Версiя для друку Обговорити в форумi

Серед імен, що їх так безжально знищила історія та позбавила українців права їх знати, гідне місце посідає постать Дарії Віконської – письменниці, мисткині, перекладачки, чий неоціненний внесок в розвиток української культури ще належить оцінити сучасникам. Хто ж вона така, ця аристократка духу, якій судилося цікаве, насичене подіями життя, проте «доба, жорстока, мов вовчиця», готувала іншу долю.

 Аристократка за походженням

 То хто ж ви, загадкова пані Дарія Віконська, і чому так довго це ім’я було нам невідоме? Її називали «райською яблінкою», «яскравою кометою», багатогранною європейкою з українським обличчям. Її твори, прозорі і чисті, ніби акварель, це присвята природі, світу. Та все це буде пізніше, коли мисткині довелося здолати тернистий шлях до свого майбутнього успіху. Зрештою, Дарією Віконською вона стала не відразу. Іванна-Кароліна (Ліна) Маєр-Федорович народилася у Баварії 17 лютого 1893 року. Походження має справді аристократичне, адже її батько Володислав Федорович, син дідича Івана Федоровича, був не лише земельним магнатом, а й культурним діячем, головою «Просвіти».

 Його діяльність була наче справжньою ілюстрацією чикаленківського афоризму: «Любити Україну до глибини власної кишені». Володислав Федорович і сам непогано володів пером і навіть видав книгу афоризмів. На розвиток товариства «Просвіта» щедрий меценат пожертвував 24 тисячі крон, заснував школу килимарства та читальню «Просвіти» у селі Вікно Тернопільського повіту. До слова, заснована Федоровичем школа килимарства буда досить знаною, адже килими возили на виставку до Відня 1873 року. Як справжній меценат та культурний діяч, Володислав Федорович підтримував зв’язки з культурними діячами. Саме сюди, до родового маєтку у Вікні, приїздив Іван Франко, тож можемо судити про приятельські стосунки між ним та батьком Дарії. Зрештою, відомий меценат не обмежувався перебуванням у своєму родовому маєтку на Тернопільщині. Саме у Відні батько Дарії познайомився з аристократкою Зденкою Маєр фон-Вітонд, відомою піаністкою. Як припускають науковці, за національністю вона була чешкою або хорваткою. Зійшлися дві долі, подарувавши світові неймовірно обдаровану доньку, якій в майбутньому судилося стати Дарією Віконською. Неважко здогадатися, що прізвище Віконська з’явиться невипадково, адже саме у Вікні – родовому маєтку – і розгортатимуться важливі події в житті мисткині. Та все це буде пізніше, а поки що Дарія одержує грунтовну освіту в Англії, Німеччині, Франції, Австро-Угорщині. Блискуче знання європейських мов, мистецька освіта ще замолоду перетворили Дарію на справжню аристократку духу. Та попереду на неї чекали не менш насичені події, зокрема, у батьковому родовому маєтку Вікні. Європейка, якій підкорився світ, саме на батьківщині батька почала вивчати українську мову і оволоділа нею настільки досконало, що могла почуватися гідно поряд з іменами видатних письменників.

 «Геніальна розумність і загартований зі сталі характер»

 Тут, у Вікні, Дарія зустріла свого майбутнього чоловіка Миколу Малицького. А починалося знайомство доволі цікаво – батько запросив Малицького навчати доньку української мови, не очікуючи, що між учителем та ученицею спалахнуть почуття. У долі Миколи Малицького, так само, як і в долі його дружини, відбилася уся тогочасна доба. Микола Малицький мав грунтовну освіту, здобувши фах філолога у Львівському університеті. Був відомим на Тернопіллі як успішний підприємець та меценат, жертвуючи на розвиток української справи. Здавалося б, блискуча партія для доньки, проте Федорович був категорично проти цього шлюбу. А що ж Дарія? Ні, вона не відмовилася від кохання, залишившись відданою своєму чоловікові, хоча доля приготувала йому тернистий шлях. Напевно, інакше й бути не могло, адже саме Федорович дав своїй доньці блискучу характеристику: «Опікуючись нею від народження, побачив великі душевні скарби, її геніальну розумність, її сильний, як із загартованої сталі, характер, її невтомну працьовитість, взірцеву ощадність, дбайливість, її господарність…» Отож, ключові слова – геніальна розумність і сталевий характер – всі ці якості сильної особистості допоможуть Дарії під час життєвих випробувань. І, звісно, неабияка витримка потрібна була, коли батько не давав благословення на шлюб з Миколою Малицьким. У липні 1917 року Малицькі побралися, і, здавалося, що Володислав Федорович мав би все-таки прийняти це рішення.

 Проте сталося все з точністю до навпаки – Федорович позбавив доньку усіх маєтків, залишивши лише село Шляхтинці. Родинна драма розгорталася на тлі тогочасних воєнних подій. Тривала перша світова війна, в австро-угорському Вікні стояли російські війська. Під натиском німецької та австрійської армії вони відступили, проте вчинили відповідно до своєї природи, яка не змінюється ніколи – маєток Федоровичів спалили. У вогні загинула уся унікальна спадщина родини. Володислав Федорович виїхав до Києва, де й помер у 1918 році. Проте Дарія ще має змогу натішитися родинним теплом - з Відня до України приїхала її мама, яка буде з донькою до смерті. Подружжя Малицьких багато мандрує – вони побували в Італії, Австрії, Франції, відвідували унікальні пам’ятки архітектури. Дарія писала свої враження про побачене. Звісно, святою справою для родини залишалося меценатство. Малицькі завше жертвували кошти для різних добрих справ, зокрема, “стипендійні підмоги” для молоді, на оселю українських робітників, на товариство “Просвіта». Пізнавши дивовижні світи і маючи так багато вражень, ця аристократка духу найбільше цінувала своє, рідне: «Вернувшись домів, я почала відкривати для себе все наше, подразнена амбіціями дорівняти до рівня чужого». Який безцінний урок для нас, сучасних, які так часто не шанують свого, рідного, повсякчас прагнуть знайти собі нового господаря. Психологія раба, ущербність – про це Дарія Віконська також говоритиме гостро і безкомпромісно, повсякчас наголошуючи, що нам не варто так захоплюватися омріяною Європою, адже ми самі – Європа, і традиції наші європейські, а не московські. Її присвята рідному селу Шляхтинці – геніальна: «Протягом минулого місяця були дуже гарні сходи сонця… Щоранку я дивилася на величавий образ небесного краєвиду. Що найкраще – не купити за гроші…»

 Мистецькі обрії

 Як людина, закохана в красу життя та мистецтво, Дарія Віконська мала хист до фотографії. Про те, що у фотосправі вона досягла висот, свідчить стаття, опублікована у газеті “Діло” від 8 травня 1934 року: «Наші фотоаматори стараються зробити фотографію справді мистецькою і здоганяють своєю технікою чужинців, що працюють у цій ділянці віддавна…” Вражає активність Дарії Віконської: вона активно друкується в пресі, у 1930 році в альманасі “Жіноча доля” друкує про квіти, адже не уявляє свого життя без цієї краси. Тож не дивно, що квітам і присвячує письменниця коротку прозу. «Втягаю сильний, медово-солодкий запах середини квітки. Прекрасні зерна дозрівають у ній. Я і вона: жінка і квітка. Дві живих істоти. Одна людська, друга – рослинна. Обі – втілення Божої волі. В них обох кружляють життєві соки», - так писати може лише людина, що має в душі божественне начало. І, звісно, життя Віконської неможливо уявити без музики, бо хіба може бути не залюбленою в музику донька талановитої піаністки? У 1931 році вона видала власним коштом твір теми життя та мистецтва «Райська яблінка». Любов до Всевишнього тлумачиться письменницею як абсолютна сутність, що має змогу наділити людину прозрінням. Коли любов до Бога заполоняє людину, в душі відбуваються великі зміни – вона стає нездоланною і невмирущою. Любові, котра пов’язана із Богом, у творчості Дарії Віконської відводиться найвищий щабель. Цьому присвячена замальовка «Присвята», що відкриває збірку нарисів «Райська яблінка». У ній Дарія Віконська наголошує, що саме вищій божественній силі вона присвячує свою творчість.

 Також цінувала письменниця дружню любов між приятелями.

 Така любов описана у філософському діалозі «Други розходяться» зі збірки «Райська яблінка» – глибоке почуття близьких людей, почуття вірності один одному, захищеності. Проте саме це трепетне почуття виявляється дуже тендітним та вразливим. Його може зруйнувати необдуманий вчинок, необережно сказане слово. Саме такий випадок стався між героями діалогу. Неправдиве слово, маленька підозра здатні зруйнувати спорідненість душ двох людей. Нарис наповнений щемкою тональністю болісного розриву стосунків між близькими людьми, який змогла спричинити лише чутка, що сплюндрувала чисте почуття, посіявши зерно сумнівів у душі одного з друзів. Звісно, воно було викорінене, проте наштовхнуло іншого на роздуми – чи ж справді дружба була настільки сильною та приязною, коли її може знищити лише якесь слово: «на дружбі, яка тримається на таких хитких підставах, не може мені вже зовсім залежати... На довірі, яким можна так легко захитати, на любові, що так хутко проминає, не залежить мені нітрохи. Я прийшов до тебе, щоби наново здобути собі тебе, а тепер іду геть, бо те здобуте втратило свою вартість, - аналізує творчість письменниці дослідниця Ірина Карачковська. Здавалося б, мистецька тематика, філософське осмислення життя мали б міцно тримати Дарію Віконську саме в цій «ніші». Проте її гострий розум, аналітичний склад розуму вибухають з новою силою у збірці «За силу й перемогу», де найбільше розкривається публіцистичний хист Дарії Віконської.

 «За силу й перемогу»

 І тут маємо говорити про певні парадокси, шаблони у сприйнятті творчості письменника. У випадку Дарії Віконської тут вже йдеться про цілковитий розрив тих самих шаблонів – тендітна, витончена пані, така собі «райська яблінка» - і раптом збірка «За силу й перемогу», що складається з низки есеїв, кожен із яких можна було б розглядати як окремий твір. Водночас, як зазначають дослідники, вони «творять цілісну концепцію, що має на меті змінити цілу низку ментальних зразків українців та скорегувати базові етнопсихологічні риси, які мали б усунути конкретні недоліки в характері української нації, що призводили до втрати державності».

 Як складно і водночас просто! Аристократка за походженням і силою свого духу, Дарія Віконська мала право на те, аби «усунути конкретні недоліки в характері української нації». Наче досвідчений хірург, вона препарує українське тло, аби українці позбулися тих негативних рис національної вдачі. Вчитаймося і замислимося: чи не актуальні ці висновки Віконської нині? Адже йдеться не про приватні речі, які можуть бути не поміченими цілому загалові. Звернімо увагу, що Віконська вважала, що недоліки в характері української нації загрожують втраті державності! Отож, за Віконською, це культ слабких, заздрість, злорадна та хамська поведінка, безоглядне критиканство, дивовижна здатність побачити скалку в оці ближнього і не помітити нічого за собою; сентиментальний патріотизм. Щодо останнього, то тут прикладів чимало. Українські строї та тужливі пісні аж ніяк не свідчать про силу духу та не показну любов до своєї Батьківщини. Недаремно Дарія Віконська писала про те, що лише коли повернулася «домів», почала цінувати своє, рідне, бо ми і є тією самою Європою, і то віддавна. Отож так боліло письменниці сліпе захоплення українцями чужим, заморським, аби лише не своїм. І повсякчасний пошук собі нових господарів. Оте своє варто не просто любити, а захищати, боронити від чужинських зазіхань. Сила нації – в традиції, зауважувала письменниця, і хто відрікається історії, той відрікається себе. Століття рабської залежності від волі «господаря» негативно позначилися на ментальності українців. Минули десятиліття, а праця Віконської не втратила актуальності, так само, як її заклик всі сили спрямувати на формування сильної, вольової нації, здатної на державний чин, на здобуття й перемогу Української самостійної соборної держави. Подружжя Малицьких усе своє життя служили українській справі, попри жорстоку добу, яка не подарувала їм такої зухвалості. Що могло чекати на Миколу Малицького, колишнього поручника Української Галицької Армії, який матеріально підтримував українські організації, зокрема, спортивне товариство «Луг, побудував будинок читальні «Просвіти»? Євген Маланюк, близький друг родини, залишив наприкінці серпня 1939 року спогади, в яких йдеться про бажання Миколи Малицького будь-якою ціною залишитися на рідній землі, в Шляхтинцях. «…Пан Микола раптом обернувся до мене і несподівано каже: «Немає сили, яка б мене відірвала від цього. Хай буду останнім наймитом, останнім чабаном, але буду тут, в цім господарстві». Для таких, як Микола Малицький, у радянської влади була «заготовка»: спочатку ордер на арешт (це сталося 5 грудня 1939 року), а потім гебістська постанова про те, що він був «експлуататором трудящих». Отож, на «українського буржуазного націоналіста» чекав суворий вирок. 24 квітня 1941 року Миколі Малицькому було винесено вирок – 8 років ув’язнення у так званому «виправно-трудовому таборі», тобто радянському концтаборі в Архангельській області, звідки він вже не повернувся. А його «райська яблінка» Дарія, якій вдалося вирватися з того «раю», опиняється у Відні. І хоча вона нічого не знала про долю чоловіка, жила вірою, що він повернеться. «Ми стояли в холі приватного пансіонату у Відні й обмінювалися судорожно-короткими реченнями, - писав у спогадах Євген Маланюк. – Пані Ліна була в чорному хутрі, яке ніби підкреслювало нашу спільну й загальну жадобу. Її запалі очі все ж горіли заглибленим чорним жаром. Стягнуте, кольору слонової кості обличчя могло б служити маляреві темою для ікони мучениці. Але в її словах була міцність і непохитність віри: «Микола, напевно, живий, він повернеться, і ми ще зустрінемося, хоч би й не в Шляхтинцях».

 Дарія Віконська за найважчих умов трималася завдяки своєму сталевому характеру, та неї вже чекав вирок. Коли до Відня увійшла червона армія, вона вже знала, що на неї полює СМЕРШ. «Тікаючи від енкаведистів, які прийшли її арештувати, вона вискочила через вікно із третього поверху на брук і на місці від того трагічного скоку померла. Очевидно, що російські окупанти знали, за ким полювали. Це ще одне свідчення того, що сила пристрасного слова інколи важливіша за найпотужнішу зброю», - пише дослідник Ігор Набитович. 25 жовтня 1945 року життя Дарії Віконської обірвалося… Її ім’я тривалий час замовчувалося, та немає такої сили, яка б спинила правду про аристократку духу, котра своє життя присвятила служінню рідному краю. Її талант і велич ще має бути належно оцінено і пошановано, прийде ще час. Бо ж хіба не сила й перемога так потрібні нам сьогодні, під час війни з одвічним московським ворогом?

 Наталія Осипчук

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #6 за 09.02.2024 > Тема "Українці мої..."