Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (3609)
З потоку життя (6843)
Душі криниця (3685)
Українці мої... (1500)
Резонанс (1588)
Урок української (997)
"Білі плями" історії (1752)
Крим - наш дім (533)
"Будьмо!" (260)
Ми єсть народ? (238)
Бути чи не бути? (70)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (108)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: МОВНЕ НЕВ╤ГЛАСТВО ЧИ ЗЛИЙ НАМ╤Р?
Для нас, укра╖нц╕в, останн╕ дев’ятнадцять рок╕в виявилися нелегкими роками випробовувань...


В╤ТАЛ╤Й ЛАЗОРК╤Н: «УКРА╥Н╤-НАЦ╤╥ ПОТР╤БНА НОВА ДЕРЖАВА-УКРА╥НА»
Виника╓ питання, а хто ж пров╕дники нац╕╖, що здатн╕ очолити процес реал╕зац╕╖ ц╕╓╖ нац╕онально╖...


З БЛОГУ ГАЛИНИ ПАГУТЯК: УКРА╥НСЬКА Л╤ТЕРАТУРА ╤ НАЦ╤ОНАЛЬНА ╤ДЕНТИЧН╤СТЬ
Я не лише письменниця, а й читачка. Мен╕ пощастило в дитинств╕ в╕дчути смак ╕ запах слова р╕дною...


ПОВЕРНЕМО В ШКОЛУ ВИВЧЕННЯ ТВОР╤В С. РУДАНСЬКОГО «НАУКА» ТА «ПОВ╤Й, В╤ТРЕ, НА ВКРА╥НУ…»
Шанобливе ставлення до р╕дно╖ земл╕ у п╕дростаючого покол╕ння вихову╓ться в школ╕ зокрема у...


ШАХТАР ОШТРАФОВАНО ЧЕРЕЗ ОГОЛОШЕННЯ НА СТАД╤ОН╤ РОС╤ЙСЬКОЮ МОВОЮ
Про це пов╕домля╓ сайт "Футбол 24".




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook

Twitter





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 26.11.2004 > Тема "Урок української"
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#48 за 26.11.2004
ДУХОВНИЙ СПЕЦНАЗ УКРАЇНИ
Сергій ЛАЩЕНКО.

Мій батько, провінційний вчитель, все своє життя чесно і самовіддано виховував школярів в дусі радянського патріотизму. Чи не основною чеснотою він вважав здатність людини не відступати перед труднощами, її уміння перемагати найнесприятливіші обставини.
На уроках він часто наводив різні приклади з життя, а найбільше любив розповідати про героїчного льотчика Великої Вітчизняної війни Олексія Маресьєва. Той, як відомо, продовжував збивати ворожі літаки навіть після того, як хірурги ампутували йому обидві ноги.
Мабуть, нікого з героїв-інвалідів так не любили в СРСР відразу після війни, як Олексія Маресьєва. Зрештою, нічого дивного немає: була книга, був чудовий фільм з неперевершеним Кадочниковим у головній ролі. І це ще не все. Виявляється, Маресьєв об'їздив багато вищих навчальних закладів (особливо педвузів), де зустрічався із студентами. Зрозуміло, що для майбутніх будівників комунізму - для педагогів особливо - ці зустрічі були школою патріотизму.Могутня ідеологічна машина СРСР працювала на повну потужність. Країні потрібні були сильні духом громадяни, і вона їх успішно виховувала.
Мій батько, тодішній студент Київського педінституту, також зустрічався з легендарним Маресьєвим. Це сталося 20 лютого 1949 року. Щоденник батька зафіксував надзвичайно теплі враження від зустрічі. Партійні ідеологи могли б по праву пишатися результатами роботи...
До речі, Маресьєв був не єдиним інвалідом війни, що зумів залишитися в строю. Можна ще згадати і двічі Героя Радянського Союзу капітана Петрова, заступника командира 1850-го винищувального протитанкового полку. Після бою 23 вересня 1943 року він воював вже... без обох рук. Довелося їх ампутувати. Та мужній капітан довів свою потрібність начальству і продовжував бити ворога, дійшовши до річки Одер.
Німці теж не пасли задніх. Вони по праву пишаються своїм командуючим 1-ю армією генералом Гансом Хубе. Той пройшов і Першу світову війну, і Другу, маючи лише одну руку. Нагороджений діамантами до Рицарського хреста з дубовими листками і мечами.

НІМЦІ СВОЇХ ГЕРОЇВ ШАНУЮТЬ...

В СРСР на пік всенародної популярності піднімалися лише одиниці. Зате їх вже "розкручували" по повній програмі! Це було своєрідне "пальне" для ідеологічної машини, яка збоїв не давала.
А що ж наша ненька? Україна вже 13 років існує як незалежна держава. Слід би вже "підтягуватися" до рівня країн з великим досвідом державотворення. Натомість ситуація у нас не з кращих. Рідна земля продовжує народжувати сильних духом людей, але... як і в інших галузях державотворення, у цій справі немає ні пріоритетів, ні системи. Ми звикли дивитися на інвалідів як на державну проблему. Може, це невірно? Чи не краще подивитися під іншим кутом зору, нетрадиційним: мужні інваліди - це не використаний резерв нашої духовності, підмурівок національного духу, спецзагін особливого призначення. Скажете - надто пафосно? Тоді наведу деякі приклади. Думаю, вони переконають скептиків.

ЦІНА НЕТВЕРЕЗОЇ ПОСЛУГИ

Старий на прізвисько "Дикий" налякав батьків маленької Тамари Тимошенко. Одного разу, побачивши, як дбайлива матуся купає у ночвах свою донечку, старий, якого односельці вважали диваком і відлюдьком, прорік: "Це дитинча не для тебе... Але ти не впадай у відчай. Так повинно бути..."
Сенс пророцтва Антоніна зрозуміє через багато років. Коли картини, намальовані руками прикутої до ліжка донечки, вп'яте повезуть на виставку.
Але розповім усе по порядку. Якось п'ятирічна Тамара попросила нетверезого дядечка покатати її на велосипеді. Де ж було знати дитині, що з таким проханням не слід звертатися до п'яниці?
...День був чудовий, з таких шурхотом стелилася під колесами дорога. Виїхали за село, і тут кермо вислизнуло з рук велосипедиста. Першою упала дівчинка, на неї, зминаючи тендітне тільце, гепнувся мужчина, на них зверху ще й велосипед. У пам'яті Тамари біль відтоді асоціюється із запахом перегару... Дівчинка вирішила не говорити батькам про свою пригоду. Боялася, що лаятимуть. І лише згодом мама, помітивши, що
донька кульгає, повезла її в Київ. Діагноз був жахливим: деформуючий поліартрит.
З того часу Тамара була прикута до інвалідного візка. Рятувалася книгами. Потім почала малювати. Навіть коли знову опинялася в лікарні, намагалася не припиняти своїх занять. Одного разу в село приїхали два студенти-художники. Вони дали Томочці перший урок малювання. Але пройшло ще декілька років, перш ніж дівчинка зрозуміла: треба і правила малювання знати, і до голосу серця прислухатися.
Тепер у Тамари є серія малюнків, яка називається "Мої запитання". За кожним малюнком роки роздумів про свою долю і про долю країни. Квітка соняшника і дівчина над ним. Стебло соняшника надломлене і дівчина намагається підтримати його голівку слабкими долонями. Вся поза її - запитання: "Що буде з тобою, Україно?". Як багато сильних, здорових людей не замислюється над цим. До їхньої свідомості і звертається Тамара.
Рецензуючи роботи Тамари Тимошенко, російський мистецтвознавець Анна Баскакова пише:
"Дивовижно, але перед нами справжній символіст, що напряму продовжив перервану традицію. Залишається тільки пошкодувати, що художниця жодного разу не ілюструвала книги. Її роботи чудово поєднувалися б з поезією Срібного століття".
Друзі Тамари це розуміють і організовують виставки, щоб люди знали про мужню художницю з тихого села Лучин. На жаль, наш традиційний бюрократизм стоїть на заваді зростанню популярності Тамари.
Якось хазяйці відомої галереї показали роботи дівчини. "Це ж шедеври!" - вигукнула вона. Та тут же й спохопилася: "Звання у авторки є? Вона член Спілки худож-ників?" Почувши у відповідь несміливе "ні", жінка відразу змінилася: "Бачите, у нас солідна галерея, тут роботи людей з іменами..."
Багато своїх робіт Тамара Тимошенко подарувала людям. І лише одну тримає у себе. На фоні багряного сонячного диска - всохле дерево. Спрямовані в голубе небо руки-гілки. В них майже не залишилося життєвих сил - може, небо додасть? Між гілками жіноча голова - своєрідне продовження стовбура. В очах - мученицьке очікування дива. "Моє життя" - так назвала Тамара свою найдорожчу роботу.
Своїй найближчій подрузі вона якось сказала: "Боже, як мені хочеться, щоб бар'єр між хворими і здоровими колись було подолано!"

ГЕРОЙ НАШОГО ЧАСУ

Це ще питання - кого слід вважати здоровим, а кого хворим. Часто-густо самі інваліди являють собою зразки богатирського духовного здоров'я. Зате нерідко здорові фізично люди є "чахликами" у духовному сенсі. Ці дві категорії людей співіснують поряд, але стосунки між ними не завжди є ідилічними.
Український художник з Канади Микола Бідняк належить до най-драматичніших постатей другої половини ХХ століття. Втративши у п'ятнадцять років унаслідок вибуху міни обидві руки, він зумів стати першокласним художником. Тримаючи пензля зубами, він створив стільки високомистецьких творів, що їх вистачило б на кількох творців. Українську громадськість іще чекає належне осмислення його таланту і величі особистості.
Микола народився в Торонто, у сім'ї українця і фінки. Та душею він завжди належав тільки Україні: "Бути українцем - це дороге діло - казав Микола Бідняк. - За приналежність до української нації доводиться весь час платити кров'ю і посилено трудитися. І все ж я гордий, що звуся українцем!"
Цього талановитого художника добре знала світова громадськість. Тільки для України він залишався невідомим...
Такий стан речей був типовим для радянської України. Прикро лише, що й у незалежній Україні митець не був як слід поцінований. Десять років він чекав, поки вирішиться доля його українського громадянства. Не дочекався. Після виснажливої хвороби він помер 28 листопада 2000 року громадянином Канади - держави, яку до кінця так і не відчув своєю.
Ех Україно, Україно.. Чому твої духовні карлики роблять усе можливе, щоб применшити роль титанів духу? Яка ще земля має стільки героїв? І ніде їхній внесок у загальнонаціональну скарбницю не марнується, не розпорошується так, як у нас.

НЕСКОРЕНИЙ ОДЕСИТ

Іван Белека був кремезним, міцної статури хлопцем. Куди йти служити? Звичайно ж, у десантні війська! Спочатку служив під Львовом, а в 1979 році був направлений в Афганістан. Під час штурму палацу Аміна був тяжко поранений у хребет. Після кількох операцій його комісували з армії інвалідом першої групи.
Та все ж хлопець не скорився долі. Вступив до Одеського інституту зв'язку, одружився. Народилося двоє синів - Юрко і Дмитрик. Здавалося б, тільки жити і радіти! Але... давні рани все більше й більше нагадували про себе. Надивившись на страждання чоловіка, дружина не витримала і, забравши меншого сина, пішла геть. Але старший Юрко, якому тоді ще не було і восьми років, вирішив залишитися з хворим татком. Отже, Івану було для кого жити й боротися. Та й Дмитрика він не забував, як міг виховував його, добровільно сплачував аліменти.
Важким виявився 2000 рік. Серце вже не витримувало навантажень, лікарі наполягали на терміновій операції в інституті Амосова. Відтак десь потрібно було дістати 4 тисячі доларів США. Допомогти герою Афганістану ніхто не хотів. Довелося продати квартиру.
Із штучним клапаном жити можна. Але де? Добре, що хоч райрада в Одесі допомогла, надавши йому і неповнолітньому Юркові однокімнатну квартиру.
В 2002 році довелося робити ще одну операцію - аортокоронарне шунтування. Знову довелося шукати гроші, а потім розраховуватись із боргами.
А жорстока доля не дрімала. Новий удар нижче пояса: керівництво райради ухвалило рішення про виселення Івана з квартири. Мовляв, її було надано неправильно.
Ну, чому ми так неправедно живемо, панове? Вже можна стати власником морського узбережжя, гори чи добрячого шматка заповідної території, а ось виділити "правильно" маленьку однокімнатну квартиру герою-афганцю ми все ще не вміємо.
Але Іван продовжує боротися. Тепер він є членом міжнародної громадської організації Союз Мужніх Татусів. Зауважте, з центром
в Україні! І якщо найсильнішою людиною планети став галичанин Василь Вірастюк, то духовним центром сильних духом татусів-інвалідів стало українське місто Слов'янськ, що на Донбасі.

