Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2113)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 25.02.2005 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#9 за 25.02.2005
"НЕНЮ, ЧИМ ТИ СВІЙ БІЛЬ ТАМУЄШ?.."
Ярослава ШУМЛЯКІВСЬКА

Пам'ятаю, як десь на початку 80-х років минулого століття (Господи, як ще незвично отак говорити "минуле століття!") ми, група кримських письменників, проводили Дні літератури в Джанкойському районі. В ті часи це робити було дуже модно, а може, то була зовсім і не "мода", а просто необхідність проводити такі творчі зустрічі з читачами, з людьми далекої глибинки?! Та як би воно там не було, а таки проводилися не одноденні, а цілі літературні тижні для трудівників села.Отож, ми ходили на підприємства, їздили в колгоспи, в далекі сільські школи і читали власні твори, в основному вірші, вели розмову про літературне життя в області і від цього мали задоволення: нові зустрічі, нові враження, народження нових віршів, публіцистики...
Там, в Джанкої, до нашої письменницької бригади приєдналася симпатична чорнявенька дівчина - місцева, як тоді полюбляли говорити, початкуюча поетеса. Писала вона вірші українською мовою і це мене, українського поета, дуже тішило. Адже в ті, так звані часи комуністичного застою, коли єдиною мовою спілкування вважалася російська, зустріти в Криму молодого україномовного автора було великою несподіванкою і... радістю. А Ярослава Шумляківська, так звали ту молоду поетесу, писала свої вірші рідною мовою і знаходила в селах свого рідного Джанкойського району чимало вдячних шанувальників, адже в тамтешніх селах живе немало наших співвітчизників.
Дівчина недавно закінчила школу і готувалася вступати до модного на ті часи вузу - Московського Літературного інституту, куди намагалися потрапити ті, хто хотів стати професійним літератором.
Після тих літературних днів у Джанкойському районі ми ще кілька разів бачилися з Ярославою в Сімферополі - в приміщенні обласного відділення Кримської організації Спілки письменників України, де я працював головою Комісії по роботі з молодими авторами. Початкуюча поетеса привозила свої нові вірші. Щоправда, опублікувати їх в тодішній кримській російськомовній пресі та ще й українською мовою було не так просто. Партійна та комсомольська преса якщо й друкувала вірші - чи то російськомовні, чи україномовні - то переважно на злобу дня, на виробничу та патріотичну тематику, а в Ярослави переважала дівоча лірика. А лірика, навіть в книгах маститих авторів, була на другому плані, в кінці збірок, на перший же план видавничі редактори ставили вірші громадянського звучання.
Минув якийсь час і Ярослава зникла з кримських літературних обріїв, певно поїхала в Москву на навчання...
А нещодавно на мій робочий телефон у "Кримській світлиці" зателефонувала Ярослава Шумляківська. Це ж скільки промайнуло часу?! Надворі вже не двадцяте, а розпочало відлік двадцять перше століття! Ярослава сказала, що приїхала в гості до мами, котра живе в Сімферополі і передплачує та читає нашу "Кримську світлицю".
І ось зустріч в редакції. Колишня тендітна дівчина стала вже поважною жінкою, матір'ю, бабусею. І тільки карі очі випромінювали все ту ж дівочу лагідність і доброту, як і колись давно. Ярослава розповіла, що вона свого часу закінчила Літературний інститут, працювала кореспондентом, редактором заводського радіомовлення в місті Щолково Московської області. Живучи в Росії, звісно що й вірші почала писати російською мовою, публікувала їх в журналах "Москва", "Работница", "Крестьянка", "Литературной газете". У неї вийшла книжечка російськомовних віршів під назвою "Времена перемен".
А як же вірші українські, чи пише вона рідною мовою? - поцікавився я в Ярослави. "Звичайно, - відповідає вона, - рідну мову я ніколи не забувала, писала й пишу нею свої поезії". Ярослава пообіцяла надіслати свої україномовні вірші для "Кримської світлиці". І ось вони в мене на столі. Я уважно вдивляюся в кожне слово, чи, бува, не забула рідну мову і про себе відзначаю, що в грудях Ярослави б'ється серце справжньої українки, що ніяке інакомовне середовище не може притлумити, пригасити рідну мову, увібрану в душу з колискової пісні неньки. І дуже відрадно, що Ярослава з щирою теплотою і ніжністю пише вірші про маму, про жінку, яка на своїх руках тримає все найпрекрасніше на цій землі, у цьому звихреному світі. Теплотою, щирістю, високою поетичністю віє від віршів Ярослави Шумляківської. Я щиро порадів, що їй, сільській дівчині, вдалося досягнути поетичних вершин, що її поетичне джерело бере наснагу з рідної землі. Я хочу, аби трепетно-щемлива, перевита легким смутком і сонячною зажурою поезія нашої краянки Ярослави Шумляківської принесла насолоду справжнім шанувальникам поетичного слова.
Я вірю, що так воно й станеться.
Данило КОНОНЕНКО, редактор відділу літератури "КС".


СПОГАД

Пам'ятаю,
йшла стежиною,
повз малини,
повз ожини...
Раптом бачу: із-за кручі
жінка йде мені назустріч,
на плечі тримає сонце:
- Звідки йдеш так рано, донцю?
Запитала, усміхнулась,
Сонце лагідно крутнула
І понесла, наче сина,
нерозумну ще дитину.
Я спитала у смереки:
- Жінка, певно, йде здалека?
Сонце важко їй тримати?
- Ні, не важко, вона - мати.

МАТИ

Мати колише сина,
пісню йому співає,
червоні і чорні троянди
на полотні вишиває -
чорного менше,
червоного більше.
Вітер за вікнами гілку гойдає:
- Тихше, - шепоче гілка, - тихше,
мати для сина долю гадає -
чорного менше,
червоного більше.

ДОЛЯ

Вишивала мати вишиванку
з вечора до ранку,
з вечора до ранку вишивала,
сина із дороги виглядала.
Старі очі, старі очі
та й не бачуть,
серед ночі, серед ночі
тихо плачуть.
Вишивала, поспішала,
щоб скоріше,
ненароком її долю
хрестик вишив.
Подивилась і злякалась
за синочка:
буде тяжкою занадто
ця сорочка!
Старі очі, старі очі
та й не бачуть,
серед ночі, серед ночі
тихо плачуть.

МАТУСЯ

Моя ти голубонько!
Чим зажурилося
серце твоє? Мамо, матусю...
Коса посивіла в руках розкрутилася,
сльози дрібні,
мов у дівчинки ллються.
Чому ти заплакала -
 з радості, з горя?
Лихо усяке дітей обмине
в рідному домі...
 Так люди говорять!
Ти ж вірити людям вчила мене.

РУКИ

Мама хвора, лягаючи спати,
довго руки свої присипляє,
завиває в хустину строкату,
мов до діток, до них промовляє.
Руки скорі, мов дві пташини,
руки чорні, бо поле чорне:
від зорі до зорі без упину
кожна в свій бік роботу горне.
Напрацьовані руки мами
неспроможні байдужими бути,
припадаю до них вустами -
Їх любові не осягнути.

МАМИНІ ОЧІ

Люди кажуть - в дівоцтві
замріяно сяяли
мамині очі,
люди кажуть - в дівоцтві
були коси у мами моєї
кольору ночі
за хвильку перед світанням.
А сьогодні
на спрацьовані руки її
я подивилась,
на забілені коси її
подивилась,
та й зажурилась.
Але раптом
погляд відчула,
озирнулась:
час дивився на мене
маминими очима.

СИНОЧКИ

Мої синочки на війні зостались -
широкоплечі, гарні і завзяті,
я сорочки розвісила у хаті,
сини одвіку в них не убирались.
...Був трудним і раптовим
 день прощання,
в згорьованій душі слова німіли,
на полотні синам я розповіла
свою любов, своє до них кохання.
Найменшого під Києвом убито.
Був добрий мамі син...
 А чорні брови!
Я кожного під серцем чую знову,
Але не маю сили народити.

МАРІЯ

Виїжджає з села Марія,
заманулось їй кращої долі,
продавати веде корову,
крають серце нестерпні жалі.
- Та не плачте ж, Маріє, годі,
може, справді там буде краще.
- Ой, не плачу,
та я ж не плачу,
само плачеться, люди.
Ця корова, мов подруга мила,
вміла разом зі мною радіти
і втішати
в нелегку годину.
Ви не бачили,
не повірите.
Виїжджає з села Марія,
продає свою білу хату,
надриває згадками серце:
тут Володя сказав їй "мамо",
тут найменше любило гратись,
цю вербичку віткнула Надя,
квітничок насадила Люба...
А в тій хаті, що за плечима,
чоловік любов її зрадив,
схаменувся - й за це "спасибі" -
треба ж дітям допомагати.
Ох, нелегко на світі жити!
Виїжджає з села Марія,
покотила колесо доля,
вже не владна його спинити,
мусить бігти за ним Марія,
доки вистарчить сил жіночих.
- Та не плачте ж, Маріє, годі,
Може, справді, там буде краще!
- Ой, не плачу,
та я ж не плачу,
само плачеться, люди.
Заспівав соловейко Марії
сумну проводжальну пісню;
- Ой, сусідоньки, плачте!
Свої мрії,
запашну, як медяник, юність
ви ділили, мов скибку хліба...

БАБА НАСТЯ

Завжди виходить першою з воріт
корова баби Насті: зачепила сонце
гладеньким рогом, і засяяв світ,
докинув спалахи у бабине віконце.
- Хороший маємо сьогодні день, -
говорить баба, - небо,
 мов тареля, чисте...
Корова звикла до ранкових теревень
і тягнеться, щоб капустиння хутко з'їсти.
- Покинув зять Галинку восени.
Невже дітей йому не буде шкода?
Тепер, мов сироти, ростуть сини,
на батька схожі і характери, і врода.
Про мрії плів Грицько, як покидав!
І про любов, що не подужає здолати,
а про синів нічого не сказав,
отак й пішло, ледащо, із своєї хати.
...І з моїх мрій сміялося життя,
але діток своїх кидати не навчило,
он стежкою біжать через жита
голівоньки дрібні - русявая і біла.

ПОПІЛ

Любов пережаріла, а в душі
натомість попіл сірий залишився,
я думала:
"На що б то він згодився?
Віддам вітрам, доки нема дощів!"
І я недбалим рухом
згорнула раз,
і два,
і три...
А на четвертий -
обпалило руку,
долоня ружею горить,
ятрить.

ЖОРЖИНИ
Біло і червоно розцвіли жоржини,
навмання розквітли
 серед жовтня квіти,
а над ними вітер -
сніговий, невпинний,
скоро цвіт зчорніє,
 холодом побитий.
Шкода мені, доле, красу віддавати
на загибель вірну,
 ворогам на втіху,
шкода мені, доле,
 серце руйнувати,
та навчи ж вблагати
 непосильне лихо!
Тягнуться до сонця,
 а воно ж не гріє!
Ой, не гріє сонце, на мороз сідає,
небо в хижих хмарах
 на очах темніє,
дихає снігами вітрюганів зграя.

ЛОТОВА ЖОНА

Ти зрадив, а мені лягла дорога,
і матінка промовила сумна:
- Не озирайся, йди,
 щоб за порогом
не встать стовпом, як Лотова жона.
...Нехай горить, мов свічечка, подвір'я,
де промайнули щастя і життя,
заклякла ж сіллю білою, мов пір'я
голубки, і не просить забуття!
З тим я пішла.
 Але й сама незчулась,
як за селом - на хвильку чи на мить -
на тополину зграйку озирнулась...
Під сіллю скам'янілою болить.

ТРИВОГА

Моє гладенько зачесане волосся
мама прикрашала білою стрічкою
і своєю замріяною посмішкою:
- Ой, доню, яка ти велика!
Невже і я була колись такою,
маленькою?
- Ненько моя, ненько!
Я тулилася до її коліна і обіцяла,
що скоро виросту, аж до неба.
- Ой, доню, не треба! -
зітхала мама тривожно і тихо, -
бо малі діточки - мале лихо,
а великі діти - велике лихо.
А я ще не знала,
що це таке - мамине лихо?

РОЗМОВА

- Чи ти, доню, й слова не чуєш?
Як в тумані, живеш між людьми!
- Неню, чим ти свій біль тамуєш?
- Я? Роботою і слізьми.

ДОНЯ

Ой, не знала юна мати, що робити,
як нагода сталась доню народити,
шепотіла зрання таткові в куточку:
- Краще мати три синочки, аніж дочку!
Доню треба щогодини пеленати,
доні треба сорочечки вишивати,
а як буде наша доня виростати,
будуть хлопці попід вікнами гасати,
поламають, стопчуть молодий садочок -
де візьмем барвінку доні на віночок?
Посміявся над матусею мій тато:
- Як і мама, буде донечка кирпата.
Чи забула, мила, як була ти рада,
коли я залазив до твого саду?
Я тобі, кохана, сина не бороню:
ще народиш сина, та спочатку - доню.
Ой не знала юна мати, чи радіти,
Тільки знала - треба доню народити.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #9 за 25.02.2005 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2947

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков