Версiя для друку Обговорити в форумi

Суджа – донедавна провінційне невеличке і практично невидиме містечко Курської області РФ – навряд чи мало стільки глобальної уваги за всю свою історію, як сьогодні. Без перебільшення нині його пік слави. Sudzha фігурує на шпальтах основних світових видань завдяки несподіваній контратаці ЗСУ, детальніше читайте у матеріалі.

Що ми знаємо про містечко та його українську історію

Однак, історія містечка дуже показова для розуміння української історії та російської експансії. А також системи поділу земель та появи кордонів. Але про все і по черзі. Містечко Суджа прикордонне і завжди таким було – від офіційно визнаного кордону (про який далі йтиметься) з Україною до нього неповних 10 кілометрів углиб РФ.

Містечко за площею доволі невелике – 4,24 кв.км із чисельністю до 5 000 мешканців (якщо вірити російським статистичним даним 2024 року). Для порівняння, на території України є Вільнянськ (Запорізька обл.), він має приблизно таку ж площу та 16 500 мешканців. Серед міст, які порівнювані за площею, – Чорнобиль, дещо менший за Суджу – 4 кв.км та близько 2800 осіб персоналу (які перебувають там вахтовим методом) та близько 100 «повертанців» чи самоселів.

Має Суджа і власну символіку – на гербі нинішнього адміністративного центру Суджанського району Курської області зображено сіру гуску, яка, очевидно, вказує на поширеність цього птаха. Та й воно не дивно, адже поруч є дві річки – Суджа (притока річки Псел) та Олешня (притока Суджі), а сама місцевість – це болотиста рівнина, поросла лісами.

Від фортеці до повітового міста

Витоки міста, як і його назва, досі лишаються предметом суперечок. Безсумнівним є факт, що територія, де розташована Суджа (тоді це малонаселене Дике поле) перебувала у складі Великого князівства Литовського в межах Рильського удільного князівства. А коли ці землі були завойовані в XVII столітті  Московським царством, те стимулювало масово їх заселять. То ж на родючі степи подались черкеси (один з тогочасних екзонімів Російського царства на позначення українців) з Речі Посполитої. Відтоді українці чисельно становили переважну більшість цієї території і Курщини загалом, і саме вони, мовляв, писали «чолобитні» російському цареві з проханням заснувати тут місто.

Як стверджує російська Вікіпедія: «Місто було побудоване на татарських «сакмах», тобто на роздоріжжі кочових татарських стежок», прикордонне, а сама ідея «заселення» території кочових народів – один із способів боротьби із кочівниками. Серед українських істориків, до речі, є й інша версія, – що ці землі з початком занепаду Золотої Орди активно заселяли мешканці князівства литовського – попередники українського козацтва, створюючи на територіях Дикого поля знамениті свої «зимівники» – поселення. А отже територія не була безлюдною і до захоплення її московитами.

Можливо що воєнні події, які відбуваються нині на цих територіях стимулюватимуть українських істориків знову глянути на давню історію заселення цих земель, адже детальна реконструкція появи Суджі тепер має значення. Чому це важливо? Приклад Одеси, історію якої часто за радянською звичкою «ведуть» від російської імператриці Катерини II, дає підстави знову і вкотре говорити про місто як тяглість російського наративу і належність до російської історії, хоча насправді це не так, а місто існувало задовго до народження самої імператриці.

Повернімося до Суджі. У ХVІІ столітті це невелике, але повноцінне місто-фортеця, де нараховувалось 14 веж, дві рубані церкви, було 782 двори і 1387 жителів. Сотенне містечко належало слобідському Сумському козацькому полку, а в самому місті була козацька сотня. З цікавого: 1708 по 1719 рік Суджа була приписана до Київської губернії.

Після упокорення російською імперією козацтва і підписання мирової з Річчю Посполитою, потреба фортифікаційного призначення Суджі зникає, натомість тут з’являється торгове місто, яке перебуває на зручному роздоріжжі.

Для порівняння: наприкінці ХІХ століття у місті було вже 8 церков. 2 гімназії (чоловіча та жіноча), реальне училище, публічна бібліотека, лікарня, вчительська семінарія, два парафіяльні училища. І традиційний набір заводів: горілчаний, селітровий, крупорушка, маслоробка та вичинка шкір, – все що забезпечувало життя приміської та міської спільнот.

Як зазначає журналіст Олег Голубенко: «Подальша доля містечка типова для багатьох населених пунктів Слобожанщини – нерозривно пов’язана з русифікацією існування у складі спочатку Російської імперії, потім Радянського Союзу і, зрештою, Російської Федерації».

Тож українська мова, типові етнографічні українські відмінності по селах і містах Курщини не викликали сумнівів, – населення тут українське. Спойлер: визнавали це і за часів радянської окупації, але «перемістили» першу сторицю радянського врядування на територію Росії, але згодом.

Як зникали українці у Суджі: 56 українців на 5 тисяч населення

Перше документальне підтвердження переважаючого українського складу міста вже фіксує перший у російській імперії перепис населення. За даними 1897 року, у місті жили 7433 особи. 61,16% населення міста вказало рідною українську мову, до росіян зараховували 37,20%, євреї становили 1,17%.

Динаміка розчинення українців на цій території феноменально швидка і показова: у 1926 (коли місто вже чотири роки було у складі РРСФР, Російської більшовицької республіки) українцями назвало себе вже 30,8 % населення (на відміну від самої області, де українцями називало себе 60% населення). Натомість у ХХІ столітті російський перепис 2020 року зафіксував, що з 5 127 мешканців міста лише 56(!) людей ідентифікували себе українцями (це 1,09%). За століття перебування у складі Росії частка тих, хто свідомо себе зараховував до української ідентичності скоротилась на понад 60%.

Варто враховувати політичну складову і реалії 2020 року, – в Росії бути українцем це величезна сміливість, адже непоодинокі приклади, коли за публічне визнання українськості можна чекати обшуків, арештів чи навіть штрафів. 56 українців на сучасну Суджу – напевно демонстративний, протестний крок. І, на жаль, промовистий.

Відео, які зараз ширяться в мережі, де місцеві мешканці розмовляють українською – не повинні дивувати. Не варто також вестись на крикливі заголовки «заговорили українською» чи «здивували українською» – попри Голодомор, відсутність шкіл з національною мовою викладання, сучасні репресії і тиск проти українського, – тут говорили «місцевою» говіркою і раніше – це українська мова, яка панувала задовго до ХХ століття. А ось про те, як зникала українська діаспора в країні-агресорці та чому Україна не допомагала тривалий час українцям в Росії обороняти культурні центри – читайте у матеріалі Укрінформу.

«Ми, на жаль, не можемо говорити про етнічне самовизначення на цій території. Асиміляційні процеси тут були дуже потужні», – каже історик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України Геннадій Єфіменко.

Цікаве заняття – дивитись дані щодо чисельності населення. Промовистим є і факт, що найбільшого піка населення міста Суджі мало у 1913 році, – показники у майже 13 000 людей жодного разу не було перевищено за радянського та сучасного часів.

Перепис 1923 року, коли місто опинилось вже у складі російської республіки теж промовистий – з 12 тисяч мешканців зменшилось до 3 з половиною тисячі. Зверніть увагу, що між 1931 та 1939 роком населення Суджі теж скоротилось вдвічі: 1931 року у місті було 6 900 мешканців, 1939 – 3 600 осіб. Причини, думаю, пояснювати не треба.

Суджа – від земель УНР до першої столиці радянської України

Формування кордонів між Україною та Росією (і в межах соціалістичної імперії теж) – довга і складна історія. Хоча був задекларований принцип «етнічного поділу», захоплення і потім поділ радянськими політиками територій не був таким прозорим і простим, але це тема для окремої розповіді. Якщо коротко, то переговори між Українською державою і більшовицькою Росією щодо кордонів тривали.

Історик Геннадій Єфіменко згадує Суджу і у своїх працях, на які нині можна знайти багато посилань, і розповідає в інтерв’ю. Маємо певні збіги по датах, адже саме в серпні, але 1918 року: «106 років тому було адміністративно оформлено приєднання до України низки повітів насамперед Курської губернії, які раніше не належали до українських губерній». Серед них була і Суджа, приналежність до української території навіть не заперечувалася на той час росіянами.

Рішення УНР про прилучення Суджанського повіту до Харківської губернії. (фото із опублікованих матеріалів Геннадія  Єфименка).

Рішення УНР про приєднання Суджанського повіту до Харківської губернії. Фото із опублікованих матеріалів Геннадія Єфименка.

Через низку обставин, в Україні тоді ж завирували нові події всередині, УНР змінювала Директорія. «Більшовики, коли побачили українське повстання (а вони ще в жовтні не думали відновлювати українську форму радянської державності) зрозуміли, що Україну треба використовувати», – каже історик.

То ж відбувся процес, який ми, сучасники, бачили вже на власні очі у 2014, 2022 роках того ж самого більшовицького розливу з назвою «народна республіка…», яка «на прохання громадськості» наступала і окупувала (читай: наступає та окуповує) українські (і не лише) території надалі, адже вони її «законне» володіння. Часи змінюються, методи росіян – ні.

Пояснює Єфіменко про події 1918 року: «У Курську, у залізничному вагоні 28 листопада 1918 року було проголошено «Тимчасовий робітничо-селянський уряд». А оскільки Курськ не був ні російським, ні українським (нейтральна сіра зона, – ред.) то було вирішено, що цей «уряд» базуватиметься в Суджі, місті, яке було у складі української держави формально, але вже контролювалося більшовиками. Таким чином Суджа стала столицею совєтської (радянської) України».

Окупація більшовиками території України не припинялась. 28 грудня 1918 року Суджа втратила статус столиці, яку більшовики перенесли до Білгорода (рівно місяць містечко було офіційним центром української більшовицької влади). Щоправда, Білгород у статусі «столиці» пробув взагалі кілька днів. Як тільки більшовицькі війська за підтримки німецьких зайшли у Харків, «саме туди зайшов і тимчасовий радянський уряд, оголосивши  його столицею». То ж формально третьою столицею (але саме радянської окупації) можна назвати Харків, а першою була Суджа.

«Чому вони зробили її столицею? – Ставить риторичне запитання Геннадій Єфімов і відповідає. – Бо Суджа вважалась ними українською». Історик ще раз нагадує, що методи більшовиків полягали у захопленні влади під гаслом української державності.

Слушно зауважує Віталій Портников, що в контексті путінського наративу про «Україну як ленінський проєкт» Суджа точно має бути українською у цьому випадку. Пояснює пан Єфименко: «У 1913 році Ленін захопився ідеєю Фортунатова про поділ Росії на штати (українських штатів мало бути три із шістнадцяти – ред.), ця ідея йому сподобалась. Але він сказав, що національностям віддати треба по мінімуму. Тобто, забрати в Росію значну територію з українським населенням, вона і була реалізована».

Вже під більшовицькою окупацією у грудні 1922 року Суджа розчерком пера переходить у володіння Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР) і до 6 серпня 2024 року перебувала у статусі російського міста.

Насправді радянське панування не принесло Суджі ані особливих привілеїв, ані особливого покращення.Тут продовжували розвивати промисловість: маслоробний комбінат, елеватор, м'ясо птахокомбінат, консервний завод, винний цех, пивзавод, хлібозавод, міжколгоспна будівельна організація, будівельні підприємства ставали частиною побуту Суджі. І театр, побудований у 20-ті роки.

Українська громада Курщини, за свідченнями, мала невелику можливість підтримувати знання української та зберігати народну культуру. Принаймні, ще в повоєнні роки до 50-х сюди приїжджали вчителі української мови з України для роботи у місцевих школах. Існували гуртки та народні колективи. Станом на сьогодні в Росії не існує жодної державної школи з українською мовою викладання. У 2011 році журналіст з Росії українського походження Андрій Бонаренко стверджував, що «донедавна в Санкт-Петербурзі і в Воронежі були українські школи. Сьогодні жодної такої школи хоча б із факультативним викладанням української мови там немає».

Попри це, Суджа залишається частиною власне української історії. Як би не намагались її перетворити в історично російське місто без інших варіантів. «Нам вкрай важливо фокусувати історичний погляд на своєму трактуванні подій минулого. Бо, як бачимо з історії розвитку Суджі, історична тяглість допомагає у розумінні логіки сучасних подій».

Маленький факт: на сторінці російської Вікіпедії у розділі Суджа є значна відмінність (у порівнянні з українською версією цієї ж статті) щодо нинішньої ситуації. «Окупацією» названо те, що в українській версії звучить як «місто під контролем українських військових». А от про етнічну українську територію міста та області – в російській версії жодного слова. Хоча, історія вперта річ, попри намагання її викреслити, вона має властивість повертатись.

І нині у Суджі є шанс додати нових яскравих сторінок до свого такого насиченого історичного портрета.

Ярина Скуратівська

https://www.ukrinform.ua

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #34 за 23.08.2024 > Тема ""Білі плями" історії"