Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3683)
З потоку життя (6898)
Душі криниця (3706)
Українці мої... (1510)
Резонанс (1608)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1756)
Крим - наш дім (534)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (71)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
СОБОРН╤СТЬ ПОЧИНА╢ТЬСЯ ╤З КОЖНОГО З НАС
З╕рвав прихильн╕ оплески, к╕лька поважних у журнал╕стиц╕ персон п╕д╕йшли пот╕м, дали в╕зит╕вки,...


В╤Д ПОРОШЕНКА ВИМАГАЮТЬ ПОЗБАВИТИ В╤ТАЛ╤Я КОЗЛОВСЬКОГО ЗВАННЯ «ЗАСЛУЖЕНИЙ АРТИСТ УКРА╥НИ»
Льв╕вська облрада прийняла звернення до Президента щодо позбавлення сп╕вака В╕тал╕я Козловського...


Н╤ХТО НЕ ЗАБУТИЙ?
“Н╕хто не забутий. Н╕що не забуто”. Це - улюблен╕ слова рос╕йських передач, та ще...


ГЕРО╥ УКРА╥НИ: ДОСТОЙНИКИ, НОМЕНКЛАТУРНИКИ ТА НЕГ╤ДНИКИ
А разом ╕з тим Героями Укра╖ни стало чимало номенклатурних д╕яч╕в, грошовитих б╕знесмен╕в,...


УКРА╥НА НЕ Б╤ДНА, А ОБКРАДЕНА ДЕРЖАВА
Коловорот конвертац╕╖ влади у ф╕нансов╕ ресурси ма╓ бути зупинений




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 03.12.2004 > Тема "Ми єсть народ?"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#49 за 03.12.2004
КУПИТИ ПРЕЗИДЕНТА
Юрій МУШКЕТИК

Оповідання

Скелястим островом, по один бік якого котить важкі води широка і похмура ріка, а по другий, у зворотному їй напрямку, бурунить високі ребристі хвилі затокою океанський приплив, там, де колись вузькою стежиною поміж гіллястих кленів скрадливо пробирався із списом у руці та індичим пір'ям у волоссі смаглявий ірокез, мляво волочу ноги я. Поруч бадьоро крокує Родіон, такий собі американський Кола Брюньйон, тлустий і животатий, жартівник і оптиміст. Ми з ним майже ровесники, мені шістдесят вісім, а йому шістдесят сім, але я поруч нього виглядаю, як зморщений опеньок біля дужого красноголовця.
Я знаю, звідки той Родіонів жаркий оптимізм: три роки тому він ледь човгав набряклими ногами і ворушив синюшними вустами, а тоді йому зробили важку операцію на серці, він її витримав, серце ожило, а з ним і Родіон, тепер він надолужує втрачене. За операцію, похваляється Родіон, п'ятдесят тисяч доларів заплатила з пенсійного фонду фірма, тридцять одну - він.
Родіон - з ніг до голови американець, від черевиків та костюма до вставних щелеп та окулярів, він і пахне по-американськи: гамбургерами, достатком, пихою, оптимізмом. Ось вже два місяці ми разом мандруємо по Штатах, Родіон невтомно за кермом, через кожні півтори-дві години він зупиняє машину біля якогось кафе чи бістро -  "треба підкріпитися" - й з апетитом поглинає великі скибки м'якого американського хліба з шматками консервованого м'яса - тости, стейки, запиваючи їх кавою з молоком. Він веде мене, як потужний буксир стару притоплену баржу. Баржа скрипить, занурюється носом у хвилі, але пливе. Він будь-якою ціною, ціною свого оптимізму, своєї енергії заповзявся вивести мене з сином на широкий фарватер життя - бізнесу. Позавчора ми приїхали із штату Вірджинія, з якогось містечка на околиці Річмонда від другого мого двоюрідного брата - Герасима. Їхній батько Данило Гуменюк потрапив до Америки вже не зовсім молодим, у тридцять чотири роки, але встиг пустити дітей трохи не по всіх штатах. Власне, ми їхали не до Герасима, котрий почувався недужим, а до його сина Антона - Тоні. "Тоні нас виручить. Гад буду". Як я потім зрозумів, Родіон сподівався цією поїздкою вполювати двох зайців: позичити грошей і заохотити, намуштрувати, як ото намуштровують, натаскують мисливських псів, запалити бізнесовим запалом двох "совків" - мене і мого сина Леоніда.
Родіон мав конкретний план: десь в околиці Пітсбурга нагледів захиріле кафе, яке господар міг би дешево продати. Солодкою перчиною всієї оборудки була винюхана Родіоном таємниця, що наступного року поруч проляже трансатлантична траса. "Поворушіть клепками, що це обіцяє: першокласний ресторан на місці кафе, кемпінг, авторемонтну майстерню. Гроші лопатою гребтимете, - і бив Леоніда по плечу. - Станеш мультимільйонером. Приїду до тебе в гості, а ти гукнеш: "Офіціанти, обслужити містера Родіона по першому розряду. Несіть "Тоннівер". Твою фірмову страву. Ось побачите, як це робиться в Тоні".
Родіон і помислити не міг, що той "тоннівер" і не пахнув мені, я приїхав подивитися на тутешнє життя, по досвід, насамперед політичний, бо всі наші справи йдуть через пень-колоду, а Леоніда то й геть не вабить бізнесова кар'єра, він запекло струже віршики, які не друкують, і він приїхав з таємною надією видати тут книжку віршів і накрити всіх своїх "конкурентів" у Києві виданим в Штатах томиною. Ото буде, як казала генеральша, "фураж". Одначе моїм двоюрідним і Леонідовим троюрідним та мрія, дізнайся вони про неї, видалася б щонайменше прицюцюрковістю.
Ми довго їхали під вицвілою голубою скатертиною неба хайвеєм - шість огороджених дротяною сіткою смуг в один бік і шість у зворотний, хоч як би надто прикрутило, стати не можна - за сіткою все приватне: ліси, поле, луки (до того йдеться і в нас), щоправда, на кожному кілометрі хайвею - заправочні станції, а там і ресторани, і туалети; далі повернули (не стільки повернули, як нас викинув номерований бетонний жолоб) праворуч, і ще праворуч, і їхали асфальтом попід залізницею. Було видно з першого погляду - залізниця покинута, колії іржаві, понад коліями прижухла трава в коліна. Я запитав про це в Родіона, і тут він розійшовся, "розперезався". "Дивіться, дивіться, на те й везу вас, турків, щоб прозрівали, щоб училися. Везу на станцію на цій дорозі до Тоні. По цій дорозі поїзди не ходять років двадцять - у нас майже всі перевозки перейшли на автотранспорт. Років шість - сім тому Тоні повернувся з армії і купив станцію, гроші на купівлю дали ми: Герасим, я, Петро. Реготалося все містечко - поїзди не ходять, а він купує станцію. А він купив і зробив там ресторан. У підвалах - повно всілякого брухту: старих семафорів, станційних дзвонів, вивісок, графіків руху поїздів. Все це він пустив у діло, обладнав обновленим мотлохом ресторацію: тепер там семафор показує зеленим світлом місце стоянки автомобілів і бемкає станційний дзвін, ще й чахкає за стіною записаний на плівку поїзд і все таке інше. Від клієнтів немає відбою. З містечка, зі всієї округи, їдуть чоловіки з жінками, з коханками - є окремі кабінети. Хлопці і дівчата компаніями. Ось побачите".
Ми справді побачили. В залі з коридору ліворуч не було жодного вільного місця, в залі з коридору праворуч - голці нікуди впасти. Родіон залишив нас у коридорі, зайшов у двері прямо й за хвилю вернувся з червонощоким із настовбурченим їжачком молодиком - Тоні. А ще за хвилину у зал ліворуч внесли невеликий столик і притулили в кутку. Ми сіли за той столик. Впродовж обіду до нас кілька разів підсідав Тоні, але не засиджувався, раз по раз кудись вибігав: "На кухню, в буфетну, - Родіон пояснив. - Скрізь треба простежити за порядком, наглянути самому. Ось так потрібно працювати", - й примружив ліве, крапчасте око. Родіон увесь час нас повчав, кпив з нас, казав, що ми там-то в совітів розледащіли, не вміємо працювати, не вміємо жити. Відтак я побачив Тоні, він хилитався поміж столиками з тацею, заставленою наїдками та напоями.
Я здивовано витріщив очі. "Особливо поважний клієнт, - пояснив Родіон. - Мер, шериф, депутат... Тоні має за честь особисто обслужити такого гостя", - й знову подивився на мене, як дивиться великий вимуштруваний породистий пес на нерозумну приблудну дворнягу. По обіді Родіон відправив нас з Леонідом до машини, а сам ще залишився. Він вийшов, і на його схожому на днище діжки обличчі застигла гримаса посмішки. "Жмот, жила... Каже - буду розширятися. Куди, в дупу?! - Але коли машина набрала швидкості, щира посмішка заясніла знову. - Нічого, обійдемося, Петро дасть. Неодмінно. Прохвесор!"
...І ось тепер ми йдемо ірокезькою стежиною до ресторану на зустріч з Петром. Мене чимось непокоїть ця зустріч. Може, тим, що я також "прохвесор", отримую чотириста гривень на місяць, а Петро - сім тисяч доларів, це сказав мені Родіон, а ще - і він, і я - філософи, але якщо Петро, либонь, вивчав Шопенгауера, Юма, Марітена, Басха, то ми, радянські марксистські філософи, єдино були товмачами марксо-ленінського вчення. Щоправда, останнім часом я дещо підчитав. З Родіоном мені було легко, його просторікування не підносилося вище гамбургерів та кадилаків, коли ж він випадково зісковзував на слизьку стежку культурного прогресу, я легко садовив його на нагріту пательню. Але тут...
Поперед нас у чорному довгополому піджаку-сюртуку, в чорному напівциліндрі, заклавши коротенькі руки за жирне озаддя, маленькими кроками ступав банкір. Це в них форма, стиль - сюртук, циліндр. Господар життя, міста, Штатів. Світу? Обідня пора, йде до ресторану. Тут, у Нью-Йорку, бачив я інших людей, одноплемінців цього банкіра, які нещодавно поприїздили до цього міста-спрута зі
Східної Європи, навпроти Родіонового будинку, де я зараз мешкаю, - синагога, вони йдуть до неї і з неї, у синіх, ще совітського крою плащах, кашкетиках, сумирні та тихі, покірні надії та долі. Банкір, либонь, щойно спустився ліфтом з п'ятдесят першого поверху хмарочоса з чорного алюмінію, на той поверх ходить окремий ліфт, там у нього контора з десятка кімнат-залів, у яких рядами стоять лозові корзини, схожі на ті, в які у нас вибирають огірки. Вони повні перлів, які сортують та оправляють у золото мовчазні клерки (розповідав Родіон) з блідими, від браку повітря і посиденьок у нічних барах, обличчями.
Ресторанчик містився на терасі над затокою - Іст-Рівером, під терасою - швидкісна траса, по якій мчать автомобілі (по вулицях міста вони повзуть). Іст-Рівер гнав свої відпливні хвилі рвійно, нервово, круто, клекітливо, поміж хвиль мелькали папірці з пивних пляшок, розплилі коробки від цигарок, презервативи. Над затокою висів вертоліт - щось міряли чи шукали потопельника, праворуч височів над містом Емпайр стейт білдінг - батько всіх хмарочосів світу, з кубів граніту, з сіткою нижче оглядового майданчика, щоб затримувати самогубців.
Петро - маленький сухорлявий чоловічок майже дитячої статури, тільки обличчя доросле, пооране зморшками, одна, в міжбрів'ї, особливо глибока, мляво потиснув мені руку. Він був не вельми говіркий, либонь, втомлений, ані кпинів, ані нотки зверхності я в ньому не вловив. Копався в папайо-апельсино-ананасному салаті, смалив цигарку.
За столиком, драбинку біля якого обвивала якась тропічна рослина, обідав головатий, довгоносий чоловік. Тримав перед собою газету. Петро на мить затримав на ньому погляд. Мовив тихо:
- Я його знаю. Розпродує ділянки на Місяці. Родіоне, може, купиш? Ти такий - розвернешся. Посадиш на кратері кавуни...
- Жарт? - запитав я про ділянки.
- Ні, чому ж. Чоловік вже нажився на цьому бізнесі.
Я придивився до продавця ділянок на Місяці: чоловік як чоловік, одягнений скромно, й обід перед ним звичайний: салат, суп, якесь м'ясо. Я вже нічому тут не дивувався, тут експлуататора не відрізниш від експлуатованого, якось мене познайомили з добродієм, думав - бомж, а виявилося - мульти-мільйонер, продавець картин з Європи. Мене це вже мало обходило, я дедалі більше замислювався: що відбувається зі мною, що відбувається з нами, моїми співвітчизниками, сподівався, що хтось тут хоч трохи розтлумачить мені, а я, повернувшись, розтлумачу іншим.
І думав, що чекає мого Леоніда, такого наївного, й понадхмарного, інші хлопці і в нас вже мають свої брокерські контори або хоч лотки на базарі, а мій...
Родіон оповів Петрові про Тоні. Тільки не сказав, чого туди їздили.
- Отакий молодець, - закінчив свою оповідь Родіон.
- Що ж, країна рівних можливостей, - в'яло підтакнув Петро. І вже до мене: - Тепер і у вас...
- Що в нас? У нас нічого, - поклав я виделку.
- Ну, як же, нарешті - свобода. Вона - все.
Мене це чомусь розізлило.
- Свобода без хліба... І ви боролися за свободу. Вибороли. Й що вона? Наркоманія, проституція...
- І у вас це буде, вже є, - спокійно мовив Петро.
- Оце і є свобода?
- І це також.
- Ми такого не хочемо.
- Мало чого ви не хочете.
Є закони...
- Які? Чиї? Тих, які нам нав'язують?
- Так. Котрі вміють жити, господарювати. Олігархи.  
Тут я його трохи накрив.- Так, і в нас їх називають олігархами. Це неправильно. Насправді це плутократи, ті, що захопили, загребли народне добро. Ті самі, які показували "сяючі вершини" попереду. Білі такі, на них сніг, наче цукор. Дійдете - лижіть.
- Чому ж допустили саме цих?
- Бо інших немає. Всі кращі сили, увесь інтелект забирала Москва, хоч і сама з ним не могла впоратись - ублюдочний етнос, ріс на крові і грабунках, іншого не знає.
- Не вмієте працювати, не вмієте боротися. Патріотизм ваш заквашений на старцівстві і на комуняцтві.
- Я вже сказав... Нас просто немає. Нас винищили. Все на те було спрямовано. На винищення патріотів-достойників, мудрих мужів інтелігенції. Ви просто не уявляєте масштабів. Вбивали з-за рогу, в потилицю. Петлюру, Бандеру, Коновальця, Ольжича. Який муж був,
батьку казав: "Спочатку Україна, а тоді Бог!" І помер, не зронивши слова. - Мене повело на лекцію. - Розстріляли всіх українців командармів, командуючих ок-ругів. Федька - замнаркома оборони. Дубового, Дибенка, Криворучка, Сокольського і всіх інших. Скрипника, Любченка, Шумського і всіх, у кого хоч щось бриніло українське в крові, увесь уряд. А по СВУ скільки - всю інтелігенцію. А у війну всіх провідників ОУН. Всі оті Медведєви, Кузнєцови лишалися не стільки для боротьби з німцями, скільки з українськими патріотами, здавали їх німцям. Сотнями, тисячами. Власне, справа не в окремих іменах. Знищено пласт, чорнозем, на якому б мало зрости... Я думав, хоч тут щось збереглося.
- Як їхали розгрузлою дорогою, так і їдете. - Петро мовби не заперечував, навпаки, підтримував мене. Але мене знову зачепило. Чого вони всі маються такими мудраками. Чого учать нас жити. За яким правом?
- А ви поперли по хайвеях, і куди доїхали? Бомбами людей закидаєте, грабуєте по всьому світу... СНІД розвели...
Відчув, що моя права нога затерпла. Тільки тепер утямив, що на неї щось тисне. То тиснув своїм важким черевиком Родіон. Зупиняв мене, застерігав.
- Тільки сильна, мудра особистість здатна врятувати становище, - задумано сказав Петро. - Вольовий, інтелектуально потужний чоловік. Так було завжди.
- Можливо. Та де її взяти, цю особистість, - гірко прорік я. - Немає. Якби президентів продавали, як футболістів, то, стягнувшись, може, й купили б десь. У якійсь Гваделупі чи Папуа... Бо і у вас самих не густо... Кращих убивають. І ніде їх немає... Світ здеградував, котиться в помийну яму.
- І що ж по-вашому врятує світ? - іронія жовтими вогниками світилася в Петрових очах.
- Якби то я знав, - знизав плечима. - То й не їхав би сюди. У нас колись казали: "Народ - творець історії". А який він творець. Добрива під баштан для плутократів.
- І ви також?
- А чим я кращий... Як і ви. Вас ось, бачу, ніщо не обходить... Родіон знову затримався. Я стояв унизу, дивився на клекітливий Іст-Рівер, котрий, покірний припливній і відпливній волі океану, струмує то туди, то сюди, чекав на Родіона. В каламутній воді вперемішку з ліхтарними вогнями гойдалися зорі. Він підійшов важкою ходою.
- Ти все сам зіпсував. У нас тут песимістів не люблять.
- У вас самі оптимісти. Так, може, знайдете одного - на президента? Подаруєте?
- В нас безкоштовно не роблять нічого, - в лад мені відказав Родіон. - І може... Може, ви таки колись знайдете в себе.
А от з кафе зірвалося...
- Й Бог з ним, Родіоне. Я не шкодую. У нас своя дорога. Нехай не хайвей... а вже, яка є. Колись, може, приїдемо куди треба.

 

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #49 за 03.12.2004 > Тема "Ми єсть народ?"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2687

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков