Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО ДОНЦОВ - ТВОРЕЦЬ ПОКОЛ╤ННЯ УПА, НАСТУПАЛЬНИЙ ТА БЕЗКОМПРОМ╤СНИЙ
Тож за яку Укра╖ну? Вкотре перекону╓мося, що питання, як╕ ставив Дмитро Донцов, сьогодн╕ ╓...


ПОВЕРНУТИ ╤СТОРИЧНУ ПАМ’ЯТЬ
╤сторична пам'ять – головний феномен в╕дтворення ╕стор╕╖ сусп╕льства, кра╖ни, нац╕╖…


ОДЕСЬК╤ ДРУЗ╤ Т.Г. ШЕВЧЕНКА
В Одес╕ на той час мешкали друз╕ Тараса Григоровича, з якими в╕н п╕дтримував пост╕йний...


ПЕРША ЛАСТ╤ВКА УКРА╥НСЬКО╥ ПЕР╤ОДИКИ
Наш календар


ЯН НАГУРСЬКИЙ – ТОЙ, ХТО ПОСТАВ З МЕРТВИХ
П╕лот час╕в Першо╖ св╕тово╖ в╕йни був оголошений загиблим, про що в╕н д╕знався в середин╕ 1950-х...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 11.02.2005 > Тема ""Білі плями" історії"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#7 за 11.02.2005
Від минулого не втечемо, хіба що в майбутнє
Юрій ГАВРИЛЮК

Українсько-польські роздуми на зламі "років"

Для проживаючих у Польщі українців в поняття "наші" вміщається як Польща, так і Україна. Тому особливо зраділи ми, коли довідалися, що обміняються вони "роками". І справді, весною 2004 р. наші президенти відбули офіційну інавгурацію "Року Польщі в Україні", а цьогоріч має бути проголошений "Рік України у Польщі". Але, позичаючи від Пауло Коельо викладену ним у повісті "Алхімік" теорію знаків, якими Всесвіт попереджає нас про майбутнє, вже минулорічної весни було зрозумілим, що справжній, не "офіціозний" рік України почнеться у Польщі набагато раніше.
Одним з цих знаків, напевно, була польська підтримка для Руслани в конкурсі Євробачення, завершеному її однозначною перемогою. Зрештою, прикласти свою руку до цієї перемоги готувалися чи не всі українці у Польщі, адже ми зовсім легально могли проголосувати за її "Wild dances". І справді, в багатьох родинах, в тому числі, і в нашій, рівень емоцій та інтенсивність набирання телефонного номера під час голосування, напевно, перевищили навіть показники другого туру президентських виборів у Донбасі. Але не перебільшуймо наших зусиль - те, що Руслана і від Польщі отримала найвищу оцінку, вирішили, передусім, дзвінки від
поляків. Але є й друга сторона медалі...
Юліуш Словацький, один з польських романтичних "віщунів", народжений і вихований на українській землі, в поемі "Беніовський" написав слова: "Боже! Хто Тебе не відчув у блакитних полях України..." Ах, ця польська любов до України. Тепер би сказали, що вона "токсична" - любов нації, яка була на цій землі гостем, а забажала бути першим господарем.
І наштовхнулася на "невдячність" її "аборигенів", готових відбиватися від цієї любові сокирою. Залишилося здирання горла при заспівуванні на всяких застіллях пісні з проханням похоронення "...na dalekiej Ukrainie, przy kochanej mej dziewczynie..." та відзначування чергових роковин кривд, заподіяних "українськими націоналістами".
Українці, також "західні", з Волині та Галичини, прагнень спочити в польській землі у своїх застільних піснях не наголошували, але з не меншим завзяттям нагадували про кривди, заподіяні "польськими окупантами". І крутилася ця мартирологічна карусель, зовсім не переймаючись заявами президентів про стратегічне партнерство та інші спроби вивести українсько-польське сьогодення із затухлої атмосфери історичного музею на будівельний майдан майбутнього...
Хоч, з другої сторони, музеїв, як інституцій, не треба критикувати, адже в їхніх стінах можна показати різні сторони минулого. Ось 5 листопада 2004 р. у Музеї історії війська в Білостоці, столиці Підляського воєводства у Польщі, відкрилася виставка "За нашу і вашу свободу: Українська армія в боротьбі з Червоною і Білою Росією 1917 - 1921", яку створено киянами - істориком Ярославом Тинченком та видавництвом "Темпора" (раніше виставка була презентована у Латвії та Литві). Під час відкриття виставки директор білостоцького музею Кжиштоф Філіпов сказав, що все ж таки польсько-українські відносини треба показувати почерез призму історії. І що наміром музею є показати серію виставок про армії різних держав -
"а найкраще було почати від сусідів".
Ідея дуже слушна, бо коли йдеться про образ нашої спільної історії, то можна його описати перелицюванням народної приказки, яка в цій оновленій версії буде звучати: "Своє бачить під лісом, а чужого не бачить під носом". Адже одним із "слабких місць" українсько-польських взаємин було завжди те, що польська сторона, окрім одиниць, не мала змоги подивитися на них з місця, наближеного до "української точки зору". Зрештою, і досі не бракує людей, які навіть чогось такого собі не уявляють. Досить хоча б згадати, що покійного вже українця Миколу Сивицького, автора трьохтомної збірки "Dzieje konfliktow polsko-ukraiсskich" (Варшава, 1992 - 1994), дехто хотів привести до суду за "знеславлення польської нації". "Гріхом" автора, проживаючого у Варшаві вихідця з Волині, було те, що показав він, як українці суб'єктивно бачать цю проблему, й підбудував свої тезиси польськими архівними документами.
Тож і не дивно, що в царині польсько-українських відносин натуральне людське прагнення до звершування великих справ назагал грузло в борсанні на цвинтарях - як на східному, так і західному боці державного кордону (останнім "акцентом" було зняття у грудні 2003 р., з наказу генерального секретаря польської
Ради охорони місць боротьби і мучеництва, таблиць з могил вояків УПА, яких нещодавно перезахоронено на воєнному цвинтарі в Пикуличах - Перемишлі).
Аж тут з'явилася можливість, щоб спільно зробити справді велику справу, й українці та поляки разом вийшли на київський Майдан - як в дослівному, так і у метафоричному сенсі. Від неділі 21 листопада 2004 р. вісті з України, зокрема, з Києва, не сходили з перших місць телевізійних новин і сторінок преси. Також дуже скоро майдани й вулиці найбільших польських міст заповнилися демонстрантами з помаранчевими стрічками і українськими прапорами, з'явилися навіть наметові міні-містечка. Не інакше було і в Білостоці, де 27 листопада на центральній площі міста відбувся мітинг на підтримку "Помаранчевої революції". Також переголосування другого туру не обійшлося без участі молодих підляшан, як поляків, так і українців, в характері міжнародних спостерігачів (співпрацівники "Над Бугом і Нарвою" потрапили до Закарпатської та Харківської областей).
Протягом цих листопадових і грудневих днів у Польщі фактично відбулася стихійна інавгурація "року України". Її мешканці побачили інше, більш для неї цікаве і близьке обличчя сучасної України - вже не якийсь різновид "рускіх", як в польському простолюді назагал окреслюються жителі країв на схід від Бугу, а націю, яка активно, але мирно бореться за своє майбутнє, як це робили поляки у 1980-х роках. Отже, те, про що у Польщі досі знали нечисленні ентузіасти "українського питання", стало більш загальним надбанням.
Але від минулого не втечеш. Так і в Польщі, коли політична ситуація в Україні стала вже "стабільно оптимістичною", в ЗМІ почали з'являтися голоси, нагадуючи про не доведені до кінця розрахунки зі спільним минулим, зокрема, про справу офіційного відкриття т. зв. цвинтаря львівських орлят. (Насправді похоронена там не лише польська молодь, яка загинула, виступивши зі зброєю в руках проти проголошеної 1 листопада 1918 р. української влади у Львові, але й учасники боїв за Галичину в пізнішому періоді, також у 1920 р., коли Польща і Українська Народна Республіка разом воювали проти більшовицької Росії).
Як мав я нагоду своїми очима побачити у вересні минулого року, польські військові поховання, розташовані на окраїні Личаківського цвинтаря, повністю приведені до порядку й відкриті для відвідувачів. Відновлена також частина знищених з наказу радянської влади споруд, які придавали некрополії монументального характеру. Отже, матеріальна сторона питання вирішена. Залишається лише провести ритуал - урочисте відкриття цвинтаря главами обох держав, які, на думку польської сторони, мали б зійтися при пропам'ятній дошці з написом польською мовою: "Невідомим солдатам, які по-геройськи загинули за Польщу у 1918 - 1920 роках".
Саме слово "по-геройськи" стало каменем спотикання, який у 2001 році не дозволив членам міської ради Львова прийняти постанову про згоду на проведення офіційного відкриття цвинтаря. Нещодавно Президент Віктор Ющенко задекларував, що звернеться до міської ради Львова з проханням про позитивне вирішення питання. Дещо згодом загальнопольський щоденник "Gazeta Wyborcza" надрукував інтерв'ю з членом львівської ради проф. Анатолієм Романюком з фракції "Разом". На його думку, розстановка сил в раді зараз така, що президентське прохання, якщо надійде, може бути задовільнене та компроміс щодо напису буде знайденим.
Отже, один із знакових конфліктів навколо бачення українсько-польського минулого може бути завершений. І думаю, що навіть окреслення "по-геройськи" на дошці знайдеться, адже здається, що "помаранчева революція" настільки змінила ситуацію, що не повинно воно вже бути "сіллю в оці". Не тільки тому, що в критичному моменті поляки підтримали українців і словом, і ділом. Передусім, тому, що тепер українці по-новому бачать самих себе, бачать нові перспективи своєї держави. Років тому два зробив я таку не дуже втішну записку: "Ситуація в сьогоднішній Україні є незаперечним доказом того, що національна держава має сенс лише тоді, коли постає на крові національних героїв. (...) Важко побудувати національну державу, якщо в цьому будівництві мало крові героїв, а багато хлібного квасу". Зараз, здається, українці знов почули в своїх жилах кров героїв, отже, й не повинна їх лякати перспектива визнання героями своїх колишніх ворогів. Але це вже вирішувати не мені, - хоч і емоційно заангажованому, то все ж таки закордонному обсерваторові, - а самим львів'янам.
Хочеться також мати надію, що позитивна розв'язка питання цвинтаря у Львові буде елементом конструкції у якийсь спосіб симетричної. У самому Львові ця симетрія вже є, бо поруч "цвинтаря орлят" височіють гранітові плити й колона Меморіалу воїнам УГА, через який треба перейти, коли хочеться потрапити до польських військових поховань. Але не забуваймо, що на польському боці кордону численні могили українських борців за волю чекають не лише на відбудування чи просто впорядкування, а передусім на докази пам'яті від волинян, галичан чи киян, від поведінки яких у великій мірі залежить ставлення до цих могил польської громадськості.
Дуже подібною до львівської, хоч би з огляду на зміст пропам'ятних написів, є ситуація на згадуваному вже Пикулицькому цвинтарі (Пикуличі - це село під Перемишлем, а сам цвинтар зараз вже в адміністративних межах міста, при вулиці Пикулицькій). 23 серпня 2003 р. старанням та коштом Спілки українців-політв'язнів сталінського періоду, на могилах, в яких спочивають останки 47 партизанів, встановлено дві таблиці. На одній висічений був напис: "Тут спочивають вояки Української Повстанської Армії, полеглі в боротьбі за Вільну Україну під час наступу на гарнізон Війська Польського у Бірчі 7 січня 1946 р. Вічна їм пам'ять". Друга плита сповіщала: "Тут спочивають вояки Української Повстанської Армії, страчені 22 травня 1947 р. у Лішній внаслідок вироку суду Війська Польського в Сяноці. Вічна їм пам'ять".
11 грудня 2003 р. плити ці були зняті з наказу президента міста Перемишля, а місце їхнього зберігання досі невідоме.
Окрім поховань партизанів УПА, в межах Польщі маємо ще цвинтарі солдатів Української Галицької Армії та Армії УНР, котрі загинули як під час польсько-української війни за Галичину у 1918 - 1919 роках, так і у 1920 році - вже як союзники Польщі і співтворці "чуда над Віслою". Деякі з цих некрополій в задовільному стані, але все ж таки більшість занедбана й призабута - тому пам'ять про них повинна бути відроджена, насамперед, в Україні. І питання їхнього відновлення, як найбільш актуальне в році, коли виповниться 85-річчя польсько-української угоди та спільної боротьби над Дніпром і Віслою, повинно стати одним з елементів "пакета" (поруч багатьох інших питань політичного, економічного і культурного характеру) справ, необхідних для вирішення. Багато в цьому пакеті може бути гіркого, зокрема, для тих, хто ні тілом, ні душею не були пліч-о-пліч на Майдані, але інша народна мудрість пригадує, що саме гірке найкраще лікує...
Сьогодення - це свого роду суміш минулого з майбутнім:  цього, що вже сталося з нашою участю, або й без неї (а часто і всупереч нашій волі), з тим, що ми щойно хочемо й можемо зробити. Коли перспективи позитивного для нас вирішення справ майбутнього стають обмеженими, ненатурально багато місця починає займати минуле. Починаємо в десятий раз розколупувати старі рани, пригадувати всі заподіяні нам кривди. Так довгий час було з українцями й поляками, хоч по-різному, але довгий час придушеними цим самим імперським чоботом. Зараз, після кільканадцяти років тупцювання на місці, зробили ми спільний крок в майбутнє.
Чи завдяки цьому відкрилася перспектива майбутнього, від якої проясніє в головах й забудеться минуле? Мабуть, не зовсім. Але коли потіхи від болів сьогодення та натхнення до діяння будемо шукати вже не в минулому, а у майбутньому, то справді зможемо йти в це майбутнє разом, не розбиваючи голів об пам'ятники на справжніх та символічних "могилах наших і ваших". Напевно, довго ще знаходитимуться люди, які, чи то з особистих причин, чи то з політичного розрахунку пробуватимуть звернути наші голови назад. Але, як історик, маю тверде переконання, що дискусії про майбутнє завжди більш привабливі, аніж постійне повертання до суперечки, чий дід більше сусідської межі приорав. У 1944 році межу, хоч і в переконанні дідів несправедливу, остаточно накреслено, а онуки не так то й схильні, щоб, хоч би лише на словах, мстити за колишні кривди.
А про правнуків немає що й говорити, бо згадуваний вже проф. А. Романюк, викладач Львівського університету і Вищої школи міжнародних студій в Лодзі (Польща), на особистому досвіді переконався, що для польських і українських студентів історичні конфлікти не мають значення. Крім цього, для молодих українців також зміст напису на львівському цвинтарі не є проблемою. Від себе можу тільки додати, що 15 років тому, ще до проголошення незалежності України, відбувалися в деяких польських містах організовані студентською молоддю маніфестації під лозунгом "Київ - Варшава: спільна справа!" Чергове покоління маніфестувало вже разом з українцями на київському Майдані...
А що зараз робить молодь у Білостоці? Нещодавно (25 січня) слухала вона і підтанцьовувала на концерті київського гурту "Гайдамаки", який проводив концертний тур польськими містами. Одним словом - якщо не хочемо стати в сучасному світі динозаврами, то, пам'ятаючи й шануючи своє і своїх сусідів минуле, яке б воно не було, мусимо дивитися, передусім, у майбутнє. І, конечно, слухаючи доброї музики, адже "роки України і Польщі" були задумані, передусім, як заходи культурного характеру.
Юрій ГАВРИЛЮК,
головний редактор українського часопису Підляшшя "Над Бугом і Нарвою".
м. Більськ на Підляшші, Польща.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #7 за 11.02.2005 > Тема ""Білі плями" історії"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2910

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков