Версiя для друку Обговорити в форумi

Новела

Галина Тарасюк народилася 1948 року в селі Орлівка Теплицького району на Вінниччині. Закінчила філологічний факультет Чернівецького університету. Чимало років присвятила роботі в пресі, нині - працівник газети "Літературна Україна" (м. Київ).

Г. Тарасюк - авторка багатьох збірок поезій та книжки прози "Любов і гріх Марії Магдалини", член Національної Спілки письменників України. Пропонуємо до уваги читачів "КС" одне з нових оповідань письменниці.

Глянувши вниз, жінка побачила у пустельному дворі добре знайому, недоречно-жалюгідну в розкішному екстер'єрі "царського села" "трійцю". "Господи, коли вони сплять? - з досадою подумала жінка. - П'ята ж година ранку!" Їй було достобіса некомфортно після пляшки випитого за ніч кон'яку "Наполеон". Останнім часом drink (як кажуть американські внуки) не приносив їй полегшення ні морального, ні фізичного. Навпаки: нила печінка, пересихало в роті, розколювалась голова, легка ейфорія змінювалась важкою депресією або вибухами істерики. Ті троє серед світанкових тіней, на тлі доглянутих газонів, підстрижених палісадників, рівних та чистих асфальтових доріжок явно дратували її, як дратувала б зграя бездомних собак, які тільки те й знають, що гидити де попало та заразу розносити. Але повертатися до мовчазних телефонів, у пропахлу алкогольними випарами і цигарковим димом спальню не хотілося, тож, щоб хоч трохи абстрагуватись від власних проблем, стала похмуро спостерігати, як ті троє якось дивно - один за одним по колу - рухаються центральною алеєю у глибину двору.

- Ба! Так вони ж веселяться! - придивившись, здивувалася жінка. - Господи, воно ще веселиться... Тобі світ немилий, а йому добре! Воно щасливе!

Жінка часто бачила цю трійцю у дворі біля сміттєвих контейнерів. Часто сама з гадкою про тих трьох опускала в контейнер пакет з не зовсім свіжими, але цілком їстівними продуктами, закупленими тільки позавчора у "Великій кишені". "Хай їдять", - казала зі світовою скорботою в голосі. Позаяк подавати милостиню убогим вона не мала жодної можливості - не їздила ні в метро, ні іншим громадським транспортом, не ходила тими шляхами, що бідні, - тож не шкодувала часом і зовсім свіжий шматок балику вкинути у пакет, і то не в чорний - сміттєвий, а обов'язково барвистий, з веселою картинкою.

- Не приваблюйте бомжів, пані, - строгим голосом колишньої вчительки зауважила двірничка, зловивши її якось вранці на гарячих проявах людинолюбства.

- Тоді собі візьміть, - смиренним тоном заступниці всіх нужденних на землі відплатила заскочена на покидьковому благодійництві жінка, краєм ока помітивши, як побіліло від ураженої гідності лице колишньої сіячки доброго, світлого, вічного...

Час від часу ті троє десь пропадали, але найчастіше вони лежали покотом у траві десь під деревом на схилах терас (на лавочках, видно, не наважувались, або мулько було) - зливаючись з ландшафтом, сірі, однаково неотесані, мов брили каміння, розкидані по території "царського села", що, за геніальним задумом архітекторів, мали створювати ілюзію присутності дикої природи серед поспільної рукотворчої урбаніки.

Але зараз... Свіжий вітерець із Дніпра приємно холодив важку з похмілля голову жінки на балконі десятого поверху, змушуючи повільні, тягучі думки швидше крутитись. Але зараз... (жінка шукала порівняння) ...зараз поведінка цих трьох нагадувала... шлюбний танець великих реліктових птахів або риб, що безгучно кружеляли у тихій, золотаво-зеленій гавані двору. Придивившись пильніше, жінка помітила, що двоє із трійці, екіпіровані в уніфіковане лахміття волоцюг (щось схоже на штани і сорочку, а заразом ні на що не схоже) були... самцями, які й виписували перед третьою (а це була достеменно вона) такі неймовірні кренделі, що їм позаздрив би сам Петіпа! Вони явно загравали з нею, своєю самочкою! Випнувши вутлі груди, ці безпробудні пияцюги, як старі обскубані півні, то підстрибували, то ходили вихилясом, і все колами, колами, колами... Демонстрували (жінка аж протверезилась) красу свою: мовляв, кого любиш, вибирай! Н-да, а я думала, що вони... полігамні, як дворняги... А вона, вона... (гидливу пиху як водою змило з лиця жінки) ...Вона! Боже милий, ця синюшна, опухла від дешевого пійла розвалюха, манірничала та кокетувала, опустивши очі, як сільська шістнадцятилітня незайманка! А то враз (чи бува не колишня актриска) гордо скидала голову, і зовсім як кіношна королева, гордо виступала наперед, розірвавши, здавалося, велелюдне коло одурілих від захоплення прихильників. І все це дійство було таким непідробно щирим, таким природним, а учасники його такими невимовно натхненними і щасливими, що жінці на балконі десятого поверху аж дух перехопило з дива.

- Гармонія мунді*,.. - вражено прошепотіла. - Ось де вона, от вона з ким - та невловима, та триклята гармонія мунді... Гармонія світу і душі - зі світом і з самою собою! От кого вона осіняє Божою благодаттю - покидьків суспільства, найупослідженіших!

Власне трагічне відкриття планетарної несправедливості так вразило жінку, що вона раптом (так бувало з нею в екстремальні моменти) зареготала на весь голос, мов та причинна в полі. Спонтанний, грубий сміх болісно полоснув полохку світанкову тишу, призолочену сонячним сходом, вдарився луною об стіни фешенебельних висоток і довго-довго осипався вниз, як облуплена штукатурка.

Троє внизу від того наглого, знущального реготу шарпнулись, як маріонетки, глянули синхронно вгору і застигли з роззявленими ротами, вражені і беззахисні, наче діти.

Жінка сахнулася вглиб балкона, лютуючи на свою нестриманість та водночас егоїстично виправдовуючи її: ідіотка... знайшла чим розважатися... ще вб'ють... їм розум не завадить, соціальний статус - теж...

Картаючи себе на чім світ, повернулася до спальні. Глянула на годинник: пів на шосту. На душі було мулько, огидно, ніби вона підглядала за чужим інтимним життям у дірку від ключа. Ні, радше, за собачою тічкою, нібито ненароком, але з цікавістю шмаркатого підлітка.

Сіла у крісло біля нерозстеленого ліжка, набрала спочатку номер чоловікового мобільного, потім - дачного. Обидва телефони мовчали.

Жінка глибоко вдихнула і міцно заплющила очі, вичавлюючи з них сухі сльози, що повертали її знову на пекельні кола безпросвітного відчаю. Щоб не думати про чоловіка, намагалася думати про тих трьох. Здавалося б, остання стадія падіння, морального розпаду, деградації! Гірше худоби - немите, вошиве, спить просто неба, годується покидьками... само покидьок, а з яким трепетним почуттям, з яким пієтетом воно дивилося на ту ...ту жінку! Як на ...королеву! І вона, ця чумичка, ця заволока сифілітична, йшла, як королева!... Як цариця світу! Землі не торкаючись! Та я так ніколи не йшла... Та, власне, не пригадую, чи була коли такою ...блаженно щасливою. Може, тому, що завжди багато хотіла від життя? А в злагоді зі світом і собою живе той, хто вдовольняється малим, тим, що Бог пошле?! Але, Господи, як тоді накажеш розуміти біблійну притчу про закопаний талан?! А як про степові лілії, що не сіють і не тчуть, а шати мають кращі за царські? Чи як там написано в тому писанії?.. Ні, я таки мало що в цьому світі розумію... А найбільше - чому душа моя налита ненавистю і образою, як киплячою смолою? Навіщо тоді ці хороми, гроші, ці шмотки, коли заздрю останній бомжиці? Коли сама, як послідуща жебрачка, виклянчую такий дріб'язок - тільки добре слово, добре ставлення у, здавалося б, найближчої людини?.. Чому мене постійно всі зраджують, ненавидять, ігнорують? За що?

Жінка наразі з жахом відчула, що маса негативних емоцій у її душі от-от сягне критичного рівня, і вона вибухне, як перегрітий паровий котел. Від цієї маячні, від гострого відчуття самотності і жалю до самої себе захотілося комусь подзвонити, поговорити, виповісти свою обиду, вилити свій біль... Комусь близькому, рідному, хто бодай би вислухав... Але близькі та рідні у неї давно перевелися. Діти жили далеко за кордоном, і там, де вони жили, в цей час стояла глупа ніч. Найближчі подруги давно стали найтяжчими ворогами. А із сусідами в їхньому "селі" ділитися сокровенним не заведено: можуть не так зрозуміти і не так використати... Отаке безлюддя... Хоч бери та клич у хату бомжів... Ці Божі тварі не продадуть і не закладуть, хіба бліх нанесуть... І позловтішатися у них не вистачить сірої речовини...

З цією божевільною думкою жінка вибігла на балкон, заметалася, зашукала очима по газонах та терасах. Але ті троє, що у цьому дворі, у цій траві, біля цих сміттярок, здавалося, днювали й ночували, мов під землю запалися. І від цієї пропажі жінку охопила така безмежна одинокість, що вона аж завила, і так, підвиваючи, метнулася назад у спальню, до телефону, затикала пальцем по панелі, але на тім кінці дроту знову ніхто не відповів. Жінка безсило впала в крісло, заплющила очі і дала волю зболеній фантазії. І та, як брудна повія, розбурхана образою і невтоленою хіттю, із садомазохістським задоволенням стала звично відтворювати одверті до огиди сцени з порнофільмів, які жінка щоночі кілометрами прокручувала на "відику" у своїй чернечій спальні, уявляючи головним героєм цих скотських ігрищ власного чоловіка, обліпленого голими дівулями. Видива збуджували бажання голодної плоті, доводили жінку до сказу.

- Проклятий клімакс... проклятий світ... прокляте життя... - задихалася, відчуваючи наближення розпеченої вулканічної лави, що час від часу неждано накочувалася, поглинала її, мов Помпеї.

Наближення божевілля водночас лякало її і звільняло від умовностей проклятого світу, від усіх обов'язків, від необхідності принижуватись, мучитись від ревнощів, терпіти численні зради чоловіка, дзвінки його малолітніх утриманок... У такі хвилини вона давала волю емоціям, лаялась, як рецидивістка, трощила, що під руку трапить. Кожен напад істерики завершувався скандалом з чоловіком. А після того як, приревнувавши, вона облила бургундським його прес-секретарку, яка несподівано виявилася дружиною якогось там посла, чоловік перестав виходити з нею на люди, брати на всілякі там високі прийоми, урочистості з нагоди державних свят, навіть на традиційні в його колах уїк-енди по суботах.

...Лава наближалася. Жінка чула її палюче дихання і сама задихалась розпеченим повітрям, що пропікало її наскрізь, згори до долини.

Рятуючись від цього палу паленного, зірвалася, впала грудьми на нічний столик і почала загрібати пригорщами, як воду із джерела, пігулки, спочатку висипаючи їх на долоню, а потім - у рот: білі, рожеві, голубі, кавові, для схуднення, від печінки, нирок, серця, нервів, безсоння... дорогі, закордонні, спеціально привезені для неї послами, бізнесменами, поплічниками і боржниками чоловіка. Давилася пігулками, але спрага не минала, вогонь гуготів у ній, як у доменній печі.

...А потім хтось ляскав жінку по задерев'янілих щоках, волік у ванну, обливав холодною водою, пхав до рота товсті, волохаті пальці, від чого її вивертало так, що рвалися кишки і лопалися в очах капіляри. А потому вона тупо сиділа на дивані у вітальні, тупо дивилася залитими кров'ю очима на своє опухле, синюшне відображення у дзеркалах "гірки" і тупо слухала, як чоловік викликав "швидку", нервово ходив по кімнаті, не звертаючи на неї найменшої увага, а, дочекавшись, висмикнув з портмоне стодоларову купюру і, тримаючи перед самісіньким носом лікаря, наказував:

- Отруїлася грибами. Або ще краще - серцевий напад. Промити і повернути назад. І щоб комар носа не підточив. І жоден піарщик не пронюхав... Ви зрозуміли? Дивіться, аби ніхто з нас не мав зайвого клопоту.

Потім здоровані в білому попід руки майже виносили її, везли в ліфті, спішно запихали у спецмашину без розпізнавальних знаків, вкладали силоміць на незручну кушетку на коліщатках. Вона не противилась. Злегка погойдуючись на лагідній хвилі байдужості до цілого, теж байдужого до неї, світу, думала, що їй уперше так добре і ...гармонійно...

Коли  "швидка" повільно виїздила з двору на перевантажену транспортом вулицю, жінці здалося, що в салон крізь затемнене вікно зазирнула ота потіпаха, ота... ранкова королева п'яниць і бомжів. Зневажливо-зверхня усмішка ще більше спотворювала опухле бурячкове лице, але в очах... в очах було стільки непідробного розуміння, що жінка сіпнулася, жестами благаючи зупинити машину, але дужі руки санітарів безцеремонно прицвяшкували її до твердої лікарняної каталки.

 -------------------------------

* Гармонія мунді - гармонія світу.

Малюнок Марини Жагліної.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #49 за 06.12.2002 > Тема "Душі криниця"