Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4450)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4124)
Українці мої... (1659)
Резонанс (2120)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1847)
Крим - наш дім (1046)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (320)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (206)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ДМИТРО КАПРАНОВ: БРАТ, ЯКОГО НЕ СТАЛО
З╕ смертю Дмитра не стало ╕ явища Брат╕в Капранових…


УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 15.12.2023 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#50 за 15.12.2023
ЯК НАЩАДОК ЗАДУНАЙСЬКИХ КОЗАК╤В СТАВ КОМАНДАРМОМ Д╤╢ВО╥ АРМ╤╥ УНР

В грудн╕ виповниться 145 рок╕в укра╖нському командарму час╕в нац╕онально-визвольно╖ боротьби 1917–1921 рок╕в генералу Михайлов╕ Омеляновичу-Павленку, житт╓вий шлях якого на нетривалий час пов’язаний з Одещиною. Саме в цьому м╕ст╕ в╕н св╕домо обрав укра╖нську позиц╕ю п╕сля Лютнево╖ революц╕╖ й залишився в╕рним сво╓му народу до останнього подиху.

Народився майбутн╕й генерал 20 грудня 1878 року (8 грудня за юл╕анським календарем) в м╕ст╕ Тифл╕с (Тб╕л╕с╕) в родин╕ нащадка задунайських козак╕в штабс-кап╕тана Володимира Павленка. Д╕д Михайла Омелян Павленко був сотником Задунайського козацтва, ╕ в 1829 роц╕, п╕сля переходу Задунайського козацького в╕йська п╕д владу рос╕йського царя, отримав землю п╕д Мар╕уполем та став землевласником. Два його сини стали оф╕церами ╕ обо╓ досягли генеральських звань. Михайлова мати Олександра походила з грузинського княз╕вського роду Русс╕╓вих-Курцебашв╕л╕.

 На Кавказ╕ пройшли дитяч╕ роки Михайла, через три роки в Баку народився молодший брат ╤ван, який також став укра╖нським генералом. Хлопц╕ мали й сестру, але про не╖, на жаль, б╕льше в╕домостей нема╓. Коли хлопчику було 7 рок╕в родина пере╖хала на нове м╕сце служби батька до Хабаровська. В 11 рок╕в Михайло став вихованцем Омського кадетського корпусу, а в 1900 роц╕ зак╕нчив Павл╕вське в╕йськове училище, отримавши звання п╕дпоручника. Призначення отримав у лейб-гвард╕╖ Волинський полк, який дислокувався у Варшав╕.

 Брав участь в рос╕йсько-японськ╕й в╕йн╕, отримав контуз╕ю й в 1905 роц╕ повернувся до Варшави. Опубл╕кував дек╕лька книг-пос╕бник╕в для оф╕цер╕в, з 1912 року п╕дписував книги подв╕йним пр╕звищем Омелянович-Павленко, таким чином вшановуючи свого д╕да – сотника Омеляна Павленка. В 1910 роц╕ зак╕нчив Академ╕ю Генерального штабу, перед початком Першо╖ св╕тово╖ в╕йни командував ротою того ж полку.

 В перш╕ дн╕ в╕йни на чол╕ роти виступив на фронт. Бився в╕дм╕нно, вже в листопад╕ очолив перший батальйон полку, отримав важке поранення в плече, довго л╕кувався, але насл╕дки поранення залишилися на все життя. П╕сля одужання отримав звання полковника, на фронт╕ вл╕тку 1916 захвор╕в на тиф ╕ був евакуйований до Петрограда. Перенесена хвороба виробила у оф╕цера ╕мун╕тет, що допомогло майбутньому генералу в 1919 роц╕, коли укра╖нська арм╕я гинула в╕д еп╕дем╕╖.

 П╕сля одужання в листопад╕ полковника Омеляновича-Павленка призначили начальником 2-╖ Одесько╖ школи прапорщик╕в. На ц╕й посад╕ Михайло Володимирович зустр╕в зв╕стку про Лютневу революц╕ю. Зр╕кся престолу цар Микола ╤╤, якому Михайло присягав на в╕рн╕сть, виникла потреба визначатися – з ким йти дал╕? Наступн╕ под╕╖ продемонстрували, що оф╕цер прийняв р╕шення бути з╕ сво╖м народом.

 3 (16) березня в Одес╕ проходила демонстрац╕я мешканц╕в м╕ста на п╕дтримку революц╕╖. Б╕льш╕сть орган╕зац╕й вийшли п╕д червоними прапорами, а частина юнкер╕в 1-╖ школи прапорщик╕в йшла п╕д жовто-блакитним знаменом. Полковник запитав у юнак╕в: «Хто йде п╕д цим прапором? - прапороносець Василь Биб╕к в╕дпов╕в - Укра╖нц╕ – нащадки запорозьких козак╕в». Полковник в╕дпов╕в, що й в╕н ╓ нащадком дунайських козак╕в ╕ був би радий йти п╕д цим чудовим прапором. Юнкер в╕дпов╕в, що цим в╕н зробить велику честь. Ось як писала про ц╕ под╕╖ популярна газета «Одесский листок»: «П╕д час учорашньо╖ ман╕фестац╕╖ Одеса була здивована неспод╕ванкою. Популярний начальник Друго╖ студентсько╖ школи юнак╕в, полковник гвард╕╖, георг╕╖вський кавалер, ╕з перев'язаною пораненою рукою, на чудовому рудому кон╕ в╕в свою школу п╕д сепаратистським «укра╖нським прапором».

 В╕дтод╕ полковник Омелянович-Павленко почав брати участь в робот╕ гуртка «Укра╖нська хата», ув╕йшов до складу «Укра╖нсько╖ в╕йськово╖ ради» м╕ста. Проте довго виконувати нов╕ обов’язки полковнику не довелося. 20 червня 1917 року його було призначено на фронт – командиром гвард╕╖ Гренадерського полку. Невдовз╕ Омелянович-Павленко опинився в Катеринослав╕, ставши начальником в╕йськово╖ залоги Катеринослава.

 Наприк╕нц╕ 1917 року полковник Омелянович-Павленко був призначений на посаду в╕йськового представника Центрально╖ Ради при штаб╕ Одесько╖ в╕йськово╖ округи. А згодом об╕йняв посаду члена ком╕с╕╖ з демоб╕л╕зац╕╖ Румунського фронту рос╕йсько╖ арм╕╖. В с╕чн╕ 1917 року в м╕ст╕ виникла загрозлива ситуац╕я з боку червоно╖ гвард╕╖ ╕ проб╕льшовицьких в╕йськових частин, 11 с╕чня в╕дбулася нарада старших оф╕цер╕в округу, на як╕й н╕ ком╕сар Центрально╖ Ради Омелянович-Павленко, н╕ командувач округом генерал ╢лчан╕нов не взяли на себе в╕дпов╕дальн╕сть прийняття остаточного р╕шення для боротьби з б╕льшовицькими силами, що сприяло перемоз╕ б╕льшовик╕в у с╕чневому повстанн╕.

 Полковнику довелося дек╕лька дн╕в переховуватися в р╕зних м╕сцях м╕ста. П╕сля траг╕чних под╕й с╕чня 1918 року М. Омелянович-Павленко назавжди залиша╓ Одесу. Йому вдалося переправитися через Дн╕стер у б╕к Акермана, а дал╕ д╕статися до Кишинева та Ясс. 15 червня 1918 року Гетьман Скоропадський присво╖в Омеляновичу-Павленку звання генерал-хорунжого й призначив на посаду начальника 11-╖ п╕шо╖ див╕з╕╖ в Полтаву. Коли наприк╕нц╕ 1918 року вибухнуло антигетьманське повстання, не бажаючи брати участ╕ в протистоянн╕ м╕ж Гетьманом та Директор╕╓ю УНР, ви╖хав до ЗУНР ╕ 10 грудня 1918 року очолив Галицьку арм╕ю.

 На початку червня 1919 року генерал повернувся в розпорядження штабу Д╕╓во╖ арм╕╖ УНР. У липн╕ об’╓днан╕ Галицька та Д╕╓ва арм╕я УНР розпочали сп╕льний переможний пох╕д на Ки╖в. Зламавши спротив б╕льшовицьких формувань, укра╖нське в╕йсько швидко досягло столиц╕, де укра╖нц╕ зустр╕лися з б╕логвард╕йцями генерала А. Ден╕к╕на, як╕, проте, не в╕дважилися вступати у в╕дкритий конфл╕кт. Постало питання про переговори, й М. Омелянович-Павленко очолив укра╖нську в╕йськову делегац╕ю. Проте домовитися з б╕логвард╕йцями не вдалося – т╕ були вкрай вороже налаштован╕ до оф╕цер╕в-«самост╕йник╕в».

 8 вересня 1919 року генерал став командувачем Запор╕зько╖ групи – одного з найкращих з’╓днань Д╕╓во╖ арм╕╖ УНР, на чол╕ якого вже невдовз╕ почав боротьбу з б╕логвард╕йцями. Восени внасл╕док пол╕тичних та в╕йськових помилок кер╕вництва УГА та Д╕╓ва арм╕я УНР були змушен╕ вступити у в╕йну на к╕лька фронт╕в: проти червоних, б╕логвард╕йц╕в та нейтрально-ворожих поляк╕в. На додачу до всього спалахнула еп╕дем╕я тифу, а уряди Антанти в╕дмовилися пропускати до УНР закуплен╕ за кордоном медикаменти. Укра╖нськ╕ в╕йська швидко танули. За таких умов Галицька арм╕я п╕шла на угоду з б╕логвард╕йцями, а Д╕╓ва арм╕я УНР опинилася в так званому «трикутнику смерт╕». Головний отаман Симон Петлюра та б╕льш╕сть пол╕тичного проводу ви╖хали до Польщ╕. Дехто п╕шов на сп╕впрацю з б╕льшовиками та б╕лими. Й лише Василь Тютюнник, тод╕ – командувач Д╕╓во╖ арм╕╖ УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Д╕╓ву арм╕ю УНР у партизанськ╕ з’╓днання й пройти ними рейдом по укра╖нськ╕й територ╕╖, зайнят╕й б╕лими та червоними в╕йськами, а навесн╕ п╕дняти повстання. В. Тютюнника активно п╕дтримав М. Омелянович-Павленко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду командарма Арм╕╖ УНР.

 Зимовий пох╕д розпочався 6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч б╕йц╕в Арм╕╖ УНР прорвали фронт та вирушили до Ки╓ва. Б╕логвард╕йц╕, як╕ теж потерпали в╕д тифу й виснажилися в боях ╕з червоними, не чинили спротиву. Д╕ставшись до Ки╖вщини, Арм╕я УНР змогла в╕дпочити, одягнутись ╕ позбутися насл╕дк╕в еп╕дем╕╖ – вояки були готов╕ до подальшо╖ боротьби. З лютого 1920 року почалися бо╖ з червоними, що на той час уже вит╕снили б╕логвард╕йц╕в.

 Арм╕я УНР, яка на чол╕ з Омеляновичем-Павленком за ш╕сть м╕сяц╕в походу здолала 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула л╕н╕ю фронту ╕ з’╓дналася з польсько-укра╖нськими частинами. Зважаючи на велику популярн╕сть генерала, Симон Петлюра залишив його на посад╕ командувача Арм╕╖ УНР, до складу яко╖ вв╕йшли тепер новостворен╕ укра╖нськ╕ п╕дрозд╕ли. 31 травня 1920 року Михайло Володимирович п╕двищений до звання генерал-поручника. Деякий час боротьба з б╕льшовиками йшла усп╕шно: союзникам нав╕ть вдалося в╕дбити Ки╖в ╕ пройти урочистим парадом по Хрещатику. Проте утримати перемогу не вдалося, п╕д натиском в╕йськ К╕нно╖ арм╕╖ Будьонного союзники вимушен╕ були в╕дступити майже до Варшави ╕ Замостя.

 Польща в жовтн╕ заключила з Рос╕╓ю перемир’я, укра╖нське в╕йсько до 11 листопада вело запеклу боротьбу з червоними, п╕сля чого вимушен╕ були перейти через Збруч ╕ припинити боротьбу. П╕сля поразки укра╖нських в╕йськ М. Омелянович-Павленко, як б╕льш╕сть його побратим╕в по збро╖, назавжди залиша╓ Батьк╕вщину. В╕н опиня╓ться в Польщ╕, а в травн╕ 1921-го Михайло Омелянович-Павленко пода╓ у в╕дставку, Симон Петлюра ╖╖ прийма╓. А згодом спроваджу╓ його до Чехословаччини «для вивчення в╕йськово╖ л╕тератури». Б╕льше до Д╕╓во╖ арм╕╖ генерал Омелянович-Павленко не повернеться.

 М. Омеляновича-Павленка оф╕ц╕йно оформили пом╕чником б╕бл╕отекаря в Укра╖нськ╕й господарськ╕й академ╕╖ у Под╓брадах. В╕н написав дек╕лька книг-спогад╕в та в╕йськово-теоретичних пос╕бник╕в. Мав добр╕ в╕дносини з ус╕ма укра╖нськими ем╕грантськими в╕йськово-пол╕тичними орган╕зац╕ями, проте найб╕льше п╕дтримував стосунки з в╕йськовою ем╕грац╕╓ю УНР ╕ кер╕вниками УВО-ОУН.

 З початком Друго╖ св╕тово╖ в╕йни серед укра╖нц╕в ╕снували спод╕вання на реал╕зац╕ю укра╖нського державного про╓кту за п╕дтримки Н╕меччини. Тод╕ ще не уявляли, що несе св╕тов╕ нацистська Н╕меччина, а тому спод╕валися на ╖╖ допомогу в боротьб╕ з б╕льшовизмом. 29 червня 1941 року М. Омелянович-Павленко взяв участь у з’╖зд╕ комбатантських орган╕зац╕й, скликаному в Краков╕ силами ОУН. Було створено Во╓нно-╕сторичну раду, а також Генеральну раду комбатант╕в, яку генерал ╕ очолив. Ця рада вступила у стосунки з кер╕вництвом Н╕меччини з пропозиц╕╓ю створити укра╖нськ╕ збройн╕ сили. На щастя, укра╖нськ╕ ем╕гранти досить швидко роз╕бралися, з ким мають справу, та й сам╕ н╕мц╕ в╕дмовилися в╕д «укра╖нського проекту». Згодом, коли почали формувати 14-ту див╕з╕ю в╕йськ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч ╕ п╕дтримував т╕сн╕ стосунки з ╖╖ добровольцями, але участ╕ в комплектуванн╕ див╕з╕╖ не брав: в╕н твердо вир╕шив стояти осторонь в╕д сп╕вроб╕тництва з нацистами.

 Коли червона арм╕я вступила на земл╕ Сх╕дно╖ ╢вропи, генерал ╕з дружиною в 1945 роц╕ ви╖хав з Праги до Берл╕на, пос╕в пост м╕н╕стра в╕йськових справ Уряду УНР в екзил╕. Згодом пере╖хав до Зах╕дно╖ Н╕меччини, в 1947 роц╕ був п╕двищений до звання генерал-полковник. 16 листопада 1945 р. стараннями М. Омеляновича-Павленка та його побратим╕в створено Сп╕лку укра╖нських вояк╕в – ветеранську орган╕зац╕ю, яка мала об’╓днати укра╖нських ветеран╕в на територ╕ях поза радянською окупац╕╓ю. В 1948-му очолю╓ американську розв╕дувальну школу в Мюнхен╕.

 В 1950 роц╕ пере╖жджа╓ до Франц╕╖, разом з дружиною живуть у злиднях. «Мешкав у ком╕рц╕, яку можна було назвати хл╕вом, що прот╕кала, була сира й холодна, – писав п╕дполковник арм╕╖ УНР, ╕сторик ╕ публ╕цист Ант╕н Кущинський. – Кр╕м загального захворювання орган╕зму генерал занедужав на оч╕, а те ще зб╕льшило його душевн╕ муки – людини, звикло╖ до пост╕йно╖ невтомно╖ прац╕. Добр╕ друз╕ з-за океану час в╕д часу посилали Командарму ф╕нансову допомогу. Але генерал, коли накинуться йому як╕сь колишн╕ вояки, то д╕лився з ними до останнього цента тими допомогами». Помер 29 травня 1952 року в Париж╕, похований на кладовищ╕ Пер-Лашез.

 На честь командарма в Ки╓в╕, В╕нниц╕, Дн╕пр╕, Микола╓в╕, Первомайську, Вознесенську названо вулиц╕. В селищ╕ Чорноморське дислоку╓ться 28-ма окрема механ╕зована бригада ╕мен╕ Лицар╕в Зимового Походу, в як╕й шанують пам’ять командувача геро╖чною операц╕╓ю укра╖нського в╕йська. Топон╕м╕чна ком╕с╕я Одесько╖ м╕сько╖ ради ще у вересн╕ запропонувала пере╕менувати вулицю Мар╕╖нську поруч з╕ штабом колишнього Одеського в╕йськового округу на честь генерала Омеляновича-Павленка, але депутати затягують голосування по цьому питанню. Спод╕ва╓мося, що здоровий глузд переможе.

Василь Вельможко,

член Нац╕онально╖ сп╕лки кра╓знавц╕в Укра╖ни

Одеса

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #50 за 15.12.2023 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=25679

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков