Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 06.01.2005 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#2 за 06.01.2005
"Я ВОСКРЕС, ЩОБ ІЗ ВАМИ ЖИТИ..."
Данило Кононенко

Понад сорок років тому його не стало. І стільки ж часу він з нами. На його поезії виросло вже не одне покоління людей. Його вірші, присвячені Україні і українцям, особливо актуальні нині, коли ми, розкуті від ідеологічних ланцюгів, на повен голос заговорили про свою батьківщину, її державність і незалежність, про яку колись так мріяв поет!
Понад сорок років! А здається, ніби вчора я, вісімнадцятирічний селюк, приїжджав з моєї Ребедайлівки, що в Кам'янському районі, в Черкаси до редакції газети "Молодь Черкащини", де він, 25-річний Василь Симоненко, працював завідуючим відділом літератури та мистецтва, або як тоді називали його - відділом пропаганди.
З першими віршами Василя Симоненка я познайомився на сторінках "Черкаської правди".  Як же схвилювала мене його поезія про діда:
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки
у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту -
От і все.
Поховали хорошу людину...
Господи, думав я тоді, нашпигований, як сало часником, комуністичною ідеологією (був же тоді ще старшокласником, де нам повсякчас товкмачили про партійність нашої літератури), та що ж це  за сміливець такий, що спустився нарешті з високих заобрійних "комуністичних вершин" на землю і написав так щиро і задушевно про таки ж просту людину - про дідуся, який ходив з мантачкою і косою будити ранкову тишу...
Василь Симоненко. Вже тоді в 1958 - 1959 роках я почав уважно стежити за публікаціями
нашої обласної газети, відшукуючи на її шпальтах прізвище автора, котрий полонив мене своїми віршами та оповіданнями. І не підозрював, що згодом, саме з легкої руки цього поета видрукую свою першу добірку віршів у обласній молодіжній газеті.
А сталося це так. Після закінчення в 1958 році середньої школи я спробував було поступити на філфак до Черкаського педінституту, але, не набравши потрібну кількість балів, повернувся в своє село. А часи тоді були "хрущовські", реформаторські: для того, аби вступити до вузу, треба було мати як мінімум два роки трудового стажу. Отож я пішов працювати в колгосп, у якому з 16 років гнула спину за "палички" (так називали трудодні) моя мати.
Направили мене обліковцем у рільничу бригаду. Працював я в колгоспі, дописував до газети про своїх земляків і в прозі, і віршами. Пройшли чутки, що в Черкасах має виходити нова газета - "Молодь Черкащини".
Я чекав на неї з нетерпінням.
І ось нарешті 3 лютого 1960 року вийшов перший номер "молодіжки". Перечитав я її, і припала до серця мені вона: чимось свіжим, молодим повіяло від неї.
А невдовзі, зібравши кілька віршів, відіслав до редакції. Це було в лютому. І як же я був приємно вражений, коли приблизно через півмісяця отримав листа з "молодіжки": "Шановний Данило Андрійович! Ваші вірші нам сподобалися. Хотілося б ще почитати ваших творів, узнати дещо про вас: де працюєте, скільки вам років і т. д.
З привітом заввідділом пропаганди редакції газети "Молодь Черкащини"  В. Симоненко". І дата: 11.03 1960 р.
Минув якийсь час. Я  написав нові вірші, написав про своє життя, роботу і знову відіслав у газету.
Цього разу відповідь трохи забарилася, але Василь Симоненко вибачався: "Добрий день, Данило! Я винен перед вами, що не відгукнувся вчасно на листа. Були на те свої поважні причини. Ми порадилися у відділі і вирішили вмістити в газеті добірку ваших поезій. Хотілося б тільки запропонувати читачам краще з того, що ви написали. Відберіть із свого доробку 8 - 10 віршів, які ви більше всього хотіли б бачити опублікованими в "Молоді Черкащини". Бажано, щоб ці твори були "молодими" і за темою, і за змістом. Чекаю ваших віршів. З привітом
В. Симоненко".
Цей лист я отримав на початку літа. Хвилювався, відбираючи вірші, написав іще з добрий десяток. А потім і вирішив повезти їх до редакції сам.
Редакцію розшукав швидко, бо містилася вона в одноповерховому будинку на розі вулиць Урицького і Комсомольської, якраз навпроти "Черкаської
правди", в якій я уже раніше бував, приїжджаючи з віршами до наймаститішого на той час черкаського поета Миколи Негоди.
Після сліпучого сонця вузенький коридор "молодіжки" видався мені темнуватим. Доки очі призвичаїлись, мало не наштовхнувся на молодого чоловіка середнього зросту. "Пробачте, не підкажете, як мені до Василя Симоненка пройти?" "А я й є Симоненко, - засміявся незнайомець. - А ви  ж  хто?" І коли я назвався, Василь радо ухопив мене за руку і повів до свого невеличкого, пропахлого цигарковим димом кабінету. "Ось тут я працюю", - мовив. "Закурюй", - простягнув мені "Приму". Я хоч і не був запеклим курцем, але від цигарки не відмовився. Василь же курив смачно, курив, як казали у нашому селі, до "губопечки", залишаючи недопалка стільки, скільки можна було утримати його пучками пальців.
Я показав Симоненкові свій зошит з віршами. Разом ми й відібрали кілька з них до друку. Тоді ж, пам'ятаю, я захоплювався збиранням народних усмішок. Була в мене й віршована гумореска "Український жарт", яку я записав у своєму селі. Цю усмішку я й показав Василеві.
У цьому гумористичному творі (не знаю, чи він справді народний, чи витвір якогось призабутого автора) йшлося про те, що ліричний герой каже: "коли б я був полтавський соцький - багато б дечого зробив: по берегах гуляли б гуси, а в ріках галушки варив..." І так далі, в такому гумористичному дусі, де все діялось трохи навпаки: замість лози росли б ковбаси, одяг був би непотрібний, ходили б, як святі, по небу...
Як же зрадів Василь цьому народному гумору! Як щиро сміявся, як пожвавішав! Відразу ж переписав з мого зошита собі цю народну перлину! І лише згодом, через багато років, читаючи Василеву казку для дітей "Подорож в країну Навпаки", я подумав: а що, як на створення цього твору наштовхнула Василя ота усмішка, в якій теж було чимало всього "навпаки"? Цілком ймовірно, і якщо й справді це було так, то як же мені приємно нині, що я тоді   надихнув поета на створення такого гарного твору для дітей!
Відтоді ми заприятелювали (боюсь слова "подружилися", аби хтось не закинув докір, що, мовляв, набивається в друзі) з Василем Симоненком. Я ще кілька разів приїжджав до нього в редакцію, привозив, присилав вірші та замальовки про своїх молодих земляків - трудівників району.
Працюючи згодом у районній газеті, я зустрічався з Василем Симоненком - кореспондентом обласної преси - у моїй Кам'янці. Запам'ятався мені його фейлетон про те, як у Кам'янці торгували полуницями, де Василь їдко розкритикував тих, хто порушував правила торгівлі.
А добірку мою з "Молоді Черкащини", підготовлену В. Симоненком, було видрукувано
16 грудня 1960 року під рубрикою "Вірші колгоспних поетів". У передмові говорилося: "Сьогодні ми хочемо познайомити наших читачів з творчістю молодого поета-колгоспника - Данила Кононенка. Життєвий  шлях  його не складний - закінчив школу, пішов працювати в рідний   колгосп (с. Ребедайлівка Кам'янського району). Звичайно, в його поетичних творах ще не все гаразд, але будемо сподіватися, що юнак зуміє пізніше краще оспівувати радість праці і рідну землю, на якій вирощує хліб". І хоч підпису не було, я знав, що цю передмовку написав Василь Симоненко. Адже це він добирав з мого зошита ці вірші - "Комсомольський квиток", "Опадає листя з білої берізки", "Тракторист", він знав про "віхи" моєї біографії... Тож я щиро завдячую В. Симоненкові. І хоч ті вірші, за нинішніми мірками, не надто досконалі, хоч я жодного з них не включав до своїх збірок - вони для мене надзвичайно дорогі: їх благословив до друку на зорі моєї творчої дороги сам Василь Симоненко.
А затим друкувалися мої вірші у "молодіжці" з легкої руки В. Симоненка, як кажуть, і поодинці, і добірками. Діставалося часом і на "горіхи". Василь, незважаючи на свій великий талант, чуйно ставився до початківців: і критикував, і радив, і, що найголовніше, по-дружньому підказував. І ніколи я не відчував якоїсь "зверхності". Я прислухався до його порад, тягнувся до нього, бо Василь Симо-ненко був прекрасною людиною і прекрасним поетом. А це для мене, початківця, було найголовніше.
Восени 1961 року я поїхав на службу в армію. Призвичаївшись до нового життя, посилав уже армійські вірші до "Молоді Черкащини". В 1962 році знову було опубліковано мою солідну добірку солдатської лірики, звісно ж, при сприянні Василя Симоненка.
Будучи відірваним від рідних країв, від своєї рідної преси, я, звичайно, не був у курсі літературних новин на батьківщині.
З гіркотою дізнався й про наслідки нових хрущовських реформацій: у квітні 1963 року "Молодь Черкащини" було закрито. Закрили й "районку", з якої мене проводжали в солдати, укрупнивши, як казали, райони, а отже, й газети...
У травні 1963-го я, рядовий саперного батальйону, поїхав в Одесу на республіканський семінар молодих авторів. Там же й подарував мені мій "брат по перу й автомату" поет Іван Низовий першу книжечку В. Симоненка "Тиша і грім". Зрадів надзвичайно! Ніби побував вдома, ніби знову зустрівся з Василем. Майже всі твори з цієї книжечки вивчив напам'ять. Ще б пак! Багато з них я знав ще з газетних публікацій! "Дід умер", "Жорна", "Піч", "Баба Онися"... І особливо, вразили рядки:
"Я пам'ятник бабі Онисі воздвиг би на площі в Москві"...
Красна площа була для мене уособленням великодержавності, недоторканості, асоціювалась з словами Москва, Кремль, Ленін, Мавзолей...
І раптом уявив я собі - пам'ятник простій селянці бабі Онисі на площі в Москві. І хоч слова "красна" у вірші не було, слово площа для мене звучало як Красна... Хто ще так насмілився говорити про Московську площу? Хто так приземляв її, наближав до малої смертної людини, виробленої, вимученої "радісною і вільною колгоспною працею"? Ой Василь, ой молодець!
Повернувшись з Одеси до Криму у свою частину, написав листа Василеві, в якому захоплено відгукнувся про його книжку, привітав його такими рядками:
"Хай Грім розб'є в серцях
байдужих тишу,
Прекрасне хай
не сміє помирать.
Я вірю, друже,
ти іще напишеш,
Про що не встигли
інші написать!"
Та несподіваним ударом для мене, тоді ще солдата, була звістка про смерть Василя. Адже я так любив його і його прекрасну Поезію, я вважав його своїм літературним наставником і другом. Він був ще такий молодий - 28 років!
Фотокореспондент черкаської райгазети Микола Борисенко надіслав мені знімки з похорону Василя Симоненка. Я плакав над тими знімками, мені так сильно хотілося додому на свою Черкащину, де починалася моя літературна доля під трепетним і добрим крилом такого прекрасного поета!
Звістка про смерть Василя не давала спокою. Чому, ну чому він помер? Адже ж він ще такий молодий, завжди був веселий і життєрадісний! Перед очима ще й досі акуратно зачісане вгору темнаве волосся, білозуба лагідна посмішка, і вічна, між пальцями цигарка! Чом, чом, чом?  Кажуть, від раку... І тільки зараз, тільки через відстань років приходить розгадка його раптової наглої смерті.
У книжці "Життя, мов спалах блискавки", де  вміщено спогади друзів і колег про Василя Симоненка, Віктор Онойко згадує один прикрий випадок, який наводить на роздуми.
Влітку 1962 року до Василя Симоненка прискіпалися так звані охоронці громадського порядку в міліцейських мундирах. Завезли його насильно за 30 кілометрів від Черкас у Смілу на залізничну станцію. Там, зачинивши у камері затриманих лінійного відділення міліції, його жорстоко було побито. Коли наступного дня за ним приїхали з Черкас друзі, уже в машині, сівши на переднє сидіння поруч з шофером, Василь повернуся до нас (друзів - Д. К.) і закотив рукава сорочки:
- Ось подивіться...
Ми жахнулися: всі руки були в синцях.
- А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м'якому місцю, а по спині, попереку.
- За що? - вихопилося в нас.
- Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як  же: потрапила до рук така птиця.  Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла... - Василь вилаявся і потім додав:
- У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З'я-вився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап'ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу на дерев'яний лежак і прив'язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як  у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині..."
Ось як прокоментував цю сумну пригоду Олекса Мусієнко в "Літературній Україні". "Оте Василеве зізнання друзям "по гарячих слідах" і є ключем до розуміння його передчасної смерті. Саме в задрипаному лінійному відділенні міліції міста Сміли слід шукати витоки Симоненкової трагедії. Так, його не вбили в каталажці, зате садистськими побоями прирекли на повільне й мученицьке вмирання. Відтоді Василь уже не жив нормальним життям, а нудив  світом. Бо ні на хвилину його не полишали нестерпні болі в попереку, притамувати які медицина виявилася безсилою".
Лікар за фахом, поет Віталій Коротич, після похорону Василя Симоненка був у Черкасах, знайомився з його історією хвороби в лікарні. Ось як він згадує про це в газеті "Друг читача" від 17 серпня 1972 року:
"А потім Василь помер. Все було просто до жахливого. Одного вечора поскаржився на біль в попереку. "Радикулітик", - сказали лікарі. То ж була ракова пухлина, вже проросла в хребет".
Ось так. Все до гіркоти прикро. Молодий, у розквіті творчих сил, помер один з найбільш талановитих поетів України. "Лицарем поезії" назвав його Олесь Гончар, цим самим прорвавши блокаду кількарічного замовчування по смерті і не друкування його книг після "Щоденникових записів" та деяких недрукованих віршів, що передавалися західними радіостанціями.
Ще й ще перечитую схвильовані рядки артиста Черкаської філармонії Юрія Смолянського, палкого пропагандиста творчості Василя Симоненка, про похорон поета. Цей запис він зробив 15 грудня 1963 року, повернувшись додому після похорону Василя.
"Цей день був морозним. Мороз обпалював усіх. Але те, що ми ховаємо Василя, обпікало серця наші, розум наш ще більше, ніж мороз.
Неділя. 15 грудня 1963-го.
О 15.30 почалася громадянська  панахида. Відкрив її Микола Негода. Надав слово В. П'янову зі Спілки письменників України.

*  *  *

Світ який - мереживо казкове!..
Світ який - ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний,
мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам -
Все одно ті скарби по краплині
Я тобі закохано віддам.

*  *  *

Україно, п'ю твої зіниці
Голубі й тривожні, ніби рань.
Крешуть з них
червоні блискавиці
Революцій, бунтів
і повстань.

Україно! Ти для мене - диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.

Ради тебе перли в душі сію,
Ради тебе мислю і творю -
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю!

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір'ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадую про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти втекли на небо,
Ходить їх до біса по землі.

Бачиш: з ними щогодини б'юся,
Чуєш - битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно! Ти - моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать образи - все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.

БЕРЕГ ЧЕКАННЯ

Через душі, мов через вокзали,
Гуркотять состави почуттів...
Може, сподіватися зухвало,
Вірити і ждати - поготів.

Та не вірить я не маю змоги,
Обіймає сумніви огонь,
І червоним ліхтарем тривоги
Зупиняю поїзда твого.

І стою на березі чекання:
Що ти мені з гуркоту кричиш?
Станеш ти біля мого благання
Чи до інших станцій просвистиш?

МІЙ РОДОВІД

Вельможі пихаті і горді
Плетуть родоводів в'язь:
В одного - прапрадід став лордом,
В іншого - прадід князь.

Баньки уп'явши в минуле,
Гордо ця знать рече:
- Про нас хрестоносці чули...
- В нас Рюрика кров тече...

- Мій предок вогнем і залізом
Титул собі добув...
- А мій тисяч сорок зарізав,
За це і в пошані був...

Нічого собі родоводи!
Та киньте свій ґвалт і крик:
Я із древнішого роду,
Бо я - полтавський мужик.

Ви скорчите кисло пику,
Коли повідомлю вас,
Що предок мій споконвіку
Хліб сіяв і свині пас.

Щоб жерли би булки й сало,
Віками пер соху-плуг.
Хіба ж для історії мало
Оцих видатних заслуг?!

Я вами гордую, панове,
Бо я - знатніший од вас.
Звиняйте за грубе слово -
Я з вами свиней не пас!

*  *  *
Ти знаєш, що ти - людина?
Ти знаєш про це чи ні?
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.

Більше тебе не буде.
Завтра на цій землі
Інші ходитимуть люди,
Інші кохатимуть люди -
Добрі, ласкаві й злі.

Сьогодні усе для тебе -
Озера, гаї, степи.
І жити спішити треба.
Кохати спішити треба -
Гляди ж не проспи!

Бо ти на землі - людина,
І хочеш того чи ні -
Усмішка твоя - єдина,
Мука твоя - єдина,
Очі твої - одні.

*  *  *
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.

День, коли мої маленькі губи
Вперше груди мамині знайшли,
День, що мене вперше
приголубив
Ласкою проміння із імли.

Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя,
чорт візьми! -
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #2 за 06.01.2005 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2802

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков