|
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 14.01.2005 > Тема "Українці мої..."
#3 за 14.01.2005
"Я ПОСТОЯВ БІЛЯ СВЯТОЇ МОГИЛИ..."
Аркадій УСИК, заслужений архітектор України.
Влітку минулого року я гостював у свого онука в Мюнхені. Мій Діма вже кілька років з родиною живе і працює в Німеччині. Фах програміста дає йому змогу пристойно заробляти і достойно жити. В березні 2004 року Діма з Альоною народили мені правнучка, нарекли його Давидом. Це вже другий, першому - Артуру в січні мине дев'ять років.
Десь в червні 2004 року в черговій телефонній розмові онук мені каже: "А давай, дедуля, приезжай к нам в гости". Ми з ним спілкуємося, звичайно, російською. Онук жив у Харкові (у нас бував на літніх вакаціях і обов'язково, майже все літо, разом з бабусею - коло моря), де й закінчив середню школу. Російську, бо українських вже не було. До речі, до війни в Харкові - моєму рідному місті - було всього три російських школи, решта - українські.
А скільки шкіл було в місті говорить той факт, що я особисто навчався в 133-й середній школі.
Навчання у середній школі для онука закінчилося десь в 1990 році, а чому його навчили з української, видно з листівки, яку він мені прислав щойно. Поздоровивши з Новим роком і Різдвом Христовим, він додає (орфографію зберігаю): "...и, прежде всего, с нашей победой на выборах. Хай живэ свободна нэнька Україна!!!". Я, правду кажучи, такого спалаху патріотизму, та ще й українською мовою, від нього не чекав. Хоча він, його дружина Альона і майже вся мюнхенська діаспора, з його слів, голосувала за Ющенка. Знаю, якого розбрату за цих виборів пережили деякі сім'ї. У мене такого, слава Богу, не було: і в Мюнхені, і в Харкові, де живуть мої рідні - дочка із зятем, батьки зятя і батьки Альони, - всі були за Ющенка.
Я на запрошення зразу погодився, хоча до цього і не мріяв про такий вояж, бо ясно уявляв собі безліч різних перепон на цьому шляху. Але все напрочуд вийшло так добре, що навіть візу мені дали в той же день, коли я побував в німецькому консульстві у Києві. Не інакше, як зійшла на мене Божа благодать, бо візу так миттєво одержати майже неможливо. Квитки онук замовив через Інтернет. Десь за півгодини після його телефонного повідомлення про це я вже й одержав їх на вулиці Толстого - в касі російського "Аерофлоту" (бо летів через Москву).
В Мюнхен дістався без пригод. Перше побачення, звичайно, з правнучком. Йому тоді було неповних чотири місяці, він, мабуть, ще нічого не розумів, коли я наблизився до його ліжка. Але прадіду посміхнувся, радісно похитав голівкою. Потім вже я зрозумів, що нащадок мій так вітав і свою маму, і батька. Серденько моє розм'якло, затьохкало радісно. Я взяв онучка на руки, відчув пружне тільце. Головку він вже справно тримав. Отак довелося мені неждано-негадано познайомитися з цим чудовим творінням, перебуваючи у такому поважному та чутливому до всього віці, як мій.
Діма для мене розробив екскурсійну програму (взяв на два тижні відпустку). Ми побували майже у всіх відомих місцях Мюнхена: Старій і Новій пінакотеках, деяких музеях, олімпійському стадіоні, телевізійній вежі, пивному барі, де Гітлер збирав своїх прихильників (там і тепер повно людей, стоять ті ж самі дерев'яні столи і лави, душно і гамірливо), заміському маєтку баварських королів. Їздили в Аугсбург - історичне місто-реліквію німців. Були в Гарміш-Партенкірхені (столиці зимових Олімпійських ігор 1936 року) у Баварських Альпах.
А вечорами - пречудові мюнхенські парки, яких безліч і куди мене возив після вечері мій онук. Прогулянки в тиші дерев чарівними галявинами, і розмови, розмови... Говорив більше я, бо мені хотілося поділитися з моїм онуком спогадами, розповісти про своє минуле, про його бабусю, якої вже не стало, бо такої нагоди і такої можливості, як ці хвилини єднання духовного і родинного, вже не буде.
Одного разу, коли ми вже поверталися з вечірньої прогулянки і проїжджали повз якийсь лісовий масив за огорожею, Діма мені зненацька мовив: "Дедуля, а здесь похоронен твой Степан Бандера". Сказано це було звичайним тоном, причому, мені здалося, з якоюсь зневагою чи байдужістю до названого імені. Коли я згадав, що ж знаю про Судо-платова-ката, і що Бандера був убитий саме в Мюнхені, то тільки й встиг сказати: "Дима, постой. Где похоронен? Обожди минутку".
Ми зупинилися, і Діма мені пояснив, що ми проїхали один із міських цвинтарів, де знаходиться могила Степана Бандери. Тут я трошки отямився, сказав, що зневажливий тон по відношенню до такої постаті, як Бандера, зовсім недоречний. Що пора вже забути всі плітки і злочинні наговори на нього. Що моє ставлення до Бандери визначається насамперед його роллю в боротьбі за свободу і незалежність мого народу, моєї Батьківщини. Мій онук зі мною не сперечався, але й не піддакував. Та я й розумів, що слово "бандеровець" йому знайоме ще із шкільних часів: цим словом клеймували "врагов народа", які по-іншому іменувалися "матьоримі націоналістамі". І це поняття настільки вкарбувалося у свідомість наших людей (і не тільки старих вже, а й що найстрашніше - молодих), що витравити його швидко неможливо.
Вже стемніло, на вулицях запалали ліхтарі. Шукати в сутінках могилу мого кумира було марною справою, і ми домовились, що днями обов'язково побуваємо тут. І ось такий день настав. Ми прямуємо посипаними піщаною сумішшю доріжками. Зібралися всією родиною: Альона, Діма, правнучок в колясці.
Німецькі цвинтарі зовсім не схожі на наші. Немає звичних загорож і помпезних (часто брутальних) пам'ятників. Могили приземлені, вільно розміщуються серед справжнього лісу, кремезні дерева просторо почувають себе в цій тиші. Недалеко від центрального входу на перетині кількох алей - помітний біломармуровий хрест. Написи кирилицею і латиною: СТЕПАН БАНДЕРА STEPHAN BANDERA 1.1.1909 - 15.10.1959.
Я постояв біля цієї святої могили, вклонився пам'яті людини, яка поклала своє життя на вівтар України. Діма зробив кілька фото. Так відбулася моя зустріч з легендою українського визвольного руху Степаном Бандерою, якого дехто в його Батьківщині й досі вважає зрадником (кого? чого?). Як і славного гетьмана України Івана Мазепу.
Треба, щоб минув час.
І мій онук, і сотні, тисячі його ровесників, задурених ще в школах совєтських часів такими ж задуреними, часом, вчителями (хоча деякі з них, особливо у нас в Криму, й досі, тепер вже свідомо, вбивають в голови наших дітей той же бруд і оману, брешуть їм відкрито чи в прихованій формі про націоналістів-фашистів-"нашистів" - епітет, придуманий майстрами провокацій з комуністичного табору на кшталт Симоненка - Грача, про "союз народов во главе с великим русским", про химерне "славянское братство"), - теж прозріють.
Але за це треба боротися. Та й час працює на нас. Хто з нас знав, що в Україні вже є, вже народилася, виросла та ще й так змогла заявити про себе справжня патріотична - українська - молодь, яку ми бачили на майданах і вулицях Києва і всієї України? Хто про це мріяв? Тому я вірю, що все буде, як треба. Герої України, світочі боротьби за її незалежність посядуть своє місце в її історії. І Степан Бандера - також.
І шана йому буде всенародна. Це - неминуче.
Слава Україні! Героям слава!
м. Сімферополь.
"Кримська Свiтлиця" > #3 за 14.01.2005 > Тема "Українці мої..."
Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2819
|
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