ДОБРО І ЗЛО ЗУСТРІЛИСЯ ПІД АЛУШТОЮ...

22 вересня 1984 року учитель Євген Коновалов разом з групою вихованців 10 - 12 років здійснював похід партизанськими стежками.
На ночівлю вирішили зупинитися в районі гори Демерджі, поблизу Алушти.
Близько другої години ночі на табір напали п'яні хулігани. Здоровенні парубки вважали, що в цьому глухому місці ніхто не перешкодить їм зґвалтувати дівчаток. Тим більше, що були озброєні. Але вони помилилися. Євген Вікторович вступив у нерівний бій з бандитами. Зав'язалася бійка; вчителю вдалося відбити напад, але сам він отримав наскрізне кульове поранення.
Нападники зникли в темряві, а педагог, стікаючи кров'ю, зумів вивести підлітків до траси Сімферополь - Алушта.
Вчителя було представлено до нагороди, але відтоді він є інвалідом другої групи.
Цей випадок я згадав недаремно. Хочу, щоб читач знав, люди якої породи організували отой унікальний, перший на планеті, Союз Мужніх Татусів.В 1989 році Євген Коновалов переїхав з Криму у рідний Слов'янськ. Працював керівником дитячої кіностудії, пізніше - станції юних техніків. Був позаштатним автором газет "Донеччина", "Донбасс", "Донецкие новости", "Робітнича газета" тощо. В 1995 році став призером Першого всеукраїнського конкурсу журналістів України.
Це саме він, Євген Коновалов, в 1991 році створив громадську організацію "Українська Асоціація Чоловіків", яка об'єднала три тисячі неповних сімей (де виховання здійснювалося лише батьками, без участі матерів). Під патронатом цієї Асоціації виховувалося понад 5 тисяч дітей.
Пишаймося: Україна стала першою!

НЕ ТІЛЬКИ МУЖНІСТЬ, АЛЕ Й МИЛОСЕРДЯ...

Заглибившись у "інвалідську" тему, я згодом зрозумів - наскільки термін "інвалід" не відповідає дійсності. Адже саме неповнодіє-здатні люди нерідко "засвічують" навколо себе найдобріших, найпорядніших, наймилосердніших. Саме вони і їхнє найближче оточення нерідко являють собою приклад неабиякої мужності, твердості, цілеспрямованості. Не завжди, але дуже часто саме це середовище є ідеальним з точки зору гартування національного духу.
Чомусь мені запам'яталася передача Ольги Герасим'юк "Хочу і буду" від 16 червня 2004 року. Головним героєм цього разу була чарівна україночка Світлана з промислового Кривого Рогу. Глядачі каналу "1+1" були вражені і її красою, і силою духу, і правильною, соковитою українською мовою. Не дивно, що навіть у такому стані (будучи прикутою до візка), вона знайшла свою долю. Молодий підприємець Павло дізнавшись, що Світлана не лише не зневірилася, але й бере найактивнішу участь у спортивних змаганнях інвалідів, запропонував їй руку і серце. Цей шлюб витримав випробування часом. Чарівна україночка з ясними очима, дарма, що її не слухаються ноги, змогла народити Павлові сина.
Інший приклад. Лікар Павло Курило з Тернополя був одним з перших, хто вирушив на Чорнобильську АЕС у 1986 році. Спочатку було все добре, але потім поча-ло даватися взнаки опромінення. Декілька років боровся з недугою, але згодом і йому довелося пересісти на інвалідний візок. Син мужньої української підпільниці, яка за свою діяльність в мережі ОУН відсиділа чимало років у сталінських таборах, Павло також не падав духом. Хвилин розпачу у нього не було. Або жартував, розповідав анекдоти, або зосереджено мовчав, коли біль ставав особливо нестерпним.
Бог оцінив його мужність, і в житті хлопця з'явилася молода студентка педінституту - Тетяна. Вона також з родини українських політв'язнів. Сидів дід-священик, бо не хотів переходити у московське православ'я, сидів і дядько - вже у 60-ті роки.
Дівчину приваблювала і доброта молодого лікаря, і його весела вдача, і сила духу. Прогресуюча хвороба Павла не злякала її. Вони побралися і згодом у них народилася Христинка - симпатичне чорнооке дитя з бійцівським характером. Тож не переведуться сильні духом люди в Галичині!
Інколи люди у візках готові надати екстрену допомогу ближньому. Талановита художниця і поетеса Уляна Слюсар не змогла не відгукнутися на розпачливий, надрукований у газеті лист-оголошення Анатолія. Молодий мужчина писав із "зони".
"Все почалося з мого християнського місіонерського бажання врятувати грішника, - згадує Уляна. - От я собі думала: у мене нема дітей, я егоїстично живу тільки для себе. І я написала..."
"Це був дуже цікавий лист, - згадував потім Анатолій. - У кожному слові відчувалося, що людина хоче чогось доброго. Я відгукнувся. Потім ми писали одне одному ледь не щодня".

Їм дозволили побачення. Поїздка в тюрму була непростою для Уляни. Враження від побаченого були ще гіршими: "Я ніби спустилася в пекло, у світ мені чужий і незрозумілий. Ці безкінечні замкнені двері, спілкування через
стіну з оргскла, морок сигаретного диму. І Анатолія уявляла собі не таким. Я створила з листів романтичний образ, а тут..." І все ж вони продовжили листування. Коли Анатолій вийшов на волю, відразу ж подався до Уляни. На рідній Одещині вже нікого не лишилося: сестра і брат в Молдові, мама померла. Талановита художниця (її гобелени не раз виставлялися в Національному музеї та Львівській галереї мистецтв) підтримала колишнього "зека" матеріально. Хоч морально йому все одно важко: колишній агроном, спеціаліст з вирощування винограду, не міг знайти у Львові роботу за фахом.
А тут ще й хвороба Уляни почала прогресувати з шаленою швидкістю. Від довгого лежання утворилися пролежні. Анатолій став руками і ногами вимученої жінки. Неда-ремно кажуть: люди пізнаються в біді!
- Я вдячний Уляні за те, що навчила мене української мови, - каже агроном з Одещини. - А з щасливих моментів запам'ятався теплий літній день, коли ми з Уляною і тим її возиком пройшли через увесь Львів! Фізично я дуже втомився, але морально відпочив: так було добре на душі.

Сліпий тракторист
Волинянин Леонід Козярчук є інвалідом першої групи по зору. Але він добре орієнтується на вулицях, безпомилково знаходить все, що йому треба в приміщенні. Може виточили деталь до мотоцикла, а на зібраному власними ру-ками диво-тракторі - предметі його особливої гордості - удвох з дружиною впевнено їздять по селу і околицях.
- Цей трактор я зібрав ще у 1970 році, - каже умілець. - Щоб його зібрати, треба було добре продумати конструкцію, а потім ще й ламати голову над тим, де яку деталь дістати. Щоправда, тоді із запчастинами легше було: на звалищах можна було знайти все, що завгодно. Тепер, коли мені потрібна якась деталь, я сам її виточую. До речі, роблю це на станку власного виробництва. Не кожен зрячий з такою роботою справиться, а я на дотик відчуваю долі міліметра. Щоправда, готові деталі зазвичай даю перевірити синові. Але він рідко щось "бракує".
Найприємнішими спогадами для Леоніда Козярчука є власноручне виготовлення скрипки. Це було давно, ще в шкільні роки. Тоді йому в Луцьку на обласній виставці вражене журі вручило почесну грамоту і сто карбованців премії. Інструмент залишили в обласному центрі, щоб потім відправити в столицю. Шкода, що сам майстер так більше ніколи й не побачив свою скрипку.
Мужність і винахідливість українських інвалідів вражає. Скажімо, Ігор Супрун - також волинянин, хоча і значно молодший, ніж Леонід Козярчук - не може ходити, його не слухають руки, він погано говорить. Але незважаючи на таку важку форму церебрального паралічу, хлопець з допомогою ніг навчився працювати на комп'ютері і тепер спілкується з цілим світом! А ще він вивчає "Енциклопедію Кирила і Мефодія", пише реферати для сестрички, слухає найновіші пісні.
Підйом у нього ранній - з шостої вже за комп'ютером. Адже з шостої до дванадцятої - пільговий час, коли Інтернет дешевший.
Тримайся, Ігорю, ми з тобою!

ВІРИЛИ В ЧУДО І САМІ ТВОРИЛИ ЧУДЕСА

...У Романа була мрія - отримати вищу освіту. За цим він і приїхав у Дніпропетровськ. Вступив на факультет ділової іноземної мови. Одного разу на вулиці до нього підійшли двоє хлопців: "У тебе дитячий церебральний параліч? Ми - спортсмени-інваліди. Повернулися з Олімпіади. Не хочеш спробувати себе в спорті?"
Так почалася спортивна кар'єра Романа Дзюби, який згодом став срібним призером Олімпіади у Сіднеї. Він плавав на дистанціях 100 і 200 метрів; що не рік, то краще.
Коментує Валерій Сушкевич, президент Національного комітету спорту інвалідів:
- Уявіть на дистанції плавця без ніг з України і такого ж плавця з Австралії або США. В розпорядженні останніх - чудові засоби реабілітації, коляска, спеціальні спортивні споруди. Але до фінішу нерідко першим приходить українець. Наша людина розуміє: у неї нічого не залишилося, крім цього шансу. І відбувається чудо! Спортсмен, який стає чемпіоном, - уже не інвалід. Він здолає всі перешкоди, не буде їх і у створенні сім'ї!
...Луганчанин Василь Гречина був розвідником в Афганістані. У Пандшерській ущелині підірвався на міні. Київ, госпіталь, ампутація обох ніг. Але, видно, гени у хлопця були козацькі, бо духом не падав, навпаки підтримував усіх хворих:
- Що засумували хлопці? Життя тільки починається. А яким воно буде - залежить від нас. Якщо скиснемо, то й життя кислим стане. Чимось на зразок кефіру...
В госпіталі Василя провідали знайомі дівчата з Горлівки. Перша сказала: "Я не зможу жити без тебе!" Друга крізь сльози прошепотіла: "Тобі важко. Але я сильна, на моє плече можна спертися. Не впадеш, бо я завжди буду поряд". Третя більше мовчала, жалісливо дивлячись на хлопця.
Усім трьом Василь відмовив. Не хотів, щоб його жаліли. І лише четвертій, що не знала його до Афганістану, довірився. Вона не дивилася на нього як на інваліда; в її великих ніжних очах він побачив кохання без домішок страждальницького милосердя. Саме ця, четверта, народила йому згодом доньку і сина.

УКРАЇНСЬКИЙ ШАОЛІНЬ У СЛОВ'ЯНСЬКУ ГОЛОСУВАВ ЗА ЮЩЕНКА

Переїхавши з Криму у рідний Слов'янськ, Євген Коновалов не сидів склавши руки; навпаки - поринув з головою у справи. Як-не-як, Союз Мужніх Татусів став, по суті, міжнародною організацією.
Тому адресу Євгена без проблем розшукав для мене давній передплатник "Кримської світлиці", професор філології Василь Горбачук:- Обов'язково напишіть йому, - радив він. - Євген - дуже комунікабельна людина; до того ж він -  справжній патріот України!
Це була приємна несподіванка для мене. Як сам Євген Коновалов, так і Союз Мужніх Татусів з центром у Слов'янську стали ближчими, ріднішими. В процесі ли-стування я дізнався, що дід Євгена був репресований, а оскільки на допитах поводив себе, на думку слідчих, неадекватно (тобто сміливо, по-козацькому!), то кати в погонах замучили його до смерті.
Тепер гени мужнього українця з Донбасу обізвалися у внукові. Мало того, що Євген активно працює як лідер Союзу Мужніх Татусів, він до того ж розгорнув бурхливу правозахисну діяльність. Зокрема, 21 вересня цього року він організував мітинг під гаслом "В ім'я миру на планеті!", де виступив із зверненням на захист юриста з Євпаторії Костянтина Сізарєва, який займався дослідженням корупції в правоохоронних органах кримської автономії. Євпаторієць отримав один рік умовно, але Євген з однодумцями добиваються виправдального вироку.
"Мене не люблять бюрократи різних рангів", - пише Євген. - Бо я не даю їм спокійно жити, коли вони грубо порушують Європейську Конвенцію про права людини. Після моїх публікацій у цент-ральній пресі України дехто з бюрократичних керівників назавжди позбувся теплого крісла".
Одним словом, колоритна фігура цей Коновалов! Такими ж мужніми ростуть і його сини: Віктор, Михайло та В'ячеслав. Такого ж складу люди зусібіч тягнуться до Євгена, фактично формуючи своєрідний український Шаолінь у Слов'янську. Нагадаю, що Шаолінь є центром з вивчення бойових мистецтв та твердинею китайського духу.
Союз Мужніх Татусів - це твердиня українського духу. Активісти його - не лише у Слов'янську, а по всій Україні. У Львові я зустрівся з Михайлом Баландюком, який, будучи інвалідом другої групи, сам, без дружини, виховав, поставив на ноги трьох дітей.
- Євген дійсно унікальна людина, - каже пан Михайло. - Мужній батько і великий патріот України! Агітує шахтарів голосувати і виступати за Ющенка. Донецька влада таких не любить. Знаю, що проти Євгена фабрикують справу нібито він взяв у когось хабара. Дурниці, звичайно. Знаю його як дуже порядну і безкорисливу людину. Причина зовсім в іншому - надто вже дратує Коновалов місцевих чиновників своєю активною діяльністю, своїм впливом на маси. Ми, його галицькі друзі, стежимо за процесом і бажаємо йому перемоги. Євген Коновалов з тих "інвалідів", які завжди перемагають обставини.

*  *  *

Хочеться вірити, що я переконав навіть найбільших скептиків. Україна не в тій ситуації, аби легковажно ставитись до такого потужного резерву зростання нашої духовності.
Інваліди живуть, борються. Часом навіть після своєї фізичної смерті. Їхня віра окрилює друзів, знайомих. Інколи навіть немолодих батьків. Російськомовна поетеса Олена Семененко померла дуже молодою від цукрового діабету. Але свій останній вірш "Плин України" вона написала українською і присвятила його батькові.
Є там такі слова:
Під небом цим всього вродило,
Але на відсіч несвобод,
Із попелу вставала сила,
Творився з людності народ...
Її батько став одним з перших рухівців на Чернігівщині. Є вірним другом "Кримської світлиці", - вже кілька років її передплачує. Лише наша газета писала про його спроби організувати територіальну громаду у місті Щорсі (про це мріяла і його Оленка). Схоже, що крига скресла. Нещодавно на каналі "1+1" наполегливий батько виклав їхню спільну з дочкою програму. А це означає лише одне: навіть смерть відступає перед силою духу.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #48 за 26.11.2004 > Тема "Урок української"


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2672

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков