Версiя для друку Обговорити в форумi

Володимир Сіренко - відомий український поет, що живе і працює в м. Дніпродзержинськ на Дніпропетровщині. Він автор збірок "Батькове поле", "Корінь мого роду", "Голгофа", "Навпростець по землі" та багатьох публікацій у періодиці. Володимир Іванович передплачує і постійно читає "Кримську світлицю", цікавиться життям кримських українців, уболіває за розвиток нашої національної мови і культури на півострові. Вірші поета співзвучні нашому сьогоденню, в них біль і тривоги нашої доби, в них щира душа поета-патріота, громадянина своєї Країни.

МИ ВИЩІ ВАС. МИ ІДЕМО У НОГУ
Ей, ви, оті з райкомів та обкомів!
Від вас добра і злагоди не жди.
Ви від яйця валяєтесь у комі,
А з "Беркутом" герої, хоч куди.
Від вас аж стогне Україна сива.
Ви любите її лиш на словах,
Бо не вона свята вам, а нажива,
Валюта в себе і на островах.
Та ми не ті вже.
 Ви нам не по росту.
Ми вищі вас і в гурті - як один.
Нас не отруїш газами "Норд-Осту",
Не візьме нас гебешницький рицин.
Нас не уб'ють з причепами Камази,
Не заблокують до свободи путь.
На цих Камазах в один день і зразу
Вас на смітник всесвітній відвезуть.
Ми вищі вас. Ми ідемо у ногу,
Здійнявши гордо прапори свої.
Постороніться!
 Дайте нам дорогу,
Бандити політичні, крадії.

* * *
Змітаючи сухої глини порох
Легкими звично рухами руки,
Десь на розкопках знайде археолог
Дебелі, пожовтілі кістяки.
Він радістю наповнений по вінця,
Що вигріб тайну із віків імли,
Авторитетно скаже: - Українці
У цих краях давним-давно жили.
Довірливі, прості, піснеголосі,
Сміливі і терплячі, як воли,
Вони були б, як всі народи, й досі
Та мову матерів не зберегли.

НЕДАРЕМНО

Леви не йдуть у загороди,
Набирають висоту орли.
Я за те, щоби усі народи
У загонах спільних не жили.
Я за курдів, за ірландців, ненців.
Болі їх коло моїх дверей.
Я - чеченець, коли б'ють чеченців,
Коли б'ють євреїв, я - єврей.
Білорус я, коли серед міста
Білоруса в'яже штурмовик.
Недаремно націоналіста
Партія дала мені ярлик.

БОЛЮЧИЙ РОЗДУМ

Чи замислив Бог нас покарати,
Чи достойні вивелись мужі.
Лізуть в президенти, в депутати
Недолугі люди і чужі.
Той сидів у кабінеті гарнім,
У обкомі партії, в Цека,
Той грішив і був у буцегарні,
А того вона давно чека.
Наша Україна їм "до фені".
Після них нехай все піде в прах.
В них одне - набить свої кишені
На пекучих наших мозолях.
Все правічне наше, наша мова
Їм немов сміття, немов бур'ян.
Український суржик - у промовах,
Вдома - чиста мова росіян.
Пропікає серце моє груди,
Душу обволокують жалі.
Нам з такими не прийти нікуди,
Хіба знов назад - у москалі.
Буде пасти нас, немов скотину,
Довго ще якийсь Іскаріот,
Доки не очолить Україну
Справжній український патріот.
В котрого людей, держави доля
Не в кишені - в серця глибині.
Буде Незалежність, буде Воля
І тобі, мій брате, і мені.

* * *
У гризні олігархів,
 вождів, депутатів,
Від якої добра для народу не жди,
Не бажаю сусіду пожежі у хаті,
Не шкодую голодному
 хліба й води.
Не існує для мене нещастя чужого.
Воно в душу вгрузає, як лезо ножа.
Я не хочу, не жду похвали
 ні від кого.
В ній нещирість завжди
 і лукава олжа.
Знаю, жив, про людей
 турбувався не всує.
І коли захолону отут,
 над Дніпром,
На тім світі, якщо він
 насправді існує,
Мою душу святі
 пошанують добром.

ВИСОКА ЗАЗДРІСТЬ

Орли клекочуть в небі,
Не цвірінчать в кущах.
Я б заховався в себе,
Можливо, і зачах,
З вузенького віконця
Дивився б на бедлам.
Та рвався я до сонця,
Позаздривши орлам.

6 ВЕРЕСНЯ 2004 РОКУ

В небі чорним проваллям
 кричали могили
І кричали з надривом
 серця матерів.
В осетинськім Беслані
 дітей хоронили
З того двору шкільного,
 що пеклом горів.
Терористів кляли
 і спецназ, що посіяв
За наказом імперії
 стільки смертей.
Та ніхто не прокляв
 президента Росії,
Заодно не оплакав
 чеченських дітей.

* * *
Був я ситий в житті,
 був голодний і голий,
Не одну відігнав
 приставучу біду.
В авангардні поети
 не йшов я ніколи.
В авангарді народу понині іду.
І якщо моє слово
 когось обігріє,
Підведе із колін,
 у добро поведе,
Не покине мене, де б не був я,
надія,
Що не стане воно
 сиротою ніде,
Що мене не приб'є
 на гробках пиріями,
Чорний ворон не сяде
 на крижі хреста.
Коли жайвір співучий
 злетить над степами,
Мій народе, повір -
 то моя висота.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #52 за 24.12.2004 > Тема "Душі криниця"