Версiя для друку Обговорити в форумi

Від перших вибухів здригалася земля. Ніхто до пуття не міг зрозуміти, що насправді відбувається. «Мамо, війна!» - пані Ольга чула слова доньки і не могла повірити, що це правда. 24 лютого 2024 року - день, який назавжди розділив життя на «до» і «після». Вже було чути вибухи в столиці, Ольга Олександрівна чула, як грюкають двері, хтось вибігає, на ходу віддаючи команду: «До машини, бігом!» Визирнула в коридор і від почутого здригнулася ще більше. Сусіди, які ще вчора віталися з нею і цікавилися здоров’ям (пенсіонерка нещодавно перенесла інсульт і повільно відновлювалася). Та сьогодні вже всім було не до неї. Надія, донька, була в дорозі, бо сама не могла оговтатися від почутого й побаченого. Якось все сталося моментально – транспорт майже не ходив, величезні черги біля магазинів і аптек. Єдина думка не давала спокою: якщо події і надалі розгортатимуться так стрімко, як же встигнути купити щось в зоомагазині для Люсі. Цю руденьку полохливу дворняжку пані Ольга випестила-виняньчила з малесеньких собачат. Безпритульних собак було в той час дуже багато, вони ховалися біля станції прокату плавзасобів.

 Пані Ольга разом з донькою та волонтеркою пані Зінаїдою намагалися врятувати всіх. Годували, просили знайомих, аби допомогли встановити будки. І люди справді відгукувалися на добро. Зінаїда Миколаївна, колишня вчителька, навіть розшукала своїх учнів, які працювали в будівельних організаціях і вміли будувати будиночки для песиків цілком професійно.

 …Якою ж була радість в той день, коли пані Ольга побачила, як її улюбленці ночують в утеплених будках. Бо щоночі серце стискалося, вона уявляла, як улюбленці сплять під відкритим небом, гріючи один одного. Через знайомих зв’язалися з одним з притулків, де спочатку пообіцяли прилаштувати кількох чотирилапих, а потім Зінаїді Миколаївні подзвонила знайома: «Ви там що, дві пенсіонерки, зовсім глузд втратили зі своїми собаками? Зможете оплачувати їхнє перебування у притулку? Там таких чотирилапих безхатьків більше, аніж місць для них».

 Знову стиснулося серце, бо й справді – песиків багато, притулок переповнений, тож розраховувати, що всі чотирилапі вихованці будуть прилаштовані, не доводиться. Потім власниця притулку все ж змилостивилася над пенсіонерками і пообіцяла, що забере хоча б кількох собак. А що ж робити з рештою? Пані Ольга цієї ночі довго не могла заснути. Всю ніч снилися якісь жахіття – то палала у вогні щойно збудована собача будка. То здавалося, що усіх собак знищили жорстокі люди. Ледве за вікнами почало сутеніти, як пані Ольга опинилася біля своїх чотирилапих вихованців. Від побаченого ледь не зомліла. Ні, будки вціліли, безжальні язики полум’я їх не торкнулися, бо цього разу нещасним чотирилапим безхатькам пощастило. Їх не підпалили, їх елементарно отруїли.

Ця тема – отруєння собак – у суспільстві вигулькує вряди-годи, але так само благополучно «ховається». Бо на камеру ніхто з чиновників вам не скаже, що труїти собак – то річ необхідна. Так, співчуватимуть. Так, обіцятимуть передати «справи до правоохоронних органів». Але насправді ніхто тим серйозно не займатиметься, бо що з тих безпритульних взяти? Деякі мешканці скаржаться, що небезпечно стало пересуватися у вечірні години. Ті пси, мовляв, і нападають, і проходу не дають. А що пенсіонеркам лишалося робити? Скаргу до поліції написали, але ніхто вже не поверне до життя ані Білочки, ані Хвостика, ані завжди веселого Рудого. Тільки Люся, яка найменше довіряла людям, дивом врятувалася. Заховалася у високій траві, довго не виходила. Пані Ольга вже втратила надію, що колись побачить живою хоча б Люсю, коли та, нарешті, з’явилася. Якщо іншим собакам пощастило менше і їх всіх отруїли, то Люся після пережитого ще довго оговтувалася, до того слабкими стали задні лап.

 …Війна! Чорним вихором увірвалася в наше життя, але пані Ольга дивує доньку тим, що замість того, аби пакувати речі, набирає телефон своєї приятельки-волонтерки Зінаїди Миколаївни. Поки Надія вислуховує від численних знайомих інформацію про те, що їхати треба негайно, бо ворог неподалік від столиці, і невідомо взагалі, чим все це завершиться. Та недаремно пенсіонерам свого часу надали статус «діти війни» - все це вельми символічно. «З війною народилися, з тим і помирати будемо», - пані Зінаїда, попри поважний вік, налаштована рішуче. Це вже пізніше, коли виклик війни буде прийнято, кожен залишить на скрижалях історії свою історію. Хтось рятуватиме власне життя, забувши про обов’язки перед слабкими і беззахисними. То був справді непростий вибір – залишитися в місті, якому щодень і щомиті загрожує небезпека. Та війна – то не лише о обстріли, вибухи, небезпека. Війна – то перевірка на міцність, на милосердя, на готовність подолати свій страх. І думати не лише про побутові речі (а про це насамперед мусили жінки, які залишилися у Києві, бо за хлібом потрібно було вистояти по кілька годин), але й дбати про чотирилапих плеканців. «Якщо ми не заберемо Люсю додому, то невідомо, чи зможемо до неї дістатися», - Зінаїда Миколаївна мала свій план порятунку. Справді, на вулиці, що прилягала до мосту, чергували представники тероборони. Через міст можна було дістатися лише за документами. І от обидві пенсіонерки вмовляють хлопців пропустити їх до собаки, яка після отруєння погано пересувається. Якщо її не погодувати, вона не виживе.

 Надія в цей час одержує повідомлення від подруги про те, що в квартирі сусіднього будинку господарі, які терміново виїхали, залишити свого лабрадора. При цьому ключі залишили ще одній літній сусідці, яку не змогли забрати за кордон діти. Словом, усіх тих, хто заважав, полишили напризволяще. А лабрадор Кай був улюбленцем, фото якого так часто виставлялися в соцмережах, що сумнівів не виникало: про нього стовідсотково ніхто не забуде. Утім, швидко з’ясувалося, що самотня літня жінка, яка сама потребувала допомоги, аж ніяк не потурбується про Кая. Отже, лабрадора потрібно було забирати. Надія хвилювалася: якщо до квартири приведуть безпритульну Люсю, то як вони уживатимуться з Каєм? Іронія долі – красень лабрадор, яким так захоплювалися нещодавно господарі, та дивом врятована Люся – нині вони будуть разом, бо перед загрозою смерті рівні усі.

 «Ми прокидаємося з вибухами і поспішаємо, аби врятувати всіх хвостатих. Ми залишаємося в рідному місті, бо інакше не можемо. Просто не маємо права виїхати, бо на кого залишити тих, хто дивиться на тебе з надією? Ми маємо обов’язково вижити, і це найперша наша відповідь егоїстам, які залишили своїх тварин помирати. Так, помирати, бо ви залишили їх під «опіку» такій самій кволій людині. Отій старенькій, яка заважала своїм дітям і онукам і яку не забрали в безпечне місце за кордон. І хоча ви почуваєтеся цілком комфортно і навряд чи звертатимете увагу на цей розпачливий пост, проте все ж таки попрошу вас ніколи більше не заводити тварин, ви на них не заслуговуєте!» – писала Надія в соціальних мережах. Перевела подих. Справді, емоції беруть гору, і вже не стримуєшся, бо нерви оголені, даються взнаки безсонні ночі. Чи вже час підбивати підсумки, чи ще зарано? Те, що мама після інсульту доволі активна, то вже добре. От лишень забагато стресових ситуацій, а лікарі попереджали про забезпечення цілковитого спокою. Та про який спокій під час війни можна говорити? Надія розмістила Кая та почала набирати телефон мами. Та озвалася відразу. Схвильована, переповнена емоціями, бо хлопці з тероборони не лише пропустили через міст, але й допомогли пенсіонеркам довезти знесиленого собаку до будинку. Кай притихнув, уважно придивляючись, шо то за гостя з’явилася в квартирі. Люся, звикла до життя на вулиці, від страху заклякла біля входу. Надія вже готова була зачинити Кая в іншій кімнаті, аби дати можливість бодай трохи оговтатися Люсі, та благородний лабрадор сам пішов до кімнати, ніби демонструючи, що нова мешканка буде в цілковитій безпеці. А потім їхня квартира наповниться повсякденними клопотами. Зв’язатися з волонтерами, привезти корм, потурбуватися, аби Люся з Каєм вийшли на вулицю (Люся страшенно боялася вибухів і готова була цілий день сидіти під ванною).

 А коли ніч огортала помешкання, де знайшли притулок залишені напризволяще чотирилапі, Надія перечитувала колись зроблені записи, дивуючись, наскільки глибоким є їхній зміст саме в цей тривожний час, в якому є місце високому й низькому, ницому й героїчному: «Собака – це останній ангел, який залишився на землі заради людини. Собака має одну чудову якість — він пам’ятає добро. Він охороняє дім своїх господарів аж до смерті. Єдиним, абсолютно безкорисливим другом людини в цьому корисливому світі – другом, який ніколи не покине її, який ніколи не буває невдячним і не зрадить її, є … Собака. Собака залишиться поряд з людиною в багатстві та бідності, у здоров’ї та хворобі. Собака спатиме на холодній землі, де дмуть холодні вітри і люто мете сніг, аби бути поруч із господарем. Собака цілуватиме йому руку, навіть якщо ця рука не може дати їй води; вона зализуватиме рани та подряпини — результат зіткнень із жорстокістю навколишнього світу. Собака охороняє сон свого господаря-жебрака так само ревно, ніби він був принцом. Коли йдуть інші друзі — цей залишається.

Коли всі багатства зникнуть і все розвалюється на шматки, собака так само постійна у своїй любові, як сонце, що йде по небу…»

Наталія Осипчук,

письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #48 за 29.11.2024 > Тема "Українці мої..."