Версiя для друку Обговорити в форумi

29 січня 1918 року - день, коли київські студенти й гімназисти стояли на смерть на станції Крути, захищаючи свободу молодої Української держави. Чи маємо право забувати тих, хто своїм, до того ж таким молодим життям, платив за сьогоднішню нашу незалежність?
Виступаючи на похороні полеглих у крутянській битві, президент України професор М. Грушевський говорив скорботному люду: "...стримайте ж ваші сльози, які котяться. Ці юнаки поклали свої голови за визволення вітчини, і вітчина збереже про них вдячну пам'ять на віки вічні".
А дочка видатного українського драматурга Людмила Старицька-Черняхівська в статті "Пам'яті юнаків-героїв, замордованих під Крутами" писала про той похорон, про ту могилу: "Для нас ся могила лишається навіки полум'ям віри... Сей день стане днем всієї шкільної молоді України. Від роду до роду сюди будуть приходити, тут будуть молитися, тут будуть складати братерську присягу ті, що матимуть переступити поріг життя".
На жаль, скоро більшовицько-російська навала зрівняла з землею цю могилу, і будь-яке вшанування пам'яті героїв-крутян було заборонене. Та пам'ять про них жила скрізь, де жива була українська свідомість. У 1926 році у Львові засновано Курінь Старших Пластунів імені бою під Крутами. На студентській конференції у Львові в березні 1931 року прийнято таку резолюцію: "...роковини бою під Крутами стають від сьогодня українським всестудентським святом". У 1933 році, зокрема, з нагоди крутянської дати організували тематичні вечори українські студентські громади Дрогобича, Станіслава, Львова, Праги, Берліна.
Ось інформація А. Гладиловича про дрогобицький вечір, що відбувся 5 лютого: "...На це свято явилася дуже численно молодь і, що варто з притиском зазначити, старше громадянство, яке ми запросили ще спеціальними запрошеннями".
Цю інформацію беремо з журналу "Студентський Шлях" (1933, ч. 2 - 3). Щоб зрозуміти, чому А. Гладилович з особливим "притиском" зазначає, що на вечір з'явилося "старше громадянство", слід нагадати, що роком раніше вся галицька українська преса з докором повідомляла, що на львівському студентському вечорі пам'яті героїв Крут "перші ряди крісел, призначені для "батьків", світили пусткою". "Чи не скандал?" - запитував із цього приводу часопис "Новий Час".
Просто після тривалого суспільного режимного морозу ми ще малорухливі, інертні. Та пам'ять про героїв Крут розгоряється - досить тут чи там однієї іскри. Тих іскор не вдалося й не вдасться погасити нікому.
Напередодні рано-вранці завітав до мене дрогобицький педагог-музикант Остап Ярко, людина вже пенсійного віку, але, нівроку молодечої енергії, - приніс газету "Нескорена нація", і попросив: "Розкажи, нагадай, чоловіче, особливо для студентської молоді - про подвиг під Крутами".
Нагадаю, що знаю...
У той січень 1918 року студентська молодь першою відгукнулась на заклик Центральної Ради записуватися в добровольці українського війська. Взагалі зі створенням своєї армії український уряд, церемонячись із різними протидіями з боку Росії, діяв не дуже рішуче. Не спромігся він також організувати й вислати проти Муравйова 20-тисячне військо, що розміщалося тоді в Києві. А втім, усе роз'їдала тоді більшовицька короста: в самому Києві було багато агентів, провокаторів, які готували путч за путчем. У тилу свавільно поводився збільшовичений полк, названий (о, болюча іроніє!) іменем Т. Шевченка.
Не маючи змоги стримати північного завойовника - а уряд Росії спрямував на Україну величезні сили на чолі з вірнопідданими "малоросами" В. Антоновим-Овсієнком, де ударними були п'ять полків балтійських моряків, керованих учорашнім царським підполковником Муравйовим, - розрізнені українські частини на фронті попросили підмоги. 27 січня з Києва вирушив поїздом добро-вольчий Студентський Курінь. Він складався із студентів Університету імені Святого Володимира і новоствореного Українського Народного Університету, а також із гімназистів старших класів. Ці юнаки не мали ні військової уніформи, ні доброї зброї, а головне - майже ніякої бойової підготовки: бо що то - п'ять днів, по суті, аматорських вправ!
Курінь мав на меті допомогти українським частинам утримати станцію Бахмач. Та по дорозі довідався, що в Бахмачі уже - ворог. Тому зупинився відразу за Ніжином, на станції Крути - за якусь сотню з лишком кілометрів від Києва. Перемога під Крутами давала шанси відбити Бахмач, поразка відкривала ворогові шлях на Київ. Увесь день 28 січня студенти і гімназисти рили окопи у мерзлій землі. Від незвичної і тяжкої роботи руки вкрилися кривавими мозолями. Під вечір хлопці з ніг падали від холоду і втоми.
А вранці, 29 січня, почалося...
Окопи українських стрільців тягнулися обабіч залізничного насипу на 3-4 кілометри. Праворуч уже раніше зайняли оборону досвідченіші учні Української Військової Школи, їх було дві з половиною сотні. Зліва розмістився Студентський Курінь кількістю до трьохсот юнаків. Якщо додати чотири десятки старших, не вельми надійних так званих "гайдамаків", серед яких були старшини-росіяни, то українські сили під Крутами не нараховували навіть шести сотень стрільців. На них рушила понад чотиритисячна російсько-більшовицька навала, з п'яними матросами в перших рядах.
Ворожу піхоту підтримувала артилерія. Захисники Крут мали заледве одну гармату, якою вміло орудував, маневруючи на відкритому вогні, мов на бронепоїзді, сотник Лошенко. Студентським Куренем керував студент Українського Народного Університету Омельченко. (На жаль, досі не відомі не тільки імена, але й прізвища більшості героїв-крутян: встановити їх тепер - наш священний обов'язок!). З юнацьких окопів били близько сорока скорострілів, рушниці. Ворог мав неабиякі втрати, але, переважаючи кількісно, сунув і сунув. Нарешті закінчуються у захисників набої. Буваліший командир правого крила - учнів Військової Школи - дав наказ відступати. Ліве крило чи щось переплутало, чи взагалі не почуло - адже зв'язок був тільки "на горло" - у той час пішло у наступ. Упав студентський командир Омельченко. Побачивши, що вже ворог їх обступив звідусіль, студенти одчайдушно кинулися на п'яну матроську стіну.
Жертви під Крутами не піддаються точному обліку. Вважають, що з української оборони тут, як писав Т. Шевченко про козаків, "триста, як скло, товариства лягло" - в основному зі Студентського Куреня. Мало хто з цього Куреня уцілів. Тридцять п'ять студентів потрапили в полон. Один із них, що чудом урятувався, свідчив: "Усіх полонених привезли на станцію. Почався допит і знущання озвірілих червоногвардійців.
З нелюдською люттю били прикладами, нагаями і просто кулаками. Здоровенний червоногвардієць із диким завзяттям висмикував волосся із голови студента, примовляючи: "Тепер будеш знати, як руку на пролетарів піднімати". Далі увагу дикуна привернули окуляри, що були на тому студентові; зі страшною лайкою ударив червоногвардієць кулаком по окулярах. Розбите шкло погрузло в очах. Нещасний просив добити його. "Підождеш до суду! У нас без суду не можна", - єхидно насміхався солдат". (Студентський Шлях. - 1933. Ч. 10 - 12. - с. 280).
Вирок полоненим оголосили вранці, 30 січня: сімох поранених, у тім числі автора цитованого свідчення, вирішили відправити в харківську лікарню, звідки вони втекли, уникнувши подальших мук і неминучої смерті, інших присудили "записати в расход", себто розстріляти.
Розстрілювали тут же, під Крутами, на Чернігівському полі. Під дулами рушниць учень сьомого класу гімназії, галичанин Пипський - його потім упізнають свідки-селяни - заспівав гімн "Ще не вмерла Україна...". Спів підтримали двадцять сім побратимів, поки всіх не скосили кулі.
Потім убивці привели й розстріляли двадцять восьмого, який босоніж був утік до села. Хату, що дала йому сховище, спалили.
Тепер дорога до столиці України Муравйову була відкрита. 8 лютого 1918 року він вступив до Києва. Почався жахливий червоний терор, від якого й сьогодні кров стигне в жилах. "У перший день захоплення Києва, - пише історик Я. Дашкевич, - Муравйов та його матроси вирізали три тисячі. Вбивали в основному українців. Розстрілювали "за кожне українське слово" (це вислів Володимира Сосюри). Муравйов, зрештою, у своїх зведеннях відверто писав, що він воює з "гайдамаками", "щирими українцами" чи "господами українцами". (Ратуша. - 1992. -
30 січня. - с. б).
2 березня 1918 року російсько-більшовицьке військо було (правда, ненадовго) вигнане з Києва, і 19 березня, в день, коли на Україну прилітають бузьки, відбулося перезаховання згаданих вище двадцяти восьми розстріляних, полонених крутян. Їх викопали з могили під Крутами, висипаної селянами після бою, і, кожного в окремій труні, привезли на Київський залізничний вокзал, де проводилося пізнання. Серед упізнаних були студенти Володимир Шульгин, Божко-Божинський, Олександр Попович, Андріїв, Лука Дмитренко, Ізидор Кулик, Олександр Шерстюк, Омельченко, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижів, Кирик, гімназисти Андрій Соколовський, Микола Ганкевич, Євген Тарнавський, Пипський, Гнаткевич. Інших пізнати було неможливо - так понівечили їх обличчя мучителі. До цих жертв, перелічених у "Киевской Мысли" в день перепоховання, деякі часописи, а також історик Д. Дорошенко, додають ще прізвища таких студентів, як Пурик, Нітенко, Сірик, Дикий, Микола Лизогуб, і гімназистів Павла Кольченка, Мисана (галичанин). Можливо, що в цих списках значиться хтось із крутянських героїв узагалі, не тільки з числа двадцяти восьми розстріляних полонених, - скажімо, студентський командир Омельченко, про якого знаємо, що його підтято ще до полону.
Їх поховали у Києві на Аскольдовій Могилі. Від вокзалу, повз Володимирський собор, до Аскольдової Могили велелюдна траурна процесія пройшла пішки. Попереду дівчата, учні різних шкіл несли численні вінки, квіти. Це на тому похороні сумно співав знаменитий хор Олександра Кошиця. Це тут Михайло Грушевський заповів полеглим крутянцям вічну пам'ять.
Услід за Павлом Тичиною і згадуваною Людмилою Старицькою-Черняхівською подвиг крутян у поезії чи в прозових рефлексіях звеличили Уляна Кравченко, Олександр Олесь, Валеріян Поліщук, Олесь Бабій, Олекса Стефанович, Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк, Володимир Янів, Леся Храплива та інші письменники.
Полеглі під Крутами юнаки нагадали, що не вмерла іще на Вкраїні волелюбна козацька звитяга, що Україна - це духовно нескорена нація, котра вміє поважати чужу і боронити свою незалежність.

Павло ТИЧИНА
ПАМ'ЯТІ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій Могилі
Поховали їх -
Тридцять мучнів
українців,
Славних, молодих...
На Аскольдовій Могилі
Український цвіт!
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? -
Квітне сонце, грає вітер
І Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! -
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. -
На Аскольдовій Могилі
Поховали їх.
("Нова Рада", 1918, ч. 38).

Олександр ОЛЕСЬ
ПІД КРУТАМИ

Ще до хутора далеко.
Натомився... шкода ніг...
Сніп під голову поклав я
І у чистім полі ліг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць весело купавсь,
Пір'я струшував із себе,
Може, сонцю усміхавсь.
Не згадаю, що до мене
Вітер тихо шепотів:
Мозок стомлений
не вловить
Тихокрилих навіть слів.
Я заснув і спав, як камінь.
Коли чую - хтось прибіг
І схопив мене за руку.
Я отямитись не міг.
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивав...
Біля мене з довгим крісом
Хлопчик змучений стояв...
"Що з тобою, де упав ти?!

Зранив голову свою?"
Сумно й гордо відповів він:
"Так, я впав... але в бою...
Ти не чув хіба сьогодні,
Як гриміли тут громи?
Бились з ворогом ми славно
І вмирали славно ми...
Я лежав і бачив очі
Карі, сині, голубі.
Як квітки цвітуть, сміються, -
Ні сльозиночки тобі.
Оточив нас дужчий ворог,
Покосив усі квітки.
Обіцяли нам підмогу -
Не наспіли козаки...
Обіцяли нам набої...
Ах, коли б вони були,
Ми напевне їх розбили б,
Бо ми бились, як орли...
Десь захована там зброя,
Десь закопана в землі.
Ми тепер ідем шукати -
І ми знайдемо її.
Ну, а ти, як прийдеш в місто,
Моїй матері скажи:
"Син твій впав в бою, як лицар,
Горда будь, а не тужи".
А тепер прощай! Я військо
За собою поведу.
Я - отаман... Я вестиму!!
Зброю перший я знайду".
Мов крило, простяг він руку,
Блиснув шаблею в руці...
Крикнув голосно і дзвінко:
"По набої, молодці!"
Наче скошені косою
В полі чистому квітки,
Як один, почувши голос,
Повставали вояки...
І пішли шукати зброї...
Спів поволі затихав...
Срібним лебедем у хмарах
Місяць груди обмивав.
(Із збірки: Олександр Олесь. "Кому повім печаль мою".
Львів, 1931. - Вірш написано 20 січня 1923 р.).

Леся ХРАПЛИВА
МОЛИТВА

О, Боже наш добрий
З високого неба!
Молитву сьогодні
Заносим до Тебе.
За тих, що боролись
При станції Крути
За нашу Державу
Із ворогом лютим,
Що в битві цій впали
В цю зиму криваву...
Прийми їх до Себе!
Прийми в Свою славу!
А нам від цих Триста,
О, Боже, благаєм!
Любови дай вчитись
До Рідного Краю!
(Із збірки: Храплива Леся. "На весь Божий рік". - Нью-Йорк, 1964).

Богдан-Ігор АНТОНИЧ
КРУТЯНСЬКА ПІСНЯ

Спом'янімо в пісні славу Крутів,
Найсвятіше з наших бойовищ!
Крути! Крути! - смолоскип в майбутнє.
Підіймімо наші душі ввищ!
Крути! Крути!
Це за Батьківщину
Стати муром, шанцем душ і тіл.
Крути! Крути!
Мужньо воєдино
Прямувати в найсвітлішу ціль.
Крути! Крути!
Час розплати близько,
Вже червоний ворог кари жде.
Крути! Крути!
Вічне бойовисько
За майбутній, за святіший день.
Крути! Крути!
Мужність і посвята,
Вірність, що міцніша
понад смерть.
Крути! Крути!
Горда і завзята
Кличе пісня і веде вперед!
("Дорога", 1938, ч. 2. - Вірш написано весною 1937 р. у Львові. Композитор Я. Ярославенко поклав його на музику).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #5 за 28.01.2005 > Тема ""Білі плями" історії"