Версiя для друку Обговорити в форумi

Здавалося б, у цьому світі багато більше серйозніших і вагоміших речей, ніж дитячий конкурс "Мені тринадцятий минало...", який дитяча газета у "Кримській світлиці" - "Джерельце" спромоглася-таки провести цього року на честь 13-ї річниці Незалежності нашої Вітчизни. Ми ніде більше такого конкурсу не бачили: напевне, й справді - усім не до цього... Ми збираємося через тиждень голосувати за ту Україну, яку кожен собі надумав, але почитайте, заполітизовані, затуркані цими виборами, шановні дорослі, якої України, якого майбутнього хочуть наші діти - ровесники тієї держави, яку ми їм залишимо у спадок.
Оце й уся передмова. Далі - про своє і про державне 13-ліття говоритимуть діти. Вислухаймо ж їх!

Мені вже минуло тринадцять років. Вони були повні щастя, любові та ласки. Нехай в кожного будуть такі тринадцять років! Але ми дуже рідко замислюємось над тим, яким тринадцятиліття було у наших близьких, у старших людей.
Якось ми з бабусею разом снідали. І я не схотіла їсти хліб. Вона на це чомусь так тяжко зітхнула. І розповіла мені, що вона лише у 13 років відчула смак духмяного свіжого хліба. Нам це дуже важко уявити, адже зараз майже в кожного з нас на столі лежить рум'яний хліб.
Моя бабуся Марія Олексіївна Турковська народилась у 1940 році в селі Мерленчик (раніше так називалось село Журавлівка). У неї було два брати і одна сестра. Її сестра була німкенею, хоча вона народилась в Криму. А батько був дуже поважною людиною, головою колгоспу.
У 1941 році наш прадідусь пішов на війну. А у 1943 році мою прабабусю-німкеню відправили в Німеччину на роботу. Тоді моїй бабусі було лише три роки, це маленьке дитя захворіло на дизентерію. І лише одне слово злітало з її губ: "Хліба"...
В Німеччині їхню родину ненавиділи за те, що бабусина мати була жінкою росіянина-комуніста. Вона навіть була засуджена до розстрілу, але один німецький солдат через те, що прабабуся була німкенею, та ще й з чотирма дітьми, пожалів її і не розстріляв. Але не тільки в Німеччині їх ненавиділи, а й в Україні їх називали зрадниками. Так поважана до війни сім'я залишилася у вигнанні. Та незважаючи ні на що, в 1945 році вони повертаються до рідного села. Дорогою додому вони потрапляли під бомби. Діти губились, але прабабуся їх знаходила. Сам Бог їй допомагав. Отже вони повернулись першими. Їм дали хату на краю села, в якій було лише дві кімнати на п'ять осіб.
У 1948 році на заводі помирає прадідусь. Після війни його не відпустили додому тому, що потрібна була робоча сила. Він переніс багато поранень та контузій і фактично від цього помер. Грошей за те, що прадідусь, можна вважати, помер на війні, бідній сім'ї не видавали. Їм доводилось просто виживати.
Одягати було нічого. На ноги взували тапки з брезенту, сумка також із брезенту. Сукня була лише одна. Взимку одягали бурки та калоші - одні на чотирьох. І щоб калоші не спадали, бабуся їх прив'язувала. Топити піч було нічим, вугілля та дров не було, тому топили кураєм (колючою травою з поля). Після війни у 1947 - 1948 роках був страшний голод. Хліб видавали по картках по двісті грамів на людину. А іноді їм навіть доводилось їсти траву. Незабаром після цього найменший брат Олексій захворів туберкульозом. До семи років бабуся ходила у сільську школу, але потім їм доводилось ходити до сусіднього села аж за дев'ять кілометрів. Бабуся розповідає, що коли стало легше з їжею, мати раз на тиждень давала їм по два шматочки цукру. Цукерок не було зовсім, лише іноді на великі свята, коли у прабабусі були гроші, вона купувала дітям по одному бублику. Бабуся каже, що це було справжнє свято.
Далі вона розповідати не могла, бо в неї очі були повні сліз. Свої тринадцять років бабуся запам'ятала на все життя. Тепер я розумію, чому, коли хтось чимось буває не задоволений, моя бабуся говорить: "Головне, щоб не було війни..."
Аня ТУРКОВСЬКА,
учениця 10-го класу
Журавлівської ЗОШ Сімферопольського району АРК.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #43 за 22.10.2004 > Тема ""Джерельце""