Версiя для друку Обговорити в форумi

Вийшовши з глибин народу і наснажений його визвольним духом, поет, мислитель і художник-академік Тарас Шевченко до останнього свого дня залишався на позиціях національної справедливості та історичної правди. Він зрозумів перспективу розвитку цивілізації, створив зразки поезії світового рівня.
Шевченка у різні часи по-різному витлумачували. То причисляли до революціонерів-демократів, то навішували ярлики радикального націоналіста, атеїста, то робили з нього ікону. А він не був ні тим, ні тим. Він був поетом від Бога і народився саме тоді, коли українська нація була під загрозою знищення. Почуття приреченості, непевності, постійних поразок у боротьбі з режимом царизму гнобило дух народу, загрожувало переродженням у потурнаків "правнуків поганих". Зникало саме географічне поняття Україна, замість нього утверджувалась назва Малоросія. Потрібний був поштовх, щоб збудити народ, дати йому віру в незнищенність власного духу, повірити, що кожна нація створена природою задля ідеї існування самого людства і має право на життя. Таку історичну місію узяв на себе Тарас Шевченко і з честю її виконав. Він зумів зрозуміти найголовнішу таїну вкраїнця - бути самим собою, постійно прагнути свободи.
Геніальність Шевченка полягає в тому, що він з величезною поетичною силою у своїх творах показав об'єктивну дійсність своєї епохи. Він був винятковою особистістю, цільною натурою, але одночасно людиною беззахисною і вразливою. Катерина Федорівна Толстая у своїх спогадах зазначає, що Тарас був як дитина добродушний, лагідний, довірливий. Незважаючи на всі несправедливості, яких він зазнав у своєму багатостраждальному житті, його віра в людей не похитнулась. Від часів "демократа" Бєлінського до міні-бєлінських, які намагалися поставити під сумнів його поезію, поет потребував захисту. Навіть із крахом царської імперії не закінчилось цензурне втручання в його поезію, допускалися купюри, перекручення аж до відвертого фальшування текстів.
Хресна прижиттєва й посмертна путь Шевченка - це хресна путь України, правдива історія гречкосіїв, які гідно зберігали генну пам'ять буття своїх предків. Для нього Україна - це прекрасна мрія, альфа і омега. Він вільний у своїх творах, знав, що страх не дає людині дорости самій до себе, тому не зважав на цензурні перепони і відповідні наслідки. Свої погляди не ховав між рядками. Маючи високу національну свідомість, шануючи культуру українського народу, поет толерантно ставиться до інших національних культур і народів. "І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь..."
Тарас Шевченко щиро вірував у Бога, любив його. Він розумів, що антирелігійне, як і антинаціональне, завжди аморальне, бо несе ідею насильства над конкретною людиною. Тому переважна частина його творів - це молитви. Перлинами світової поезії стали його переклади з Біблії "Давидових псалмів". Але не меншу любов він мав і до своєї України, боляче відчував людські страждання, соціальну несправедливість і національне приниження.
Я так її, я так люблю
Мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю!
Таке прокляття йому і жити не давало і водночас тримало на світі. Як усяка мисляча людина він шукав відповіді: чому на землі тримається зло? І відповіді не знаходив. Зітканий із суперечностей, говорив до Бога нелукаво, що мав на серці:
Дай жити, серцем жити,
І людей любити...
Своєю любов'ю до Бога і України він як ніхто був сильний і непохитний. Розуміючи, що реакційна суть російського імперіалізму сама по собі не змінюється, він вірить у завершальну перемогу справедливості, бачить свій народ вільним і цивілізованим у майбутті.
Як завжди трапляється із талановитими особистостями, Шевченкові випала щаслива нагода заприязнитись із впливовими і відомими на той час у літературних і мистецьких колах людей, які морально підтримали його і сприяли визволенню від кріпацької залежності, - Сошенком, Григоровичем, Гребінкою, Брюлловим, Жуковським та іншими. Український народ довіку сердечно вдячний їм за проявлений гуманізм і далекоглядність. Але найбільшу безкорисливу допомогу у найскладніший для поета час подав віце-президент Академії мистецтв граф Федір Петрович Толстой. Саме він зробив усе можливе для звільнення поета від солдатчини, особисто поручився за нього і прихистив в Академії мистецтв з наданням права підвищувати свою художню освіту.
Силове поле поезії Тараса Шевченка до наших днів не змаліло. Його ідея братерства і свободи нам не чужа. Він залишається жити у свідомості поколінь, і своїм правдивим словом служить людському прогресу. Пізнавати Шевченка - пізнавати себе, усвідомлювати, що ти причетний до ідеї - бути патріотом вільної України.
І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України.

м. Херсон.

КОРОЛІВ Адлер народився 1937 року в м. Києві.
У 60-ті роки навчався в Кримському художньому училищі ім. М. Самокиша, затим закінчив Київський державний художній інститут (тепер Українська національна академія мистецтв). Художник-графік. Викладач дитячої художньої школи № 3 міста Києва. Член Національної Спілки художників України та Національної Спілки письменників України. Автор збірок поезій "Страчені храми" та "Княжі лови". Пропонуємо читачам кілька віршів поета із його циклу "Шевченкові автопортрети".

ДВА ШЛЯХИ
Автопортрет 1840 р.
Два шляхи стелились перед ним...
Дві дороги виділись - дві Долі.
Перша Доля з поглядом палким
шепотіла лагідно: "Доволі,
ну пощо тобі старі часи
з полинялим привидом гетьманським?
Полиши, забудь, живи, як всі -
безтурботно, весело, по-панськи".
Друга доля мовчки підійшла,
хусткою запнута, сивокоса,
строгим зором наче обпекла;
"На тобі, - сказала, - сину, кобзу".

АВТОПОРТРЕТ 1843 р.
Цей повен сили погляд, ракурс,
як подих вольності. Однак,
вже двадцять літ з чималим гаком.
Та не обтяжливий цей гак.
Якраз орати перелоги,
селюк - не лежень при чинах.
У нас роботи, слава Богу:
зробив і знову починай.
Не заколише дух свободи,
перо гостріше за ножа.
Уже полюблений народом,
тож славу щедро міг би жать.
Та тут не та порода глини,
та й не солодкомовний дар,
тут, мов накручена пружина,
тут кожен штрих - не штрих - удар
і гайдамацька непокора!
Того не залякать громам,
хто пам'ятає ріки горя,
а скоро бути ще й морям.

ДУМИ
Автопортрет 1847 р.
Молись. Ще буде й слави, й глуму
за твій пророчий дар і глас.
О, думи, безутішні думи.
І з вами лихо, і без вас.
Згадав усе. Все передумав,
думки, мов птахи піднялись.
Але чи думалось, що "Думи"
воскреснуть піснею колись?
Терпи та Божої підмоги
не отвергай у мить лиху
в часи тернистої дороги
на нескінченному шляху.

АВТОПОРТРЕТ У МУНДИРІ 1849 р.
Даремні сподівання
невтішного ізгоя,
в безмежному тумані
шлях до Дюрера й Гойї.
Арал та сірість форту,
чень, в унісон з думками,
дорога до офортів
загачена пісками.
Піски уздовж і вшир,
сліпуче горнє око.
Погони та мундир,
та... унтер за два кроки.

З-ПІД КОЗИРКА ПРОСТОГО КАРТУЗА
Автопортрет 1849 - 1850 р.
Прощай, Арале. Спущено вітрила.
У стосику остання акварель.
Якась тонка печаль заполонила
пустельні береги чужих земель.
І сумніви, й думки свої, моряче,
Вже ладен описати й розказати,
немов прозрів. Ти так далеко бачиш
з-під козирка простого картуза.
І не одні суціль убогі лахи
туркмена чи киргиза, чи казаха,
А ще на тлі живих племен і рас
Кривавиться розтерзаний Кавказ.
Укотре знов наруга і обман,
Все'дно, для мусульман чи християн
там кров людська тече, тече - не крапа.
І знов багнет московського сатрапа.

АВТОПОРТРЕТ НА МАЛЮНКУ "СЕРЕД ТОВАРИШІВ" 1851 р.
Минулого не ворушили.
А нині доля - неглуха,
почула й щиро подружила
із гайдамакою ляха.
Всміхнись же й ти їй незлобиво,
не докоряй, не засмути,
хай не змовка душевне тріо,
де перша скрипка саме Ти.
Бо іменуєшся поетом
і ще освятиться та путь,
якою йдеш... Лиш не забудь:
отам за юртою-наметом
січе імперська кушпела.
І чи хохли, а чи поляки
ви врешті-решт усі однакі
для двоголового орла.

АВТОПОРТРЕТ НА МАЛЮНКУ "КАЗАХСЬКІ ДІТИ-БАЙГУШІ" 1855 - 1856 рр.
Прийшли... Печалями двома,
де матюки й хмільні погрози.
Прийшли, немов нужда сама
прийшла із ними обома
і вклякла на порозі.
А далі зась. Поріг - межа,
його не всім переступити.
За ним і сито, і багато,
а перед ним мала душа
(хіба вона тобі чужа?)
стоїть, простерши рученята.

АВТОПОРТРЕТ У ШАПЦІ ТА КОЖУСІ 1860 р.
Насуплені брови, опущені вуса...
На вигляд: такий собі дядько в кожусі,
колишній кріпак, учорашній солдат -
не пан, хоч за пана багатший стократ.
...А думи і погляд - однаково гострі,
укотре лишають Васильєвський острів
і світу того, що до всього оглух,
розламує рамки селянський кожух.
І кров гайдамацька не заголубіла,
і кістка не панська - не біла, не біла,
його не змінив ні сюртук, ані фрак,
не замінив його панський піджак -
все'дно воскресає нескорений дух -
розламує рамки селянський кожух.

Шановна редакціє "Кримської світлиці"!
Вас вітає Катерина Олександрівна Степчин, вчителька української мови та літератури із Семисотської школи Ленінського району АРК. Незабаром Шевченківські дні. Надсилаю свої вірші, вірніше, акровірші, присвячені Шевченку. Це частина циклу "У вінок Кобзарю". Із перших букв або складів кожного рядка певного вірша можна скласти назву якогось із творів Т. Шевченка.

ВІНОК
Торкнуся словом струн
старого "Кобзаря",
А він мені пісень своїх заграє.
Розкаже, як зійшла вечірняя зоря...
А може, Перебендя по-новому заспіває?
Сумні пісні, чи й досі вам звучать
У тому серці, у болючім слові?
Шепоче думка: "То горить негаснуча свіча
Вогнем надії, віри і любові".
Через віки розсіє темноту.
Нема поета, але дух витає...
Кладу вінок. Весь цвіт туди вплету,
Усе добро, що з серця проростає.

ОДА
Звенигородка - край,
де, й справді, спів дзвенить,
А в Каневі й Дніпро про заповіт співає.
Прийдеш сюди - душа твоя замре на мить,
Одначе дух історії той спокій проганяє.
Вітаю землю цю, де заклик пролунав,
І де луна звучить словами "Заповіту".
Тарасові думки... Хто їхній біль прийняв,
У того є добро на зло всім кривдам світу!

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #10 за 04.03.2005 > Тема "Українці мої..."