Версiя для друку Обговорити в форумi

Цигани... Скільки яскравих образів і асоціацій викликає в пам'яті це слово. Кому з нас не знайомі з дитинства запальні циганські танці, емоційно "надривні" пісні рома. Неповторна музика циган, які розселилися у XIII - XV століттях у країнах Європи. Вона органічно ввійшла в культуру європейських народів. За участю циганських виконавців в Іспанії виник стиль фламенко, в Угорщині - вербункош. В історії світової літератури знайдемо чимало колоритних циганських образів: тендітна Есмеральда й горда Єсенія, красуня Рада й безталанна Земфіра.
Проте чи добре ми знаємо циган? Чи вірне уявлення маємо про їхню культуру? Про це у розповіді студентки Таврійського національного університету Тетяни Кравченко (вона на фото).

- Хто вас виховував? - спитаєте ви мене. - Можливо, ваш батько?
- Ні!
- Тоді мати?
- Не зовсім...
Справа в тому, що мене виховував мій дідусь, оскільки я втратила батька, коли мені минув 1 рік, а матуся була вимушена обіймати три посади, аби прогодувати родину. Мій дідусь завжди мріяв мати внука, та коли довідався, що народилася дівчинка, то й не знав, що робити. Тоді він дав собі обіцянку, що виховуватиме внучку таким чином, ніби в нього був онук.
Мої дідусь з бабусею жили на селі. Недалеко від їхнього будинку розкинулися ліс і річка. Природа була вкрай мальовнича! Бабуся дозволяла мені робити все, що на думку спадало. Та з дідусем таке не проходило, у нього воля була, мов кремінь.
З самого дитинства я обожнювала коней. Коли я бачила цих шляхетних тварин, у мене в грудях мов серце завмирало. У п'ять років дідусь уперше посадив мене на коня. Важко навіть описати мої почуття. Згодом він подарував мені рогатку власного виробництва. Цей подарунок я зажди й усюди носила на шиї. До того ж мої кишені були весь час напхані камінцями для рогатки, що викликало бурхливе обурення бабусі. Коли сусідські хлопчики влаштовували змагання зі стрільби з рогатки, я завжди вигравала. Дідусь навчив мене також розбиратися у різних приладах, вміло користуватися молотком і лопатою; бабуся зі свого боку навчила вишивати й в'язати. Та, відверто кажучи, спілкування з технікою здавалося мені набагато цікавішим за ігри з ляльками. В 11 років я вже гарно керувала автомобілем і мотоциклом.
Навчалася я протягом року в міській школі, та всі мої вихідні, канікули проводила в найдорожчому для мене місці - в оселі моїх рідненьких бабусі з дідусем. У той час дідусь працював охоронцем на ставку, що знаходився за вісім кілометрів від нашого села.  Ставок оточували степи, маленькі лісочки й лани. Ці незабутні ландшафти не залишили б байдужим  навіть вишуканого цінителя природи.
У ставочку було вдосталь риби, й дідусь пригощав мене найсмачнішими рибними стравами.
З приходом весни біля озера зупинявся циганський табір. У цій місцевості їм було зручно випасати свою худобу: корів, биків і... коней. Вони завжди ловили рибу в озері, з дозволу дідуся, звісно. Дідусь був ласкавий до циган, бо вони завжди дозволяли мені кататися на будь-якому коні, крім одного... Це була взаємовигідна співпраця.
Ці люди мене дуже любили. Одного разу старий циган підвів мене до молодого коня і сказав жартома, що, якщо я не впаду з нього, ця гарна тварина буде моєю. До цього мені жодного разу не дозволяли сісти на цього жеребця. Я знала, що моє парі буде програне, бо цей кінь ще ні разу не був під сідлом. Проте я погодилася. Це був напрочуд гарний кінь, увесь чорний з чудовою довгою гривою. Я дала йому морквину і, зазирнувши в очі, прошепотіла: "Допоможи мені, друже!" Я не боялася, здавалося, все буде добре. Та тільки-но я сіла на коня, як зрозуміла, що утриматися на ньому буде не просто. Наша боротьба тривала з півгодини. І тут я зрозуміла, що виграла! Всі були вкрай здивовані, дехто аплодував, інші сміялися, викрикували "браво!" Коли я наблизилася до старого, він простягнув мені кільце. Це означало, що вони прийняли мене до свого середовища. Я із захопленням почала вивчати звичаї і традиції цих людей. Я могла гадати на картах і по руці. Я дізналася про різні трави, з яких готували чудовий ароматний чай.
Пам'ятаю, одного разу циганам треба було перегнати худобу із сусіднього села. Цю роботу завжди виконували чоловіки, жінки у цей час готували вечерю й доглядали за дітьми. За наказом старого цигана ніхто не мав права брати мого коня, та я вирішила допомогти моїм друзям, і ми вирушили разом. Повернутися розраховували увечорі. Дорогою лунали улюблені наспіви, навколо розкинулися безкраї степи, співали птахи. Та коли ми забрали у селі худобу і вирушили додому, погода різко змінилася. Подув холодний вітер, небо вкрилося хмарами, а до табору ще залишалося біля двох годин їзди галопом. Починалася страшна гроза. Ситуація ускладнювалась тим, що з нами були два маленькі хлопчики...
Старий наказав нам скакати щодуху до табору. У деякі моменти лише суворий погляд чи настійливий тон примушують коритися. І тут почалася злива. Нічого не було видно, коні іржали й ставали дибки, гуркіт грому й блискавки відгукувалися десь усередині кожного з нас. Через непроглядну дощову завісу ми з хлопчиками відокремилися від інших. Тим часом ударив град, боляче стьобаючи по всьому тілу. Мені стало страшно, але разом з тим відчувала відпові-дальність за малих. Я крикнула хлопчикам їхати за мною, і ми знову вирушили. Ми скакали навмання, тоді заблукали й вирішили перечекати грозу в лісі. Десь на горизонті розлилося багряне світло: сонце заходило. Ми дуже змерзли й лежали на спинах коней, аби хоч трохи зігрітися.
Гроза скінчилася. З останніх сил, геть забрьохані, мокрі й холодні, ми неслися галопом до рідного табору.
В мене на очах заблищали сльози радості, коли я побачила знайомих. Дорослі пригнали худобу біля години тому, і всі дуже хвилювалися через нашу відсутність. Коли ми приїхали, нас зняли з коней,  підвели до багаття і пригостили гарячим чаєм. Мене вразив вчинок старої циганки: вона віддала єдину ковдру саме мені, хоча, впевнена, хлопчики змерзли не менше, ніж я. Ще довго я не могла зігрітися, хоча тепло багаття переповнювало душу. Через деякий час ми вже, сміючись, розповідали про нашу пригоду...
Отак минуло літо, закінчувалися канікули. Я не могла собі уявити життя без цих людей, які практично стали моєю родиною. Мені треба було їхати, вони теж збиралися кочувати далі.
Місяць по тому бабуся з дідусем продали свій сільський будинок - моє дитинство, мої спомини. Незабутні хвилини мого маленького життя пішли назавжди. Я плакала, не хотіла жити, ні про яке навчання не було навіть гадки. Коня, якого мені подарували, я, звичайно ж, залишала у його власників на пам'ять про себе, бо де ж його було тримати?
Не знаю чому, але я впевнена, що мої друзі мене ніколи не забудуть. Поглядаючи на кільце - найдорожчий у моєму житті подарунок, я завжди згадую їхні пісні, звичаї та тепло їхнього багаття...

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 06.01.2005 > Тема "Крим - наш дім"