Версiя для друку Обговорити в форумi

Вітання з нагоди 60-річчя визволення України від фашистських загарбників

Дорогі ветерани! Шановні співвітчизники!
У світовій історії є події, що навіки залишаються у пам'яті і серцях людей. Такою вікопомною подією стала для нас Велика Вітчизняна війна.
У небаченому і жорстокому протистоянні десятків держав Україні було відведено одну з найтрагічніших ролей. Двічі пронісся над нею смерч війни - під час оборони та визвольного наступу. Наша земля рясно полита кров'ю воїнів-фронтовиків і мільйонів мирних жителів.
Вічна пам'ять усім, хто поліг на полі бою, загинув від нацистського геноциду, помер від хвороб і ран.
У горнилі тієї жахливої війни у всій повноті розкрилися звитяга, доблесть і героїзм захисників та визволителів Батьківщини. Сьогодні ми з особливим почуттям вдячності вшановуємо наших ветеранів, які вибороли й подарували нинішньому та прийдешнім поколінням життя, свободу й мир.
Низький уклін вам за Велику Перемогу, за трудові звершення у повоєнні роки, за мудрість і підтримку у розбудові незалежної демократичної України.
Щиро вітаю вас і всіх співвітчизників зі святом.
Міцного вам здоров'я, щастя, добробуту і мирного неба.

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ Л. КУЧМА.

БОЙОВИЙ ГЕНЕРАЛ

Іван Іванович Березнюк - учасник боїв на багатьох фронтах війни 1941 - 1945 років, ветеран Прикордонних військ, нині генерал-майор у відставці, народився 1921 року в селі Краснопілці Маловисківського району на Кіровоградщині в родині колгоспників. В 1938 році після закінчення педагогічного технікуму працював учителем і заочно навчався у Кіровоградському вчительському інституті. Мріяв присвятити себе мирній праці на освітянській ниві, але доля розпорядилася по-своєму.
Навесні 1940 року його призвали на військову службу і, як добре підготовле-ного фахівця, направили в Одеське військове училище на річні курси для підготовки до вступу в Московський військовий інститут іноземних мов.
У травні 1941 року курсанта Івана Березнюка направили на стажування на одну з прикордонних застав Західного округу. Обстановка на кордоні була напруженою. З поста спостереження було помітно, як на березі річки Прут скупчуються німецькі війська. Не минало й дня, щоб не відбувалося порушення кордону.
22 червня 1941 року курсант Іван Березнюк, перебуваючи в прикордонному наряді о 4-й годині 30 хвилин ранку прийняв перший бій з ворогом. Відстрілюючись від німецьких солдатів, котрі переправлялися через річку, він прибув на заставу, де очоливши стрілецьке відділення, продовжував вести бойові дії. Головним завданням було не дати ворогові заволодіти заставою, знищити якомога більше ворожих солдатів, затримати просування їх в наш тил.
Що могла протиставити прикордонна застава німецьким збройним частинам на сорокакілометровій ділянці, яку вони охороняли? Її "бойова міць" нараховувала... 66 чоловік особового складу, 6 коней і 6 службових собак. На озброєнні було 60 гвинтівок, два ручних і один станковий кулемети, 6 пістолетів "ТТ" і гранати.
Німці, обірвавши зв'язок прикордонної застави із загоном, спрямували на неї шквал вогню з усіх видів зброї - артилерії, мінометів, кулеметів і автоматів. Прямою наводкою вони били по позиціях застави.
Використовуючи вогневі укріплення і маневруючи окопами, бійці застави протягом доби відбивалися від фашистів, не відступаючи ні на крок назад. В цьому бою командира відділення Івана Березнюка було тяжко поранено і контужено. Завдяки підрозділам Червоної армії, які підоспіли на допомогу, меншій половині застави, котра залишилася живою, вдалося прорвати вороже оточення. Івана Березнюка було евакуйовано в Одеський госпіталь.
Через місяць лікування Іван повернувся у військове училище, а незабаром із взводом курсантів в складі об'єднаного батальйону був швидко перекинутий на місце прориву німцями нашої позиції на березі річки Дністер поблизу міста Дубоссари.
Батальйон, зазнавши значних втрат, був розформо-ваний, а лейтенанта І. Березнюка направили в заново створений 26-й прикордонний полк командувати ротою. У складі полку він брав участь в оборонних боях у східному секторі міста Одеси, де його вдруге було поранено. Після лікування в евакогоспіталі знову захищав Одесу, командуючи ротою. В цю пору йому було лише 20 років.
В середині жовтня 1941 року після розформування полку Івана Березнюка направляють в Чорноморський прикордонний округ в місто Сімферополь на посаду начальника третьої прикордонної застави в селище Коктебель. Так після двох поранень і контузії лейтенант Березнюк закінчив свій перший етап бойових дій по захисту України за перші чотири місяці війни.
Переїзд на нове місце служби для нього не означав перехід на спокійне життя. Це був, як співається в пісні, перехід з бою в бій.
В цей час східну частину Криму захищала 184-та прикордонна дивізія. Її ділянка завдовжки 42 кілометри проходила від мису Меганом до мису Двоякірний. Цей, так званий "Коктебельський трикутник", як і захист міста Севастополя, мав важливе стратегічне значення для оборони Криму. Сили німців на цьому напрямку втричі перевищували наше угруповання. У них була важка зброя, зокрема танки і літаки, яких у нас тут не було.
Перш ніж розпочати наступ, німці активно проводили диверсійно-розвідувальні операції, весь тягар боротьби з якими було покладено на прикордонників. 25 жовтня 1941 року третя застава у взаємодії з сусідами в районі Меганому ліквідувала розвідгрупу ворога, висаджену з моря на швидкохідному катері. То були досвідчені, добре озброєні розвідники. Буквально на другий день одне з відділень застави захопило і частково знищило групу парашутистів у передмісті Старого Криму. А вже 28 жовтня начальник застави Іван Березнюк з групою прикордонників біля мису Юнга оточили, а потім разом з торпедним катером з військово-морської бази Феодосії захопили в полон близько десяти диверсантів. Цього ж дня коктебельська винищувальна рота разом із заставою полонила групу бандитів на горі Кара-Даг. Банда була сформована з числа дезертирів - місцевих жителів, котрі втекли з Ішуньських позицій. Вони нападали на окремі підрозділи Червоної армії, які переміщалися фронтовими дорогами в напрямку Судак - Феодосія.
В кінці жовтня німецькі війська після посиленої артилерійської підготовки штурмом прорвали Ішуньську оборону і почали тіснити до Південнобережжя частини 51-ї та Окремої Приморської армій. Війська спішно відступали на Керч і Севастополь.
31 жовтня хвиля відступу докотилася до Коктебельської застави. Лейтенанту Березнюку було поставлено завдання прикрити відхід частин. Силами застави він укріпив підходи легкими захисними спорудами, особливо в напрямку Феодосія - Старий Крим - бухта Голуба. Увечері на старокримському напрямку зав'язався жорстокий бій. Ворожих розвідників на бронетранспортері і двох мотоциклах було знищено. Лейтенанту Березнюку із резерву 51-ї армії була виділена підмога - стрілецька рота з кулеметним взводом та взвод саперів, але сили противника були переважаючі.
Німецька авіація із суші і моря прицільно, безкарно бомбардувала наші вогневі точки, завдавала ударів по скупченнях відступаючих підрозділів. В бою під час прориву ворожого оточення Березнюка знову було поранено, але, незважаючи на це, йому з бійцями вдалося вирватися з оточення і приєднатися до загону карасубазарських партизанів. Іванові Березнюку вдалося об'єднати в одну бойову групу прикордонників, яка протягом року завдавала удари по ворожих тилах.
8 листопада 1941 року після ще одного поранення в бою Івана Березнюка літаком було евакуйовано на велику землю в місто Сочі. Військово-медична комісія визнала його інвалідом другої групи. Та, незважаючи на це, І. Березнюк продовжує воювати спершу на посаді начальника штабу розвідбатальйону, а потім командиром батальйону на 4-му Українському фронті. Після війни служив у Прикордонних військах. З 1955 по 1956 рік був начальником штабу Сімферопольського прикордонного загону. Закінчив військову академію. Став генералом. Але тяжкі поранення, контузія позначилися на його здоров'ї.
В 1975 році його було звільнено у відставку за воєнною інвалідністю.
Генерал-майор Іван Іванович Березнюк зробив свій вагомий внесок в справу визволення України від німецько-фашистських загарбників. Справу батька продовжили діти. Три сини і донька І. І. Березнюка - всі офіцери. Старший Володимир - полковник, середній Валерій - підполковник, молодший Іван - майор, донька Людмила - старший лейтенант, військовий лікар запасу.
Побажаємо ж славному бойовому генералу Івану Івановичу Березнюку доброго здоров'я і довголіття.
Петро ГРИЩЕНКО,
учасник Великої Вітчизняної війни та Параду Перемоги,
ветеран Прикордонних військ, член Ради ветеранів воїнів-прикордонників, підполковник у відставці.
м. Сімферополь.

УПА ДОПОМАГАЛА Й БІЛОРУСЬКИМ ПАРТИЗАНАМ-НЕЗАЛЕЖНИКАМ

Було б доречно сьогодні згадати і про білоруський повстанський рух. Адже нерідко УПА і білоруські партизани (не орієнтовані на Москву) боролися проти спільного ворога. Спочатку це були німці, а потім більшовики... Тому хочу запропонувати читачеві розмову з білоруським істориком, дослідником партизанського незалежницького руху Сергієм Йоршем.
- Пане Сергію, що ви можете сказати про білоруський рух опору під час Другої світової війни? Де був найсильніший партизанський рух, у яких регіонах Білорусі?
- Якщо говорити про національно-свідомих, а не "червоних" партизанів, то їх у момент максимального піднесення білоруського збройного руху (це було у 1943 році) нараховувалося до 5 тисяч. Регіони активності? Звичайно, більше було на заході Білорусі. Але загони діяли і в цент-ральних районах, і на сході республіки. Невеликі збройні відділи були навіть на білоруських етнічних землях Псковщини, Смоленщини, Брянщини.
Є факти, що на Брянщині білоруські повстанці діяли до 1951 року. На Смоленщині навіть видавалася незалежницька білоруська підпільна газета "Пад абцасам маскалёв". На жаль, білоруським історикам працювати дуже важко, адже архіви КДБ для нас все ще закриті. Тому ми можемо тільки позаздрити нашим українським колегам.
- Ви наводите дуже цікаві факти. Українці дуже добре поінформовані про потужну, масову червону "партизанку", але майже нічого не знають про білоруські аналоги УПА.
- На жаль, після 1943 року кількість незалежних від Москви партизанських загонів почала зменшуватися. Сталіна не влаштовували партизани-незалежники, тому велася планомірна робота на їхнє знищення або ж "приручення". В тил цим загонам засилалися спеціально навчені десантні групи, які втиралися в довіру до командирів, а потім знищували їх. Керував "незалежниками" Іван Шанько. Родом він з Могильова, у Радянській Армії мав звання лейтенанта (хоча партизани його називали "полковником"). Звичайно, командири цих партизанських загонів не мали великого досвіду, тому до них легко було увійти в довіру.
- А до якого часу діяла білоруська "партизанка"?
- Останні партизанські групи були оточені і знищені в Налібоцькій пущі наприкінці
50-х років. Звичайно, на цей момент рух був уже слабким. Але раніше він завдавав чимало клопоту московському керівництву. Скажімо, ще в 1948 році білоруські партизани штурмом брали місто Новогрудок. Розгромили місцевий відділ МГБ, знищили всі радянські установи. Як згадували очевидці, в бою брав участь і український збройний відділ УПА.
- Це цікавий факт. Адже від Берестейщини, де УПА мала свої бази, до Новогрудка не так вже й близько. Отже, це говорить про тісні контакти українського і білоруського підпілля?
- Контакти були, звичайно. Адже на Поліссі почали формуватися і перші відділи білоруського національного партизанського руху.
Якби білоруські архіви відкрилися для дослідників руху Опору, то, певен, що стали б відомі багато фактів співпраці українців і білорусів. Але для об'єктивності треба сказати, що траплялися і збройні сутички між загонами. Українці дуже ревниво ставилися до білоруської патріотичної діяльності на терені Берестейщини...
- Очевидно, українці трактували цей регіон як "свій", а білоруси як "свій". Адже після 1939 року Берестейщина увійшла до складу Білорусі?
- Так, це була вже білоруська територія, тому конфлікти, більші чи менші, могли бути. Але, повторюю, фактів братерської співпраці було значно більше! Принаймні, не було такої ворожнечі, як між УПА і Армією Крайовою, що відстоювала польські інтереси.
- А які ще факти співпраці, крім штурму Новогрудка, ви можете назвати?
- Білоруські загони інколи відступали на Волинь; там легше було вижити, бо на своїй території їх вибивали "червоні" партизани. На Волині ж ситуацію контролювала УПА, а не червоні. Інколи далекі рейди на північ здійснювали і українські пов-станці. В 1948 році один загін дійшов аж до Пруссії. Очевидно, це були пропагандистські рейди, а не бойові.
Цікаво, що проходячи білоруською територією, українці "відкривалися" білорусам, не приховували своєї національності і своїх цілей. А ось на польській території видавали себе за поляків. Це було неважко зробити, бо мову всі знали.
Є і ще цікавий факт. Керівник Союзу Білоруської Молоді Міхась Ганько з кількома десятками повстанців пройшов з Німеччини через Чехію, Словаччину і українські Карпати на Волинь, а далі - в Білорусь. Це було в 1945 році.
- А чому після війни білоруси поверталися на рідну землю, а не навпаки?
- Тому, що в 1944 році не вдалося підняти антибільшовицьке повстання, бо надто потужною була операція радянських військ під кодовою назвою "Багратіон". Тоді доцільніше було відступити, а потім, після війни "просочитися" знову вже на радянську територію. Білоруські патріоти хотіли проголосити незалежну Білорусь (бодай так формально, як це зробили українці у Львові в 1941 році) і продовжити боротьбу в лісах. Як і латиші, естонці, литовці, білоруські націоналісти вірили в конфлікт між СРСР і країнами Заходу, яким хотіли скористатися. До речі, рейд через Чехію в Карпати став можливим тільки завдяки допомозі УПА, українського підпілля.
- А хіба не можна було йти коротше, через Польщу?
- Більшість груп так і пробували добиратися, але всі вони гинули. В Польщі було багато радянської агентури, а тому і багато провалів. Українці ж на той час мали добре розгалужену мережу із своїх людей в Чехії і Словаччині. До того ж, загін Міхася Ганька намагався йти швидко, в основному лісами, не потрапляючи на очі місцевого населення.
Врешті-решт, повстання не вдалося, проголошення незалежності теж. Близько сот-ні білоруських повстанців вдалося виїхати на захід, переважно в Західну Німеччину. Там їх постійно "відстрілювали" чекісти. Тому згодом вони виїхали в Латинську Америку. Там заснували в 1957 році ветеранську організацію "Саюз былых удзельнікав барацьбы". До 1968 року його очолював Якуб Харевський.
До речі, дехто з білоруських партизанів одружився потім на українках; це ті, кому поталанило. У більшості дружини були іспанськомовними.
...Звичайно, наш партизанський рух не був таким потужним, як український. Але це також яскрава сторінка білоруської історії, і про це треба знати.
Записав Сергій ЛАЩЕНКО.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 29.10.2004 > Тема ""Білі плями" історії"