Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3677)
З потоку життя (6894)
Душі криниця (3705)
Українці мої... (1510)
Резонанс (1606)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1756)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
БАЛУХ ПОЧАВ ПРОХОДИТИ РЕАБ╤Л╤ТАЦ╤Ю
Приватна кл╕н╕ка «Нодус», в як╕й найближчими м╕сяцями проходитиме реаб╕л╕тац╕ю та...


ЙОГО НАЗИВАЛИ «СТР╤ЛЕЦЬКИМ БОЯНОМ»…
С╕човий рух в Галичин╕ був позначений неабияким сплеском народно╖ творчост╕, саме в цей пер╕од...


ПРИСВЯТИВ ЖИТТЯ ТЕАТРОВ╤
Хрестомат╕йний автор, знайомий нам з╕ шк╕льних п╕дручник╕в – ╤ван Карпенко-Карий, нин╕...


УКРА╥НСЬКИЙ МОЙСЕЙ – МИТРОПОЛИТ ШЕПТИЦЬКИЙ
Духовна велич укра╖нського Мойсея – митрополита Шептицького – безц╕нний дар нашого...


НЕ СТАЛО ВАДИМА РО╥КА…
11 вересня п╕шов з життя Вадим Михайлович Ро╖к, син кримсько╖ укра╖нсько╖ вищивальниц╕-геро╖н╕...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 10.12.2004 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#50 за 10.12.2004
СПОГАДИ БЕЗ ВЛАСНИХ КОМЕНТАРІВ
Юрій СМОЛЯНСЬКИЙ

13 грудня виповнюється сорок один рік як пішов з життя талановитий поет, за висловом Олеся Гончара, "витязь молодої української поезії" Василь Симоненко.
Сорок один рік його немає серед нас, але полум'яна Симоненкова поезія хвилює наші душі і серця, палахкотить незгасним вогнем у будні і в свята, у дні тривог і боротьби за нашу українську незалежність. Його вірші вчать нові покоління любити свою Батьківщину, свою землю, свою Україну:

Україно! Ти для мене - диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік!

Так тепло, так щиро про свою Вітчизну міг сказати тільки справжній патріот своєї землі.
Сорок один рік Василя Симоненка немає серед нас, але ми, шанувальники його красного слова, друзі і знайомі, пам'ятаємо про нього, про його справді громадянський подвиг. Сьогодні до уваги наших читачів ми пропонуємо спогади про Василя Симоненка актора і режисера з Черкас, одного з тих, хто близько знав поета, хто протягом багатьох років популяризує його творчість, є автором чудової книги "Симоненкова любов" - Юрія Васильовича Смолянського. Сподіваємось, що ці теплі рядки спогадів не залишать нікого байдужим до життя і творчості Василя Симоненка, який прожив на світі лише 28 років.
Данило КОНОНЕНКО,
редактор відділу літератури "Кримської світлиці".

По закінченню в 1960 році режисерського факультету Київського театрального інституту я погодився поїхати до Черкаського театру. Після першої ж вистави "Іркутська історія", в якій довелося терміново замінити вибулого артиста і зіграти роль Папченка, я опинився під  "благодійним оком" тодішньої газети "Молодь Черкащини". Були тоді на перегляді вистави Жанна Біличенко, Микола Єременко, Василь Симоненко, не пам'ятаю, ще хто з журналістів. Мене щиро і доброзичливо привітали і тут же запросили заходити до редакції, а ще взяли слово, що я буду активним дописувачем. Так воно і сталося - до "Молодіжки" я заходив завжди, коли на серці було не радісно - тут могли вислухати і зрозуміти, поспівчувати і порадити. Якась така доброзичлива була тоді атмосфера у цьому колективі.
На жаль, газета прожила лише до 1963 року, і розійшлися журналісти у різні місця, у різні газети. Всі наче сиротами стали.
Але я не про це. В кінці 1960-го, а можливо, на початку 1961-го, директор театру передав мені, щоб я зайшов до обкому партії, назвав годину і номер кімнати. Коли я зайшов до того кабінету, відразу ж побачив Василя Симоненка і Миколу Єременка.
"У зв'язку з тим, що наближається століття від дня смерті Шевченка, - сказав нам господар кабінету Олександр Леонтійович Стешенко, - доручаємо вам створити сценарій і поставити його до Шевченкових днів. Кошти на постановку не лімітуємо, до участі можете запросити артистів з Києва".
Ми вирішили, що Шевченкові дні на Черкащині повинні бути без допомоги, що наш край багатий і своїми митцями та художніми колективами. Так воно і сталося.
Наша робота знайшла позитивну оцінку і, крім Черкас, у березні її показали безпосередньо в музеї на Тарасовій горі в Каневі.
Я і до сьогодні зберігаю той робочий екземпляр шевченківського сценарію, який зблизив мене з Василем Симоненком в останні роки його життя.
Як дорогу реліквію зберігаю збірку поезій "Тиша і грім" з автографом автора: "Юрію Смолянському на добро. Василь Симоненко". Дата відсутня. Саме про це мені і хочеться розповісти.
...Того дня по обіді Василь подзвонив і таємниче запросив після шостої години прийти у Комсомольський сквер. На запитання, що тому причина, відповів: "Там побачиш".
Через кілька хвилин подзвонив Микола Негода:
- Тобі Василь дзвонив?
- Дзвонив.
- А що там таке?
- Мене це теж цікавить, але не знаю, - сказав.
Після шостої в Комсомольському сквері зібралися Микола Єременко, Микола Негода, Віктор Онойко, Василь Оглоблін. Вася був з дружиною Люсею, він представив нам свого товариша Анатолія Перепадю, який примчав з Києва і привіз прямо з фабрики щойно виготовлену збірку "Тиша і грім". Василь урочисто показав нам збірку в синій твердій коленкоровій обкладинці з біло-червоними літерами "Тиша і грім". Всі ми зраділи, щиро поздоровляли Василя з перемогою, а Анатолія вітали мов Меркурія, котрий приніс добру звістку. Через які перепони довелося пройти Анатолію, аби порадувати друга книгою, говорити не берусь, адже на ній ще не було й штампу цензури
"В свєт". Тут же вирішили, що закуски купувати не будемо, бо Іван Голубничий вчора повернувся з відкриття полювання і привіз дичини і риби (тоді цього на Черкащині було вдосталь). Попрямували відзначити подію у Клубний провулок, де жили Іван Голубничий і Віктор Онойко. По дорозі захопили щось до закуски, але все це і закуска залишилося майже цілим, тому що до світанку ми хмеліли Василевою радістю, яка ставала нашою. До світанку читали і перечитували збірку, просили Василя читати нові поезії. На що він погоджувався з якоюсь соромливістю в очах.
Пішли по хатах на світанні, а Анатолій Перепадя повіз "Тишу і грім" до Києва, щоб вчасно покласти на місце, де її взяв.
На який ризик заради друга не підеш?!
Через деякий час Симоненко одержав авторські екземпляри, один з яких подарував з автографом і мені. А буквально через кілька днів мені дали путівку у Ворзель. Взяв я з собою і збірку "Тиша і грім", щоб не ловити гав, а за час відпочинку вивчити кілька творів. І от біда (біда всіх артистів), в реєстратурі на мою професію запримітили, і зразу ж: "Візьміть участь у концерті відпочиваючих". Отоді й прозвучали "Жорна", "Баба Онися", "Дід умер", "Піч", "Русалка", "Тиша і грім", інші чудо-твори. Після виступу до кімнати, в якій ми жили з товаришем, почалось паломництво відпочиваючих - всі просили книжку, аби переписати вірші. І от сталось так, що одна особа сказала, що книгу не може повернути, бо її хтось у неї вкрав. Звичайно, мене це обурило, але нічого не вдієш, щоправда, заспокоювало те, що дома в Черкасах, у мене було ще кілька новеньких екземплярів.
Але незручно було перед Василем, що не уберіг книгу з автографом.
Отож, повернувшись з відпочинку, я взяв новенький екземпляр "Тиші і грому" і пішов з "покаянням". Так і так кажу, Васю, всі були в захопленні від твоїх поезій і навіть книжку твою вкрали.
"Кому вона потрібна?! - не повірив Симоненко. - Ти просто її загубив, а тепер вигадуєш-викручуєшся".
Так і не переконав я, що його поезії слухали навіть роззявивши рота, що вони чудові і що все ж таки їх у мене вкрали. Не повірив. А на принесеній збірці автограф залишив, але дати не поставив. Напевне, першої дати не пам'ятав, а нової писати не побажав.

