Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ПРОКИНУВСЯ ВОДЯНИК
Наш╕ традиц╕╖


САВА ╤ ЛАВА
Наш╕ традиц╕╖


«20 ДН╤В У МАР╤УПОЛ╤», ДЖАМАЛА ╤ «КОНОТОПСЬКА В╤ДЬМА»:
Стали в╕дом╕ лауреати Шевченк╕всько╖ прем╕╖…


ПРАВДА ДВО╢СЛОВА
Наш╕ традиц╕╖


ОЧИМА БЕЛЬГ╤ЙСЬКОГО ФОТОГРАФА
На його зн╕мках - чорно-б╕ла пал╕тра Майдану…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 06.12.2002 > Тема "Душі криниця"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#49 за 06.12.2002
МАГНЕТИЗМ МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ
Сергій ЛАЩЕНКО.

Нещодавно сталася у моєму житті подія трагічна, але водночас і знакова. Відійшов за вічну межу батько, залишивши у спадок свої щоденники, листи друзів, теплі вірші про рідний край та незакінчену повість...

Згодом я почав розуміти, що це не так вже й мало. Ці пожовклі від часу аркуші паперу стали важити для мене значно більше, ніж важили б золоті злитки (а якби самовіддана праця провінційного учителя оцінювалась у такому еквіваленті, то батько був би дуже заможною людиною!).

Щоденники батька стали пуповиною, що з'єднала мене, львів'янина,  із землею предків - Сіверщиною, а якщо говорити точніше, - чернігівським Поліссям. Вже майже й родичів там не лишилося... Тільки й того, що кожен кущ, кожна білокора берізка, кожне лісове озерце пам'ятають батька...

Сам же він почав уявлятися мені сивочолим жерцем - хранителем рідної спадщини, який, відходячи за межу, передав свої справи синові.

 

Тут наше все:

і Тікича роздолля,

І сплеск весла

в старенькому човні...

Василь Латaнський.

 

ПОДВИГ ЩОРСЬКОГО БІБЛІОТЕКАРЯ

Вивчаючи листування батька, я дізнався про його твердий намір познайомитися з відомим на Щорсівщині краєзнавцем, бібліотекарем, творцем музею рідного села Займища Олександром Крумкачем.

На жаль, через батькову хворобу їхня зустріч так і не відбулася...

Той, хто втрачав найрідніших, знає, як інколи хочеться завершити незакінчені земні справи своїх близьких. Те, що не встиг зробити батько, здійснив я. Ми познайомилися з Олександром Євгеновичем, і між нами відразу встановився дружній контакт. Та й як не потоваришувати з такою унікальною людиною!

Досить було лише прочитати видані ним (за власний кошт!) збірочки місцевих поетів, перегортати зі смаком зроблений довідник "Літературні таланти Щорсівщини", аби зрозуміти: переді мною не лише батьків земляк, але й однодумець!

І яку ж важливу справу роблять вони, оці диваки-подвижники, для країни! Тішило й додавало оптимізму відкриття: суттєво вплинути на духовне життя провінції може всього лише жменька ентузіастів.

Треба сказати, що музей, створений Олександром Крумкачем, відрізняється від інших краєзнавчих музеїв районного масштабу. Тут немає бивнів мамонта і візантійських монет, немає й глиняних черепків та червоноармійських шашок. Тут на першому місці - Людина. Архівні матеріали, фотографії, родоводи, генеалогічні дерева... Все, що можна було зібрати про найвідоміших односельців, - зібрано.

Я зрозумів, що в такому підході є своє раціональне зерно. І якби цей досвід було підхоплено краєзнавцями інших регіонів, переваги "концепцій Крумкача" в організації музейної справи згодом стали б очевидними для усіх. Спробую пояснити. Уявіть собі, що помирає заслужена і добра людина у Сімферополі, Чернігові або у Львові. Хто про неї буде пам'ятати? Професора будуть ще довго згадувати у наукових колах, директора заводу - на його ж підприємстві, відомого спортсмена - переважно в його спортивних колах...

Про те, що поряд живе талановитий конструктор або безстрашний працівник карного розшуку, можуть не знати навіть сусіди по будинку, не кажучи вже про квартал, вулицю чи місто.

Інша справа - село. У музеї Крумкача фіксується все позитивне. Тут навіть проста доярка чи комбайнер зможуть багато розповісти про тих, хто "випурхнув" з рідного гнізда кілька десятиліть тому і достойно проявив себе на якомусь поприщі. На те воно й село, аби про всіх знати все. Виходить, що такий музей - стимул для добрих справ, для творчості.

Маючи за спиною такий музей на своїй Малій Батьківщині, людина десять разів подумає, перш ніж емігрувати до США чи Канади. Навіть якщо має університетський диплом і непогані перспективи з працевлаштуванням на новому місці. Бо що там, за океаном, замінить ауру рідного села чи містечка, де тебе пам'ятають, де твоєму приїзду завжди раді?

А саме така атмосфера панує у Займищі завдяки подвижницькій праці Олександра Євгеновича Крумкача.

 

В ПОШУКАХ СВОЄЇ ЖАР-ПТИЦІ

І все ж не можна сказати, що українці у своїй більшості міцно прив'язані до рідного села. Молоді хлопці і дівчата, отримавши інститутську освіту, можуть опинитися за сотні кілометрів від батьківського краю. Їдуть, як правило, охоче, сподіваючись на кращу долю. Ці свої юнацькі настрої добре передав кримський поет Василь Латанський:

Я думав: там, за небокраєм,

Де море в тиші завмира,

Свою жар-птицю відшукаю,

Бодай торкнусь її пера...

Туга за рідним краєм з'являється пізніше. Це я знаю по батькові. Після закінчення інституту він чотири десятиліття працював учителем на півдні Київщини, у місті Таращі. Але, на схилі літ, ледь не щодня згадував край дитинства, своє рідне село на Чернігівщині.

А що вже тоді говорити про кримчан? Краще, ніж учитель Василь Латанський (якого я про себе давно називаю "кримським Сухомлинським"), про це ніхто не скаже:

Вже, здається, сто літ

Я сумую, шукаю зорю...

Мені б тут, у Криму,

Хоч би часточку рідного неба!

У творчості наших кримських поетів взагалі багато спільного. Завжди згадує рідне село і свою далеку юність сімферополець Данило Кононенко. І ввижається йому:

Там, поза левадами,

 де дівчата парами,

Ходить моя молодість

 із очима карими...

І Василь Латанський лине в думках до свого рідного краю, сподіваючись повернутися у дитинство:

На стежині між трав,

Може, стріну себе, хлопченя...

Згадує Василь Латанський і найдорожчу річку свого дитинства:

Тут наше все:

І Тікича роздолля,

І сплеск весла

 в старенькому човні...

А Данило Кононенко переконаний, що нема нічого кращого від його Тясмину:

Яблука на яблуні, мов рожеві зорі,

Вечори над Тясмином,

як меди прозорі...

І кожен по-своєму правий. Бо хоч ріки дитинства у них різні, але любов до рідного краю одна - велика, безмежна, вселенська...

 

ДОРОГИ НАШІ СХОДЯТЬСЯ, СТЕЖКИ ПЕРЕПЛІТАЮТЬСЯ...

В радянські часи частенько згадувався термін "місництво". Він мав дещо негативний відтінок, оскільки вважалося, що любов до землі батьків у жодному випадку не повинна затуляти свою, а тим більше - переважувати любов до своєї соціалістичної Батьківщини.

На моє глибоке переконання, в сучасній Україні є більше підстав говорити про "фактор Малої Батьківщини" як про консолідуючий, аніж як про "роз'єднуючий". Особливо, якщо підійти до справи з любов'ю (а саме так і треба підходити, бо все велике народжується з любові!). І тоді ми відразу відчуємо, як все в цьому світі переплелося, як ми міцно зв'язані одне з одним тисячами незримих ниточок. Саме вони і є отими животворними судинами. Які роблять з нас одне ціле, єдиний живий організм - націю.

Ну що, здавалося б, може бути спільного між мною, львів'янином, і поетесою Іриною Муленко з Севастополя? А, виявляється, є. Переконуюся в цьому, читаючи її поетичні рядки про рідне село на київському Поліссі, де "з печі дух іде від яблук печених". А ще Ірина згадує:

І не було там "заборів",

Замість тину - калина гронами...

Подібні спогади закарбувалися і у моїй дитячій пам'яті. Тільки й того, що її бабусі - родом з київського Полісся, а моя - виймала яблука з тур'янської печі, а це вже Полісся чернігівське... Хоча калина там така ж гарна, і такі ж неповторні пахощі свіжоспеченого житнього хліба. "Заборів", до речі, там також не було - це я точно пам'ятаю...

Цей приклад я навів як підтвердження існування отих зв'язків-ниточок. Насправді ж їх значно більше, ніж нам здається. Скажімо, людина ліричного складу просто отримає велике задоволення, читаючи ось цей ностальгійний вірш таращанського поета Івана Ткаченка:

В Крив'янськім лісі -

зелений килим,

Де лист опалий в квітучім рясті.

Цей край з дитинства

зостався милим...

Чом наші зустрічі такі нечасті?

А добре поінформований аналітик помітить тут ще одну "з'єднуючу" ниточку. Поясню. Живе у Ялті талановитий оригінальний скульптор на прізвище Вакуленко. Мало того, що це надзвичайно проста й приязна людина, він ще й справжній патріот! Уявіть собі - веде свій гурток українською мовою. І її добре розуміють не лише ялтинці, але й москвичі, що приїздять на літо до Криму і охоче відвідують майстерню скульптора.

Здавалося б, звідки такий український патріотизм у Вакуленка, корінного кримчанина? А весь секрет в тому, що його мама родом з Кривої - невеликого мальовничого села на Таращанщині. Виходить, що вони з Іваном Ткаченком майже земляки. Звідси й любов до крив'янських дубів, пролісків, запашних суниць і... такої ж "запашної" української мови.

І цей факт - далеко не єдина ниточка, що пов'язує Таращанщину з Кримом. Саме в Таращі 2 жовтня 1936 року народився Ернест Миколайович Биков. Той самий Биков, що проектував і будував український музично-драматичний театр у Сімферополі (після чого відразу став Шевченківським лауреатом).

Відомий український політик Олександр Мороз також таращанець. Він один з небагатьох, хто розуміє переваги і пропагує концепцію "великої родини" (це коли однією сім'єю живуть представники трьох поколінь - батьки, діти, а також дідусі з бабусями). Він слушно вважає: "Руйнування єдності сім'ї у її найкращому вимірі, коли забезпечується зв'язок між трьома поколіннями сім'ї - це справді трагедія. І якщо ми вирішимо цю проблему, то побачимо, що і держава, і стосунки поміж людьми можуть бути зовсім іншими".

Спитаєте: де тут зв'язок із Кримом? А ось де: у нашій державі цю концепцію намагаються втілювати в життя поки що лише... кримські татари. Принаймні вони вже активно обговорюють цю проблему. Але хіба українцям менше, ніж кримським татарам, потрібні міцні сім'ї, зв'язок поколінь, традицій, рідна мова?

Це так, коротко, про зв'язки таращансько-кримські. Точнісінько так можна було б простежити зв'язки таращансько-буковинські (композитор Олександр Злотник, корінний таращанець, був одним з найкращих друзів буковинського "соловейка" Назарія Яремчука, а тепер по-батьківськи опікується долею його синів), таращансько-львівські, при потребі навіть таращансько-польські і так далі. Головне, щоб у районі був подвижник-ентузіаст типу Олександра Крумкача, і тоді проблем з інформацією не буде. На основі інформації, особливо актуальної, консолідувати суспільство буде значно легше.

 

МОВНИЙ ФАКТОР

Мої спостереження дають підстави стверджувати: мовний фактор в умовах сучасної України є актуальним навіть у стосунках між земляками. Але в цьому випадку спілкування є менш конфліктним.

Скажімо, земляк і приятель мого батька Андрій Пушкар був професійним військовим, російськомовним поетом і останні роки свого життя проживав у Києві. Як і батько, дуже любив рідне село, навіть склав про нього пісню. У одному зі своїх віршів він якось написав:

Мне осень русская милей

Любых щедрот чужого юга...

Колишній офіцер, учасник параду Перемоги на Красній площі 24 червня 1945 року, мав на увазі осінь поліську, себто чернігівську, тур'янську.

Батько погоджувався з ним у тому, що немає нічого красивішого від рідних місць (вони оспівували одні й ті ж гаї, одні й ті ж берізки). Різниця була лише в тому, що батько, навіть пишучи свої перші вірші російською, все одно вважав себе сином України, а Чернігівщину вважав її невід'ємною складовою частиною.

Якось Андрій Дмитрович написав у своєму листі: "В Киеве не увидишь ни единой надписи на родном языке...". Він мав на увазі домінування в столиці україномовних вивісок та реклам. Батько ж, відвідуючи Київ, звертав увагу на інше: мало хто з мешканців столиці вживає українську. І це його скоріше засмучувало, ніж тішило.

Цікаво, що поступово, в процесі листування, вони приходили до спільної точки зору, гострі кути згладжувалися. Що їм допомагало? Безумовно, голос рідної землі. Їх об'єднували тиха поліська річечка Тур'янка, вільхові переліски і високе безмежне небо над Країною Дитинства. Їхньою спільною країною...

 

ПРО КРИТЕРІЇ КРАСИ І... КРИМСЬКУ СПЕЦИФІКУ

Батько любив фотографувати рідні поліські хати, білокорі берізки, стіжки сіна, схід і захід сонця, лелечі гнізда... Якось він прочитав у "Кримській світлиці" вірш відомого волинського поета Петра Маха "Ожини" і признався, що його дуже схвилювали ось ці рядки:

Де берізки одбігли од гаю,

Де за вільхами вітер приліг, -

Я з тобою ожин назбираю -

Дивних ягід моєї землі...

Здавалося б, де та Волинь, що межує з Польщею, а де його Тур'я, майже "прикордонне" (до Росії якихось 15 - 20 кілометрів) село? Але Полісся нерідко сприймається поліщуками як єдина територія з багатьма спільними ознаками. Тут паролем, кодом може бути одне-єдине слово, скажімо, "сосна", "лелека", "ожини"... Ось і відгукнулося серце чернігівця на вірш волинського поета...

Про цей випадок я згадав пізніше, після чергової поїздки до Криму, коли поїзд "Сімферополь - Львів" залишив позаду Перекоп, і за вікном потяглися степові пейзажі Херсонщини.

- Красиво у вас, на Украине, - намагаючись зробити мені приємне, сказали супутниці-кримчанки.

Ні, вони зовсім не хотіли мене образити! Просто у їхньому розумінні Галичина і Херсон - це майже одне й те саме, тоді як джанкойський степ порівнювати з таврійським просто неправомірно. Адже Джанкой - це вже Крим.

Ось так, одного "уроку" мені було достатньо, щоб я почав розуміти кримську специфіку. Замовчувати її не варто, недоцільно. Просто треба враховувати.

Якщо говорити саме про україномовних мешканців Криму, то їхня Мала Батьківщина, як правило, знаходиться поза межами півострова. Фактор "відірваності" від землі батьків суттєво впливає на їхнє життя, побут, настрої. Але цей же фактор їх і об'єднує. Підкреслюючи свою українськість, вони мимоволі розписуються у своїй "нетутешності". І цей хрест "діаспорності" несуть потім все своє життя. Для них тема Малої Батьківщини існує не тільки в емоційній, сентиментальній площині, але і в політичній. Скажімо, ставлення до рідної землі у них таке ж трепетне, як і у материкових українців. Порівняймо рядки кримчанина Данила Кононенка:

Там повітря, як мед,

Там беріз корогви,

Я ступав без штиблет,

Щоб не м'яти трави... -

з такими ж, "екологічними" по духу, рядками Івана Ткаченка з Київщини:

Я зривать не буду

Проліски тутешні.

Чи красу довіку

Можна зберегти?

Та на цьому подібність і закінчується. Далі починається разюча несхожість умов існування. Бо ніколи не почує мешканець "столичної" області: "Хохлы, убирайтесь домой!" А ось сімферопольці можуть почути подібне ледь не щодня, особливо, якщо дратуватимуть російськомовного обивателя своїм патріотизмом. І все ж зв'язки з Малою Батьківщиною, землею батьків, крайньо необхідні кримчанам для збереження своєї української ідентичності.

 

"ТА ПРОБИВАЄТЬСЯ ЗЕЛО, ДЕ ВПАЛО ХОЧ ЗЕРНЯ..."

Ці слова незабутнього Ореста Корсовецького я згадую завжди, коли чую розмови про освітянські труднощі в Криму і все ту ж "острівну специфіку". Слово "важко" ще ніколи не означало "неможливо". Вже хто-хто, а Орест Іванович добре знав, наскільки непросто дається кожен крок вперед в умовах зросійщеної автономії. Та, однак, учитель, поет і великий життєлюб вірив в краще.

Адже зусилля таких вчителів, як Василь Латанський, ще ніколи не минали безслідно. І любов останнього до рідної Черкащини, проходячи через гострий розум і небайдуже серце, трансформується у таку ж палку любов його учнів до Криму.

Ось як описує свою Малу Батьківщину його учень Павлик Панюшкін: "Курява, марево, спека, грузькі болота Гнилого моря і сади, сади, сади з виноградниками понад голубими стрічками каналу, в якому нуртує дніпровська вода! Люблю Присивашшя, ні за які гроші не проміняю його ні на Ялту, ні на Євпаторію!"

Хіба це не успіх учителя?

Причому у його учнів любов до Криму гармонійно поєднується із любов'ю до України та до Малої Батьківщини їхніх батьків. Семикласник Дмитро Кузнець про це сказав так: "Проїжджав я цього літа селами України, їдучи з батьком в гості на Вінниччину. І такі назви стрічав, що ніколи не забуду: Веселе Поле, Веселий Лан, Веселі Боковеньки, Веселий Гай, Веселий Хутір - ото назви! Й села з іншими назвами синіли як польові волошки..."

Дехто побоюється, що повернення депортованих кримських татар може призвести до загострення міжнаціональних стосунків на півострові. Однак ці побоювання найчастіше не справджуються. Принаймні серед татар є достатньо прикладів такого ж гармонійного поєднання любові до Криму і до України:

Україно, донько степу,

Непідкорена, єдина...

Терпну під блакиттю неба

 серед верб.

І чого мені ще треба?

Знов ми разом, Україно!

Ніби синє-синє море,

Цей широкий кримський степ.

Це з поетичного доробку Ірини Нурпеїсової, що проживає в Сакському районі. А "Бахчисарайская газета" вмістила гарний вірш кримської татарки Ельвіри Салієвої "Моє село":

Село моє, улюблене, казкове,

Моє дитинство кольорове,

Моя родина ти і друга мати.

Де взять слова, щоб описати

Оцей прекрасний Красний Мак?

Мало того, що ці діти вже добре володіють українською. Їхній український патріотизм не викликає сумнівів. Бо й Ельвіра закінчує свій вірш словами:

Моє село, моя родина -

Це Красний Мак. Це Крим.

Це Україна.

Тож дозволю собі висловити припущення, що термін "кримська специфіка" у недалекому майбутньому вже не нестиме у собі такого негативного відтінку.

І обговорювати тему Малої Батьківщини і весь спектр проблем, з нею пов'язаний, в Криму можна буде спокійно і лише у конструктивному ключі.

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 06.12.2002 > Тема "Душі криниця"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=283

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков