Версiя для друку Обговорити в форумi

ДЕ Ж ТИ, ХМЕЛЮ?

Хмара грізно суне за Бориспіль.
Темна тиша опада в лиман...
Де ж ти, Хмелю,
де ж ти забарився,
Богом нам дарований Богдан?
Чи забрів по славі до зовиці,
Чи забравсь по старості на піч, -
Де б не був ти, Хмелю,
озовися,
Доки нам ще не одбило річ.
Обступає душі наші грішні
Кредиторів нещадимий стан...
Хто, Богдане,
володіє грішми,
Той тепера в Україні пан.
Потойсвітнім страхоліссям дише
Сиза туча
з неба до низів...
Гей, вертайся, гетьмане,
скоріше,
Заки грім нам дух не поразив!
Бо вже наша
старшина вельможна,
Честь і вклади збувши за кордон,
Натякає здалеку:
"А може,
Так воно й судилось іспокон?"
Облягає Київ
різнолиця
Сарана із чотирьох сторін.
Як здамо, Зеновію, столицю,
Хто ж замовить
поминальний дзвін:
А ми пієм гучно:
"Ще не вмерла..."
І собі доводим:
таки ж ні!
Та ізнов долаємо Говерлу
Всім собором,
ще й при знамені.
І вже так стискаємо держало,
Що незмога й глянуть догори:
Чи, бува, на прапорі державнім
Ще не помінялись кольори?
Гей, вертайся, Хмелю,
доки світу,
Бо чомусь не йде із голови,
Щось немовби
про варшавське сміття,
Щось як начебто
про грязь Москви.
Так Варшава ж замела в оселі,
І Москву підметено зело...
То вертайся чимскоріше,
Хмелю,
Доки нас під когось не звело,
Щоб потому плакать і ридати,
Сипати на лисину золи,
Що, мовляв,
трикляті супостати
Нас ізнов у ярма запрягли.
...Хмара встала
з висі до пониззя,
Темна тиша впала на лиман.
Де ж ти в трясці,
Хмелю, забарився, -
Богом нам дарований Богдан?!

ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ

І
День був якийсь непевний.
Щось по колах округ бродило
Незриме, хиже і обережне.
Сторожко темніло.
Учні нервувалися:
"Де ж Він?!"
(...І тоскно, як олень,
поранений смертно,
Він скрикнув у небо,
позначене смерком:
- Отче!
Невже не обійде
мене
Чаша сія...
від Тебе?!
Глухо мовчало Небо.
І Він прочитав
Із німотної сині:
- Не обійде...
Сину...).
Учні нервувалися:
"Де ж Він?!"
Хтось м'яв механічно
Порожню пачку "Прими".
Куриво дорожчало панічно:
Їла інфляція.
Інші тинялись,
Немов у прострації,
Тамуючи внутрішню дрож.
Спросоння
Просіявся дощ...
Пробудило смоковницю.
Хитнулася тінь на околиці.
- Нарешті, -
прошелестіло полегко,
як шовк.
...Прийшов.
Так, ніби нічого й не сталось:
Він таки умів триматися!
Навіть у пустелі,
Коли спокушав Його
сам лукавий, -
Стояв так,
що дивувалися скелі.
Обвів громадку
Відчуженим зором:
Бачив і знав,
Недоступне учням.
Ладнались до вечірньої учти.
...Знав, що сподіється вранці,
Коли Його поведуть.
І раптом - зніяковів,
ніби школяр,
що підгледів те,
об чім не дано їм відати.
"Не відають, що... вчиниться!?" -
Обпекло гнівом.
Але спохопився:
"Чи винні, що їм не дано?"
Зітхнув,
всепрощенно і скорбно.
...Сіли за стіл.
Уділилися хлібом.
Вино багровіло, мов кров.
Кусень не ліз у горло:
Кутуляли надсилу.
Хтось плямкнув, -
і осікся.
Але тишу було оскоромлено.
- Сьогодні один із вас
Зрадить мене... -
Сказав стомлено.
І усміхнувся гірко:
"Та хіба в тому їхня вина?"
Сахнулись од хліба й вина.
(Від жаху зіщулилась,
зблідла трепета,
Відчувши: за гілку її,
мов тенето,
Схопила мотузка,
і зашморг вужачо
Згорнувся в кільце.
І - чиєсь лице...
І синій язик
обвисає ледачо.
О, тільки не це!!!)
Перезирнулися:
хто се прорік?
У когось нервово зламало сірник,
ніяк не міг прикурити -
руку звела остуда.
...Двері були відкриті.
На порозі стояв
Іуда.

ІІ
Решта все було за Писанням.
Ізняли Його страдницьке тіло
з хреста,
Плащаницею згорено вкривши.
І занесли у склеп,
і поклали Христа
На погребне, холодне узвишшя.
А на третій,
як діви прокрались у склеп,
Щоб оплакати і помолиться, -
Вже Його не було.
Тільки сиве крилоОпустила сумна плащаниця.
І невимовний подив єство їм опік,
Як за спинами
Вісником Бога
Горній Янгол постав,
І суворо прорік:
- Хто шука серед мертвих
живого?

III
...Мертві піють і п'ють.
Тягнуть цвяхи з хреста
На колекції та сувеніри...
Перейшли у Апостоли
учні Христа,
Запаливши світильники віри.
Мертві грають в політику,
"водять козу"
Та дівок загряницею манять.
Оббирають, як липку,
народ і казну,
Обирають себе на гетьманів.
І вже так Україні прилипли до губ,
Так її закохали, пролизи,
Що - дивися - небавом
якийсь перелюб
І за пазуху неньці полізе.

IV
Вже таємна вечеря
ішла до кінця,
Коли, гостро відчувши колюччя
Від болючих тернин
 рокового вінця,
Він удруге сповідався учням:
- А сьогодні один з вас
мене вже продав...

V
Решту знаємо за Писанням.
Вірую...
Одначе:
Що Його розп'яли
 на покуту усіх, -
То тяжка, але - істина, люди.
Лиш єдине гризе -
хай проститься мій гріх! -
А чи й справді повісивсь...
Іуда?

VI
Владно сіли в шинку
вже нові хазяї:
Сам Хрещатик їм слався під ноги.
Всі однаково гожі.
Достоту - свої,
З напівслова познаша свойого.
Налили у чарки
за удатний оброк.
А шинкарка ж, як фея, облесна!
Тепло й сито.
Та раптом якийсь холодок
Перебіг поза спини і чресла.
Хтось засовався не по чину.
Хтось невміло впустив чарчину.
Третій раптом гукнув:
- Тримайтеся!
...Двері були відчинені:
На порозі стояв...
тринадцятий.
"Добривечір" - сказав.
Свій крават розв'язав.
(Дещо й справді
на зашморг подібний).
По-свояцьки
окинувши поглядом зал,
Сів до столу.
Як рівний.
І - рідний.

VII
А Хрещатик новітній
 гудів, як базар.
...Підшийком,
прихилившись до муру,
Очужіло сидів
 провінційний кобзар,
Застібнувши на ґудзик бандуру.
- І надовго зібрався
 мовчати дідусь? -
Зблазнював молодий переблуда.
Посміхнувся кобзар
у замислений вус:
- Вже недовго...
До Страшного Суду.

БІЛЯ МГАРСЬКОГО МОНАСТИРЯ

На цій горі,
на пагорбі печалі,
Де все болить -
від квітки до хреста, -
Ідуть дощі вдовиними планами...
На цій горі,
на пагорбі печалі
Німіє слово і мовчать уста.
Гірка сльоза пече,
як сіль чумацька.
Стоять в жалобі схилені Лубни.
І монастир - як оберіг козацький...
І дзвін вола безмовно:
"Пом'яни!"
Страшне число
у нелюдській напрузі
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп'ято Ісуса.
У тридцять третім на земному прузі
Розіп'ято мільйони без вини.
Ми відспівали їхні чисті душі.
Вони нас не спалили у клятьбі.
Вони - простили...
Але пам'ять душить:
Чи маєм право ми
простить собі?
...На цій горі,
на пагорбі печалі
З небесної, святої чистоти
Ідуть дощі вдовиними плачами.
Спадає плащаницею мовчання.
І тільки дзвін волає:
"Не прости!"

МАРШ П'ЯТОЇ КОЛОНИ

Де ви днесь,
панове коммутанти -
Видатні міняйли прапорів?
На яку адресу вам писати,
Між яких ловити кольорів?
Кажуть, в радикалів грають нерви,
Коли ви, впадаючи у шал,
Пієте натхненно
"Ще не вмерла",
Як учора -
"Інтернацьонал".
Кажуть, ви тепер б'єте поклони
Так же ревно,
як у ті часи
Били у церквах святі ікони
І сукали дулі в небесі.
Гей, пильнуйте,
хлопці-радикали -
В коммутантів незмінима суть:
Нас вони учора
продавали,
Вас вони узавтра
продадуть.
Спогадаймо пору незабутню,
Як вони в серпневу зорепадь
Обміняли зірку п'ятикутню
На місця
в колоні нумер п'ять.
І вони ж
як дійде до порубу, -
Не змигнувши оком, без сум'ять
Обміняють вашого тризуба
На місця в колоні нумер п'ять.
Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте:
під маршів перегуд
Коммутанти п'ятої колони,
Продаватись весело ідуть!
І, піднявши заздоровні чари,
Як тоді, в серпневу зорепадь,
їх вітають радо яничари, -
Запасні колони нумер п'ять!
А тепер - хором:
- Голубаво-жовті і червоні,
Чуєте: під маршів перегуд
Коммутанти п'ятої колони
З яничарами навперегони
Україну на торги ведуть!

РОЗМОВА З УЧИТЕЛЕМ

Старомодний поет
ген, із того наївного часу,
Де ще княжила совість
і честь викликали на звіт, -
У якімсь напівсні
відхиливсь я од звичної траси
І не згледівсь, як зопалу вибрався
у потойсвіт.
Мов сновида, бреду
у слизькій до огидності, твані,
Де жують і жеруть,
і зглягаються на видноті,
І над Вічним Вогнем потирають долоні захланні,
І справляють нужду
на солдатські могили святі.
І снують, і кишать,
і розпродують все, до зернини.
В цьому хижому шабаші
я - одинокий, мов перст.
А довкруг - ні душі,
позаяк замість душ - порожнини,
Лиш такий же самотній до ніг моїх тулиться пес.
Що за скрегіт вночі?
Углядаюся в темінь погрозну:
Двоє чадо з надгробка здирають дідівську зорю,
І здають дефіцитну -
за мірою циніків - бронзу,
І на виручку коляться,
сходячи в землю сиру...
І коли вже здушило щось темне, відразно і вогко, -
Спам'ятався:
стою біля хати в далекім... колись.
Із вікна мені світить дитинства довірливий вогник,
А над книгами звично
мій перший учитель схиливсь.
Він пита мене:
- Сину, а що це ти зблід,
 як з навроків? -
- Та приснилось, - затнувся, -
таке... хоч на дерево лізь. -
- То, козаче, не сон.
Прогуляв ти в дитинстві уроки, -
Саме ті, на яких ми проходили...
капіталізм.

ПРОКИНЬСЬ, НАРЕШТІ...
Олександрові Сизоненку

Народе із трипільських запорогів,
Древніших за святий Єрусалим, -
Та скільки ж можна
на чужих пророків
молитися,
не вірячи своїм?!
Невже ти, сивий,
хрещений на криці,
І досі віриш, як дитя - у сон,
Що прийде хтось
у царській багряниці
І принесе тобі Новий Закон?
Чи задля того всі гріхи за тебе
Спокутував
Розп'ятий на хресті,
Аби чекать, щоб Він зійшов із неба
Ще й хату твою власну підмести?!
І замість того, щоб йому навзаєм
Воздати за страждання і жалі,
Ти в капустах зіщулився, мов заєць,
На власній з діда-прадіда землі.
Вставай та вижени співців нікчемних,
Які вже так зарюмсали тебе,
Що коли кури не склюють знічев'я,
То кіт, їй-бо, у попіл загребе!
Та клич Шевченка крізь облуддя голе
Обрізаних указів і повчань,
Та просвіти себе його глаголом
І, зрештою, самим собою стань!
Повстань державно врівень високостям,
З глибин Трипілля, як з води й роси,
Щоб, зачудований козацьким зростом,
Запрагнув світ до тебе дорости!

* * *
Не погасне висока потуга Дніпра,
Не змаліє в отецьких криницях вода,
Доки є на землі хоч краплина добра,
І Марія Ісуса з небес вигляда.
Сатана, перекинувшись у крамаря,
Наші душі не зманить на діло криве,
Доки є на землі хоч зернина добра
І надія на Друге Пришестя живе.
Перебудеться горе і туга-жура,
І на камені зійде трава молода,
Доки є на землі хоч росина добра,
І вмива Україну йорданська вода.
Приторкніться до струн золотих, кобзарі.
Ви повідайте предків святий заповіт:
Родять щедро пісні тільки в зладі-добрі,
На добрі, як на вірі, тримається світ.

Борис Олійник в Українській гімназії у Сімферополі.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 19.11.2004 > Тема "Душі криниця"