Версiя для друку Обговорити в форумi

80 років тому в Європі закінчилась Друга світова. Українці брали масову участь у взятті столиці нацистського Рейху, зокрема в запеклих боях за Рейхстаг – «серце» Берліна. Відомо, що Прапор Перемоги над будівлею німецького парламенту встановлювали Міхаїл Єгоров і Мелітон Кантарія, але набагато менше сказано про їхнього командира, лейтенанта Олексія Береста, українця баскетбольного зросту (190 см), який «підсажував» своїх бійців догори – на дах Рейхстагу. Йому, на відміну від підлеглих, Героя не дали, а ім’я його протягом багатьох років згадувалося наче крізь зуби. Чому?

Ніхто не хотів помирати…

Взяття Рейхстагу розтягнулося на 5 надзвичайно кривавих днів. З 28 квітня по 2 травня. Попри шалений спротив німців, батальйони 150-ї та 171-ї стрілецьких дивізій 30 квітня прорвалися в район Рейхстагу, захопивши «будинок Гіммлера» – так солдати називали будівлю міністерства внутрішніх справ Німеччини. Наступною ціллю був Рейхстаг, власне. Захопити його з першого разу не вдалося. Знадобилась потужна підтримка артилерії, щоб подавити вогневі точки противника. Рейхстаг, так само як і інші урядові будівлі Берліна, був оперезаний лінією щільних укріплень. За спогадами учасників, то було безпрецедентне бойовисько. Всі відчували, що війна ось-ось закінчиться, що це її останні, найкривавіші конвульсії. Ніхто не хотів помирати за пів кроку від Перемоги, але невблаганне «Вперед!» змушувало кидатися в бій попри нелюдську втому і мрії про мирне завтра, які ніяк не вдавалося відігнати.

Варто зауважити, Рейхстаг фактично взяли штурмові батальйони, сформовані з добровольців. То була молодь 1920-1925 років народження – витривалі, спритні, сміливі солдати. Ідеальні виконавці наказів: пройдуть там, де пройти неможливо; пролізуть, проповзуть, видряпаються. Комусь пощастило вижити в тій м’ясорубці, але для сотень інших ті 300 метрів ворожої землі перед Рейхстагом під шквальним вогнем стали фатальними.

Останній бій і «не той» прапор Перемоги

Напередодні штурму командування 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту підготувало 9 офіційних «прапорів Перемоги», за кількістю дивізій, що входили до її складу. Прапори пронумерували. Логіка була така: хто Рейхстаг захопить, той і встановить прапор. Одними з перших були бійці 756-го стрілецького полку 150-ї дивізії, тож прапор мали встановлювати вони.

30 квітня, о 14:25, на східцях головного входу Рейхстагу з’явився прапор. Звістка про це миттєво дійшла до Москви й полетіла світом. Утім, невдовзі виявилось, що встановлений прапор втрачено, та й він не був «офіційним». А прапор №5, разом із полковими прапорами, знаходився у штабі полку – в «будинку Гіммлера». Штабні офіцери занервували: наближалося 1 травня, та й Сталіну вже доповіли. Полковник Федір Зінченко – командир 756-го стрілецького полку 150-ї стрілецької дивізії (українець, згодом Герой Радянського Союзу), наказав 22-річному комбату 1-го стрілецького батальйону Семену Неустроєву встановити прапор буквально негайно.

Берест командував групою, яка встановила прапор над Рейхстагом

Неустроєв згадував, що розвідники Єгоров і Кантарія принесли зі штабу прапор, їм наказали встановити його на даху. Однак вони швидко повернулись, не виконавши наказу: було уже темно, вони не знали, як пройти на дах. Тоді Неустроєв викликав свого 23-річного замполіта – розважливого велета (зріст метр дев’яносто) Олексія Береста. Він і очолив групу, яку укріпили ще й автоматниками з роти Іллі Сьянова. Комбат описав це так: «Берест, Єгоров і Кантарія направилися по східцях, що вели на верхні поверхи… Майже одразу звідкись згори почулася стрілянина і гуркіт вибухів гранат. Минуло пів години. Берест і розвідники не повертались. Ми з нетерпінням чекали їх внизу у вестибюлі. Хвилини тягнулися повільно. Нарешті на східцях почулися кроки: рівні, спокійні і важкі. Так може ходити лише Берест. Він доклав: «Прапор Перемоги на бронзовій кінній скульптурі. Прив’язали пасками, не відірветься».

Згодом Берест сміючись розповідав, що вони дряпались угору наче акробати в цирку: на його плечі ставав Єгоров, а на Єгорова – Кантарія. На верхній майданчик, крізь чималу прогалину в даху, Берест вибрався першим, а потім, наче кошенят, витяг і розвідників.

Так, у ніч на 1 травня 1945 року, над Рейхстагом був встановлений «штурмовий прапор 150-ї ордена Кутузова ІІ ступеня Ідрицької стрілецької дивізії», який і став «Прапором Перемоги», символом №1 перемоги СРСР над гітлерівською Німеччиною.

Втім, бій за Рейхстаг тривав і тільки в ніч на 2 травня його гарнізон капітулював. До речі, Берест ходив на переговори з гарнізоном оборонців Рейхстагу… в якості полковника (як згадував сучасник, «у ньому була якась спокійна гідність, він одразу ж викликав довіру»), але то вже інша історія.

Чому Олексія Береста обійшли з нагородою?

Таке не зрідка трапляється на війні: нагороду отримує хтось інший, а справжнього Героя вона знаходить згодом. Або не знаходить...

На початку травня 1946 року вийшов Указ про присвоєння звання Героя Радянського Союзу офіцерам і сержантам, які підняли Прапор Перемоги над Рейхстагом у Берліні: капітану Василю Давидову, сержанту Михайлу Єгорову, молодшому сержанту Мелітону Кантарія, капітану Семену Неустроєву, старшому лейтенанту Костянтину Самсонову. Олексія Береста між них не було.

Дехто стверджує, що Берест «не сподобався Жукову», тому що був українцем. Але українців в Червоній армії, та й при штурмі Берліна було багато – чи не кожний третій вояк… І чимало з них таки отримали звання Героя Радянського Союзу.

Інша версія – тому що лейтенант Берест був замполітом. А Жуков їх не терпів, тому й викреслив. Між іншим, замполітом Берест став перед самим закінченням війни. Попередній загинув і Неустроєв сказав: «Льоша, будь моїм політруком, а то пришлють якогось придурка… З начальством я домовлюсь». І той погодився.

Ще версії: Берест начебто був замішаний в епізоді, коли підірвали двері та розстріляли в Берліні посольство однієї з нейтральних держав. Зчинився скандал. Його, як замполіта, звинуватили в тому, що не зміг належним чином вплинути на підлеглих. І саме тому в списку Героїв біля його прізвища з’явилась резолюція: «достатньо Ордена Червоного Прапора».

Ще. Бо вступив у конфлікт із офіцером СМЕРШу; або що начебто сам Сталін наклав вето на прізвищі Береста: теж не любив українців.

Але все це – лише версії…

Інші прапори й інші прапороносці

Не тільки Олексія Береста обійшли з нагородами. Відомо про декілька груп ветеранів, які ще довго, протягом десятиліть, доводили, що саме вони були там першими. Варто розуміти: кожен, хто проривався до Рейхстагу, намагався встановити свій прапор: роти, взводу, навіть відділення. І всі прапори, і прапорці встановлювались в умовах запеклого бою. Німці намагалися їх одразу ж знищити. Це вже 2 травня, коли гарнізон Рейхстагу капітулював, приїхали фронтові фотокори і почали фотографувати солдатів з прапорами. І є факт: культове фото Євгенія Халдея «Прапор над Рейхстагом» – постановочне.

Відомо принаймні про три прапори Перемоги, які передували головному, офіційному. Першим, хто встановив під шквальним вогнем прапор, був 19-річний українець Петро Щербина з роти Сьянова. Він вихопив прапор із рук смертельно пораненого побратима Петра П’ятницького і прикріпив його до колони Рейхстагу. До речі, Щербина був і серед групи автоматників, які прикривали Береста, Єгорова і Кантарія під час їхньої сходження на Рейхстаг. Однією з перших була і група капітана Володимира Макова, яка встановила прапор на скульптурній групі над центральним входом західного фасаду 30 квітня, приблизно о 23:00. Також одними з перших були лейтенант Ракимжан Кошкарбаєв і рядовий Григорій Булатов. Їхній прапор замайорів о 14:25 30 квітня на сходах головного входу. Були ще й інші. Втім, Золоту Зірку ніхто з них не отримав. Усіх нагородили орденами Червоного Прапора. Впродовж років вони, так само як і Берест, добивалися справедливості, пишучи в усі можливі інстанції. Але їх не чули.

Доля Героя: тюрма і звільнення

Доля в Олексія Береста була драматична. На певному відтинку життя йому якось фатально не поталанило. Щось трапилось, але що саме – ми досі не знаємо. Можливо, десь у нетрях архівів (звісно російських) і є тому пояснення.

Після демобілізації в 1948 році Берест жив з родиною в Ростовській області. Змінив чимало професій, згодом влаштувався завідувачем райвідділу кінофікації в одному з районів області. В установі, яку він очолював, під час ревізії виявили нестачу коштів. Попри свідчення свідків, його звинуватили у заподіянні збитків державі і засудили до 10 років позбавлення волі. Прикметно, що в «Описі майна» слідчий олівцем написав: «Немає нічого». Позичений стіл, декілька стільців, залізне ліжко… «Корупціонер» ще той! Покарання Берест відбував у пермських таборах на лісоповалі. Побачене називав пеклом. Згодом, 27 березня 1953-го, потрапив під амністію.

Після звільнення мешкав на околиці Ростова-на-Дону. Працював ливарником на заводі «Ростсельмаш». Місцеві, особливо хлопчаки, його обожнювали. Всі знали, що Берест справжній герой. Цьому сприяла його щира вдача, хоч іноді був запальний, а також оповідання Василя Суботіна (літописець 150-ї дивізії), в якому образ лейтенанта Береста був дещо, скажемо так, ідеалізований. Але ж є і факти.

Інколи до нього приїздив колишній комбат Семен Неустроєв. Дивувався, що той бідно живе. Навіть телефона не має.

Олексія Береста не запросили на «ювілейний» парад 9 травня 1965 року. Прапор Перемоги, який встановлював Берест, ніс Костянтин Самсонов. «На прапорі написано 150 с.д. «Яким чином має до нього відношення Самсонов, представник 171 с.д.?», – риторично запитував у листі до «друга Льоші» його бойовий побратим. Втім, в 60-х про Береста все ж почали писати і згадувати. Він навіть епізодично з’явився в кіноепопеї Юрія Озерова «Визволення» (1970; Береста грав актор Е. Ізотов). Кремль саме запускав свій головний пропагандистський міф, на його формування потрібно було чимало різного матеріалу, тож табу з прізвища Береста було знято.

…І загинув, як Герой

3 листопада 1970 року Олексій Берест забрав онука з дитсадка. Поспішав із ним додому, коли раптом побачив маленьку дівчинку на залізничних коліях, до неї наближався локомотив... Він встиг врятувати дитину з-під потяга, але сам врятуватися не встиг. Наступного дня помер в лікарні. Йому було 49.

Він все життя когось рятував: командира на радянсько-фінській війні, товаришів під час боїв на Одері, молодого солдатика з вагітною дружиною, кішку, собаку, ворону з перебитим крилом; ось – ту дівчинку... Український герой, велетень із добрим серцем Олексій Берест, чиї дужі плечі винесли нагору не тільки тих, хто встановлював «Прапор Перемоги» над переможеним гітлерівським Рейхстагом, але й саму Перемогу.

Світлана Шевцова

P.S. Чи могли ті, хто брав Берлін, подумати, що колись Росія стане агресором таким самим, як і нацистська Німеччина? Певно що ні. Українські міста і села, рідні для багатьох героїв Другої світової лежать нині в руїнах. Їхні могили на місцевих цвинтарях понівечені російськими снарядами та бомбами. По життя їхніх онуків і правнуків летять дрони й ракети зі сходу. Сумщина – батьківщина Олексія Береста, де він народився і вижив попри все (!) у голодоморні 1932-1933 (батьки померли) – під постійним російським вогнем і терором. Влаштовуючи нині маскарад з тим самим «прапором Перемоги» масштабну криваву реконструкцію під брехливими політичними слоганами, очільник РФ створив культ «вєлікай пабєди», а насправді, жирною лінією перекреслив Перемогу 1945-го, знову приніс в Європу криваву війну. Але ніщо не перекреслить пам’ять про тих, хто її – перемогу над нацизмом здобував. Вічна пам’ять їм і доземна вдячність.

А Олексій Берест все ж став Героєм. 6 травня 2005 року Указом Президента Віктора Ющенка йому було присвоєне звання Герой України (посмертно).

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #19 за 09.05.2025 > Тема ""Білі плями" історії"