То була, либонь, найтрагічніша сторінка в історії козацтва. Загартовані постійними військовими походами, звиклі з посмішкою на вустах дивитися смерті в очі, цього разу наші славні лицарі падали на коліна й ридали, прощаючися зі своєю рідною матір'ю - Січчю Запорозькою. До цього їх змусила "вража баба", як образно називали в народі Катерину II, котра після Петра І разом зі своїми полюбовниками остаточно знищила козацькі вольності й зруйнувала найдемократичнішу обітницю в Європі. Щоб уникнути переслідувань і покріпачення, не бажаючи бути знаряддям колонізаторського російського царизму, значна частина козаків вирішила переселитись у пониззя Дунаю й започаткувати Задунайську Січ. Перед тим як залишити Запорожжя, звитяжці вночі зійшлися до січової церкви, названої на честь Богородиці, щоб востаннє помолитися своїй покровительці. Кожен з присутніх журливо вчитувався в напис, що одзехкував золотими літерами біля царських врат: "Покрий нас чесним своїм покровом і ізбави нас від усякого зла". Ставши на коліна, козаки в скорботі переказували текст з празникового тропаря: "Днесь, благовірні люди, світло празнуємо, отінювані Твоїм, Богомати, пришестям і, спозираючи на Твій пречистий образ, покірно мовимо: покрий нас чесним Твоїм покровом і ізбав нас від усякого зла, молячи сина Твого, Христа Бога нашого, спаси душі наші". Взявши з собою ікону Покрови, тричі обійшли духовну святиню, і священик востаннє прорік рядки празникового кондака: "Діва днесь предстоїть у церкві із ликами святих, невидимо за нас молиться Богу, ангели з архієреями поклоняються, апостоли з пророками ликують, бо ради нас молить Богородиця Предвічного Бога". Зі сльозами на очах вирушили в чужий край запорозькі козаки, несучи з собою образ святої Богородиці - Покрови. Ця ікона супроводжувала й оберігала їх у далекій дорозі... Чому, власне, образ Покрови так припав до вподоби запорожцям? Справа в тім, що Пресвята Богородиця була своєрідним символом і покровителькою не тільки козацтва, а й України. Під час Другої світової війни Українська Повстанська армія теж обрала собі свято Покрови, яке відзначають 14 жовтня, за День зброї, віддавшись під опіку святої Матері Богородиці. Вперше цей празник виник у Греції. Як переповідає легенда, 903 року на Візантію напали сарацини, себто араби. Того дня у Влахерській церкві, що в передмісті Царгорода, відбувалася Божа служба. Почувши лиху звістку, прихожани почали просити в Бога помочі. В цей час двом святим - Андрею Юродивому, котрий, начебто, походив з України, та його учневі Єпіфанію - явилася Пречиста Діва Марія, яка, помолившись разом з людьми в церкві, зняла з голови покривало (омофор) і, ніби боронячи людей від нещастя, розпростерла над ними. Ця звістка миттєво розійшлася по всій Візантії. Вона додала відваги усім воякам і мешканцям, що, зрештою, й допомогло відстояти незалежність. Власне, ця історія й прислужилася до відзначення свята Покрови. Культ Покрови в Києві поширився досить рано. Він замінив найшанованіше божество дайбожичів - богиню родючості Макош. У пантеоні Володимирових богів (980 рік) їй належало одне з найпочесніших місць. За свідченням багатьох учених, зокрема й Б. Рибакова, наші пращури відтворювали її образ на рушниках, що призначалися для весняних обрядів. Макош зображували у формі стилізованої жінки, що зводить вгору руки - "мовби молить небесне божество зросити дощем поорані й запліднені зерном поля". Ці сюжети використовувалися і для відтворення заступниці роду - Берегині. Пізніше, коли Покрова остаточно замінила своїх попередниць, жінки вважали Богородицю покровителькою рукодільництва, насамперед вишивання. Уперше, якщо можна так висловитися, національний культ Богородиці увічнив Ярослав Мудрий при будівництві святої Софії та церкви Благовіщення на Золотих воротах у Києві. Своєрідним символом національної опіки є величава запрестольна мозаїка Матері Божої Оранти в Софії, на якій Марія, звівши руки вгору (як прообраз Макоші), просить благословення вкраїнському народові. В конусі над нею - багатомовний напис: "Бог посеред неї і не порушиться, помагає їй день у день". Це єдине найдавніше свідчення зображення Богородиці, що дійшло до нашого часу. Найбільшої популярнос-ті культ Покрови Богородиці сягнув у XVII - XVIII сторіччях. Один з проповідників козацької України - ректор Києво-Могилянської колегії Іоаникій Галятовський 1665 року видав у Львові книгу казань про чудеса Богородиці - "Небо новоє". Згодом (1676) з'явився інший збірник оповідань - "Скарбница потребная, или Чудеса Пресвятой Богородицы", присвячений гетьману Самойловичу зі згадками в передньому слові про українське козацтво. До цієї теми звертався також проповідник християнства Антоній Радивиловський. Найактивніше будівництво церков та іконописання, пов'язане з Покровою, припадає на добу гетьманування Івана Мазепи. З-поміж сімнадцяти церков, що були збудовані в Києві, три з них носили ім'я Покрови. Одна з них - при трапезній Пустинно-Миколаївського монастиря (1690) - зведена ктитор-ством Мазепи. Натомість на Запорожжі культ Покрови з'явився значно раніше, ніж у Гетьманщині, й був суголосний з національними стремліннями. Першу церкву на честь Покрови козаки збудували 1659 року в Чортомлицькій Січі. Як стверджує Д. І. Яворницький, за час існування Січі на Запорожжі було тринадцять церков Покрови Богородиці, 8 - святого Миколая і 3 - архістратига Михаїла. Тут культ Богородиці високо пошановувався, оскільки її покровительство цілком узгоджувалося з визвольним рухом. Серед народу свято Покрови мало значно ширший за церковний ареал дійств. Слушно з цього приводу завважив митрополит В. Липківський: "Ясно, що українці святкують в це свято не історичну допомогу Божої Матері Царгородові (в грецький календар, як не дивно, це свято введено тільки після Другої світової війни. - В. С.), - а святкують щось інше, далеко рідніше й вартісніше для душі християнина, більш загальне, духовне...".
КАРИКАТУРИ БАТЬКА Й ЖИВОПИС СИНА
ЛЮТЬ, НАД╤Я, ЛЮБОВ
В ╤РПЕН╤ ПРЕЗЕНТОВАНО ВИСТАВКУ ХУДОЖНИКА ╤З ХАРКОВА
