Версiя для друку Обговорити в форумi

В грудні виповниться 145 років українському командарму часів національно-визвольної боротьби 1917–1921 років генералу Михайлові Омеляновичу-Павленку, життєвий шлях якого на нетривалий час пов’язаний з Одещиною. Саме в цьому місті він свідомо обрав українську позицію після Лютневої революції й залишився вірним своєму народу до останнього подиху.

Народився майбутній генерал 20 грудня 1878 року (8 грудня за юліанським календарем) в місті Тифліс (Тбілісі) в родині нащадка задунайських козаків штабс-капітана Володимира Павленка. Дід Михайла Омелян Павленко був сотником Задунайського козацтва, і в 1829 році, після переходу Задунайського козацького війська під владу російського царя, отримав землю під Маріуполем та став землевласником. Два його сини стали офіцерами і обоє досягли генеральських звань. Михайлова мати Олександра походила з грузинського князівського роду Руссієвих-Курцебашвілі.

 На Кавказі пройшли дитячі роки Михайла, через три роки в Баку народився молодший брат Іван, який також став українським генералом. Хлопці мали й сестру, але про неї, на жаль, більше відомостей немає. Коли хлопчику було 7 років родина переїхала на нове місце служби батька до Хабаровська. В 11 років Михайло став вихованцем Омського кадетського корпусу, а в 1900 році закінчив Павлівське військове училище, отримавши звання підпоручника. Призначення отримав у лейб-гвардії Волинський полк, який дислокувався у Варшаві.

 Брав участь в російсько-японській війні, отримав контузію й в 1905 році повернувся до Варшави. Опублікував декілька книг-посібників для офіцерів, з 1912 року підписував книги подвійним прізвищем Омелянович-Павленко, таким чином вшановуючи свого діда – сотника Омеляна Павленка. В 1910 році закінчив Академію Генерального штабу, перед початком Першої світової війни командував ротою того ж полку.

 В перші дні війни на чолі роти виступив на фронт. Бився відмінно, вже в листопаді очолив перший батальйон полку, отримав важке поранення в плече, довго лікувався, але наслідки поранення залишилися на все життя. Після одужання отримав звання полковника, на фронті влітку 1916 захворів на тиф і був евакуйований до Петрограда. Перенесена хвороба виробила у офіцера імунітет, що допомогло майбутньому генералу в 1919 році, коли українська армія гинула від епідемії.

 Після одужання в листопаді полковника Омеляновича-Павленка призначили начальником 2-ї Одеської школи прапорщиків. На цій посаді Михайло Володимирович зустрів звістку про Лютневу революцію. Зрікся престолу цар Микола ІІ, якому Михайло присягав на вірність, виникла потреба визначатися – з ким йти далі? Наступні події продемонстрували, що офіцер прийняв рішення бути зі своїм народом.

 3 (16) березня в Одесі проходила демонстрація мешканців міста на підтримку революції. Більшість організацій вийшли під червоними прапорами, а частина юнкерів 1-ї школи прапорщиків йшла під жовто-блакитним знаменом. Полковник запитав у юнаків: «Хто йде під цим прапором? - прапороносець Василь Бибік відповів - Українці – нащадки запорозьких козаків». Полковник відповів, що й він є нащадком дунайських козаків і був би радий йти під цим чудовим прапором. Юнкер відповів, що цим він зробить велику честь. Ось як писала про ці події популярна газета «Одесский листок»: «Під час учорашньої маніфестації Одеса була здивована несподіванкою. Популярний начальник Другої студентської школи юнаків, полковник гвардії, георгіївський кавалер, із перев'язаною пораненою рукою, на чудовому рудому коні вів свою школу під сепаратистським «українським прапором».

 Відтоді полковник Омелянович-Павленко почав брати участь в роботі гуртка «Українська хата», увійшов до складу «Української військової ради» міста. Проте довго виконувати нові обов’язки полковнику не довелося. 20 червня 1917 року його було призначено на фронт – командиром гвардії Гренадерського полку. Невдовзі Омелянович-Павленко опинився в Катеринославі, ставши начальником військової залоги Катеринослава.

 Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко був призначений на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А згодом обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту російської армії. В січні 1917 року в місті виникла загрозлива ситуація з боку червоної гвардії і пробільшовицьких військових частин, 11 січня відбулася нарада старших офіцерів округу, на якій ні комісар Центральної Ради Омелянович-Павленко, ні командувач округом генерал Єлчанінов не взяли на себе відповідальність прийняття остаточного рішення для боротьби з більшовицькими силами, що сприяло перемозі більшовиків у січневому повстанні.

 Полковнику довелося декілька днів переховуватися в різних місцях міста. Після трагічних подій січня 1918 року М. Омелянович-Павленко назавжди залишає Одесу. Йому вдалося переправитися через Дністер у бік Акермана, а далі дістатися до Кишинева та Ясс. 15 червня 1918 року Гетьман Скоропадський присвоїв Омеляновичу-Павленку звання генерал-хорунжого й призначив на посаду начальника 11-ї пішої дивізії в Полтаву. Коли наприкінці 1918 року вибухнуло антигетьманське повстання, не бажаючи брати участі в протистоянні між Гетьманом та Директорією УНР, виїхав до ЗУНР і 10 грудня 1918 року очолив Галицьку армію.

 На початку червня 1919 року генерал повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР. У липні об’єднані Галицька та Дієва армія УНР розпочали спільний переможний похід на Київ. Зламавши спротив більшовицьких формувань, українське військо швидко досягло столиці, де українці зустрілися з білогвардійцями генерала А. Денікіна, які, проте, не відважилися вступати у відкритий конфлікт. Постало питання про переговори, й М. Омелянович-Павленко очолив українську військову делегацію. Проте домовитися з білогвардійцями не вдалося – ті були вкрай вороже налаштовані до офіцерів-«самостійників».

 8 вересня 1919 року генерал став командувачем Запорізької групи – одного з найкращих з’єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з білогвардійцями. Восени внаслідок політичних та військових помилок керівництва УГА та Дієва армія УНР були змушені вступити у війну на кілька фронтів: проти червоних, білогвардійців та нейтрально-ворожих поляків. На додачу до всього спалахнула епідемія тифу, а уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном медикаменти. Українські війська швидко танули. За таких умов Галицька армія пішла на угоду з білогвардійцями, а Дієва армія УНР опинилася в так званому «трикутнику смерті». Головний отаман Симон Петлюра та більшість політичного проводу виїхали до Польщі. Дехто пішов на співпрацю з більшовиками та білими. Й лише Василь Тютюнник, тоді – командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Дієву армію УНР у партизанські з’єднання й пройти ними рейдом по українській території, зайнятій білими та червоними військами, а навесні підняти повстання. В. Тютюнника активно підтримав М. Омелянович-Павленко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду командарма Армії УНР.

 Зимовий похід розпочався 6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР прорвали фронт та вирушили до Києва. Білогвардійці, які теж потерпали від тифу й виснажилися в боях із червоними, не чинили спротиву. Діставшись до Київщини, Армія УНР змогла відпочити, одягнутись і позбутися наслідків епідемії – вояки були готові до подальшої боротьби. З лютого 1920 року почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців.

 Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за шість місяців походу здолала 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію фронту і з’єдналася з польсько-українськими частинами. Зважаючи на велику популярність генерала, Симон Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер новостворені українські підрозділи. 31 травня 1920 року Михайло Володимирович підвищений до звання генерал-поручника. Деякий час боротьба з більшовиками йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і пройти урочистим парадом по Хрещатику. Проте утримати перемогу не вдалося, під натиском військ Кінної армії Будьонного союзники вимушені були відступити майже до Варшави і Замостя.

 Польща в жовтні заключила з Росією перемир’я, українське військо до 11 листопада вело запеклу боротьбу з червоними, після чого вимушені були перейти через Збруч і припинити боротьбу. Після поразки українських військ М. Омелянович-Павленко, як більшість його побратимів по зброї, назавжди залишає Батьківщину. Він опиняється в Польщі, а в травні 1921-го Михайло Омелянович-Павленко подає у відставку, Симон Петлюра її приймає. А згодом спроваджує його до Чехословаччини «для вивчення військової літератури». Більше до Дієвої армії генерал Омелянович-Павленко не повернеться.

 М. Омеляновича-Павленка офіційно оформили помічником бібліотекаря в Українській господарській академії у Подєбрадах. Він написав декілька книг-спогадів та військово-теоретичних посібників. Мав добрі відносини з усіма українськими емігрантськими військово-політичними організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміграцією УНР і керівниками УВО-ОУН.

 З початком Другої світової війни серед українців існували сподівання на реалізацію українського державного проєкту за підтримки Німеччини. Тоді ще не уявляли, що несе світові нацистська Німеччина, а тому сподівалися на її допомогу в боротьбі з більшовизмом. 29 червня 1941 року М. Омелянович-Павленко взяв участь у з’їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду, а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал і очолив. Ця рада вступила у стосунки з керівництвом Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. На щастя, українські емігранти досить швидко розібралися, з ким мають справу, та й самі німці відмовилися від «українського проекту». Згодом, коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні дивізії не брав: він твердо вирішив стояти осторонь від співробітництва з нацистами.

 Коли червона армія вступила на землі Східної Європи, генерал із дружиною в 1945 році виїхав з Праги до Берліна, посів пост міністра військових справ Уряду УНР в екзилі. Згодом переїхав до Західної Німеччини, в 1947 році був підвищений до звання генерал-полковник. 16 листопада 1945 р. стараннями М. Омеляновича-Павленка та його побратимів створено Спілку українських вояків – ветеранську організацію, яка мала об’єднати українських ветеранів на територіях поза радянською окупацією. В 1948-му очолює американську розвідувальну школу в Мюнхені.

 В 1950 році переїжджає до Франції, разом з дружиною живуть у злиднях. «Мешкав у комірці, яку можна було назвати хлівом, що протікала, була сира й холодна, – писав підполковник армії УНР, історик і публіцист Антін Кущинський. – Крім загального захворювання організму генерал занедужав на очі, а те ще збільшило його душевні муки – людини, звиклої до постійної невтомної праці. Добрі друзі з-за океану час від часу посилали Командарму фінансову допомогу. Але генерал, коли накинуться йому якісь колишні вояки, то ділився з ними до останнього цента тими допомогами». Помер 29 травня 1952 року в Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез.

 На честь командарма в Києві, Вінниці, Дніпрі, Миколаєві, Первомайську, Вознесенську названо вулиці. В селищі Чорноморське дислокується 28-ма окрема механізована бригада імені Лицарів Зимового Походу, в якій шанують пам’ять командувача героїчною операцією українського війська. Топонімічна комісія Одеської міської ради ще у вересні запропонувала переіменувати вулицю Маріїнську поруч зі штабом колишнього Одеського військового округу на честь генерала Омеляновича-Павленка, але депутати затягують голосування по цьому питанню. Сподіваємося, що здоровий глузд переможе.

Василь Вельможко,

член Національної спілки краєзнавців України

Одеса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #50 за 15.12.2023 > Тема "Українці мої..."