагоди в районному Будинку культури відбулося небачене досі велелюдне вшанування ювіляра. На це співоче та барвисте дійство завітали гості з Києва, Вінниці та інших міст. Григорія Степановича щиро вітали голова Калинівської райдержадміністрації Ю. О. Браніцький, голова районної Ради В. М. Житовоз, інші присутні посадові особи, численні друзі, палкі шанувальники його таланту. Поряд з багатьма подарунками отримав Григорій Степанович і медаль Міністерства культури України "За особливі заслуги в галузі культури".

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 13.12.2002 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=297

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков