Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4446)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4117)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2114)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1031)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (311)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (203)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
ВЕСЕЛКА
В╕рш╕ нашого дитинства


Р╤ДНА МОВА
З дитинства мо╖ батьки навчали мене любити свою Батьк╕вщину з кв╕тучими садами, безмежними...


В╤РШ╤ НАШОГО ДИТИНСТВА. ╤ван ДРАЧ
Перша зб╕рка поез╕й ╤вана Драча «Соняшник» побачила св╕т 1962 року.


«У КОЖНО╥ ФЕ╥ БУВАЮТЬ ПРИ╢МН╤ МОМЕНТИ...»
В гостях "Джерельця" ╕з сво╖ми поез╕ями Наталка ЯРЕМА, Наталя МАЗУР ╕ Ксенислава КРАПКА


НАЙКРАЩ╤ УКРА╥НСЬК╤ МУЛЬТФ╤ЛЬМИ ВС╤Х ЧАС╤В
6 кв╕тня св╕т в╕дзначив День мультф╕льм╕в. Це свято було засноване 2002 року М╕жнародною...




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 22.10.2004 > Тема ""Джерельце""
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#43 за 22.10.2004
МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО, ТА Я ВЖЕ ВСТИГ В ЖИТТІ НЕМАЛО!
учні шкіл

Ось і закінчився наш конкурс "Мені тринадцятий минало...", у якому ми запропонували 13-літнім ровесникам держави розповісти про себе і про свою Вітчизну. Чесно кажучи, навіть не чекали такої активності - довелося майже все "Джерельце" присвятити конкурсним роботам. Почитайте їх. Вони, може, по-дитячому наївні, але щирі, відверті, прозорі - як джерельце! У них віддзеркалюється наше життя. Може, й дорослі краще розумітимуть цей світ, якщо деколи дивитимуться на нього дитячими очима?
Слідкуйте за "Кримською світлицею" - у ній ми оголосимо імена переможців і день, коли вручатимуться призи. А поки що спробуйте визначити 13-літніх "чемпіонів" самі: їхні труди - перед вами!
Журі конкурсу.

Мене звуть Євген ЄМЦОВ. Я вчуся у 8-му класі сімферопольської школи-гімназії № 25. Мої улюблені предмети - українська та російська мови, історія, біологія, хімія. Я дуже люблю фантастику та українські народні казки. Я вивчаю українську мову, бо нова держава і ми повинні знати себе від а до я, а якщо ми не знатимемо мови та історії нашої держави, то ми не будемо її повноцінними громадянами.
Я освоїв граматику, математику та інші предмети. Ще я займаюся бальними танцями та беру участь в різних змаганнях, і навіть завоював перше і друге місця на чемпіонаті країн СНД у Севастополі та Євпаторії та ще перше місце у Криму. Тому я вважаю, що я встиг досягти немало у свої 13 років.
13 років для України - це небагато. Але головне не те, що їй 13 років, а те, що вона самостійна. Як виросту, я хочу бути вчителем бальних танців, навчати молодих людей цьому мистецтву. Вважаю, що я вже зробив корисне для своєї Батьківщини, завоювавши перше місце у чемпіонаті країн СНД з бальних танців!

ТУТ МОЄ КОРІННЯ...

Добридень, друже "Джерельце"! Я давно збираюся поділитися з тобою думками, мріями, розповісти, як у свої тринадцять років я здатен сприймати життя, що мене турбує та непокоїть.
Чому ж мені захотілося поділитися своїм потаємним саме з тобою? Та тому, що саме ти в наш метушливий час не кинеш мені байдуже: "Відчепись!" і зможеш вислухати мене. Спочатку розповім про себе.
Я - Володя Кононенко. Вчуся у 8-му класі. Народився серед безкрайніх кримських степів у, здавалося б, нічим не примітному, але милому селі з гарною назвою Березівка. Я дуже люблю своє село. Правда, зараз це не те село, яке було декілька років тому. Не стало колгоспу, більша частина людей залишилася без роботи. Але всі вони стараються виживати в цей тяжкий час.
Я люблю, коли батько бере мене з собою на риболовлю на озеро Донузлав; на полювання: восени ми полюємо на перепілок, а взимку - на зайців; люблю збирати наші степові гриби. І нехай у нас природа не така гарна, як, скажімо, на півдні Криму, та для мене це заповіт-ний куточок, який є початком всього, початком моїх життєвих спостережень та радощів. Це моя мала Батьківщина, моє коріння.
Моє село - це маленька краплинка у великому океані, ім'я котрого - Україна. Я живу у великій, гарній та незалежній державі. І знаєш, "Джерельце", я усім серцем непокоюсь за свою державу в цілому і за кожну людину, мого співвітчизника, окремо. Я хочу, щоб всі ми жили добре і щасливо, щоб ніхто не хворів і щоб ніколи не було війни. Коли я бачу безкрайнє море, чую спів пташок, чую шепотіння вітерця в своєму садку, я боюсь, щоб серце не вистрибнуло, не злетіло до небес, до пташок, боюсь, щоб не осліпнути від цієї пишності, не втратити слух від звуків, від краси природи моєї.
У кожного з нас своя доля, своє призначення. Але головне, на мою думку, - залишити добрий слід на землі, в метушні не загубити все найкраще, що дали тобі батьки. Коли я закінчу школу і прийде час вибирати свій життєвий шлях, я хотів би стати лікарем, щоб допомагати людям. Але фізична допомога - це ще не все, моральна підтримка іноді потрібніша. А для цього треба бути справжньою людиною. Так каже моя мама, і мені не хотілося б  розчарувати її.
Ось такі мої заповітні мрії, такі плани, знайомий незнайомець "Джерельце". Ти саме той друг, котрому я можу розкрити свої таємниці. Знаю, ти зможеш зрозуміти мене. Я радий, що ти мене вислухаєш. Спасибі тобі, що ти існуєш. Всього тобі найкращого!
Володя КОНОНЕНКО,
учень 8-го "а" класу.
с. Березівка Роздольненського району АРК.

Немає в світі нічого кращого за рідний край

Звуть мене Тетяна Хоменко. Я - ровесниця рідної Батьківщини, бо вперше побачила сліпучу синь ясного неба 21 серпня 1991 року.
Щороку, виростаючи, я набираюся сил і снаги. Так само й Україна робить перші кроки в самостійному житті.
Протягом століть українську націю хотіли знищити, та не вдалося. Зазнавши поневірянь, частина українського суспільства зрусифікувалася. На щастя, в нашому місті в школах відкрилися класи з українською мовою навчання, і моя матуся відвела мене, першокласницю, саме в українськомовний клас. Вдома ми спілкуємося рідною мовою, і тому я "пірнула" в навчання рідною мовою натхненно і з радістю.
Зараз я успішно навчаюся у 8-му класі, беру участь в олімпіадах і україномовних конкурсах, позашкільних заходах. Я працюю екскурсоводом в етнографічній кімнаті "Рідна хата", що створена в нашій школі, ми досліджуємо з однокласниками культуру і побут українського народу. Школярі завжди із задоволенням відвідують екскурсії, не поспішають залишати "Хату", замислюються над тим, що почули й побачили.
Із захопленням вивчаю всі предмети, відвідую бібліотеки, бо прагну знати якнайбільше. А "Кримська світлиця" з "Джерельцем" - мої друзі і порадники, на яких я чекаю щоп'ятниці. Вони повідомляють мені про новини в Україні та ще й милою мені мовою.
Крім загальноосвітньої школи, відвідую музичну з класу скрипки. Люблю слухати пісні у виконанні Оксани Білозір, Ніни Матвієнко та Надії Шестак.
Мені надзвичайно дорога українська земля.
З радістю їжджу з батьками на Житомирщину до бабусі та дідуся, де милуюся природою, допомагаю по господарству, спілкуюся з друзями. Немає в світі нічого кращого за рідний край, де поряд живуть батьки, рідні, друзі. Я рада, що живу в ці часи. Із небуття повертаються прадавні традиції, звичаї, незаслужено забуті імена письменників, на краще змінюється ставлення до релігії.
Сьогодні над моєю землею сяє сонце. Я впевнена, що незабаром наша країна міцно підніметься на ноги, зросте добробут народу і ми, без сумнівів і вагань, будемо відстоювати право нашої Держави ввійти до числа найбагатших країн світу. Прийде час, коли в Україні скрізь безперешкодно лунатиме рідна українська мова.
Зараз для нашого народу настав відповідальний час. Та я вірю, що люди приймуть вірне рішення, вірю в світле майбутнє нашої держави, бо як би не було важко Україні в минулому, наші пращури боролися і перемагали. А ми, молоде покоління, освічені й талановиті, маємо можливість отримувати знання, працювати на користь рідної Батьківщини, народу.
Яку б професію я не обрала в житті, знаю, що буду чесно служити своєму народові, Вітчизні.
Вірю в квітуче майбуття твоє, Україно!
Тетяна ХОМЕНКО,
учениця 8-го "в" класу середнього загальноосвітнього НВК "Школа-ліцей" № 2  м. Красноперекопська.


Ці роботи на конкурс "Мені тринадцятий минало..." надіслали учні-восьмикласники гімназії № 1 м. Саки.

Кажуть, що люди пам'ятають своє життя починаючи з трьох років. Це дійсно так.
Я пам'ятаю майже все своє дитинство.
Раніше ми жили на острові Кільдін. Як там було класно! Коли йшов сніг, для дітей це було не диво, адже взимку, восени, весною і навіть іноді влітку там лежав сніг. Тому моєю улюбленою справою було катання на санчатах.
Я була найкраща в цьому виді спорту серед дітвори, і коли всі діти йшли на гірку з батьками, я гордо йшла сама на гірку, адже мої матуся з татусем знали, що "з нашою геройкою нічого не станеться!". Але один випадок я запам'ятала на все життя.
Згадую, як дуже довго дерлася на величезну гору, як лягла на санчата так, що я їхала вперед ногами, щоб не було страшно, але потім, коли я вже з'їжджала, санчата перевернулися, і я вже поїхала вперед головою. Далі я тільки пам'ятаю, як перед моїми очима з'явилися величезні кучугури і... все! Провал пам'яті, але ви здогадуєтесь, що було потім. Мені матуся розповіла, що коли я прийшла додому, вона дуже злякалась, бо я була схожа на снігову бабу, яка ожила.
На Кільдіні в мене була дуже хороша подружка. Її теж звали Яною. Якщо ми були разом, ми ставали невгамовні. Як ми любили малювати на шпалерах в Яниній кімнаті! Це було так чудово! У її кімнаті шпалери були в квадратик, і ми в кожному квадратику щось малювали. За три години ми розмалювали всю стіну, і, втомившись, засинали, потім мене мама довго не могла відмити від фломастерів. А Янина мама вирішила переклеїти шпалери, але нові шпалери виявилися ще кращими! На них були намальовані квіточки. І ми вирішили на кожній квіточці намалювати дівчинку. Бідні наші батьки! Якось ми перевернули самовар з водою. Я пам'ятаю, що Яна дуже смішно говорила на таргана - манакан, на нас - Манатюки, адже в нас прізвище - Кондратюк. Якось мій тато зателефонував їм додому: "Ліля! Твій Манатюк дзвонить!"
А потім ми переїхали до Криму... Море, сонце, теж було добре. Я пішла до
1-го класу. Це було моє найкраще перше вересня, адже нашу гімназію затопило! І ми почали вчитися третього вересня. Далі моє життя пішло як і у всіх: були хороші моменти, були погані, але мені здається, що найкраща пора - це дитинство! І я повинна подякувати своїм батькам і нашій неньці-Україні, адже ми народилися, росли і розвивалися разом. Вона мені дала хороше дитинство, а я сподіваюсь, що коли виросту, послужу їй.
Яна КОНДРАТЮК.

Мій дім - це мій скарб!

О п'ятій годині п'ятдесят хвилин 9 квітня 1991 року пролунав голосний крик: "А-уа!". У ту мить я й з'явилася на світ. З того часу почалося моє веселе, повне пригод та задоволень життя. Світ  отримав ще одну людину. Ніхто тоді не знав, що буде зі мною у майбутньому, яке моє ім'я. Через три дні мене з мамою тато та моя сестра привезли  додому, де я живу й нині. Ця домівка для мене дуже дорога. Вона є частиною мене. Мій дім - це мій скарб. Тут я вчилася ходити, розмовляти. Саме з цього дому почалось усе для мене. У дев'ять місяців почала розмовляти, нагадуючи матусі, що я хочу їсти. А вже в рік мене повели до дитячого садка. Я дуже не хотіла туди йти, бо усі мої друзі не відвідували садок, а сиділи вдома. Але ж моя матуся працювала, татко теж, а сестричка ходила в школу. Вдень усі були зайняті, ніхто не міг піклуватися про мене. Одного разу, рано-вранці мама збирала мене до дитячого садка і дуже поспішала на роботу, тому казала мені: "Швидше, Юлю!" У відповідь вона почула: "Швидше? Не можу! Треба було вдома сидіти та дітей виховувати, а не тягнути їх в дитсадок!". Зараз я не розумію, як я могла не любити свій садочок? Адже там усе було добрим та гарним... Мені не подобалось там спати і тому я з моєю нянькою-кухарем тіткою Танею ходила на ринок (у тиху годину) за сметаною. Нянька-кухар Таня завжди гралася зі мною, ніколи мене не сварила. Я й досі люблю та вважаю її гарною, доброю серцем та душею людиною. Садочок - це гарна та приємна частина мого життя. Садочок - це перше "маленьке дитинство", я згадую його зі сльозами на очах. Зараз у моєму класі вчаться мої "дитсадники" Руслан та в паралельному класі - Олена. Я хочу з ними сходити на канікулах в садочок, знову побачити ті кімнати, в яких ми не хотіли відпочивати, де ми виховувались. Знову глянути в очі тим чудовим, найкращим у світі людям, які нас виховували, допомагали у труднощах, вірили та довіряли. Вони залишаться в моїй пам'яті назавжди як щось світле, гарне, тепле, найдорожче.
Потім моє життя стало турботнішим, бо я пішла до школи здобувати знання. Школа спочатку здалась мені чимось страшним, великим та незвіданим, учні теж не вразили мене. Потім я подружилася з дітьми, почала вчитися. І ось тепер я в 8-му класі, вчусь на "відмінно". Зараз школа для мене має велике значення.
Я люблю її, люблю своїх вчителів. Школа стала для мене маленькою країною. Мені подобається вивчати мови. Це дуже цікаво та чудово знати мову своєї та інших країн.
Я цікавлюсь комп'ютером та музикою. Музика - це чудове творіння людей. Я вважаю чудом те, що маленька пісенька може викликати радість або сум. Музика супроводжує мене з початку мого життя. Я також за свої 13 років побувала в багатьох куточках України: у Луганську, Рівному,  Донецьку, в Криму. Моя Батьківщина-Україна велика та прекрасна.
Я дуже рада, що в мене є чудові батьки, сестра, дім.
Я вважаю, що коли виросту, то використаю усі свої знання задля своєї Батьківщини-України, яка зробила моє дитинство добрим.
Юлія ДАНІЛА.


Мрію стати президентом

Мене звуть Марина. Я навчаюсь у 8-му "а" класі гімназії № 1 м. Саки. Я поки що не дуже добре володію українською мовою, але намагаюся покращувати свої знання.
У вільний від навчання час я займаюся баскетболом, виготовленням м'яких іграшок, люблю малювати, читати, писати вірші, гуляти з друзями, подорожувати. Ще я допомагаю батькам працювати на городі. Ми вирощуємо майже всі овочі, ягоди, фрукти. Навіть намагаємося вирощувати кавуни та дині, і в нас це дуже добре виходить. Цього року ми зібрали багатий урожай динь. Я люблю працювати на городі і отримую від цього велике задоволення.
Я мешкаю хоч і не у великому, але дуже гарному місті Саки. Я вважаю себе кримчанкою, хоча народилася далеко від Криму - у м. Старокостянтинів Хмельницької області. Згодом моя родина переїхала до Криму, щоб бути ближче до дідуся і бабусі. І ось майже 10 років я живу у Саках. Але я не забула свою батьківщину і добре пам'ятаю її. Пам'ятаю нашу квартиру, деякі вулиці, каруселі. Вони назавжди залишаться у моїй пам'яті як спогади про дивовижне дитинство. І хоча я ще ні разу з тих пір не побувала у Старокостянтинові, коли я виросту, то обов'язково відвідаю свою батьківщину.
Я живу в багатонаціональному Криму і задоволена цим. Серед моїх друзів є росіяни, українці, татари, і я дуже цьому рада. Я хочу мати багато друзів різних національностей, тому вивчаю російську, українську, англійську мови та трохи знаю татарську.
Коли я виросту, то мрію стати президентом, щоб зробити Україну найкращою, найбагатшою та найрозвиненішою країною світу. І хоча, звісно, президентом не стану, я здобуду вищу освіту, влаштуюся на роботу і доведу, що я справжня громадянка нашої країни, і те, що Україна може пишатися мною.
Марина ШЕВКОПЛЯС.

Моє ім'я Віолетта, а друзі мене називають Вітою. Свої 13 років я прожила дуже весело, завжди намагаюсь бути в колі друзів. Найбільше мені подобалося лазити по деревах, гратися в піжмурки, ганяти у футбол.
З самого малечку тато привчив мене ходити з ним на полювання і риболовлю. І саме це стало пристрастю мого життя. Моя матуся завжди жартувала з мене, говорячи, що мені треба було хлопчиком народитися. Я усміхалась.
Завжди допомагаю своїм друзям у біді, тому їх в мене багато. Мені дуже не хочеться розлучатися зі своїм дитинством.
Віолетта БРЕЗИЦЬКА.


Мене звуть Ольга Щербач. Я народилася 4 січня 1991 року. Вчуся у 8-му класі гімназії міста Саки.
Щаслива пора дитинства... Як не любити, як не цінувати дитячі роки! Батьківська любов, ніжність супроводжують з першого дня нашого народження. Раніше нам хотілось швидше бути дорослими! Тільки коли це, дійсно, приходить, починаєш розуміти, що квапитись не слід.
Нам 13 років, але вже зараз дбаємо про майбутнє. За 13 років життя я пам'ятаю багато приємних подій. Але найвизначнішою, вважаю, мій перехід у гімназію. Про навчання у цьому закладі багато чула гарного і дуже хотіла бути гімназисткою. Я вдячна моїм батькам, які погодилися перевести мене до гімназії. І неважливо, що кожного дня мені доводиться дуже рано вставати, щоб з Іванівки встигнути на восьму годину до міста Саки на заняття. Мені подобається гімназія тим, що тут дуже добрі, хороші вчителі, які допомагають нам здобувати знання. А ще більше тим, що є уроки інформатики.
Я розумію, що проявляючи наполегливість, я зможу досягти певних вершин.

Я зростала разом зі своєю Вітчизною...

Я народилась 21 червня 1991 року в Донецькому пологовому будинку. У мене були блакитні очі. Матінка одразу дала мені ім'я. Але потім приїхала бабуся і сказала, що назвати мене треба тільки Анною, на честь прабабусі, яка прожила довге і щасливе життя. Так і зробили. Одразу, як змінили ім'я, змінився і колір очей. Тепер вони карі.
Коли мені було три роки, мама повела мене в дитсадок. У перший же день я втекла з нього, але мене спіймали на півдорозі додому і повернули. Я дуже плакала і всім серцем зненавиділа як дитсадок, так і всіх няньок з дітьми. Але через три дні все минулося.
Я знайшла нових друзів і жити стало веселіше. І ось настав той день, коли треба було залишати дитсадок. Пам'ятаю, що трохи за ним сумувала, але швидко звикла до школи.
У ранньому дитинстві я дуже не любила, коли мене сварили або казали, що я роблю щось неправильно.
Коли я закінчила п'ятий клас, через сімейні обставини я з мамою переїхала до бабусі в Крим. Якою ж тяжкою була розлука з батьківщиною, рідними людьми та улюбленим містом Донецьком! Шостий клас я провчилася в школі № 2, але мати хотіла перевести мене
в гімназію. Що? Знову треба щось залишати та звикати до нового? Я дуже не хотіла цього робити. Але матуся наполягла на своєму.
Я перейшла в гімназію. Незручно мені було тут перші дні навчання. Але я знову звикла, знайшовши нових друзів. Тепер я нізащо не піду звідси.
Ще з трьох років я почала цілком розуміти своє існування, прагнути справедливості і стала найвідданішою патріоткою України. За своє маленьке життя я пізнала журбу, горе, розлуку та радість. Я зростала разом зі своєю Вітчизною. Для мене Україна - це все життя. Вона зростила в мені справжню людину, заслужила мою довіру та прищепила любов до себе.
Я намагатимусь ніколи не залишати Батьківщину і в майбутньому подарувати їй те, що вона змогла віддати мені!
Анна ВОЛЯНЮК.


ПРЕДСТАВЛЯЄМО РОБОТИ, НАДІСЛАНІ НА КОНКУРС "Мені тринадцятий минало..." учнями Гвардійської ЗОШ № 3 Сімферопольського району.

Минуло вже тринадцять. Ще недавно я гралася в ляльки: давала їм імена, малювала паперовим лялькам одяг, читала казки, ходила з іграшками до школи...
Я й не помітила, як в перший раз пішла у перший клас. Цей момент життя запам'ятався мені назавжди. Все було для мене вперше. Вперше я сіла за парту, вперше тримала у руках крейду, вперше отримувала свої оцінки. Я дуже вдячна своїй першій вчительці Ступак Галині Борисівні за все те, що вона зробила для мене і не тільки для мене. Завдяки їй я навчилась рахувати, читати, писати. З радістю згадую свої перші знайомства зі своїми друзями у класі..,
Я так чекаю неділю! Це мій єдиний вільний день. Завжди багато планів, і треба все встигнути. У суботу та неділю я ходжу на бальні танці. Багато часу я проводжу зі своєю бабусею. Мені подобається з нею спілкуватись, вирішувати різні проблеми.
Не раз мені доводилося чути від дорослих, як важливо знайти своє місце в житті. Раніше я над цим не замислювалась, бо знала, що моє місце в моїй родині, в школі, серед друзів. І тільки зараз я зрозуміла, наскільки важливо обрати свій
вірний шлях, який пов'язаний ще із професією.
Ким бути? Це питання стоїть перед кожним учнем. Мені б хотілося бути юристом. Свідомий це крок чи ні? Так свідомий.
І передусім він пов'язаний із бажанням робити людям добро, захищати їх, оберігати їхній спокій. Це є головною метою кожної людини. Хоч лицарство давно в минулому, але справжні чоловіки не перевелися. Я знаю багатьох одноліток, які сильні, загартовані, міцні і дужі. Вони готові вже до життя. Яким воно буде? Спокійним чи бурхливим, щасливим чи ні? Це залежить від багатьох людей.
Робити добро... В цьому, мабуть, щастя людини.
Професія юриста пов'язана з Україною. Якою вона буде? Ставши юристом, я хочу допомогти Україні здобути кращу позицію в світі.
Тринадцять років змінювалась Україна. Ці роки були важкими для неї. Але вона впевнено йде до своєї мети і вже зараз життя українців змінюється на краще. Змінюється Україна, змінюється і моє життя!
Олена НАУМЕНКО.

Єдина у світі

Тринадцять минуло й мені, Цимбалу Сергію. Прочитавши про конкурс, я почав "гортати книгу" свого життя, згадуючи все нові подробиці.
Відкриваю книгу... Перша сторінка... На ній я охайний, причепурений моєю любою матусею (учителька біології), йду перший раз в перший клас. Поруч зі мною мої любі бабуся й дідусь, а попереду татко Сергій.
Ми зайшли на шкільне подвір'я, а там - за квітами й учнів не видно.
Інші "сторінки мого життя" були не  такими пам'ятними. Тільки й те, що я подружився з однокласниками, полюбив своїх учителів, добре вчився, брав активну участь у шкільному й позашкільному житті. А це конкурси, диспути, олімпіади, читання, присвячені пам'ятним датам, вечори.
Зате тринадцятий рік мого життя був найщасливішим і найурожайнішим на нагороди. Я нагороджений п'ятьма дипломами за участь у Всеукраїнській олімпіаді з української мови та літератури (І місце в 2-му етапі), за участь у конкурсі "В сім'ї вольній, новій...", за участь у конкурсі, присвяченому Дню Перемоги (III місце), за участь в III етапі Всеукраїнського конкурсу учнівської творчості, присвяченого Шевченківським дням.
Але найцінніші для мене два дипломи за участь у Міжнародному конкурсі з української мови імені Петра Яцика.
Я нагороджений за 2-ге місце не тільки дипломом, а й цінним подарунком. Ще я брав участь в конкурсі "Кенгуру-2004". Маю сертифікат "Добрий результат".
Цих успіхів я досягнув тому, що живу в незалежній державі, яка дала мені можливість навчатися, жити в мирній процвітаючій країні. А ще в мене талановиті наставники-учителі.
Хай моїй неньці-Україні щастить у всіх її ділах. Адже Україна - єдина у світі, і не знайдемо ми ніколи нічого кращого, ніж її зелені садочки, її веселі річки. Все це - вона, найкраща країна, громадянином якої я щасливий бути!
Сергій ЦИМБАЛ.
На фото: учасники шкільного вечора, присвяченого 190-річчю з дня народження Т. Шевченка. (Сергій Цимбал - стоїть, Володимир Бойко - сидить).

Я теж дечого досяг...

У серпні 2004року минуло тринадцять років незалежності України. Мені, Сідько Родіону, теж тринадцять.
Україна досягла значних успіхів: її визнала міжнародна співдружність, зросла економіка країни, поліпшилось становище народу українського.
Я теж досяг дечого. Закінчив сьомий клас відмінно, з комп'ютером "на ти", брав участь у міжнародному математичному конкурсі "Кенгуру-2004".
Т. Шевченко мріяв про незалежну Україну, про щастя народу. Він мріяв, що усі люди будуть братами, будуть розуміти одне одного так, як було колись:
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Дідів наших...
Сьогодні я щасливий. Із захопленням вивчаю твори поета, заздрю його рішучості в досягненні своєї мети. Адже "він був сином мужика, а став володарем в царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури". Він заповідав нам:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
Якби ж то всі це розуміли й виконували.
Я мрію в майбутньому вступити до лав спецназу, брати участь у змаганнях з комп'ютерних ігор. Хочу, щоб Україна стала багатою, розвиненою, висококультурною державою, щоб ми нею пишалися. А для цього потрібно, щоб і тринадцятилітні, й дорослі вірили в це і дбали про її долю!
Родіон СІДЬКО.
(На фото разом із братом і сестричкою - я праворуч).

У нас - велике та світле майбутнє!

Тарас Григорович Шевченко у свої тринадцять років "пас ягнята за селом", не знаючи, що стане в майбутньому однією з найвеличніших постатей української літератури та української держави.
Я у свої тринадцять років маю багато захоплень: дуже люблю вчитися, читати художню літературу, брати участь в олімпіадах, у тому числі з української мови. Посів друге місце в районі.
Вважаю, що жити в одній з найбільших країн Європи і не знати рідної мови - це гріх. Зараз у мене єдина мета - закінчити одинадцять класів, поступити в університет, отримати професію і дбати про розвиток України.
Моя мрія - побачити, як Україна вийде на перше місце в Європі та світі. Хочу бачити нашу рідну землю щедрою та родючою, а міста й села багатими. Хочу бачити Україну у майбутньому мирною, без війни, крові та сліз.
І вірю, що все буде так: у благословенної землі моєї велике та світле майбутнє.
Євген РАКША,
президент школи, учасник конкурсу "Учень року".
(На фото - Женя у центрі).

Я пишаюся тим, що живу в Україні!

Я, Володимир Бойко, навчаюся в 10 класі Гвардійської ЗОНІ №3. Зараз мені п'ятнадцять років, але я добре пам'ятаю той час, коли мені було тринадцять.
"Мені тринадцятий минало...", я не пас ягнят, як наш Кобзар.
Я навчався в 8-му класі. Мої улюблені предмети - історія й українська мова та література. Мені пощастило. Історію України в моїй школі викладає прекрасний педагог, чудова людина - Євген Григорович Глущенко.
Коли мені було тринадцять, директор школи Соболева Людмила Степанівна організувала поїздку до Києва. Відвідавши столицю, познайомившись з пам'ятками культури цього міста-красеня, я усвідомив усю велич нашої незалежної держави.
3 того часу я пишаюся тим, що живу в Україні, що я син її. Горджуся досягненнями моєї України-неньки за ці тринадцять років незалежності. Мрію, щоб моя Вітчизна стала передовою країною у світі.
А для цього ми, сьогоднішні школярі, повинні добре вчитися, а здобувши знання, вибрати професію, яка приноситиме користь мені й моїй країні.
У нас повинен бути надійний гарант розвитку нашої держави. Я хочу бачити нашим Президентом Віктора Ющенка.
Я вірю, що з кожним роком Україна ставатиме все більш розвиненою.
Мені дуже пощастило, що я свої тринадцять літ прожив в незалежній Україні.                                                               Володимир БОЙКО.

ЛИСТ У МИНУЛЕ

Любий Тарасику! 177 років тому ти був такого віку, як і я зараз. Про цей період у своєму житті ти написав вірш "Мені тринадцятий минало...".
Що ж змінилося за цей час в Україні? Пройшло 13 років, як Україна стала вільною державою. З того часу у нас є свій Президент. Тобі, Тарасе, може, не дуже зрозуміле це слово. Бо тоді головними були царі, гетьмани. А от ми, тринадцятилітні, не уявляємо України без Президента. Ми іншої Батьківщини не знаємо.
Що в Україні залишилось, як раніше? Влітку я теж пасу ягнят, але не панських, а власних. Бо що ж це за кримськотатарська родина без отари овець? Часто, пасучи худобу, я мрію про те, про що мріяв і ти, Тарасе. Що наше "село веселе" і люди в ньому веселі. А це буде тоді, коли в село проведуть газ людям і не треба буде турбуватися, як зігрітися взимку. Мрію я про чисті відремонтовані дороги (зараз вони дуже розбиті). А ще мрію, що в нашій школі буде новенький шкільний автобус. Зараз нас возять за 5 кілометрів до школи на старенькому автобусі, який ледве "дише".
Не знаю, чи збудуться мої мрії. Але мрія - взяти участь в одному з конкурсів моєї улюбленої газети "Джерельце" обов'язково здійсниться. Бо ця єдина в Криму україномовна дитяча газета робить багато добра для учнів, особливо для ровесників нашої Вітчизни.
Мєр'єм АБДУРАЇМОВА,
учениця 8-го "а" класу Якимівської ЗОШ
Нижньогірського району.
На фото: 8-й "а" клас з класним керівником С. Є. Полянським, я - третя ліворуч стою. Ми - ровесники Вітчизни!

 

В цих творах, надісланих на конкурс "МЕНІ ТРИНАДЦЯТИЙ МИНАЛО...", учні 7-го "б" класу НВК "Школа-гімназія" № 25 м. Сімферополя розповіли про себе, про свої мрії, спробували відповісти на питання: чи багато це - 13 років для людини і країни, і якою вони б хотіли бачити свою Батьківщину.

Щоб гордилась нами Батьківщина!

Мене звуть Яна Заруцька. Мені дуже подобається вивчати історію України, англійську мову та літературу. Також я дуже люблю читати романи та детективи.
Хоча я розмовляю російською, мені подобається українська мова, бо вона ллється, як пісня. І я вважаю, якщо людина є громадянином України, вона обов'язково повинна знати і хотіти знати мову та історію своєї держави.
Мені тільки 12 років, це не дуже багато, але за цей час я вже трохи встигла пізнати життя і його закони. Навчилася прислухатися до дорослих, допомагати старшим. Я відчуваю себе самостійною людиною, але поки не відчуваю себе особистістю. Якби від мене хоч щось залежало, я об'єднала б весь народ проти терористів, а випускникам шкіл забезпечила б безкоштовне навчання.
У майбутньому я хочу стати журналістом-перекладачем, бо газета чи журнал - це джерело знань.

*  *  *

Мене звуть Ольга Єрьоміна. Із шкільних предметів мені подобаються малювання, біологія та англійська мова. Українська література теж мені подобається, а мова дається мені не дуже, але я все одно намагаюся вчити її, бо мова - це історія держави, у якій я живу. Я люблю читати книжки про мандри і люблю свою країну, бо в ній є море, гори та дивовижна природа. Ще я добре малюю і хочу стати модельєром, щоб люди моєї країни завжди були красивими.
Незабаром мені виповниться 13 років. Для мене це багато, тому що я встигла це цей час багато чому навчитися, наприклад, грати у волейбол, баскетбол, футбол, малювати. Мені здається, що я вже самостійна людина, бо на мене покладаються певні обов'язки дома і в школі. А ось для держави, гадаю,
13 років зовсім небагато -  багато чого ще треба зробити та змінити. Наприклад, я зробила би  навчання в вузах та інших навчальних закладах безкоштовними.
*  *  *
Мене звуть Світлана Троневич. Мої улюблені предмети література, геометрія та іноземні мови. Люблю читати захоплюючі книжки з пригодами, про тварин, енциклопедії.
Я вважаю, що українську мову треба знати, бо так ми зможемо уникнути помилок минулого, розповісти своїм дітям та онукам про свою державу.
На мою думку, 13 років це достатньо, аби розуміти деякі важливі речі, щось робити самостійно. Що я встигла? Я маю добрих друзів, подорожувала Кримом та Україною, але цілком самостійною людиною я себе не вважаю, бо все ж таки залежу від батьків. А для країни 13 років це дуже мало. Особливо, якщо порівнювати з іншими країнами, які стали незалежними 200 і більше років тому.
Мені подобається жити в Україні, але я вважаю, що неправильно, коли люди не можуть себе забезпечити усім необхідним. Хочу, щоб люди були чесними. Мрію стати дизайнером. Можливо, я зможу зробити життя мого народу красивішим?
*  *  *
Мене звуть Євгенія Сухенко. Мої улюблені шкільні предмети - історія України, географія, фізика та українська мова. Я захоплююся читанням книжок. Особливо мені подобається читати про мандрівки різних героїв. Ще я люблю історичні твори, бо в них багато цікавого.
Мені майже 13 років, це і багато, і ні. Є люди, які в
13 років вже закінчують інститут, а є ті, які вчаться як третьокласники, і не вміють навіть добре читати і писати. Але для мене
13 років це багато, тому що я за ці роки зробила багато корисного. Я стала розумнішою, добре знаю англійську мову. Я навчилася ходити, розмовляти, писати, читати та ще багато чого.
І тому я можу сказати, що я достатньо самостійна людина. Але для держави
13 років це зовсім мало. Бо за ці роки небагато чого можна змінити. І якщо порівняти ці 13 років з усією історією України, то це не складатиме навіть одного відсотка.
Мені подобається жити в Україні. Це мій дім, а свій дім треба любити і поважати, захищати його. Якби я могла щось змінити у цьому житті? По-перше, я потурбувалася б про людей України. Дала б усім роботу, збільшила зарплату.
Я хочу стати спортсменкою, бо займаюся тенісом. Для моєї Батьківщини це було б на користь, я б могла її прославити, ставши чемпіоном. Я б гордилася тим, що я громадянка України, а Україна, мабуть, була б горда за мене.
*  *  *
Мене звуть Артур Троцький. Я учуся в 7-му класі НВК "Школа-гімназія" № 25. Мої улюблені предмети - фізкультура, алгебра, німецька та українська мови.
Я дуже люблю читати, коли у мене з'являється вільний час, я із задоволенням читаю книги, журнали про спорт, цікавлюсь всіма спортивними досягненнями (світовими і українськими).
Українська мова мені дається неважко. Адже я українець і прадіди мої були українцями. Бабуся у дитинстві співала мені пісеньки українською мовою.
Скоро мені виповниться 13 років. Усього 13 чи вже 13? Я думаю, що 13 років це все ж таки мало для того, щоб досягнути своєї мети, самоутвердитися, але достатньо часу, щоб зрозуміти, що ти громадянин України. Що я встиг зробити за ці роки? Я навчився любити і поважати своїх батьків, близьких мені людей, друзів. І хоч я себе ще не вважаю самостійною людиною, але я вже особистість і пишаюсь цим.
Коли я закінчу школу, хотів би займатися професійним спортом, а саме - футболом. Хотів би стати відомим футболістом, як мій кумир Андрій Шевченко. Хочу досягнути таких успіхів, щоб мною гордилась Україна.

Мене звуть Євгенія ВАЛЄЄВА. Мої улюблені предмети - історія та література. Я дуже люблю читати художню літературу, а саме: книги про Велику Вітчизняну війну, а також пригодницьку літературу. І звісно, я вважаю, що ми повинні обов'язково добре знати мову й історію держави, у якій живемо. Я вчусь у школі, ходжу на аеробіку, займаюсь плаванням. Я багато чому навчилася, але однак я ще не самостійна і не самодостатня особа тому, що я ще дитина та живу під опікою батьків.
Для держави 13 років зовсім небагато. Але для України, яка вже багато років виборювала незалежність, це багато. Мені подобається жити в Україні. Я вважаю, що треба було б увести російську мову другою державною, тому що дуже багато людей розмовляють російською. Україна молода держава, саме тому їй ще потрібно дуже багато чого зробити, щоб людям жилось краще.
В майбутньому я хочу бути журналістом. Нині я можу допомагати своїй Батьківщині лише гарним навчанням.
*  *  *
Мене звуть Світлана АНДРІЙЧЕНКО. Мої улюблені предмети - фізика, математика та література. Я люблю читати фантастику. Ці твори мене захоплюють та піднімають настрій. Українська мова мені дається неважко, але інколи буває нелегко.
Я вважаю, що кожен громадянин повинен обов'язково знати й історію держави, у якій він живе. Тому що кожна людина, яка народилася у своїй державі, повинна знати, коли з'явилась ця держава, звідки.
З кожним роком я стаю більш самостійною, вчусь чомусь новому, але не вважаю що 13 років це багато. На мою думку, людина стає самостійною, коли отримує освіту та набуває життєвого досвіду. Я вважаю, що для держави вік 13 років - ще теж небагато. Я люблю свою країну, але мені не подобається, що держава недостатньо турбується про своїх громадян.
В мої 13 років я, на жаль, ще нічого не можу змінити в цій державі. З майбутньою професією я ще не визначилася.
*  *  *
Мене звуть Рузана КЕМАЛОВА. Мої улюблені предмети - англійська та німецька мови, математика, російська мова, хімія та біологія. Я люблю читати художні твори Григора Тютюнника, Олександра Довженка, Тараса Шевченка та інших письменників. Українська мова дається мені неважко. Я вважаю, що українську мову ми повинні дуже добре знати, тому що мова - це не просто основний засіб спілкування, а перш за все - невичерпне джерело мудрості, в якому зібрані кращі надбання українського народу. Ми повинні пишатися тим, що з дитинства живемо на квітучій землі України і називаємо рідною таку красиву мову.
Мені дуже подобається жити в Україні, бо Україна - це наша Батьківщина. Я хочу, щоб в цьому житті мені та моїм близьким не загрожувала ніяка небезпека та щоб діти усього світу не знали слова тероризм і щоб на землі було спокійне та щасливе життя.
Мені подобається багато професій, але найбільше подобається генетика: я дуже багато чула про цю науку, її проблеми та досягнення. Я хочу вирости і стати вченим-генетиком, щоб допомагати людям знайти сили для боротьби з хворобами та буду пишатися тим, що я живу в Україні і що допомагаю людям, які потребують моєї допомоги.
*  *  *
Мене звати Валерія ГУСАРОВА. Я люблю читати детективи. Я навчилась бути самостійною і допомагати людям. Мені подобається жити в Україні, бо Україна - це моя Батьківщина. Я хочу, щоб усім в Україні жилося краще. І ще щоб в Україні був мир, справедливість і мирне спокійне життя. А ще я хочу, щоб було більше робочих місць, щоб була пристойна зарплата та пенсія для всіх. В майбутньому я хочу стати юристом, щоб допомагати людям.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #43 за 22.10.2004 > Тема ""Джерельце""


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2541

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков