Версiя для друку Обговорити в форумi

Новела

Зимові ранки, як ніч, сині і довгі. Але все ж таки ранки, бо хрумкає заспаний сніг під ногами перших перехожих; бо у жовтих очах-вікнах починають снувати постаті; бо скрегоче за рогом невидимий трамвайчик.
Хрум-хрум, хрум-хрум - поспішає юна дівчина. Хрум-хрум - кроки впевнені, хоча і схвильовані.
От і будинок дитячого садочка-ясел. Молода вихователька швиденько скинула чобітки і навшпиньки зайшла до вітальні. Низесенькі лави, малесенькі шафочки, а на кожних дверцятах: яблучко, зайчик чи сонечко. Поспіхом зняте пальтечко, і ось вона у білому чистому халатику уже готова до зустрічі своїх вихованців.
Учорашня учениця четвертої групи педучилища кароока Лідка сьогодні - Лідія Сергіївна.
Щось холодне раз по разу підкочувало їй під груди, але Лідка обсмикувала халатик, підгортала під хусточку неслухняне волосся і здавалась сама собі впевненою. Вона з усім впорається, бо відтепер вона - педагог і всіляким методикам навчена, то ж боятися їй нічого. Вони ж такі малі оті вихованці!
- Ма-а-а! Ма-а-а! - враз
стрельнуло у самі груди. Лідка підхопилася з "гномикового" стільчика і побігла у роздягальню.
- Ма-ма! - долинало розпачливо ще з вулиці. У дверях з'явилась молода жінка із закутаним по самі очі малям на руках. Маля пручалося, било маму валянками у груди і щосили верещало.
- Доброго ранку - привіталася ніяково мама. - Ми - Володіни. Це Женя Володін, йому півтора року.
Спустити на підлогу малого Євгенка чи бодай посадити на стільчик було неможливо. Він зовсім не хотів відчіплятися від матусиного пальта.
- Ви мені допоможете роздягнути його? - нарешті дійшло до спантеличеної Лідки. - Ви, мабуть, вихователька?
- Ой, та звичайно, звичайно! - кинулася до хлопчика Лідка.
- Як вас зовуть?
- Ліда... Лідія Сергіївна!
Борсаючись удвох біля малесенького хлоп'яти, їм все ж вдалося його роздягнути. Спітніле дитя все ще намагалося схопити маму, але вона, гукнувши із дверей: "Вибачте, спізнююсь!" - зникла.
Лідія Сергіївна взяла хлопчика на руки, обтерла вафельним рушничком йому мокре від сліз личко і почала забавляти його розмовою.
- Ти знаєш, Женю, а ось тут собачка живе, ходімо до полиці, погладимо собачку.
Підійшовши до полиці, Лідка погладила жовтого веселого песика і чекала, що малюк теж його погладить, але Євгенко вмить заховав рученята за спину і заплакав ще дужче.
Вони роздивилися удвох геть усі іграшки, поки нарешті у коридорі хтось заговорив.
Лідка поспіхом, але обережно посадила малюка у "манеж" і вибігла в коридор.
- Доброго ранку! Я ваша нова вихователька! А ви хто?
- Дід Пихто! - підморгнув до Лідки молодий татко. - Ти диви, синку, які симпатичні у нас виховательки з'явились!
Лідка зашарілася аж до самісіньких вух.
- Мене, між іншим, звуть Лідія Сергіївна!
- А його Юрій Петрович Бровченко. Солідно? Як начальника!
Юрій Петрович з цікавістю розглядав незнайому тьотю і міцно притискував до
грудей маленьку машинку.
Лідка враз отямилась, що режимний момент треба виконувати: приймати і оглядати дітей, підхопила Юрка і повела його у групу, звідки долинав гучний плач першого малюка.
 Юрко мовчав, бо у нього в роті була гарна "пустушка", яку він завзято смоктав.
Одного за одним заводила вона за маленьку ручку чи заносила на руках, утішаючи, уже десятеро вихованців. Через годину прийшла няня.
- Ну що, Лідочко! Як воно - педагогіка?
Ліда нагадувала квочку: ґудзики на халатику розстебнулись, волосся вибилося
з-під хусточки, проте малюки тримали кожен по іграшці і на диво уже не ревіли.
- А ну, гвардійці! Підемо на горщики. Лідко, допомагай!
Няня вправно висаджувала на горщики кругленьких малюків. Лідка теж брала горщики. На одному з них був намальований червоним їжачок, а на дні був напис: "Ваза ночная". Сорт 1. Лідка посадила на нього останнього малюка і посміхнулась: "Диви як сидять, ніби й справді квіточки у вазах". Малюки і собі посміхались до виховательки.
Вона розмовляла з малюками, вчила їх складати пірамідки, кубики і водночас слідкувати за штанцями, яких вона уже багатенько замінила.
Євгенко пильно слідкував за вихователькою, і, як тільки вона зникала з його поля зору, кидав перед себе іграшку і починав голосно плакати.
- От який ти у мене мазунчик. Диви, не реви, вас он як багато, а я одна, - беручи його на руки, казала Лідка.
- От привчиш до рук, то матимеш роботу, - хитала головою няня.
Лідка відчувала, що вона вже, мабуть, втомилася, що няня, мабуть, права, і треба якось вмовляти малюка, але як - вона вже не знала.
Принесли обід.
Малюкам причепили клейонні нагруднички, налили кожному супу в маленькі тарілочки.
І тут Лідка згадала педагогіку, що потрібно вчити кожного малюка тримати са-мостійно ложку.
- Ось так, молодець, моя мила дівчинко, за маму, за тата. І ложечку вона вміє тримати сама, - хвалила Лідка чорняву Оленку. - Моя розумнице.
Оленка відкривала ротика і дзеленькала ложкою раз об стіл, а раз об тарілочку.
У стомленій Лідчиній пам'яті спливали неначе й знайомі, але вже якісь далекі прізвища: Песталоцці, Коменський, Макаренко...
А поряд з навченою Оленкою, не дочекавшись педагогіки, солодко спав, поклавши біляву голівку у тарілочку з недоїденим супом майбутній начальник - Юрій Петрович Бровченко.

м. Саки.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #4 за 21.01.2005 > Тема "Душі криниця"