"Кримська Свiтлиця" > #9 за 25.02.2005 > Тема "Душі криниця"
#9 за 25.02.2005
"НЕНЮ, ЧИМ ТИ СВІЙ БІЛЬ ТАМУЄШ?.."
Ярослава ШУМЛЯКІВСЬКА
Пам'ятаю, як десь на початку 80-х років минулого століття (Господи, як ще незвично отак говорити "минуле століття!") ми, група кримських письменників, проводили Дні літератури в Джанкойському районі. В ті часи це робити було дуже модно, а може, то була зовсім і не "мода", а просто необхідність проводити такі творчі зустрічі з читачами, з людьми далекої глибинки?! Та як би воно там не було, а таки проводилися не одноденні, а цілі літературні тижні для трудівників села.Отож, ми ходили на підприємства, їздили в колгоспи, в далекі сільські школи і читали власні твори, в основному вірші, вели розмову про літературне життя в області і від цього мали задоволення: нові зустрічі, нові враження, народження нових віршів, публіцистики... Там, в Джанкої, до нашої письменницької бригади приєдналася симпатична чорнявенька дівчина - місцева, як тоді полюбляли говорити, початкуюча поетеса. Писала вона вірші українською мовою і це мене, українського поета, дуже тішило. Адже в ті, так звані часи комуністичного застою, коли єдиною мовою спілкування вважалася російська, зустріти в Криму молодого україномовного автора було великою несподіванкою і... радістю. А Ярослава Шумляківська, так звали ту молоду поетесу, писала свої вірші рідною мовою і знаходила в селах свого рідного Джанкойського району чимало вдячних шанувальників, адже в тамтешніх селах живе немало наших співвітчизників. Дівчина недавно закінчила школу і готувалася вступати до модного на ті часи вузу - Московського Літературного інституту, куди намагалися потрапити ті, хто хотів стати професійним літератором. Після тих літературних днів у Джанкойському районі ми ще кілька разів бачилися з Ярославою в Сімферополі - в приміщенні обласного відділення Кримської організації Спілки письменників України, де я працював головою Комісії по роботі з молодими авторами. Початкуюча поетеса привозила свої нові вірші. Щоправда, опублікувати їх в тодішній кримській російськомовній пресі та ще й українською мовою було не так просто. Партійна та комсомольська преса якщо й друкувала вірші - чи то російськомовні, чи україномовні - то переважно на злобу дня, на виробничу та патріотичну тематику, а в Ярослави переважала дівоча лірика. А лірика, навіть в книгах маститих авторів, була на другому плані, в кінці збірок, на перший же план видавничі редактори ставили вірші громадянського звучання. Минув якийсь час і Ярослава зникла з кримських літературних обріїв, певно поїхала в Москву на навчання... А нещодавно на мій робочий телефон у "Кримській світлиці" зателефонувала Ярослава Шумляківська. Це ж скільки промайнуло часу?! Надворі вже не двадцяте, а розпочало відлік двадцять перше століття! Ярослава сказала, що приїхала в гості до мами, котра живе в Сімферополі і передплачує та читає нашу "Кримську світлицю". І ось зустріч в редакції. Колишня тендітна дівчина стала вже поважною жінкою, матір'ю, бабусею. І тільки карі очі випромінювали все ту ж дівочу лагідність і доброту, як і колись давно. Ярослава розповіла, що вона свого часу закінчила Літературний інститут, працювала кореспондентом, редактором заводського радіомовлення в місті Щолково Московської області. Живучи в Росії, звісно що й вірші почала писати російською мовою, публікувала їх в журналах "Москва", "Работница", "Крестьянка", "Литературной газете". У неї вийшла книжечка російськомовних віршів під назвою "Времена перемен". А як же вірші українські, чи пише вона рідною мовою? - поцікавився я в Ярослави. "Звичайно, - відповідає вона, - рідну мову я ніколи не забувала, писала й пишу нею свої поезії". Ярослава пообіцяла надіслати свої україномовні вірші для "Кримської світлиці". І ось вони в мене на столі. Я уважно вдивляюся в кожне слово, чи, бува, не забула рідну мову і про себе відзначаю, що в грудях Ярослави б'ється серце справжньої українки, що ніяке інакомовне середовище не може притлумити, пригасити рідну мову, увібрану в душу з колискової пісні неньки. І дуже відрадно, що Ярослава з щирою теплотою і ніжністю пише вірші про маму, про жінку, яка на своїх руках тримає все найпрекрасніше на цій землі, у цьому звихреному світі. Теплотою, щирістю, високою поетичністю віє від віршів Ярослави Шумляківської. Я щиро порадів, що їй, сільській дівчині, вдалося досягнути поетичних вершин, що її поетичне джерело бере наснагу з рідної землі. Я хочу, аби трепетно-щемлива, перевита легким смутком і сонячною зажурою поезія нашої краянки Ярослави Шумляківської принесла насолоду справжнім шанувальникам поетичного слова. Я вірю, що так воно й станеться. Данило КОНОНЕНКО, редактор відділу літератури "КС".
СПОГАД
Пам'ятаю, йшла стежиною, повз малини, повз ожини... Раптом бачу: із-за кручі жінка йде мені назустріч, на плечі тримає сонце: - Звідки йдеш так рано, донцю? Запитала, усміхнулась, Сонце лагідно крутнула І понесла, наче сина, нерозумну ще дитину. Я спитала у смереки: - Жінка, певно, йде здалека? Сонце важко їй тримати? - Ні, не важко, вона - мати.
МАТИ
Мати колише сина, пісню йому співає, червоні і чорні троянди на полотні вишиває - чорного менше, червоного більше. Вітер за вікнами гілку гойдає: - Тихше, - шепоче гілка, - тихше, мати для сина долю гадає - чорного менше, червоного більше.
ДОЛЯ
Вишивала мати вишиванку з вечора до ранку, з вечора до ранку вишивала, сина із дороги виглядала. Старі очі, старі очі та й не бачуть, серед ночі, серед ночі тихо плачуть. Вишивала, поспішала, щоб скоріше, ненароком її долю хрестик вишив. Подивилась і злякалась за синочка: буде тяжкою занадто ця сорочка! Старі очі, старі очі та й не бачуть, серед ночі, серед ночі тихо плачуть.
МАТУСЯ
Моя ти голубонько! Чим зажурилося серце твоє? Мамо, матусю... Коса посивіла в руках розкрутилася, сльози дрібні, мов у дівчинки ллються. Чому ти заплакала - з радості, з горя? Лихо усяке дітей обмине в рідному домі... Так люди говорять! Ти ж вірити людям вчила мене.
РУКИ
Мама хвора, лягаючи спати, довго руки свої присипляє, завиває в хустину строкату, мов до діток, до них промовляє. Руки скорі, мов дві пташини, руки чорні, бо поле чорне: від зорі до зорі без упину кожна в свій бік роботу горне. Напрацьовані руки мами неспроможні байдужими бути, припадаю до них вустами - Їх любові не осягнути.
МАМИНІ ОЧІ
Люди кажуть - в дівоцтві замріяно сяяли мамині очі, люди кажуть - в дівоцтві були коси у мами моєї кольору ночі за хвильку перед світанням. А сьогодні на спрацьовані руки її я подивилась, на забілені коси її подивилась, та й зажурилась. Але раптом погляд відчула, озирнулась: час дивився на мене маминими очима.
СИНОЧКИ
Мої синочки на війні зостались - широкоплечі, гарні і завзяті, я сорочки розвісила у хаті, сини одвіку в них не убирались. ...Був трудним і раптовим день прощання, в згорьованій душі слова німіли, на полотні синам я розповіла свою любов, своє до них кохання. Найменшого під Києвом убито. Був добрий мамі син... А чорні брови! Я кожного під серцем чую знову, Але не маю сили народити.
МАРІЯ
Виїжджає з села Марія, заманулось їй кращої долі, продавати веде корову, крають серце нестерпні жалі. - Та не плачте ж, Маріє, годі, може, справді там буде краще. - Ой, не плачу, та я ж не плачу, само плачеться, люди. Ця корова, мов подруга мила, вміла разом зі мною радіти і втішати в нелегку годину. Ви не бачили, не повірите. Виїжджає з села Марія, продає свою білу хату, надриває згадками серце: тут Володя сказав їй "мамо", тут найменше любило гратись, цю вербичку віткнула Надя, квітничок насадила Люба... А в тій хаті, що за плечима, чоловік любов її зрадив, схаменувся - й за це "спасибі" - треба ж дітям допомагати. Ох, нелегко на світі жити! Виїжджає з села Марія, покотила колесо доля, вже не владна його спинити, мусить бігти за ним Марія, доки вистарчить сил жіночих. - Та не плачте ж, Маріє, годі, Може, справді, там буде краще! - Ой, не плачу, та я ж не плачу, само плачеться, люди. Заспівав соловейко Марії сумну проводжальну пісню; - Ой, сусідоньки, плачте! Свої мрії, запашну, як медяник, юність ви ділили, мов скибку хліба...
БАБА НАСТЯ
Завжди виходить першою з воріт корова баби Насті: зачепила сонце гладеньким рогом, і засяяв світ, докинув спалахи у бабине віконце. - Хороший маємо сьогодні день, - говорить баба, - небо, мов тареля, чисте... Корова звикла до ранкових теревень і тягнеться, щоб капустиння хутко з'їсти. - Покинув зять Галинку восени. Невже дітей йому не буде шкода? Тепер, мов сироти, ростуть сини, на батька схожі і характери, і врода. Про мрії плів Грицько, як покидав! І про любов, що не подужає здолати, а про синів нічого не сказав, отак й пішло, ледащо, із своєї хати. ...І з моїх мрій сміялося життя, але діток своїх кидати не навчило, он стежкою біжать через жита голівоньки дрібні - русявая і біла.
ПОПІЛ
Любов пережаріла, а в душі натомість попіл сірий залишився, я думала: "На що б то він згодився? Віддам вітрам, доки нема дощів!" І я недбалим рухом згорнула раз, і два, і три... А на четвертий - обпалило руку, долоня ружею горить, ятрить.
ЖОРЖИНИ Біло і червоно розцвіли жоржини, навмання розквітли серед жовтня квіти, а над ними вітер - сніговий, невпинний, скоро цвіт зчорніє, холодом побитий. Шкода мені, доле, красу віддавати на загибель вірну, ворогам на втіху, шкода мені, доле, серце руйнувати, та навчи ж вблагати непосильне лихо! Тягнуться до сонця, а воно ж не гріє! Ой, не гріє сонце, на мороз сідає, небо в хижих хмарах на очах темніє, дихає снігами вітрюганів зграя.
ЛОТОВА ЖОНА
Ти зрадив, а мені лягла дорога, і матінка промовила сумна: - Не озирайся, йди, щоб за порогом не встать стовпом, як Лотова жона. ...Нехай горить, мов свічечка, подвір'я, де промайнули щастя і життя, заклякла ж сіллю білою, мов пір'я голубки, і не просить забуття! З тим я пішла. Але й сама незчулась, як за селом - на хвильку чи на мить - на тополину зграйку озирнулась... Під сіллю скам'янілою болить.
ТРИВОГА
Моє гладенько зачесане волосся мама прикрашала білою стрічкою і своєю замріяною посмішкою: - Ой, доню, яка ти велика! Невже і я була колись такою, маленькою? - Ненько моя, ненько! Я тулилася до її коліна і обіцяла, що скоро виросту, аж до неба. - Ой, доню, не треба! - зітхала мама тривожно і тихо, - бо малі діточки - мале лихо, а великі діти - велике лихо. А я ще не знала, що це таке - мамине лихо?
РОЗМОВА
- Чи ти, доню, й слова не чуєш? Як в тумані, живеш між людьми! - Неню, чим ти свій біль тамуєш? - Я? Роботою і слізьми.
ДОНЯ
Ой, не знала юна мати, що робити, як нагода сталась доню народити, шепотіла зрання таткові в куточку: - Краще мати три синочки, аніж дочку! Доню треба щогодини пеленати, доні треба сорочечки вишивати, а як буде наша доня виростати, будуть хлопці попід вікнами гасати, поламають, стопчуть молодий садочок - де візьмем барвінку доні на віночок? Посміявся над матусею мій тато: - Як і мама, буде донечка кирпата. Чи забула, мила, як була ти рада, коли я залазив до твого саду? Я тобі, кохана, сина не бороню: ще народиш сина, та спочатку - доню. Ой не знала юна мати, чи радіти, Тільки знала - треба доню народити.
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 25.02.2005 > Тема "Душі криниця"
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2947
|