* * *

Якось Василь Симоненко, радіожурналіст Василь Максименко і я йшли центральною вулицею тоді ще маленьких Черкас. На розі вулиць Урицького і Свердлова стояв книжковий кіоск, підходимо до нього, а Вася каже:
- Дивіться, он дядько мою казку купує.
- Де? - Максименко до Василя.
- А оно.
Максименко тоді:
- Васю, я зараз куплю казку, а ти мені напишеш. Добре?
- Паняй.
Максименко зразу до кіоскерки:
- Будь ласка, дайте і мені отаку книжечку, як ось товариш тримає.
- Оце ж остання, - у відповідь.
Ми підійшли, стоїмо, спостерігаємо за всім цим. Максименко позаглядав у книжку, сторінки повільно переглядав кремезний дядечко, а потім:
- Дядечку, та досить вам роздивлятись книжку. Віддайте її продавцеві, а я її куплю.
Вказуючи на Симоненка, Максименко додав:
- От він її написав, цю книжку, я куплю, дам йому, а він...
- А як написав, то нащо ж вона йому? Він же знає, про що там.
А я онукам куплю, хай читають.
Симоненко розсміявся, пригорнув до себе Василя. Так Максименко і не одержав Симоненкового автографа на книжечці "Цар Плаксій і Лоскотон".

* * *

Симоненко щиро радів, коли вийшла у світ перша збірка поезій Івана Драча "Соняшник", але й засмучувався тим, що літературні критики не всі тепло привітали поета з своєрідним баченням світу і особистим поетичним почерком.
Того дня Василь заніс нові вірші для радіожурналу "Дніпрові зорі". Записавшись на плівку, ми вийшли з редакції і повільно крокували вулицею Урицького (колись її називали черкаським Хрещатиком). З обуренням говорив Симоненко про критиків, які буквально навалилися тоді на Драчеву "Баладу про випрані штани". Я висловив думку, що критики, роздовбуючи цю баладу про штани, саме заробляють собі на штани. Василь посміхнувся і зразу, ніби я йому в чомусь заперечував: "Скажи, ну хіба це не поезія?" і тут же посеред тротуару, біля досить людного магазину "Огірочок", почав читати "Солов'їний етюд". Не звертаючи уваги на перехожих, які підозріло дивилися на нас, Василь читав і читав поезії Драча.
Я не пам'ятав, які ще поезії читав Симоненко, але пам'ятаю особисте здивування тим, що він читав напам'ять. А скільки поетів пам'ятають свої твори?
До речі, появі в моєму репертуарі поезій Івана Драча сприяла саме ця розмова з Василем Симоненком.

* * *

Серед літа 1963 року я і композитор Олександр Винокур сиділи у Комсомольському сквері. Сашко розповідав про плани своєї роботи. Навесні я "підбив" його створити оперу-балет за Симоненковою баладою "Русалка".
Накрапав дощик, але ми сиділи під розлогим деревом і Сашко креслив паличкою на піску розрахунки метражу музичних фрагментів майбутнього твору. Не вистачало текстів для арій, треба звертатись до Василя, хоч я хотів, щоб твір Винокура був сюрпризом для нього.
Прийшли до Симоненка додому, була неділя і господар був дома, господарював. По дощечках, бо підлога ще виблискувала невисохлою фарбою, пробралися на балкон. Мати Василева гукнула з кухні - чи будемо їсти? Подякувавши, розкривали Василеві задум щодо "Русалки". Слухав він спокійно і мені здалося, навіть з іронією в оці. Смачно затягнувшись сигаретним димом, сказав: "Хлопці, подивіться".
Ми подивились. З висоти п'ятого поверху перед очима лежав жовтопіщаний берег Дніпра. Від моста на Золотоношу і аж до річкового порту.
- Краса яка! - продовжував Василь. - Це ж все для людей! Давайте роботу розпочнемо восени, а зараз подивіться, яке літо, який Дніпро. Давайте набиратися сил влітку, а восени і взимку будемо працювати. А тепер частую вас пивом! Ходімо до швейної фабрики - там у ларку завжди свіже пиво. (В Черкасах пиво тоді не було проблемою).
Але над "Русалкою" нам з Василем так і не довелося працювати. Через деякий час він захворів.
І все ж Олександр Винокур від задуманого не відмовився. Він написав музику балетної вистави "Юність", сюжетною основою якої стала балада Василя Симоненка "Русалка".

* * *

Почавши працювати на журналістській ниві в кінці п'ятдесятих років, Симоненко впритул зіткнувся з реальністю життя. Його ди-вував і обурював розрив між життям і офіційними виступами керівників не лише обласного, а й значно вищого рангів. Тому в багатьох своїх творах він пише в той час про важке щастя доярки, про нову думку, приречену на загибель саме тому, що вона нова, про кукурудзяний качан, що згинув на заготпункті, про пильного, який вбачав у щирості крамолу.
1963 рік був не кращим за погодними умовами і врожайними успіхами. Спека палила врожай. Повертаючись з відряджень, Симоненко був повен гірких вражень і тяжких дум. Хоч він працював власним кореспондентом "Робітничої газети", але сільські справи турбували його.
Якось серед літа, повернувшись з чергового відрядження, Василь завітав до радіокомітету, запропонував мені і радіожурналісту Василю Максименку пройти до Комсомольського скверу. Пропозицію було прийнято.
Сховавшись у тіні величезного матерчатого тенту, смакували чудове сухе румунське вино - 90 копійок пляшка, морозиво і мінералку. Ми приймали на свої плечі і у свідомість тягар гірких думок і вражень від останньої поїздки Симоненка. Він, говорячи про посуху і неврожай, обурювався диктаторством зверху, яке стримує ініціативу багатьох талановитих колгоспних керівників-організаторів. Прочитав тоді Василь і вірша про кукурудзяний качан, що згнив на заготпункті. Вірш вразив щирістю і злободенністю.
- Васю, це здорово! Це суща правда сьогоднішнього дня! Це сміливо! - вибухнув емоційно Максименко. - Це треба друкувати!
Симоненко сумно посміхнувся у відповідь, а я попросив його ще раз прочитати вірш. З того часу він в моїй пам'яті. І коли у 1968 році у складі переможців республіканського конкурсу артистів-читців читав "Некролог кукурудзяному качанові" у колонному залі Київської філармонії, перед моїм внутрішнім зором була ота зустріч із Василем Симоненком.
Невдовзі хвороба поклала Василя у ліжко, пішов поговір, що у нього рак, на жаль, це була правда. У Віталія Коротича зберігається копія історії хвороби.

* * *

Телефонний дзвінок відірвав від аркуша паперу, на якому я писав передмову до чергового літературно-мистецького радіоальманаху "Дніпрові зорі". Телефонував Микола Негода.
- Ходімо, Юрку, провідаємо Василя.
На вулиці було холодно, мороз геть висушив осінню землю. Пронизливий вітер протинав моє ще студентських літ пальтечко, здував з голови фетровий капелюх, який доводилось притримувати то правою, то лівою рукою, бо мерзли пальці.
В лікарню ліксанупру вирішили пройти через ринок, аби купити квіти.
Базарна площа була без людей, годинник показував щось близько дванадцятої. Лише кілька найбільш морозостійких жіночок в різних кутках базару допродували врожайні здобутки. Квітів не було. Межи прилавків вітер ганяв пилюку та якісь папірці, відривки газет.
Запримітив неподалік бабусю. Перед нею на прилавку кетяги калини, пов'язані в пучок. Бабуся була вже майже синя від холоду, а червоні кетяги аж просилися до рук.
Кажу Миколі:
- Давай калини замість квітів купимо.
- А чи зручно? - питає.
- А чого незручно? Ось побачиш, все буде гаразд.
Коли ми увійшли у палату номер чотири, досить велику і високу, де Василь лежав один (друге ліжко було вільне), то побачили Люсю - Василеву дружину, котра, взявши за власний рахунок відпустку на заводі "Хімреактив", майже жила у цій палаті.
Микола, увійшовши до палати, попрямував до Василя здороватися, а я прямо з дверей попрямував до ближнього бильця ліжка і разом з Люсею прилаштував на нікельовану трубочку пучечок калини.
Як Василь зрадів цій несподіванці! Гадаю, що ніякий букет квітів навіть серед лютої зими не порадував би його так, як оця калина. Ми переглянулися з Миколою - догодили!
Так і висіли кетяги калини довгі тижні хвороби Василя біля його ліжка. Потім цю калину перенесла Люся і в іншу палату, де Вася помирав. Так само у ногах, на бильці ліжка калина була свідком останніх днів, годин і хвилин Василевого життя.
Під час похорону кетяги калини перев'язні з колосочками лежали на вікові, обтягнутому червоною матерією, але калина була майже чорною. Так її і засипали ще чорнішою землею.
Після похорону Микола Негода сказав мені:
- Напишу повість про Василеве життя і назву книгу "Червона калина".
Може, й напише. Минуло вже понад чверть віку по тому траурному дню, а повісті ще так і немає. Розумію Негоду - писати про людину близьку нелегко.
...От вже скільки літ, кожного разу вгледівши кетяг калини, я миттєво в уяві повертаюсь до палати, в якій був за день до смерті Симоненка і де Василь востаннє бачив, помираючи, червону калину.

* * *

В той час я керував на громадських засадах народним театром Будинку офіцерів. Серед самодіяльних артистів була прихильниця поетичного слова Емма Мар'янчик. Попросив її вивчити "Русалку" Симоненкову і прочитати в лікарні для автора, котрого Мар'янчик не знала. Після кількох занять пішли з нею в ліксанупр в четверту палату. Я сказав Еммі, що у Василя рак нирок, що робили операцію, і що її читання підбадьорять його. Звичайно ж, артистка хвилювалася.
Ми увійшли до палати. Біля Василя сиділа в білому халаті його дружина Люся. Погомоніли ні про що, а потім я сказав, що ми з сюрпризом.
Емма відійшла в дальній кут і почала читати. Василь і Люся слухали надзвичайно емоційне і проникливе виконання твору. Закінчивши читати і почувши подяку від Василя, виконавиця несподівано заспішила додому, мусив йти і я. Пройшовши коридором і вийшовши на сходи Емма мовила:
- Ой, не можу...
Вона тут же знепритомніла.
Я встиг підхопити її, аби вона не впала. Я розгубився - що діяти?
Так і стояв, підтримуючи емоційно сприйнятливу артистку. Та за кілька хвилин свідомість повернулася і вона знову повторила: "Ой, не можу..." - і додала: - Та такий же молодий, та такий талановитий".

* * *

Одинадцятого чи дванадцятого грудня на початку робочого дня зателефонував Микола Негода.
- Вчора був у Василя в лікарні. Ніколи не бачив його таким збентеженим. Треба його підбадьорити якось.
- Можливо, зробити про нього радіопередачу? - спитав я. - Поети веселішають, коли чують свої вірші по радіо.
Ми ухопились за цю ідею.
Я почав добирати вірші до передачі, а радіожурналіст Андрій Белень писав передмову до передачі. Все це я начитав на плівку. Подзвонив Негоді:
- Візьми таксі, під'їдь до радіокомітету, треба встигнути до початку передачі попередити Василя.
Тут така деталь: якусь двадцятихвилинну передачу з Києва чи Москви ми зняли і по Черкасах пішла передача про Симоненка.
Приїхавши в ліксанупр, в палаті Василя ми не побачили, в ній був незнайомий чоловік, котрий пояснив, що хворого перевели в іншу палату. В палаті номер тринадцять не було навіть радіодинаміка, але це не завадило господарю зустріти нас радісною посмішкою.
М. Негода пішов сваритися з лікарями, а Люся, яка, полишивши роботу, весь час була біля Василя, побігла десь позичити радіогучномовець.
Почалась радіопередача. Василь весь якось замкнувся, зосередився, тільки пальці на ковдрі видавали його хвилювання: він їх перебирав ніби чотки. Помітивши, що ми слідкуємо за ним, сховав руки під ковдру. Та й під ковдрою вони були неспокійні.
Закінчилася передача. Помовчали.
- Ну й хлопці! Хіба ж так можна?! - мовив Симоненко.
- А що таке, Васю? - стурбовано запитав Микола.
- Та хіба ж можна при живій людині такі дифірамби їй співати, - знову ж з посмішкою. - Я ж зазнатись можу. За таку передачу з мене пляшка. От лікарі кажуть, що через тиждень мене випишуть, ну ще тиждень дома, а там - у "Чайку" і вип'ємо.
Але пили ми через три дні. Без Василя. Пили, поминаючи його добрим словом.


УКРАЇНІ

Коли крізь розпач випнуться надії
І загудуть на вітрі степовім,
Я тоді твоїм ім'ям радію
І сумую іменем твоїм.
Коли грозує далеч неокрая
У передгроззі дикім і німім,
Я твоїм ім'ям благословляю,
Проклинаю іменем твоїм.
Коли мечами злоба небо крає
І крушить твою вроду вікову.
Я тоді з твоїм ім'ям вмираю
І в твоєму імені живу!

*  *  *

Чорні від страждання мої ночі,
Білі від скорботи мої дні
Впали у твої свавільні очі,
Жадібні, глибокі і чудні.
Я тебе не хочу обминути,
Я тебе не смію обійти.
Дай мені губами зачерпнути
Ніжної твоєї доброти.
Диких орд незлічені навали
Розтрощили пращури мої,
Щоб несла ти гордо і зухвало
Груди недоторкані свої.
Щоб горіли маками долоні,
Щоб гуло моє серцебиття,
Щоб в твоєму соромливім лоні
Визрівало завтрашнє життя.
І моє прокляття очманіле
Упаде на тім'я дурням тим,
Хто твоє солодке грішне тіло
Оскверняє помислом гидким.
Стегна твої, брови і рамена,
Шия і вогонь тендітних рук -
Все в тобі прекрасне і священне,
Мамо моїх радощів і мук!

*  *  *

О земле з переораним чолом,
З губами, пересохлими від сміху!
Тебе вінчали з кривдою і злом,
Байстрятам шматували на утіху.
Вкраїнонько!
Розтерзана на шмаття,
У смороді й тумані гнойовім,
Кричиш ти мені в мозок,
мов прокляття
І зайдам, і запроданцям твоїм.
Любове світла! Чорна моя муко!
І радосте безрадісна моя!
Бери мене! У материнські руки
Бери моє маленьке гнівне Я!
Візьми всього!
І мозок мій, і вроду,
І мрій дитинних плеса голубі.
Для мене найсвятіша нагорода -
Потрібним буть, красо моя, тобі.
Василь СИМОНЕНКО.

Тим часом...
Образа світлої пам'яті поета

У "Кримській світлиці" за 3 грудня ц. р. прочитав критичну замітку про найновіші поетичні інвективи лауреата премії імені Василя Симоненка Галини Хмільовської і очам своїм не повірив.
Вірші Хмільовської - це справжня образа українського народу та світлої пам'яті великого поета-борця. Адже в обличчя українцям кинуто обвинувачення, що український народ "хворий на жовтуху", а його політики "оранжевій вклонились сатані" і з їх уст "кривава жовч хлюпоче на Росію"!
Як громадянин, Галина Іванівна може мати свою думку, свій погляд на події, але їй ніхто не давав права ображати весь народ і плямувати світлу пам'ять Василя Симоненка, річниця смерті якого минає саме у ці дні...
Євген РЕГУШЕВСЬКИЙ, професор.

"Хто дав вам право хлюпати багнюку на свій народ - великий і простий?! Мабуть, пригрів він на душі гадюку, яка сичить..." - такі рядки продиктувала у телефон наша читачка з Керчі 80-літня Валентина Лісогор, яка також натрапила у минулому номері на вірші Г. Хмільовської про "оранжеву чуму". "Не вистачає слів від образи і обурення", - ніяк не могла заспокоїтись наша читачка. Шановна пані Валентино, а на наш погляд - цілком вистачило!

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 10.12.2004 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2711

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков