Версiя для друку Обговорити в форумi

13 вересня з російського полону до України повернулися 49 військових і цивільних. Серед них – 26-річна кримська татарка Леніє Умерова, захоплена росіянами під час перетину кордону Грузії у 2022 році: вона їхала до Криму, щоб побачити онкохворого батька. Російські силовики сфабрикували звинувачення у шпигунстві, за яке законодавством РФ передбачено до 20 років ув’язнення.

Леніє Умерова розповіла Укрінформу, як важко було усвідомити викривлену російським кривосуддям реальність, як вона пережила рік і 9 місяців у російських в’язницях та як важливо надавати розголосу історіям бранців Кремля. Також кримчанка пояснила, чому важливо надсилати листи політв'язням, і розказала, що потрібно в них писати.

ДІЗНАЛАСЯ, В ЧОМУ МЕНЕ ЗВИНУВАЧУЮТЬ, ЛИШЕ ЗА ПІВ РОКУ

- Ми знаємо, що після звільнення з полону ви місяць перебували на реабілітації. Як ви почуваєтеся? Чи вдалося відновити сили?

- Так, я була на реабілітації, усі звільнені з полону проходять її за планом. Спочатку упродовж тижня їх обстежують лікарі, вони проходять повноцінні медичні обстеження. Потім ще на чотири тижні їх везуть у санаторій, де з ними працюють психологи. Також проводяться доподаткові медичні обстеження, кому потрібна операція – роблять.

Зі мною більше психолог працював, тому що я потребувала, перш за все, соціалізації. Більшість часу з цих року і дев'яти місяців я перебувала в одиночній камері, тож попервах було важко спілкуватися з людьми.

Мені вдалося набратися сил, відновитися. З психологом ще працюємо, але це вже не так критично.

- Що ви відчували, коли дізналися, що вас можуть засудити на 20 років?

- Про можливий вирок і те, що мені інкримінують, я дізналася тільки через пів року після арешту. Мене перевезли з Владикавказу до Москви в перший слідчий відділок ФСБ, показали документи, в яких зазначалися правопорушення, які я нібито скоїла відповідно до законів РФ.

Я читаю і розумію, яке це безглуздя. Було відчуття, що це все нереально... Що це якась книга Орвелла чи «Аліса в Країні див». Ти не можеш усвідомити, що це твоє життя і це зараз із тобою відбувається. Мені знадобилося 1-2 місяці, щоб я насправді зрозуміла, за що мене збираються «судити».

Адвокати мені казали, що понаписуване росіянами – це повна маячня. Звинувачення навіть між собою не клеїлися, не було ніякої логіки у всьому цьому!

Потім прийшло розуміння, що мене можуть посадити на 20 років. Пройшла всі стадії, як-то кажуть: гнів, торг, депресія... Мені на той час було 25 років, тобто вийти я мала в сорок п'ять.

Потім я почула від слідчих, що, скоріш за все, мені присудять 16-18 років ув’язнення. Але це вже не грало ролі.

Я розглядала всі варіанти того, що може зі мною статися. Перший – мене відпустять якимось чином, все ж таки схаменуться і зрозуміють, що це все безглуздя. Другий – варіант обміну, повернення до України.

І в якийсь момент у себе запитала: а що я можу зробити в цій ситуації? Чи можу я на неї вплинути? Можу, але не в цій країні. Тут мені ніхто не допоможе.

Тоді я написала листа до Президента України Володимира Зеленського і зрозуміла, що потрібен розголос моєї історії у міжнародному та українського інформаційному просторі.

Згодом адвокат повідомила, що про мене вже говорять в Україні й у світі.

У ТЮРЕМНІЙ КАМЕРІ НАМАГАЛАСЯ ЖИТИ ЗА ВЛАСНИМ РОЗКЛАДОМ

- Як ви дізнавалися новини? Чи знали про те, що ваша справа набула розголосу?

Коли я ще була у Північній Осетії, то відчула, що до мене почали ставитися суворіше. Мене возили під посиленою охороною. Коли в залі суду я нарахувала вісім конвоїрів, а під час перевезення охороняти мене додали ще й собаку і почали надягати кайданки, я зрозуміла, що про мене вже почали говорити. Бо така увага до моєї персони як на адміністративного порушника була завеликою.

У мене в камері був телевізор, але російську пропаганду неможливо було дивитися. Мені волонтери відправляли листи з коротенькими, на одне-два речення, вирізками новин. Про ситуацію в Україні нічого не казали.

Мій рідний брат Азіз Умеров передавав листи, в яких він дуже продумано і коротко повідомляв, що про мене чують, що про мою історію знають і що я не лишаюся сама.

Це насправді стільки сил мені додавало! Навіть уявити було важко, що це безглуздя, яке відбувається навколо мене, – не лише в моїй голові. Я казала собі, що все ок, про це вже знають у цивілізованому світі й підтримують мене. Бо усвідомивши, в чому мене звинувачують, почала сумніватися у реальності. А тут нарешті зрозуміла, що з моєю свідомістю все норм. Це додавало мені дуже багато сил.

- Відомо, що майже весь час, що ви перебували у російських в'язницях, вас тримали в одиночній камері. Як ви опановували себе? Що вам допомагало?

- Перші пів року було дуже складно. Але я багато читала. Не в усіх місцях мого перебування були класні книги, але я читала все, що мені траплялося. Також допомогли знання з психології, якою я цікавилася, – як себе тримати у формі в критичних випадках. Також я медитувала та займалася дихальними вправами. Це допомагало заспокоїтися та трохи відновитися. Ніколи не могла навіть уявити, що мені ці знання стануть у нагоді в такому форматі.

Коли мене перевели у Лефортово, то я вже для себе написала розклад: коли встаю, роблю зарядку, медитую, читаю книжки. Я розуміла, що кожен день маю робити якісь справи і не сидіти без діла. Не завжди це виходило, але в основному я намагалися жити за своїм розкладом.

Були такі періоди, коли я тижнями ні з ким не говорила – за день можеш сказати 2-3 слова на перевірці, і все. У мене пропадав голос. Тоді я починала розмовляти з предметами у своїй камері, щоб чути свій голос і тренувати його.

МЕНІ ДУЖЕ ДОПОМАГАЛИ ЛИСТИ

- Чи надходили до вас листи, зокрема з України?

- Листи від брата я отримувала через адвокатів. Я могла отримувати листи лише з третіх країн та з території РФ. Але не всі вони надходили, деякі не проходили цензуру. Я знала, що мені писали кримський художник Богдан Зіза, засуджений окупантами до 15 років ув'язнення за проукраїнську акцію в Євпаторії, та наймолодший кримський політв’язень Аппаз Куртамет, якого росіяни незаконно засудили до 7 років колонії за звинуваченням у нібито «фінансуванні тероризму». Але ці листи до мене не дійшли, не пропустила цензура.

- Чи звертаються до вас люди по допомогу?

- Після мого звільнення до мене почали звертатися люди, які потребують допомоги, їхні родичі. Зараз я думаю, як їм можна допомогти.

Хочу наголосити, що перш за все родичі незаконно затриманих або ув’язнених мають звертатися до правозахисників, таких як Центр прав людини ZMINA, Центр громадських свобод та інші правозахисні організації, і розробляти з ними стратегію, думати, як краще діяти, бо в кожного своя історія.

ПИШІТЬ ЛИСТИ ПОЛІТВ’ЯЗНЯМ – ЦЕ МОЖЕ ЗРОБИТИ КОЖЕН ІЗ НАС

- Чим можна вже зараз допомогти політв'язням, незаконно засудженим в РФ?

- Просто напишіть їм листа, це може зробити кожен із нас. Вже є така акція в Україні, беріть у ній участь. Лист бажано писати російською мовою – пам’ятаємо про цензуру! Якщо ви самі відправляєте лист, то його потрібно відправити з-за кордону, бо з України зараз в РФ листи не надходять. А якщо ви берете участь у громадських ініціативах, то сама ця організація надішле вашого листа.

Головне, напишіть, що ви пам'ятаєте про них, тримаєте за них кулачки і вірите у їх визволення.

Ви не уявляєте, наскільки це безмежно підіймає енергію, додає сил, натхнення триматися! Відчуваєш, що тебе не забули, про твою історію знають і пам’ятають, люди вірять у твою свободу.

Повірте, ваш лист будуть чекати, вашому листу будуть безмежно раді.

Якщо ви не знаєте, що писати, напишіть два-три речення, які підтримають людину емоційно. Насамперед: "Привіт! Мене звати... Я знаю твою історію, вірю в твою свободу". Потім розказати трішки про себе, можна без деталей.

Можете розказати, який ви фільм подивилися, порадити книжку.

Потрібно писати російською мовою, це підвищить вірогідність того, що лист пройде цензуру і дійде до адресата.

Політв’язнів хочу закликати вірити у свободу, вірити в Україну і не втрачати надії на повернення додому. Людей на волі – підтримувати, нагадувати, робити репости у соцмережах, розголошувати всю інформацію по незаконно ув'язнених, яку ви бачите. Ми не знаємо, як відбуваються обміни, можливо, ваш репост і розголос допоможе інформації потрапити до потрібних людей.

МРІЮ ПОВЕРНУТИ КРИМ І ПОВЕРНУТИСЯ В КРИМ

- Які у вас плани на майбутнє?

- Я лише зараз почала усвідомлювати, що я на волі, та повертатися до свого життя в Україні. Поступово відновлююся і беруся до роботи.

Я ще точно не розумію, чим займатимуся, але однозначно допомагатиму політв'язням та їхнім родичам. Але також хочу мати таку роботу, яка надаватиме мені сил та енергії боротися за наших людей, відновлювати свій ресурс.

- Як вам живеться без Криму?

- Без Криму мені сумно... Я народилася й виросла у Джанкойському районі Криму, жила також у Євпаторії. Це чудове місто, якому дві з половиною тисячі років. Це такий маленький Єрусалим, як кажуть. Воно славиться дуже класними пляжами, зручними для дітей, там неглибоке море. Також українська молодь знає наше місто, бо кілька років недалеко від нього проходив музичний фестиваль «Казантип».

Я виїхала у 2014 році, а з 2022 року, після повномасштабного вторгнення, була за кордоном. Мені дуже хочеться додому. Крим – це мій дім, моя батьківщина. Я обов'язково туди повернуся після нашої перемоги. Моя мрія – повернути Крим і повернутися в Крим.

Ольга Матарикіна

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 22.11.2024 > Тема "Резонанс"