Версiя для друку Обговорити в форумi

Нещодавно в Києві вийшла друком книга Максима Віхрова «Слобожанська історія». Автор – журналіст, публіцист і письменник. Він народився в Луганську, де жив, навчався і працював до самої окупації. Потім перебрався в Білу Церкву, зараз живе в Києві.

 «Слобожанська історія» - це розповідь про північну частину Луганщини, котра ніколи не була частиною Донбасу, а належить до Слобідської України.

 Слобідська Україна – це велика територія на схід від Полтави, навколо теперішнього Харкова, а також східна частина Сумської, північ Луганської та Донецької областей України, південно-східна частина Воронезької, південно-західна Білгородської, південь Курської областей Росії.

 В основі книги праці істориків і родинні спогади. Головні події «Слобожанської історії» розгортаються в трьох сусідніх селах сучасної Луганської області: Пластунівці, Романівці та Білолуцьку. Максим Віхров, реконструюючи долю трьох поколінь своїх предків, розповідає про людей, які жили в цьому краю, звідкіля вони там з’явилися і як їм велося в страшній круговерті ХХ століття. За родинним переказом, ще у ХVІІІ столітті запорізький козак Іван Вихор перебрався в ті краї. А прізвище його нащадків згідно московської політики зросійщення переробили на Віхров. Велику роль у написанні книги відіграла мати автора – Тетяна Валентинівна Віхрова, котра 20 років займалася етнографією Луганщини, працюючи в обласному краєзнавчому музеї.

 Ще в ХVІ столітті терени, які згодом стали відомі під назвою Слобідської України, були диким, майже незаселеним степовим обширом, що розкинувся між розмитими кордонами Великого князівства Литовського (згодом – Речі Посполитої), Московії і Кримського ханства.

 Реальною силою, яка змогла опанувати степ, стали козаки. Вважається, що козацьку колонізацію цього краю започаткували 865 учасників повстання 1637-1638 років, які після своєЇ поразки, на чолі з Яковом Остряницею пішли на далеке Лівобережжя і з дозволу московитського білгородського воєводи оселилися на теренах теперішньої Харківщини, заснувавши місто Чугуїв.

 У підсумку на Слобожанщині запанував полковий спосіб організації, принесений на ці території козаками. Мілітарна форма організації життя якнайліпше пасувала до реалій Слобожанщини. Адже поруч з господарським освоєнням степу колоністи мусили боронитись від постійних татарських набігів.

 Видатний український історик Дмитро Багалій зазначав: «Слобожане якось уміли, хоч се було занадто трудно, з’єднати леміш з козацькою шаблею, хліборобство з військовою справою».

 Максим Віхров пише: «Стосовно Слобідської України московіти від самого початку діяли за принципом «поділяй і володарюй»: усі можливі питання білгородський воєвода вирішував з старшиною кожного окремого полку, і саме через нього полки мусили вирішувати суперечки між собою. А ще більше московіти пильнували, щоб слобідські полки не об’єднались під однією булавою чи навіть під спільним – хай навіть московитським командуванням. Коли ж гетьмани на зразок Самойловича чи Мазепи починали міркувати про об’єднання Гетьманщини й Слобожанщини, то московіти робили все, щоб цього не сталося».

 М. Віхров звертає увагу на стосунки українців і росіян: «Лише наприкінці ХІХ століття стали траплятися деякі взаємні запозичення в мові, костюмі, звичаях, але, наприклад, шлюби між росіянами і українцями були рідкістю – навіть на початку ХХ століття женихи з російських сіл часто шукали собі наречених у Росії, бо тутешні українки не бажали йти з ними під вінець. Ось промовиста етнографічна замальовка кінця ХІХ століття зі слободи Микільської (нині у Міловському районі Луганської області): «Тут немає жодного корінного двору, сім’я якого складалася б із великоросійського племені. Наш селянин уникає мати будь-яку справу з москалем, а тим паче наймати його до себе у служіння. Малорос називає великороса «кацапом», «кислопузим» і смердючим москалем». У малоросів склалася й приказка: «Боже мий, Боже мий! А ми твої, а чиї то москалі?» Москалі віддячували українцям тим самим. Українців дражнили :чортовими головами».

 Віхров наголошує: «Тут, в зоні українського і російського контакту, дотикалися два різні світи, між якими лежала глибока цивілізаційна відмінність, яка впадала в око і місцевим мешканцям, і зовнішнім спостерігачам».

 Цікаво, що найбільша частина злочинів припадала на «захожих великоросіян».

 А ось характеристика краю в часи Національно-визвольних змагань: «До махновців і різноманітних «отаманів» в тих краях ставилися із пошаною. Чимало селян і самі охоче поповнювали лави різноманітних «банд», а ще більше надавали їм всіляку підтримку і сприяння. На початку 1920-х на північних теренах Луганщини промишляла – і небезуспішно – сила-силенна різноманітних отаманів, котрі становили цілком серйозну загрозу для радянської влади. Як-от, наприклад, отаман Каменюка, чий загін навесні 1921-го захопив Старобільськ, вирізавши практично всіх учасників з’їзду комнезамів. І відчувалося, що побиватися за «активістами» місцеве населення не буде. Недарма особовий склад Червоної армії у Харківській губернії формувався переважно з етнічних росіян з Московщини, Орловщини й Уралу – місцеве селянство не безпідставно вважалося елементом контрреволюційним».

 Якось у Пластунівці махновці перебили загін червоних, який їх переслідував. Пластунівці закопали трупи червоноармійців у глибоку яму і розрівняли землю над могилою, не поставивши ані хреста, ані каменюки. Ніхто з місцевих ніколи й словом не обмовився представникам влади, що на околиці села прикопаний цілий більшовицький загін.

 Про напругу боротьби слобожан із російсько-більшовицькими окупантами свідчить і такий факт: «Один старенький агроном на прізвище Твердохліб, сам родом із Сватівщини, у 1990-х розповідав моєму батькові таку історію. «Йдемо якось із батьком, дивлюся, в лісосмузі пшениця ярова росте! – розповідав Твердохліб. – Питаюся, як таке може бути? Хто ж це пшеницю в лісі посіяв?! А батько мовчить, ніби не чує. Це вже потім, коли я дорослим став, він мені розповів, звідки та ярова в лісі взялася. У 1920-х у нас на Сватівщині червоні продзагони дуже лютували: вигрібали комори до зернини, звозили все у Сватове, а звідти – залізницею в Росію. Селяни від того просто звіріли. Коли їм терпець увірвався, вони влаштовували засідки, хапали продзагонівців, різали їм животи, набивали зерном і в лісосмугах закопували. А потім по весні оте зерно з року в рік проростало. Усі, окрім дітей, про те знали, але нікому не казали».

 Максим Віхров описує і трагедію Голодомору 1932-1933 років. Із 500 жителів Романівки померло 155 осіб. Це ще треба враховувати, що серед колгоспного начальства не всі втратили людську подобу. Негласно дозволяли прихопити в кишеню дрібку колгоспного добра: цибулину, бурячину, пригорщу зерна. А ще порятунком було, взявши якийсь одяг, піти в поблизькі села, розташовані на території Росії, де жили такі ж самі слобожани, але голоду не було, і в них можна було виміняти якісь харчі.

 Проте ми вже не дізнаємося, скільки українців убито голодом. Наприклад, село Пластунівка знелюдніло і зникло ще до початку системних досліджень Голодомору. За переказом, тоді там вимерла чи не половина села.

 Віхров з жалем пише: “Добре працювали мої баби й діди, але здебільшого на колгоспній панщині. Воювали теж, здається, непогано, проте на чужих війнах”.

 А колись же було... Видатний український історик, дослідник минувшини Слобідської України Дмитро Багалій захоплювався: “Слобожане якось уміли, хоч се було занадто трудно, з’єднати лемеш з козацькою шаблею, хліборобство — військовою справою”.

 Максим Віхров слідом за Багалієм стверджує: “Де ходить леміш, там і шабля мусить бути”. Ми вже в цьому вкотре переконались.

 Дослідник Віхров робить висновок: “Наша власна наївність, “хитра московська неправда” і недалекоглядність Заходу — от і вся формула нашої державницької трагедії. А без власної держави оборонити свій життєвий уклад, свої права і вольності ще нікому не вдавалося”.

 Анатолій Зборовський

На фото: Максим Віхров і модератор Максим Майоров на презентації Слобожанської історії

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #42 за 18.10.2024 > Тема ""Білі плями" історії"