Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3239)
З потоку життя (6464)
Душі криниця (3517)
Українці мої... (1465)
Резонанс (1508)
Урок української (990)
"Білі плями" історії (1675)
Крим - наш дім (532)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (237)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СПОГАДИ ПРО ╤ВАНА КЛИМ╤ВА-ЛЕГЕНДУ
пропону╓мо спогади Григор╕я Петровича ВАШК╤ВА (1912 р.н., мешканця с. С╕лець) про ╤вана...


«В╤Н БУВ СПРАВЖН╤М ПАТР╤ОТОМ...»
У ц╕ скорботн╕ дн╕ висловлю╓мо щире та глибоке сп╕вчуття близьким пок╕йного, кохан╕й дружин╕...


«ТАКЕ П╤Д СИЛУ Т╤ЛЬКИ КОЗАКУ: СВО╢ РОБИТИ МУДРО Й ТЕРПЕЛИВО...»
Нашому кримському укра╖нському побратиму Олександру Польченку цими днями виповню╓ться 65 л╕т!


Данило КОНОНЕНКО: «НЕХАЙ ЖИТТЯ ЙОГО Н╤КОЛИ НЕ ЗАСТУПА╢ СМУТКУ ДИМ. ЛИШАЙТЕСЬ НАЗАВЖДИ, МИКОЛО, ВКРА╥НЦЕМ ЧЕСНИМ ╤ ПРЯМИМ!»
З╕ святом, Миколо ╤вановичу! Хай в╕риться й можеться!


ЩЕДР╤СТЬ ДУШ╤, ЩЕДР╤СТЬ ТАЛАНТУ В╤РИ РО╥К
25 кв╕тня в б╕бл╕отец╕-ф╕л╕╖ № 22 ╕мен╕ Т. Г. Шевченка в м. Ялта в╕дбулась етнограф╕чна...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 17.12.2004 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#51 за 17.12.2004
СХІДНИЙ СВІТ ІРИНИ ВІЛЬДЕ
Сергій ЛАЩЕНКО.

Ірина Вільде (Дарина Дмитрівна Полотнюк, 1907 - 1982) - письменниця і громадська діячка назавжди залишиться у вдячній пам'яті львів'ян. Залишиться вона і в українській літературі. Яскравим підтвердженням цих слів може бути такий факт.
На початку 80-х років одна свідома київська родина відзначала день народження коханої донечки. В цей пам'ятний день я подарував дівчинці зовсім не нову на вигляд, зачитану до дірок книгу Ірини Вільде "Повнолітні діти". Непрезента-бельний вигляд книги спочатку здивував усю родину, але згодом і дитина, і батьки висловили мені велику подяку.
Ця непідробна, щира вдячність пояснювалася змістом книжки. Твір вражав незвичним як на ті роки українським патріотизмом. Йшлося про опір буковинських підлітків насильницькій румунізації. Дивно, як взагалі таку книгу не внесли до "списків" і не заборонили. Бо ж аналогія з асиміляторською політикою КПРС у часи Андропова була повною!
"Повнолітні діти" стали настільною книгою і своєрідною азбукою опору русифікації для усієї свідомої київської родини. До речі, тепер вони регулярно отримують і пропагують серед друзів нашу "Світличку".
Доля склалася так, що через декілька років я познайомився із сином письменниці - львівським сходознавцем Яремою Полотнюком. Він повністю розділяв моє захоплення кримськими татарами, точнісінько так, як і я вболівав за українську громаду на півострові. Саме Ярема Євгенович став для мене своєрідним "містком" у світ ісламу і Сходу взагалі. Я довго дивувався: звідки такі різнобічні інтереси у корінного галичанина? Згодом зрозумів: все від матері. Якщо говорити про виховання і освіту Ірини Вільде, то вона, як і деякі інші українські письменниці кінця ХІХ - початку ХХ століття (такі, як Ольга Кобилянська, Леся Українка або Уляна Кравченко), отримала класичну гімназійну освіту, яка неодмінно передбачала добрі знання латини та однієї-двох зарубіжних мов - переважно німецької та французької. (Леся Українка знала ще й англійську). Завдяки мовам випускники українських гімназій одержували ще й непогане "римське виховання". Воно передбачало не тільки знання свого роду-племені, рідної історії, але й інтерес до чужого, часто-густо й ворожого народу.
Досить згадати "Записки про галльську війну" Юлія Цезаря чи "Іудейську війну" Йосифа Флавія, написану по-грецьки, хоча автор твору був іудеєм, який служив у римській армії і навіть воював зі своїми співвітчизниками, дивлячись на них очима римлянина. (Чи не нагадує це чимось наших "русскоязычных украинцев" з Києва, які беручи на роботу одну з випускниць Львівського університету, щиро дивувалися: "Такая с виду интеллигентная девушка, а разговаривает по-украински").
Говорячи по Ірину Вільде, слід сказати, що, одержавши тогочасне "римське", або "європейське" виховання, вона дивилася на інші народи і на інші цивілізації передовсім з повагою. В давнину було по-всякому. І греки, і римляни контактували з народами Сходу, але далеко не всі грецькі та римські автори минулого писали про інші цивілізації з повагою. Досить лише згадати, що слово "варвар", яким древні греки та римляни називали іноземців, походило від звуконаслідування людей, які не розмовляли грецькою... Щось подібне було і в напівдиких арабів, які завоювавши іранців (останні за культурним рівнем були значно вище від завойовників) називали їх збірним словом "аль-аджам", що означало "недорікуваті бормотуни", тобто люди, яким важко говорити.
Оцієї давньої греко-римської зверхності до інших народів і цивілізацій, до чужої культури у Ірини Вільде не було; сучасне римське виховання кінця ХІХ - початку ХХ століття цього вже не передбачало, і це видно хоча б з освіти Івана Франка, який через німецьку і французьку мови оволодів найновішими досягненнями сходознавства ХІХ століття.
На перший погляд, здавалося б, мова йде про несумісні речі. Бо й справді: яке відношення має західно-українська письменниця до Сходу? Де Галичина і Буковина, а де той Схід? Але уважно простежимо все від початку. Читаючи роман "Сестри Річинські" - оту енциклопедію галицького суспільства першої третини ХХ століття, не можна не помітити такої колоритної фігури, як маклер Суліман. Неодноразово доводилося чути, що в європейському середовищі не може бути євреїв з мусульманськими прізвищами. Ніби й логічно, адже євреї, живучи в іншомовному середовищі, дуже швидко асимілюються мовно, засвоюють багато звичаїв, але завжди зберігають свою релігію і мову своїх предків (адже саме нею читають священні тексти своїх пращурів в оригіналі).
Але як з прізвищами?
А ось як: євреї дотримуються звичаїв того середовища, серед якого живуть. Наприклад "ашкеназі" (тобто вихідці із Східної Європи), предки яких довгий час проживали в Нижній Німеччині, мали німецькі прізвища, а їхня мова (так званий "ідиш") є не чим іншим, як нижньонімецьким діалектом. (Щоправда, тепер самі німці практично забули отой свій "плятдойч").
В середньоазіатських та закавказьких республіках євреї мають прізвища, які дуже нагадують прізвища людей з їхнього мусульманського середовища: Рашидов, Мусаєв, Мамедов.
А маклер Суліман прийшов з Туреччини, і нічого дивного немає в тому, що виходець з Туреччини, колишній "турецький єврей", як сказали б ми тепер, має прізвище Суліман (навіть не Сулейман). На користь східного походження предків Сулімана говорить і той факт, що він читав Коран в оригіналі (а євреї, як і мешканці Індії - природжені філологи і дуже легко засвоюють чужі мови).
Є й інші "точки дотику" із Сходом у творчості Вільде. В тому ж таки романі "Сестри Річинські" є сцена, коли Бронко Завадка приходить до революціонерки Рити Валєвської, польки, і бачить у неї працю радянського академіка Євгена Бертельса "Перський театр", більше того, революціонерка-комуністка розповідає Бронкові про перськомовного поета-містика Джелаль ед-Діна Руні та його взаємозв'язки з іншим містиком Шам-ед-Діном Табрізі, про що сама Ірина Вільде могла довідатися із вже згаданої праці Бертельса.
"Живі контакти" письменниці із літераторами Закавказзя, Середньої Азії, Татарстану були не менш цікавими. Ірина Вільде знала особисто не лише Костянтина Симонова та Роберта Рождественського, але й азербайджанського поета Самеда Вургуна, з яким познайомила свого сина Ярему Полотнюка. Письменниця особисто знала багатьох таджицьких та узбецьких поетів, прозаїків, зокрема Муміна Каноата, Мірсаїда Міршакара, Амінджона Шукугі та інших, з якими неодмінно знайомила сина.
Треба сказати, що Ярема задовго до вступу на східний (було б правильніше сказати "сходознавчий") факультет Ленінградського університету самотужки та при допомозі принагідних вчителів вивчав арабську і перську мови. І синові письменниці було про що поговорити з узбецьким письменником Гафуром Гулямом, який, окрім того, що сам був талановитим поетом, ще й прекрасно знав класичну перськомовну літературу від Рудакі до Беділя і Зебунніси.
Ірина Вільде особисто брала участь в декаді українського мистецтва і літератури в Узбекистані, де побувала з виступами в Ташкенті, Самарканді та Бухарі. Від сина письменниці Яреми Полотнюка відомо, що новели та оповідання письменниці завжди перекладали безпосередньо з української, а не через російський переклад. Хоча російські переклади творів Ірини Вільде робили такі блискучі перекладачі і знавці української мови, як професор Володимир Россельс (який свого часу завідував кафедрою перекладу на філологічному факультеті Московського державного університету ім. М. Ломоносова) та його дружина Олена Россельс. Якось відома таджицька перекладачка Лола Ходжаєва запропонувала Ірині Вільде перекласти роман "Сестри Річинські" з якісного російського перекладу, але письменниця була категорично проти: якщо вже й перекладати, то тільки з оригіналу.
Принциповість Ірини Вільде передалася й синові.
Все своє життя, перекладаючи шедеври перської чи арабської літератури, він це робив лише на основі оригіналу. Від Яреми Полотнюка ця "вада" (з точки зору заробітчан і халтурників) передалася і його колишнім студентам В. Рудковському та Р. Гамаді, які на сьогодні вже мають солідний перекладацький доробок.
Свого часу Шокало і Рудковський готували "Антологію таджицького оповідання" (до чергової декади таджицької культури в Києві). І коли таджицькі літератори прислали в Київ російські переклади своїх оповідань, українські перекладачі завернули їх назад в Душанбе з короткою запискою: "Пришліть оригінали". Таджицькі літератори були здивовані: виявляється, бригада Рудковського і Шокала готувала їхні твори до серйозного перекладу! Йшлося зовсім не про чергову галочку для звіту. Згодом перекладені автори отримали по одному примірнику "Антології". І тут раптом виявилося, що в усьому Таджикистані ніхто, крім Володимира Мусійовича Зайченка, не володіє... українською!
Тепер до україніста і доктора філософських наук вишикувався цілий караван таджицьких літераторів з одним-єдиним питанням: "Вадиме, як мене переклали українці?" Виявилося, що всі переклади були на висоті, і таджики зрозуміли, що українці можуть обійтися і без посередництва "старшого брата".
Додам лише, що "хресною мамою" перекладача Рудковського була Ірина Вільде. На банкеті, організованому в честь вдалих перекладів, вона власноручно "похрестила" свого хрещеника в літературу, виливши йому (жартома, звичайно) кілька крапель шампанського на голову.
Не без посередництва свого сина Яреми Ірина Вільде знала двох найсильніших на той час українських арабістів - Андрія Петровича Ковалівського (чудову арабістичну освіту той поєднував з германістикою та україністикою) і Вольфа Менделевича Бейліса, учня Тоуфіка Кезми та Андрія Ковалівського. Саме дружині Бейлі-са - Олені, палкій шанувальниці таланту Ірини Вільде, авторка "Сестер Річинських" подарувала свій роман з теплим дарчим написом. Через свого сина Ярему письменниця знала і його ленінградських вчителів-іраністів С. М. Соколова та Л. Т. Гюзальяна.
Доцент Сергій Миколайович Соколов до того ж вільно володів українською, і коли письменниця запитала вченого - де він навчився такої гарної, добірної української мови, - іраніст щиро відповів:
- Даріє Дмитрівно, наш полк два місяці перебував на території України!
Треба сказати, що Соколов під час війни служив в пересувних авіаремонтних майстернях дальньої бомбардувальної авіації. Тут вже настала черга Ірини Вільде дивуватися філологічним здібностям росіянина.
Леона Тегерановича Гюзальяна Ірина Вільде особисто не знала, лише чула про нього від свого сина та невістки Наталі, але була дуже приємно здивована, коли Гюзальян одного разу розкритикував Ярему за якусь статтю, зауваживши, що у нього "не український синтаксис".
І, нарешті, про євреїв, які теж генетично і культурно пов'язані зі Сходом. Письменниця підтримувала дружні стосунки і з Семеном Грузбергом, і з Реґіною Майорською, і з Олександром Лізеном (Лізенбергом), який почав писати не без моральної підтримки Ірини Вільде - спершу українською, а пізніше і мовою ідиш.
Багато можна було б розповісти про стосунки письменниці з казансько-татарськими та чеченськими письменницями, з відомою вірменською поетесою Сільвією Капутікян та узбецькою письменницею Розією Озод.
Незадовго до своєї хвороби Ірина Вільде відвідала Японію в складі делегації з Радянської України. Письменниця виступила перед японськими трудящими, як тоді прийнято було говорити. Одна японська робітниця, зворушена теплими словами письменниці, зняла з себе свій робочий фартушок і подарувала письменниці. Ірина Вільде до кінця своїх днів зберігала цей нехитрий подарунок простої жінки з країни, де сходить сонце.
Звичайно, це лише побіжний огляд "точок дотику" відомої львівської письменниці зі Сходом. Принаймні стає зрозумілим, що очолювана Яремою Полотнюком кафедра сходознавства, яка вже п'ятий рік передплачує і популяризує "Кримську світлицю", виникла не на голому місці.
А те, що наша газета потрібна у Львові, є своєрідною оцінкою ефективності роботи її колективу.

На фото: Ірина Вільде (50-ті роки)

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #51 за 17.12.2004 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2739

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков