Версiя для друку Обговорити в форумi

В цьому році виповниться 20 років запровадження нового свята - День Державного прапора України. Напередодні цієї події хочу розповісти про підпоручника піхоти Армії УНР Василя Бибіка, який в березні 1917 ніс синь-жовтий стяг на маніфестації в Одесі і якому в День Прапора виповниться 130 років, та про уродженця Одеси Георгія Москаленка, який в ніч на 1 травня 1966 року підняв український прапор над Київським інститутом народного господарства.

Василь Андрійович Бибік народився 23 серпня 1894 року в селі Гудими Полтавської губернії, тепер Роменського району Сумської області, в родині хліборобів. Під час пологів померла мати, хлопчика доглядала старша сестра. В 12 років Василь закінчив початкову школу в Гудимах, далі продовжив навчання в Лохвицькому реальному училищі, але провчитися довелося тільки три класи. Через три роки училище було закрите й 15-річний юнак повернувся в рідне село, деякий час заробляв репетиторством. Така діяльність сприяла Василю скласти іспит в Миргородську гімназію, куди його прийняли після іспитів до 4 класу. Гімназист Бибік продовжував надавати уроки малолітнім миргородцям, заробляючи на проживання та плату за навчання. Після закінчення гімназії в 1916 році Василь стає студентом юридичного факультету Київського університету св. Володимира, але через три місяці його призвали до війська.

 Як студента, Василя Бибіка направлено на навчання до 1-ї Одеської школи прапорщиків. Час навчання в Одесі припав на Лютневу революцію в Росії. 16 березня в місті відбулась перша українська маніфестація. В ній взяли участь обидві школи прапорщиків, які вийшли під червоними прапорами, а біля 60 юнкерів рухалися під синьо-жовтим знаменом. Цього прапора зшили для юнкерів-членів «Спілки українських юнаків» жінки з «Української хати». Василь якраз ніс прапора, коли військова колона рухалась по Канатній вулиці. На запитання начальника 2-ї школи полковника Омеляновича-Павленка: «Хто йде під цим прапором?», Василь відповів: «Українці – нащадки запорозьких козаків». Полковник відповів, що він є нащадком дунайських козаків і був би радий їхати під цим чудовим прапором. Прапороносець відповів, що цим він зробить велику честь.

 Після випуску з військової школи прапорщик Бибік потрапив в Самарканд, де впродовж місяця створив український курінь, з яким на початку липня прибув до Києва й влився в перший Український Богданівський полк. З того часу й до листопада 1920 року Василь Бибік перебував в українському війську. Нагороджений орденом Залізного Хреста. В листопаді 1920 року потрапив в табір інтернованих Шипйорно під Калішем в складі Запорозької дивізії. В таборі поручник Бибік увійшов до таборової студентської громади, займався культурно-просвітницькою роботою серед вояків.

 У вересні 1923 року Василь Бибік був зарахований до Української господарської академії в Подєбрадах, де вів у газеті «Подебрадські новини» рубрику «Український огляд». В 1928 році захистив диплом за темою «Землеволодіння та землекористування на Великій Україні напередодні революції 1917 року» та отримав диплом «інженера-економіста».

 До 1945 року В. Бибік жив і працював в Німеччині, після війни перебрався до США, де 3 липня 1954 р. помер в Нью-Йорку, похований на українському православному цвинтарі в Бавнд-Бруці.

 Георгій Москаленко народився 24 липня 1938 р. в Одесі. Батько – Митрофан Пантелійович працював у порту, мати – Ніна Парфентіївна Діянова, болгарка за походженням, працювала кухаркою у місцевому санаторії. Навесні 1944 р., коли почалися бої на підступах до Одеси, родина завбачливо виїхала в село Якимів Яр Ширяївського району (тепер Старомаяківської сільської громади Березівського району) на Одещині, де мешкали батьки матері. Сьогодні село на стадії вимирання, ніякої школи немає і жодної згадки про героя також немає.

 Тут при дідові та бабі Георгій мешкав наступні десять років, тут він закінчив семирічку. Змалку хлопчик цікавився історією, знав про Українську Народну Республіку, а слова славня «Ще не вмерла» вивчив ще у молодших класах. Пізніше Георгій Митрофанович згадував:

 – З малих літ у нас на селі жили переселенці із західних областей, котрі розповідали про самостійну Україну. Це мене цікавило, я завжди тягнувся до тих дядьків, послухати, що ж це за самостійна Україна, що це таке, чого вони прагнули. Їх більшовики виселили із західних областей, а розселені були на Одещині… У вас такого в читанці не було – це десь у четвертому класі вивчалося. Там синьожупанники, сірожупанники з’являлися – вони разом із Коновальцем штурмували «Арсенал». То це мене почало цікавити: значить, була якась Держава...

 Деякий час підліток працював у колгоспі, але в січні 1955 поїхав до Києва і влаштувався слюсарем-сантехніком на будівництві. Жив відтоді Георгій у гуртожитку в Святошині. У 1957-1960 рр. служив у Радянській Армії, після армії в 1962 р. закінчив вечірню школу та вступив на вечірнє відділення Київського інституту народного господарства, бо вдень працював майстром Київського спеціалізованого управління №521 «Сантехмонтаж».

 В школі познайомився з уродженцем Київщини Віктором Куксою, який чув про УНР від шкільного вчителя музики Дмитра Чалого, що відсидів у концтаборах 25 років. Хлопці потоваришували, їх об’єднувала любов до історії рідної держави і вони вирішили на 1 травня піднести окупантам «гостинця» і показати Європі, що «лишень тоді, коли ми покажемо силу, хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу й Європа».

 Вони вирішили встановити на даху головного корпусу Київського інституту народного господарства український прапор і Тризуб. Адже в тому районі – станція метро «Більшовик» (тепер – «Шулявська»), і там уранці до Першотравня збиралися велелюдні колони демонстрантів. Прапор хлопці виготовили самостійно, з купюри 50 карбованців УНР скопіювали національний герб і пришили на прапор, а в нижньому правому кутку прапора друкованими літерами вивели: «Ще не вмерла Україна, Ще її не вбито. ДПУ». О другій годині ночі 1 травня 1966 року Георгій Москаленко закріпив прапор і хлопці пішки відправились у гуртожиток.

 О шостій тридцять ранку знамено на даху помітив двірник і негайно повідомив про це вахтера, котрий мерщій викликав на місце ЧП секретаря парткому інституту та проректора. Знамено на даху вони не чіпали: боязко… Мовляв, а якщо націоналістичний прапор диверсантами заміновано? Дізнавшись про ексцес, терміново прибув непомітний співробітник УКДБ, опитав свідків, в якості доказу злочинної діяльності забрав полотнище прапора та відвіз у центральний офіс вулицю Володимирську,33. Вже о 10.00 прапора на даху не було, простий люд нічого не помітив.

 Наприкінці 1966-го слідство вийшло на організаторів кричущого випадку антирадянської діяльності. 31 травня 1967 р. на закритому засіданні Київський обласний суд визнав їх винними у проведенні антирадянської агітації і пропаганди і засудив в сукупності до 3 років позбавлення волі в таборах суворого режиму Г. Москаленка та 2 роки – В. Куксу.

 Звільнившись 1970 р., Георгій Москаленко з труднощами влаштувався сантехніком, пізніше був бригадиром, майстром, виконробом. У 1973 році отримав квартиру. У 1990-х роках брав участь у рухові за незалежність. Указом Президента України від 18 серпня 2006 р. Г. Москаленко нагороджений орденом «За мужність» І ступеня. 26 січня 2007 року Ухвалою спільного засідання Судової палати у кримінальних справах та Військової судової колегії Верховного Суду України вирок Київського обласного суду від 31 травня 1967 року скасовано, а справу в цій частині закрито за відсутністю в його діях складу злочину.

 Помер Георгій Митрофанович 10 квітня 2021 року й похований в Бучі. 16 листопада 2006 року на будівлі 1-го корпусу Київського національного економічного університету імені В. Гетьмана, над якою був піднятий прапор, встановлено меморіальну дошку в пам'ять про геройський вчинок Москаленка та Кукси. 23 серпня 2021 року, у День Державного Прапора України, у Бучі відкрито меморіальну дошку Георгію Москаленку на будинку, у якому він жив з 1973 року до кінця життя.

 Віктор Іванович Кукса при доброму здоров’ї мешкає в Києві, перебуває на пенсії.

Василь Вельможко,

член Національної спіли краєзнавців України

Одеса

На світлині (зліва направо): В. Бибік, Г. Москаленко, В. Кукса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #33 за 16.08.2024 > Тема ""Білі плями" історії"