Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Києві вийшла друком книга Радомира Мокрика «Бунт проти імперії: українські шістдесятники». Автор висвітлює долю групи української творчої інтелігенції, яку назвали шістдесятниками. Їхній творчий злет припав на 1960-і роки.

 Радомир Мокрик розмірковує про походження шістдесятників: «Деякі дослідники акцентують увагу на тому, що абсолютна більшість шістдесятників походила з сільської місцевості. Справді майбутні письменники, критики та інтелектуали народилися в селах чи невеличких містечках: Василь Симоненко – в селі Біївці на Полтавщині, Іван Драч – у містечку Теліженці в Київській області, Василь Стус – у Рахнівці на Вінниччині, Ліна Костенко - у Ржищеві на Київщині, Микола Вінграновський – у Первомайську в Миколаївській області, Іван Світличний – у селі Половинкине на Луганщині, Іван Дзюба – в селі Миколаївці на Луганщині, Євген Сверстюк – у селі Сільце на Волині (тоді частина Польщі). Водночас чинник «сільського» походження шістдесятників не варто переоцінювати. Якоюсь мірою йдеться про «історію успіху» - як діти з невеличких сіл та міст досягли найвищих вершин у культурі велетенської імперії. Різними були й підходи до національного питання в сім’ях шістдесятників, навіть якщо мешкали вони в одному регіоні. Наприклад, Василь Стус, який виростав на Донбасі, вже в юному віці опинився в опозиції до російськомовної більшості, а Іван Дзюба, котрий народився на Донеччині, особливого дискомфорту від російськомовності регіону не відчував. У той час, коли Стус викликав на себе гнів оточення через відкриту критику мовної політики, Іван Дзюба при вступі в комсомол у графі «національність» сам себе записав як росіянина. Водночас це був той самий Іван Дзюба, який уже через десяток років написав ключовий маніфест проти русифікації «Інтернаціоналізм чи русифікація?»

 Деякі «східняки» пережили безпосередньо, нехай і в несвідомому віці, Голодомор 1932-1933 років. Друга світова війна сприймалася дітьми як несправедливість. Тут беруть початок головні мотиви, які відобразились у творчості майбутніх шістдесятників: гуманізм, гостре відчуття і постійний пошук справедливості.

 Радомир Мокрик виділяє одну спільну для цих дітей рису: «Жага до навчання і книжки. Саме захоплення книжками – попри суворі воєнні та повоєнні умови навчання – було спільним знаменником для майбутніх письменників вже в дитинстві. Старанність Стуса була винагороджена срібною медаллю. Загалом школяр «йшов» на золоту медаль, проте російська мова, яка не була рідною в домі Стусів, зле пожартувала з майбутнім дисидентом – чергування «о» та «а» в російській мові таки зменшило вартість металу шкільної медалі. Золотими медалістами стали Ліна Костенко, Василь Симоненко та Іван Світличний. Срібну медаль отримав Іван Дзюба».

 Навчання і виховання в школі було комуністичним. Література була відповідно відцензурована партійними органами. В сім’ї вести «антирадянські» розмови в присутності дітей було не прийнято і навіть небезпечно. Тому діти першого повоєнного покоління не мали особливих підстав піддавати сумніву радянську пропаганду.

 Цікаво те, що комуністичне виховання, спрямоване на формування жертовності заради ідеї, сприяло розвитку шістдесятництва: «Молоді люди, які вірили в проголошені принципи, бралися їх відстоювати з усім юнацьким максималізмом. Але зрештою переконувалися, яка насправді прірва лежить між радянськими лозунгами і реальністю СРСР. Таким чином, сама система виховувала нонконформістів, які з часом стали дисидентами».

 На певний час молоді ідеалісти захопилися гаслами «відновлення справжнього ленінізму», з якими виступив перший секретар ЦК КПРС Хрущов. Але його критика сталінізму показала, хоча й не цілком, чим насправді був СРСР. Р. Мокрик пише: «Своєю промовою Микита Хрущов відкрив скриньку Пандори, яку попри всі зусилля, так і не вдалося остаточно закрити аж до розпаду радянської імперії в 1991 році».

 Р. Мокрик звертає увагу на старше покоління українських письменників. Він цитує Дмитра Горбачова: «Я думаю: «От таких-от постріляли, а їх було кілька сотень принаймні. Всіх їх застрелили, за винятком Бажана, Рильського (його поривалися) і Тичини. Але з умовою, що вони будуть хвалити партію, інакше заборонять українську мову. І тому українці були надто запобігливі. Українською мовою так лестили цій партії, як ніякою іншою. Вони боялися, що взагалі мову заборонять, і вони вже робили все, що від них вимагали».

 Дослідник Мокрик впевнений, що історія виправдає цих письменників. Він розповідає про зв'язки Максима Рильського і шістдесятників: «Найбільшим другом шістдесятників був Максим Рильський. Поет захищав їх у пресі, вів засідання у Спілці письменників, коли свої вірші презентували Василь Симоненко та Микола Вінграновський, брав участь у різноманітних заходах Клубу творчої молоді. Іван Дзюба згадував, що в планах КТМ була і організація вечора, спеціально присвяченого Рильському, проте Клуб надто рано потрапив у немилість партійного керівництва, тому багато планів залишилися нереалізованими. Найближчі стосунки склалися у Максима Тадейовича з Миколою Вінграновським: класик не лише правив вірші молодого «формаліста», але й їздив із Вінграном на риболовлю. Дружина Миколи Вінграновського Лідія описує ці взаємини як «батьківське покровительство». Найбільш символічним моментом, який характеризує відносини Максима Рильського з молодим поколінням, став шевченківський вечір КТМ у травні 1963 року. Після «офіційної частини» молоді люди пройшлися зі смолоскипами вулицями Києва – від пам’ятника Тарасу Шевченку до пам’ятника Іванові Франку. І поруч з одним із ініціаторів цього дійства Іваном Дзюбою під смолоскипами йшов саме Максим Рильський».

 Про правдиву історію Батьківщини шістдесятники дізнавалися від письменника Бориса Антоненка-Давидовича, який був вояком Армії УНР, зі зброєю в руках захищав незалежність України, та вижив у сталінських концтаборах.

 Ще один чинник впливу на молодь: «Молоде покоління із захопленням всотувало західну культуру: чи то у вигляді субкультури «стиляг», чи класичної музики та найкращих західних диригентів, чи то перекладів Еріха Марії Ремарка, Альбера Камю та Франца Кафки».

 Молоді люди, яких згодом назвали шістдесятниками, рано привертали до себе увагу органів держбезпеки: «Сестра Василя Стуса Марія згадує, що її брат Василь потрапив «на олівець» місцевих органів ще 1957 року, коли разом зі своїм другом Іваном Принцевським спонтанно виступив на відкритті пам’ятника Тарасові Шевченку в Сталіно. Звичайно, українською мовою. Текст та зміст тодішньої Стусової промови не зберігся. Однак, звісно, невипадково вона привернула увагу місцевого КДБ. Тоді 18-річного Стуса декілька разів викликали на допити в КДБ, намагаючись з’ясувати ставлення юнака до «національного питання». За словами сестри, Стус не любив розповідати про ті розмови, однак перший досвід тиску з боку державних органів відчув на собі саме тоді».

 Радомир Мокрик оповідає про діяльність КДБ у Києві: «Зі звітів, які зберігаються в галузевому архіві СБУ в Києві, можна визначити загальні тенденції роботи «органів» у цей період. Головна агентурно-оперативна робота велася в напрямку контррозвідки, а також «по виявленню ворожої агентури, викриттю та припиненню організованої діяльності українських та єврейських буржуазних націоналістів, церковників та сектантів». На початку 1959 року в Києві в «агентурній розробці» по лінії буржуазних українських націоналістів перебувало 49 людей, за якими пильнували 109 безпосередніх агентів, значну увагу приділяли чекісти й профілактичній роботі з особами, які, на думку КДБ, «помилково потрапили під вплив антирадянських елементів». У річному звіті за 1959 рік начальник управління КДБ при РМ УРСР П. Тихонов із задоволенням констатував, що його управління добре попрацювало в цьому напрямі, «особливо серед молоді». Профілактичні бесіди протягом року в Києві провели зі 160 особами. Окрема стаття річної звітності – агентура. На кінець року в Києві налічувалось 1110 агентів, 34 резиденти та 155 явочних квартир. За рік завербували 74 нових агентів».

 Безумовно, конкретні події, такі, як Куренівська трагедія 13 березня 1961 року, коли штучне озеро прорвало греблю і залило брудною водою і багном Куренівку і частину Подолу, внаслідок чого загинуло багато людей, та знахідка у Биківні могил жертв масового комуністичного терору, показували, що Комуністичній партії не можна вірити. Але Мокрик вважає, що значно важливішою була інтелектуальна робота шістдесятників. Він зазначає: «В певному сенсі історія шістдесятництва - це перемога критичного мислення над усюдисущою радянською пропагандою. Перебуваючи у вкрай обмеженому інформаційному просторі, молоді люди поступово починали мислити самостійно, щоденно рефлектуючи реалії життя в радянській Україні. Шляхів та мотивів для такої рефлексії було чимало. У випадку шістдесятників головну роль відігравали люди і книги».

 Щоразу, коли в КТМ виразно звучала національна тема, то з партійних верхів посилювалася критика. Поступово шістдесятники усвідомлювали ворожість політики радянського керівництва щодо української культури.

 Проте шістдесятництво поширювалось. Р. Мокрик відзначає: «В травні 1963 року, вже після головних партійних зборів у Києві, епіцентр шістдесятництва на деякий час перемістився до Одеси. Саме на півдні України проводилися літературні семінари, куди з’їжджалися молоді письменники з усієї республіки. Ці семінари були покликані не лише підвищити літературну майстерність молодих людей, але й «наставити їх на правильний шлях». Однак 1963 року в Одесу приїхали люди з уже усталеними переконаннями. Тоді тут перетнулись шляхи киян Леся Танюка та Миколи Вінграновського, львів’янина Богдана Гориня, місцевого письменника Володимира Яворівського, і що, мабуть, найбільш важливо, Василя Стуса, який приїхав з Донбасу».

 Та зросійщення посилювалось. Радомир Мокрик характеризує мовну політику Москви: «Протягом десятиліть завдяки цілеспрямованій стратегії радянського керівництва українська мова набула негласного статусу «мови села». В УРСР для досягнення цієї мети радянське керівництво вдавалося до різних методів, як-от масове переселення людей з інших регіонів СРСР в українські міста, цілеспрямоване насадження російських або русифікованих еліт. Під «елітою» тут слід розуміти передусім соціальну верству керівників – від директора заводу чи школи до чиновників вищих ланок. Характерним для новоприбулих представників еліт було зневажливе ставлення до української мови і культури. Іван Дзюба згодом назвав таке ставлення колонізаторським: «…і сьогодні, особливо у великих містах, дуже сильний прошарок російського міщанства, який безнадійно далекий від того, щоб бути носієм комуністичного інтернаціоналізму, а є духовним спадкоємцем «десяти поколінь колонізаторів». Це російське міщанство почуває себе не дружнім гостем і не добрим приятелем народів, серед яких живе, а господарем становища й вищим елементом. Воно зневажливо ставиться до тих народів, серед яких опинилося, і замість цікавитися, вивчати і засвоювати їхню культуру, мову, історію тощо, - як це завжди робив і робитиме всякий добрий гість і захожий чи навіть покликаний на допомогу друг, - це міщанство не тільки не вивчає і не засвоює їх, а навіть не цікавиться ними і не проминає жодної нагоди, щоб зневажити, поглузувати, познущатися з них. Не краще ставиться воно й до інших народів Союзу. «Эти грузины – такие лентяи, такие хамы… и ужасные националисты»; «Эти азербайджанцы такие грязные, такие хамы, такие националисты» і т.д., і т.п., одне слово, весь світ – хами і націоналісти, і лише вони, російські міщани, - світозари культури і добрі демони інтернаціоналізму. Цей прошарок російського міщанства в національних республіках – колосальний і постійно діючий, політично реакційний, культурно і морально знижуючий фактор, він вносить посильну (і чималу) отруту в справу дружби народів СРСР. Проте, хоч як це дивно, він напівофіційно вважається справжнім носієм правильних ідей, надійною опорою влади і противагою «местным».

 Радянське керівництво розглядало російську мову і російську культуру як чи не головний чинник уніфікації різних територій радянської імперії. Українська мова та національна ідентичність вважалася головною перешкодою процесу злиття народів і тому її треба було поступово усунути. Саме цю мету мала реформа освіти 1958 року.

 Р. Мокрик зазначає: «В Україні знайшлося багато незадоволених пропонованою реформою – як серед партійної верхівки, так і серед інтелігенції. Протягом кількох тижнів після оприлюднення листопадових Тез точилася дискусія щодо впровадження норми про вибір мови навчання. Характерно, що навіть письменники міжвоєнного покоління – Максим Рильський та Микола Бажан, які зазвичай воліли не конфліктувати з режимом після власного досвіду Великого Терору, - опротестували згадану реформу, нехай і в стриманій формі. 22 грудня 1958 року в московській «Правде» з’явилася їхня спільна стаття під назвою «Во имя человека!» Звісно, протести республіканських партійних керівників та української інтелігенції нічого не змінили. Через три дні після публікації статті у «Правде» Верховна рада УРСР слухняно виконала волю Москви, схваливши Тези із пунктом 19 про вибір мови навчання школярів включно. Таким чином було офіційно розпочато масову русифікацію системи освіти в УРСР. Тим часом українську мову поступово вичавлювали і з періодичної преси. Така ж ситуація склалася у видавництві книжок – поступове підвищення тиражів російськомовних видань і заниження українських тиражів. На Донбасі русифікація, як і в попередні періоди, зокрема через суттєву міграцію і заміщення населення, мала ще виразніші обриси. Наприклад, якщо по Україні тиражі українських газет поступово витіснялись російськими, то в Донецькій і Луганській областях деякі найбільш тиражовані газети (скажімо, «Комсомолец Донбасса») просто виходили тільки російською мовою, попри офіційну вимогу двомовності».

 Оскільки шістдесятники творили національну культуру, то для них мовне питання постало особливо гостро.

 Ще в 1962 році шістдесятники були постійними гостями на шпальтах газет і журналів. А на зламі 1963/1964 років їхні тексти переважно забраковувались цензурою.

 Молоді люди взялися самотужки за виготовлення і видавання власних творів. Так у 1963-1964 роках розпочалася епоха самвидаву, який згодом став одним із ключових видів діяльності дисидентів. Незабаром самвидав зосередився на гострополітичних текстах.

 4 травня 1964 року працівник Публічної бібліотека АН УРСР Погружальський здійснив підпал. Пожежу було ліквідовано лише на третій день. Погоріли найцінніші українські пам’ятки і стародруки – і взагалі україніка. Пожежа знищила близько 500 тисяч одиниць зберігання. Втрати для вивчення історії й культури України були колосальні.

 В 1972 році радянська влада завдала остаточного удару по шістдесятництву. Тоді органи держбезпеки заарештували Євгена Сверстюка, Василя Стуса, Івана Світличного та багатьох інших шістдесятників. Дехто з шістдесятників заплатив за непохитність своєї позиції багаторічним ув’язненням, дехто – життям. Василь Стус, якого повторно засудили на початку 1980-х років, уже ніколи не вийшов із табору, загинувши в ув’язненні в Пермській області 1985 року. Художницю Аллу Горську вбили в 1970 році за досі не з’ясованих обставин.

 На зміну шістдесятникам прийшли інші дисиденти в Україні, які заснували Українську Гельсінську групу – одну з перших правозахисних ініціатив в СРСР. Її членів також переслідували.

 Після розпаду СРСР колишні в’язні й переслідувані – шістдесятники і дисиденти – були в перших лавах поборників незалежності України: В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Іван Драч, Іван Дзюба, Лесь Танюк і інші.

 Спалах українського шістдесятництва став ще однією ланкою у багатовіковому протистоянні України російському колонізатору.

 Радомир Мокрик робить висновок: «Сьогодні протистояння переросло в криваву війну, чергову спробу імперії (хоч як би вона називалась – російською чи радянською) підкорити Україну. Однак саме тепер ми маємо шанс зламати колоніальну спіраль історії і повернути Україні належне їй місце в європейському просторі – історичному, політичному і передусім культурному. Ця війна змінює традиційну колоніальну оптику світу і Європи щодо України».

 А Ліна Костенко сказала: «Сьогодні я щаслива – у нас є лицарі».

 Анатолій Зборовський

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #2 за 10.01.2025 > Тема "Українці мої..."