Версiя для друку Обговорити в форумi

Вічної весни і вічного натхнення побажали колись «світличани» «березневій» іменинниці - землячці і колезі, кримській українській поетесі, письменниці і перекладачці Галині Литовченко. Побажання діє! До свого поважного ювілею Галина Григорівна підготувала творчий подарунок (правда, отримати його зможе, певне, лише після перемоги) – публікацію добірки творів у новому збірнику літературного коша "Ріднокрай" - солідній книзі на 400 сторінок - "Україна непереможна". А ще пані Галина продовжує роботу над перекладом роману відомого кримськотатарського письменника Нузета Умерова «Бейбарс - султан Єгипту», у якому розповідається про вихідця з Криму, котрий прославився у Єгипті. Можливо, колись вдасться видати цю книгу українською мовою, а поки що пропонуємо читачам початкові глави роману у перекладі шанованої ювілярки.

Нузет УМЕРОВ

«Бейбарс - султан Єгипту»

Частина перша

ХРЕСТОНОСЦІ

 1248 рік від Різдва Христового

 646 рік Хіджри

 ТАРСУС

 Ранком одного теплого безхмарного дня, певне, ніхто окрім дрімавшого в затінку митника, не звернув уваги на легку стрімку джалбу*, що випурхнула з-за горизонту. Описавши півколо, вона припала пухкою щокою до пальового причалу. Вже по тім, як джалба причалила, митник зрозумів,

що суденце без вантажу, що поживи тут не буде і тому з місця не зрушив. Два чорношкірих матроси виштовхали трап, і на берег Тарсуса зійшов чоловік, одягнений так, як завше одягаються торговці середньої ланки. Допоки митник, прищуривши повіки, копирсався в пам’яті, де і коли міг бачити це смугляве, мічене віспою обличчя, чолов’яга кудись зник, розчинився в теплому оманному мареві.

 Приїжджий попрямував на рибний базар. Він неквапом ішов між лотків, кошиків, візків, прилавків, наповнених щедрими дарами моря. Чого тільки тут не було: оселедці, скумбрія, анчоуси, кефаль, корифен, тунці, пеламіди, ставриди, нанизані на тонкі довгі прутики бички, морська собака губана, краби і лангусти, кальмари, білопузий тюлень, морська черепаха. До цієї різномастої морської рясноти вже спускалися з міста жінки з корзинами, сумками, відрами і коробами, кожна, прошкуючи до свого рибалки, свого торговця, в якого можна зробити покупку і в борг, і за дзвінку монету.

 Приїжджий змішався з цим гомінким потоком, не звертаючи ні на кого уваги, поки не вловив чутким вухом голос за спиною: «Це Абдулла, батько прекрасної Фатіми… Подейкують, сонце і місяць блякнуть перед її красою. Якщо Всевишній проллє на чоловіка ще дрібок своєї безмежної щедрості, то бути тій пері дружиною самого султана…». Приїжджий озирнувся і вихопив чіпким поглядом того, про кого йшла мова. Пересмикнув вусом, прибираючи з лиця усмішку, і подумав, що в сказаному має бути доля істини, бо ж не дарма кажуть: «Якщо Всевишній, угледівши з висоти своє господнє творіння, сказав «а», то що йому вартує сказати «б»». Так говорили в древньому Тарсусі, а нащадки тих мудрих небожителів завжди вірили в зорю свого міста. Адже дав він світові цілителя Лукмана, ім’я якого навічно зосталося в казках та легендах.

 Але Тарсус є Тарсус… Він, як і весь підмісячний світ, розділений на дві половини: ту, яка свято вірить в людський поголос, і ту, яка завжди

сумнівається в почутому. Ніхто з чоловіків Тарсуса, справжніх поціновувачів жіночої вроди, не бачив на власні очі прекрасної Фатіми, а покладатися на бабський язик небезпечно і грішно… Що коли батьки дівчини, в надії отримати дорогі презенти, самі щедро обдарували балакучих свашок, і ті рознесли плітки містом та його околицями? Втім, прибулець постарався відігнати біса, який нашіптував йому цю в’їдливу думку. Вперше про Фатіму, доньку Абдулли, він почув в Олександрії від знайомого перського купця, який мав торгові взаємини з Тарсусом. Тоді ж він, не відкладаючи важливої для себе справи, попрямував на зброярський ринок Олександрії, де без перепон знайшов лавку з виробами із Тарсуса. Зайшов всередину і уважним прискіпливим поглядом істинного цінителя обдивився полиці, обтягнуті дорогим крамом, на яких лежали ножі, кинджали, шаблі та мечі, вибрав найдорожчий клинок і спитав чиєї він роботи. Хазяїн лавки підвів на покупця здивовані очі: «Вам ніколи не доводилося тримати в руках вироби знаменитого майстра із Тарсуса Абдулли?». Саме тоді Багой, так звали перса, вирішив, не відволікаючись, направитися в Тарсус.

 ***

 Невідомо, яку назву носило б поселення на березі Середземного моря, якби не обурення фараона ХІХ династії Усер-маат-Ра-сотен-ен-Ра – котрого для зручності величали більш лаконічно Рамсесом Другим – на войовничих хетів, які час від часу вторгалися в межі його держави. Фараону те набридло, він приніс богові Ра належні пожертви і виступив у похід. Його бойові колісниці гнали хетів до тих пір, доки коні не вибилися з сил. «Здається, я досяг видимого краю землі», – подумав Рамсес, угледівши поселян, що бігли йому назустріч з дарами в руках. Люди впали ниць перед золотою колісницею фараона і звели руки до сонця. Вони показували на Рамсеса, на світило, готове погрузитися в море, і кричали, погрожуючи кулаками в бік гір, куди втікали хети. Ніхто з наближення фараона мови місцевих жителів не знав, але ті продовжували жестикулювати й викрикувати щось недобре на адресу своїх колишніх поневолювачів.

 «О, син бога Ра, сонцеликий і вічний! – нахилився в поклоні один зі жреців-воїнів, супроводжуючих фараона у великому поході, – мені здається, що вони дякують богові Ра і тобі, його синові, за порятунок від хетів і благають о, сонцеликий і вічний, включити їхні землі до складу твоєї великої держави!».

 Рамсес Другий, він же син бога Ра, він же Усер-маат-Ра-сотен-ен Ра, вихопив із рук слуги золотий спис, накреслив на землі коло і, тричі крутнувшись, метнув його до краю землі. Коли спис фараона завершив свій стрімкий політ і встромився в землю, воїни підняли щити і тричі вдарили списами у бронзу – «тарс! тарс! тарс!». І тоді сонцеликий і вічний повелів: «Нехай там, де встромився в землю золотий промінь бога Ра, буде зведена кам’яна стіна – тарс, яка захистить мешканців поселення від кровожерливих хетів». І ще повелів сонцеликий і вічний виділити для зведення кам’яного тарса срібла і рабів, а для охорони фортеці залишити колісниці, які прийшли в непридатність, щоб їхній грізний вигляд нагадував хетам, кому віднині належить ця земля на краю видимого світу.

 «Тарс!» – сповістив мешканцям поселення волю фараона жрець. «Тарс! Тарс! Тарс!» – радісно закивали вони головами і з вдячності за милість, дану їм самим сином бога Ра, підвели до його колісниць найкращих дівчат поселення. Це був перший випадок, коли вони з доброї волі дарували своїх красунь, бо жреці хетів силою забирали малолітніх незайманих дівчаток і приносили їх в жертву своїм богам.

 Щодо фараона Рамсеса Другого, то, повернувшись до Мемфіса, він звелів зодчому, який будував царську піраміду, висікти на одній з плит його божественний вислів: «…І, покаравши зарозумілих та жадібних до чужого хетів за зазіхання на священні землі наші, я, син бога Ра, бог і фараон Усер-маат-Ра-сотен-ен Ра, жорстоко розправився з ними, прогнавши аж за край землі до фортеці Тарс».

 Минали століття, час прискорював свій біг, мінявся лик матері-землі, оскільки неспокійні діти Адама і Єви, вирушивши в черговий похід, забували повернутися на свою землю, а ту, що завоювали, забудовували новими містами і селами, але плита зі словами, висіченими на камені, збереглася, нагадуючи численним онукам та правнукам Адама і Єви волю сина бога Ра, сонцеликого і вічного Рамсеса Другого.

 На сході люблять повторювати: «Угодне Богові діло не повинне залишатися одиничним, воно повинне повторюватися два, три і ще багато-багато разів». Вдруге жителі міста Тарс дарували своїх красунь царю персів Дарію Першому Ахамениду, який ішов на чолі непереможного війська завойовувати багаті міста еллінів. Те, що число «три» священне і має чарівні властивості, відомо з дня утворення світу. Також нам відомо, що Бог створив Землю за шість днів. Шість – це два рази по три. Обидві половини тут рівнозначні: хороший початок віщує благополучний кінець. «Хороший кінець, – кажуть в народі, – всій справі вінець».

 Третій раз мешканці Тарса дарували дівчат самому Олександрові Македонському. Іскандер Дворогий видворяв персів з прекрасних берегів Середземного моря. Головна дорога в ті часи проходила вздовж берега через ущелину, яка називається Киликійськими воротами. Киликійські ворота – це вузький кам’яний каньйон шириною в кілька метрів. Висота його прямовисних стін сягає сотень метрів. Як відомо, у каньйонах нерідко дмуть пронизливі вітри, до того ж, дують в обидва боки – туди й назад. Саме цією дорогою переслідував персів Олександр. Мудрий цілитель Лукман свого часу попереджав, що протяги, які віють навіть у півсили, можуть видути з людини все його здоров’я. Так і сталося. Тільки-но Олександр зі своєю армією дійшов до Тарса, як його звалив тяжкий недуг – запалення легень. Всі воїни македонської армії були в тривозі за його здоров’я. За справу взявся особистий лікар родини Македонських – Філіп. На підмогу йому правителі міста прислали найкрасивіших і наймайстерніших дівчат – жриць храму богині Іштар. Мудрому Лукману належать слова про те, що чудодійні руки жінок краще за всякі ліки зцілюють чоловіків.

 Олександр очуняв і незабаром при Іссах, це всього в одному дні шляху від Тарса, відбулося знаменита битва, де воїни Олександра отримали верх над армією Дарія Ахеменида, яка втричі переважала їх по чисельності, що ще раз підтвердило магічну силу числа «три».

 Славу про красивих і майстерних дівчатах Тарса воїни Олександра Македонського рознесли по всьому світі. Про тарських дівчат чули і римляни. Коли на шляху, прокладеному Олександром до багатих земель Сурії та Мисру, направилися їхні легіони, то дорога лежала через той же Тарс, або ж, як його називали римляни, Тарсус, додавши до слова Тарс латинське «ус». Очевидно, слово «тарс» їм весь час нагадувало часті удари важких мечів по щитах, а звук, який вічно звучить у вухах, іноді дуже набридає.

 Римський полководець Антоній, завоювавши Миср, був вражений красою та величчю єгипетської цариці Клеопатри. Він одружився з нею і вирішив повезти її в Рим, щоб патриціанки Вічного міста, що вважали себе найчарівнішими створеннями в світі, побачивши Клеопатру, перестали задаватися. Про те, що Антоній і Клеопатра проїдуть через їхнє місто, купці Тарсуса дізналися від купців Олександрії. За кілька днів до в’їзду були зведені величні «Ворота Клеопатри».

 На золотій колісниці в’їжджали в Тарсус Антоній і Клеопатра. Обабіч дороги стояли дівчата з прекрасними дамаськими трояндами в руках. Царське подружжя кілька днів провело у місті. Під час святкового банкету Антоній віддав належне красі й тендітності дівчат Тарсуса і в ту мить, коли поруч не було Клеопатри, підняв кубок, проголосив тост на їхню честь і додав, що нехай мармурова статуя найкращої з них прикрасить місце, де наразі він стоїть з кубком у руці.

 Як свідчать записи одного з римських істориків, дівчата Тарсуса супроводжували Клеопатру в Рим, а там під час тріумфу на честь перемоги Антонія вони з трояндами у руках йшли з обох боків колісниці, в якій Антоній і Клеопатра стоячи вітали мешканців Вічного міста.

 Після Антонія і Клеопатри дорогою, що пролягла від Риму до Тарсуса пройшли легіони Тита Флавія Веспасиана. Вони йшли в Іудею, повсталу проти володарювання Риму. Тут, у Тарсусі, збирав у кулак свої війська Веспасиан, майбутній імператор Риму. Легіонери приводили в порядок зброю, одяг, взуття, влаштовували показові бої, ремонтували ушкоджені ділянки дороги, будували мости. Один з таких мостів був зведений в Тарсусі. Дорогу на окраїні міста, ту, що вела в Дамаськ, в дощові роки підмивало і зносило в море. За наказом Васпасиана легіонери з допомогою містян побудували триарковий міст, кам’яні підвалини якого не могли похитнути навіть найбурхливіші потоки. Міст так і назвали «Мостом Веспасиана». Під час урочистих проводів мешканці міста, пам’ятаючи укорінений в Тарсусі звичай, подарували Васпасиану сім красивих дівчат…

 Останній раз про стару добру традицію тарсусці згадали в 1082 році, коли містом заволодів огузький бей Сулейман-хан Куталмишоглу. Серед коштовних дарів, піднесених бею, були й сорок дівчат. Чому сорок? Місцеві купці, які водили каравани до самого Хорезма, знали, що число «сорок» користується в огузів великою популярністю. Це був останній такий подарунок в історії Тарсуса. Розпочалися хрестові війни, місто стало переходити з рук в руки, і з часом звичай забувся, як забувається все хороше. Забулась і древня перська приказка: «Коли мовчить добрий Ормузд, за справу береться злий Архіман і його диви»…

 КОЛИ МОВЧИТЬ ОРМУЗД

 В самому кінці ринку з-за огорожі з різнобарвних циновок легкий вітерець розносить по всій торговиці хвилюючий ніздрі запах смаженої риби. Всередині, уздовж циновок – кам’яні айвани, покриті добряче потертими килимами. Любителі рибної кухні сидять невеликими гуртами. Чутно арабську, грецьку, франкійську, турецьку мови. Люди неспішно з апетитом поглинають варену, смажену в оливковій олії, запечену в тісті, в глині, в товстих зелених листях ліми, нанизану на прутики і підпечену на лінивому полум’ї вогнища рибу. На пласких глиняних блюдах свіжовимиті овочі в блискучих бусинах джерельної води, в соусницях – часникова, цибульна, перцева підлива, на плетених підносах спечені у попелі круглі хлібці, і над усім цим достатком, витягнувши довгі шиї, стоять глеки, наповнені холодною водою, щербетом, вином.

 Тільки-но гість опустився на краєчок вільного айвану, до нього поквапився хлопчик з тазиком, глеком і перекинутим через плече рушником. Відвідувач вимив руки, ополоснув лице, витерся, і тільки тоді хлопчина запитав, яку страву пан дозволить замовити.

 - Скажи мені, синку, хазяїн ваш Гасан живий-здоровий?

 Хлопчик посміхнувся, нахилив голову:

 - Дідусь живий-здоровий. Він, як і раніше, слідкує за кухарами, щоб ті не пересмажили рибу…

 Відвідувач поклав у долоню хлопчини монетку, загнув йому пальці.

 - Йди і скажи дідові, тільки тихо, що прийшов його давній друг з Мисра.

 Через деякий час із-за перегородки, де стояли жаровні, котли, мангали, печі, в яких мліли горщики з супом із морської черепахи, показався дебелий старий з підносом у руках. Широко посміхаючись крізь пофарбовані вуса, він поставив перед гостем тацю:

 - Твоя улюблена риба, Багой! Де ж ти стільки літ пропадав? Я вже почав подумувати, а чи не проковтнуло тебе морське чудовисько! Радий, що ти живий і старість обійшла тебе стороною. Якщо ти появився у моїй харчевні, значить на нас чекає цікава й небезпечна справа. Чи не так?

 - У тебе легка рука, друже мій Гасане, і ніякі небезпечні подорожі нам не страшні. Радий, що справа твоя процвітає, що ти такий же енергійний і гладкий, як і десять років тому…

 - Доки ти знімав улов з інших, не менш щедрих на рибу місць, у нашій ріці стекло стільки води, що багато чого вже й забулося. Жінки Тарсуса встигли народити нових синів, а нові діти – це нові клопоти, і давнє забулося. Така вже людина…

 - Кажеш, нові народилися?

 - І чимало. Навіть часті війни цій справі не завадили…

 - І є серед них красиві?

 - Якби не народжувалися гарні та стрункі, то ти, Багою, давно б помер з голоду!

 Гість скуштував запеченої в тісті риби, відпив ковток вина і тільки потім, ледь нахилившись до Гасана, сказав грецькою, тихо, щоб не почули ті, що сиділи на сусідній супі:

 - Є діло, мій друже, і дуже серйозне… Замовлення звідти, – він показав пальцем у бік Мисру, – від євнуха дуже знатної і заможної людини. В Дамієті, в харчевні Борсука мені повідав один із тамтешніх купців, що тут, у саду якогось Абдулли, розцвіла троянда небувалої краси…

 Гасан проковтнув наживку, але смикати волосінь не поспішав. Подумав, знизив плечима, зітхнув:

 - Сам знаєш дурну звичку наших містян – якщо є дочка на виданні, вістка про її переваги, наче пух, розлітається на всі боки. Тобі потрібно провідати стару Маріам…

 - Вона ще жива?!

 - Що може статися з цією старою каргою? Хто-хто, а вона точно скаже, чи варте весілля стада баранів… – Гасан озирнувся, знизив голос до шепоту, – Абдулла, про якого ти кажеш, не хто-небудь, а шейх ахіїв-зброярів. У тих хвастунів зв’язки зі зброярами Коньї, Дамаська, Бейрута, Олександрії, Ель-Кахіри… А хто такі ахії, ти й сам добре знаєш… Якщо твій вибір впаде на цю пташечку, треба буде продумати кожен крок від моєї харчевні до воріт будинку, де живе ця людина…

 Багой налив у чашу вина, обережно піддів нігтем залетілу невідомо звідки мошку і промовив крізь зуби:

 - Якщо ми, дасть Бог, виконаємо замовлення, то будемо забезпечені до пришестя нового слуги диявола… – Багой кивнув на хрестоносця, що зазирнув у харчевню в пошуках свого зброєносця.

 АБДУЛЛА

 Якщо ви вважаєте, що побували в славному Тарсусі, але не скуштували цілющої срібної води з колодязя святого Павла, не відвідали Бедестан, а в Бедестані простору лавку зброярів, де на килимі, що займає простір від стіни до стіни, висять ножі, кинджали довжиною від п’яді до ліктя, мечі, шаблі, ятагани, рукояті й піфи яких прикрашені дорогоцінним камінням, яке обіцяє перемогу над ворогом, і це каміння впаяне в дивовижні візерунки, вирізані на кості, на плоті твердого, як залізо, ліванського кедра – значить ви не бували в Тарсусі! Навіть на лезах, викуваних з неперевершеної дамаської сталі, Абдулла умудряється зробити написи, здатні на віки зберегти ім’я володаря, відобразити витяг з Корану, спроможний передати руці володаря міцність і твердість. Ось так, якщо ви не побували в цій лавці, не обдивилися на власні очі ці скарби або ж побували, але злякавшись заздрісних поглядів, остереглися витягнути з-за пояса кисет з золотими динарами і не придбали зброї, створеної чародійними руками Абдулли, – значить ви не були в Тарсусі!

 Лавка збройових майстрів у Бедестані – гордість мешканців міста. Пишається своєю роботою і Абдулла, але вершина гордості майстра, її персикове суцвіття та плід – це його підростаюча дочка. Жодна душа в Тарсусі не знає про те, що пишається він не її красою, схожою з місячним ликом у третю ніч повні, лицем з прозоро-зеленими очима, які нагадують сливу в пору дозрівання, синяво-чорними шовковистими бровами, під якими, немов вигнуті крила сокола, вії, що відтіняють мармурову білизну овального обличчя… В таємницю його гордості не посвячені навіть найближчі його друзі.

 Оселя Абдулли розташована на окраїні міста відразу за старою римською дорогою. Ще дід Абдулли купив покинуту віллу з розваленими часом будівлями, звів новий дім, прибудував до нього майстерню, заклав квітник, посадив сад, привів до ладу кам’яну огорожу. Дід передав таємниці своєї майстерності синові, а син своєму синові Абдуллі. Лише в однім не пощастило Абдуллі – йому сина Бог не дав. Дві дружини у нього, п’ять дочок народили вони йому, але життя Господь дарував лише одній. «Знати, провинився я перед Господом чимось, раз не дав він мені спадкоємця», – журився майстер і вже перебирав у думках родичів, найперше – молодят, у кого можна було б, користуючись старшинством, взяти первістка на виховання й передати йому секрети майстерності.

 Одного разу Абдулла застав дочку у майстерні. Мала зі шматочком вугілля у руці захоплено розмальовувала стіни. Чого тут тільки не було: химерні дерева, квіти, птахи, звірі, гігантські комахи, метелики, навіть чоловічок з різцем у руці. В пошуках дочки в кімнату увійшла молодша дружина Зулейха. Угледівши доньку у вугільній фарбі, мати ахнула і вже намірилась відшльопати її, але Абдулла приклав палець до вуст… Задоволена виконаною роботою Фатіма дивилася на батьків очима повними радості, в очікуванні заслуженої похвали. Абдулла згадав себе хлопчиком, як він уперше взяв у руки крейду, так само розмалював стіни батьківської майстерні. Але він тоді злякався – татусь був суворий – Абдулла чекав зовсім не похвали. Батько ж, глянувши на малюнки, посміхнувся, провів по голівці сина важкою шорсткою долонею и сказав лише одне слово: «Машалла огълума!». Абдулла ще раз кинув погляд на розмальовані стіни. Хіба не повторив цей чоловічок з різцем у руці його перший дитячий досвід, відтворивши ці трави, квіти, дерева? Він підхопив доньку на руки:

 - Ах ти, моя маленька майстриня! Хто тебе цьому навчив?

 - Не знаю, – схлипнула доня, розмазуючи фарбу по обличчі, – мені захотілося, щоб у тебе було так само гарно, як у нашому саду…

 Так ось в кого заклав зерня таланту Всевишній! Виходить, Бог почув його молитви, але зробив усе по-своєму. Хіба ж може він, Абдулла, протистояти волі Божій?!

 В десять років Фатіма вже була батьковою помічницею. Вона впевнено тримала в руках крейду, пензлі, різці. Хватка в неї була не по дитячому твердою. Вона впевнено виводила найскладніші узори, переносила їх на дерево, на кість, але над усе любила вирізати. Залишки матеріалу складала в торбинку, потім, коли батько йшов кудись, діставала їх по одному, довго уважно роздивлялася і бралася за різець. Якось Абдулла потайки від дочки взяв кілька поробок і показав їх торгівцю сувенірами. Той здивовано звів на Абдуллу очі:

 - Ніколи б не подумав, що Абдулла-усто знаходить час на такі чудові цяцьки! Що значить справжній майстер… До чого не доторкнеться його рука, все набуває божественної краси. Я заплачу вам за ці іграшки стільки, скільки скажете…

 - Я дарую їх вам! – збентежений Абдулла різко повернувся і пішов геть.

 Те, що в Абдулли підростає донька-майстриня, не знав ніхто. А те, що на виданні красуня-донька, того утаїти від допитливих жіночих очей не зміг. Виною тому була турецька лазня.

 МАРІАМ

 На світанку, коли Тарсус ще погрузлий в солодку передранкову дрімоту, стара Маріам вже не спить. Від жорсткої циновки ниють кістки, німіють руки, стопи ніг, але вилазити з-під вовняного покривала не хочеться. Доки пляшка, схована під сьомою черепицею, була повна дзвінких монет, Маріам не задумувалась про завтрашній день. Але все подорожчало, гроші упали в ціні, і голодна старість у вигляді кістлявого привида, навідувалася до неї уві сні все частіше й частіше. Їй навіть боязко було дістати з-під черепиці ту глиняну пляшку і впевнитися, що фатальна риска вже близько, що від назначеного долею не втекти, що одного прекрасного дня вона витягнеться на своєму старому потертому килимі, кинутому на циновку, замотається з головою в покривало і буде чекати…

 Вона все-таки підвелася, перечекала, доки стихне дзвін у вухах, і з зусиллям переставляючи опухлі ноги, принесла в дім пляшку, засвітила каганець і висипала зміст на долоню. Сім монет залишилось… сім. Якщо відкласти на похорони, – а їй зовсім не хотілося лежати в одній ямі з жебраками, злодіями та покинутими жінками – залишиться зовсім мало. До Навруза дотягне, а потім? Колись її мали за наймайстернішу, щасливу на вдачу сваху в Тарсусі. Скільки молодят було зв’язано в тугий сімейний вузол її умінням і наполегливістю! Багато з них живуть в достатку і злагоді, Бог дав їм дітей та онуків… Але ніхто з них не прийде до її порогу і не постукає в скрипучі двері… О Господи, Господи! Де твоя справедливість?

 Вона погасила світильник, зиркнула в прорізь вікна, де як негасиме око Господа, виднілася яскрава зірочка. Маріам придушила в собі обурення і, не розтулюючи сухих змерзлих губ, прочитала молитву. Тільки-но вона промовила звичне «амінь» і опустила долоні, почувся обережний стукіт. Вона насторожилася. Може здалося? Стукіт повторився. Маріам квапливо заховала монети під циновку і поспішила до дверей:

 - Який шайтан показав вам дорогу до мого порогу? Хто ви такі? Якщо грабіжники, то знайдете тут мішок зі старими кістками, якщо добрі люди і прийшли дізнатися, чи жива я, сміливо заходьте.

 Увійшли двоє в темних накидках. Гасана вона впізнала відразу. Він поклав на стіл вузлик зі смаженою рибою, хлібом, овочами, фляжку з вином:

 - Як бачиш, я здогадався, що ти проїла свої старі запаси. Ковтни вина, підкріпись і вислухай, чого ми до тебе прийшли.

 Відкинув капюшон і другий гість. Тепер, коли у вузький проріз вікна просочилася смужка світанку, вона придивилася і впізнала перса, рябого Багоя. Маріам відразу ожила. Якщо цей нічний демон з’явився в їхньому місті, значить, запахло пристойним заробітком. Так вона подумала і, уважно вислухавши гостя, мовила:

 - Якщо ви хочете, щоб удача посміхнулася вам, як і минулого разу, квапитися негоже. Гасан прави?й, потрібно впевнитися, що товар дозрів і має вигляд місяця в повні. Ризик великий, та я думаю, що він себе ви?правдає. Якщо справа зірветься, і ми потрапимо в руки ахіїв, нас живими зашиють в мішки і викинуть в море на очах мешканців Тарсуса. Ще не всі забули...

 - Що ти пропонуєш? – перебив її рябий.

 - Дайте гроші і не підганяйте мене. Я повинна придбати собі пристойну одежу, щоб не соромно було показатися на людях. Треба побувати в лазні, побачити цю пері своїми очима. Тільки тоді ми з вами вирішимо, чи варта вона золотого ложа.

 Коли чоловіки повернулися в дім Гасана, Багой скинув з себе просяклу вологою морського туману накидку і похитав головою:

 - Ну й нюх в цієї старої карги, за сто кроків наперед відчуває запах золота... Якщо «сватання» пройде вдало, її потрібно буде прибрати. Вона небезпечна. Будуть шукати – на неї обовязково вийдуть...

 - Я теж про це подумав – погодився з гостем Гасан.

 * * *

 Незадовго до свята, перед досвідком Маріам почула умовний стукіт і поквапилася до дверей. Вона впустила гостей в дім, завісила прорізь вікна і засвітила каганець. На питання Багоя вона здійняла руки:

 - Вона прекрасна! Тільки Всевишній міг сотворити таке чудо! Одним ребром Адама, мабуть, тут не обійшлося, – пожартувала Маріам. – Все у неї на місці: ноги, стегна, груди. Дивовижно красива… – Маріам замислилася, немов перенеслася на мить в інший кінець міста. – Вона глянула мені в очі, і я відчула, як хтось згори входить в мене й заповнює груди, в мене подих перехопило, я навіть злякалася – а раптом вона здогадається… Не дарма хтось сказав, що ця пері достойна прикрасити ложе самого султана…

 - Як ти думаєш, вдасться нам викрасти її?

 Маріам труснула головою, немов хотіла позбутися наслання і, притиснувши руку до грудей, стурбовано подивилася на Багоя:

 - Я давно про це думаю… За кілька днів до Навруза вони всією сім’єю збираються в лазню. Сама чула, як мати дівчинки попереджала банщицю.

 - Тоді брати будемо на шляху додому. А жінок…

 Багой звернув увагу, як Маріам окинула Гасана з голови до ніг зневажливим поглядом:

 - Звик у своїй харчевні відривати рибі голову, тож тобі й байдуже… – вона повернулася до Багоя. – Пам’ятаєш, яку помилку ми допустили минулого разу?

 Гасан ображено запихкав. Йому геть зовсім не хотілося пам’ятати свій промах десятилітньої давності:

 - Знайшла про що згадувати! Люди давно вже про це забули.

 - Це у вас, чоловіків, пам'ять коротка, а матері пам’ятають про своїх дітей до останнього подиху…

 Гасан був готовий заперечити Маріам, але втрутився Багой.

 - Гаразд, забудемо про це, – він провів у повітрі долонею, немов хотів відсікти минуле. – Що ти пропонуєш!

 - Дім Абдулли знаходиться недалеко від покинутого ромейського кладовища, поряд з кладовищем дорога, що веде на дров’яний ринок. Значить, потрібна буде повозка з дровами… Дорога впритул підходить до будинку… – вона доторкнулася до руки Багоя, ніби хотіла, щоб він не тільки чув, але й відчув хід її думок. – До оселі твого чоловіка, який колись нам дуже допоміг. Він зараз пропадає на ринку рабів, скуповує чорношкірих дівчат-рабинь для домашньої прислуги і постачає їх в багаті садиби…

 Багой уважно слухав стару сваху і не переставав дивуватися її кмітливості. Він хапав на льоту кожну мить її хитромудрого плану. Головне – вона продумала все від початку до кінця. Йому залишалося точно виконати запропонований план. Багой похвалив Маріам і поклав перед нею кисет з динарами:

 - Це тобі нагорода за роботу. Ти постаралася на совість. За решту ти отримаєш окремо.

 Доки люди Багоя готували все необхідне для викрадення, вивчати стежки, що йшли від садиби Абдулли, відбулася подія, яка зіграла на руку змовників. До шейха ахіїв з сусіднього міста Мерсин завітали свати. Завітали несподівано, без попередньої домовленості. Приїхали з коштовними подарунками, впевнені в тім, що блиск дорогоцінного каміння й золота підштовхне Абдуллу до союзу з такою знатною родиною.

 Подарунків Абдулла не прийняв, але й відмовляти сватам не став. Попросив відкласти змову до наступного року, пояснивши недавньою хворобою дочки. Через кілька днів після сватання по Тарсусу поповзли чутки, що ображений відмовою жених присягнув викрасти дівчину. Маріам не пожаліла грошей на гостинці, побувала в гостях у своїх колишніх приятельок і в розмові, так, поміж іншим, повідомила їм «свіжу новину», посміявшись при цьому над невдахою-женихом…

 БАНІ ТАРСУСА

 Тарсус, як будь-яке місто, що знає собі ціну, славиться не лише митницею, караван-сараєм, древніми храмами, мечетями, базарами і маристаном, заснованим за переказами самим Лукманом. Місто славиться і своїми банями. Великому цілителю належать слова; «Людина, яка не тримає своє тлінне тіло в чистоті – і є його найлютіший ворог».

 Баня, як і ринок, найбільш привабливе для людини місце. Нерідко люди приходять туди на цілий день. Тут можна не тільки помитися, змити разом з сіллю суху шкіру, що віджила свій короткий вік, тут можна зустрітися з друзями, провести час за приємною бесідою, обсудити свіжі новини, обговорити торгові справи і заключити вигідну умову. Недаремно кажуть: «На весіллі спішать до зурни, а в бані – до курни». Пов’язавшись настегновою пов’язкою, переносишся в світ, де всі між собою рівні, ким би ти не був: еміром, суддею, купцем, ремісником, водоносом. Тільки тут люди – гамірне банне братерство. Ляжеш на кам’яний тапчан-курну, банщик відкриє кран з гарячою водою, обдасть тебе вологою парою, старанно намилить, надіне полотняні рукавиці, візьметься за твоє розм’якле тіло, як пекар за горбик м’якого піддатливого тіста. Ти лежиш, охкаєш, зітхаєш, а тілом розливається хвиля солодкого блаженства, немов ти не в лазні, а в раю… Та найбільш хвилююче – це коли ти виходиш з лазні. В турецькій бані заведено платити при вході. Тому все ще жива приказка: «В баню легше увійти, ніж вийти».

 Така чоловіча баня, ну а про жіночу нічого й казати! Де ще можна зустрітися з подругами, знайомими, які мешкають в іншому кінці міста, себе показати й на інших подивитися! Неспроста в баню жінки збираються як на весілля: підбирають вбрання, прикраси, фарбують хною волосся, сурмлять брови. Тільки тут, в лазні, вони можуть зняти все це і відчути невимушену легкість, яку відчувала у раю їхня праматір Єва.

 Існує особлива категорія жінок, для яких лазня – джерело прибутку. Це –свахи. Саме тут, в бані, вони видивляються гарненьких невіст, багатих вдовиць, можуть передати красуням, які засиділися у дівках, усне послання від тих, хто не квапиться пов’язати себе сімейними узами...

 В кожної лазні Тарсуса свій вік: найстаріша – римські терми, що залишилися з часів імператора Веспасиана. Але час владний над творінням рук людських – терми з часом стали непридатними, стіни обсипалися, мармурові ванни й мідні труби зникли, як зникає кимось ненароком загублена срібна монета. Від терм залишився лише величезний остов як нагадування про колишню велич. Там, де ширина кладки витончилася до однієї цеглини, хлопчаки пробили отвір величиною з п’яту, щоб спостерігати за караванами, які проходять дорогою по інший бік.

 Є ще й просто стара лазня. Про неї навіть складена легенда: король зміїв Шахмеран, дізнавшись про красу дочки правителя Тарсуса, закохався в неї і

зажадав упевнитися, що не дарма страждає від сердечних мук, втративши сон і спокій. Він не раз пробував проникнути в палац, та не зміг віднайти в товстих кам’яних стінах жодної шпарини. Тоді Шахмеран, дочекавшись, коли царівна в оточенні прислуг відправилася в лазню, заліз на купол, зірвав кілька прозорих плиток і звісився вниз. Після того, як служниці роздягнули царівну і Шахмеран побачив її природню красу, він осліп, зомлів і упав всередину. Одна із служниць вихопила кинджал і відсікла йому голову. Обезголовлений тулуб довго звивався в судомах, окропляючи білосніжні стіни струменями крові. Банщики довго і марно терли їх, намагаючись змити сліди мимовільного злодіяння. Червоні плями зникали на деякий час, але варто було стінам бані нагрітися, як вони проступали знову і знову. Кажуть, царівна з тих пір занедужала. Шахмеран приходив до неї ночами у сні, розповідав про свою любов і просив вибачення. Царівна веліла привести в палац стару ворожку, повідала їй про Шахмерана, і ось яку пораду дала їй ця мудра жінка: «О, царівно, ти єдина, хто не раз бачив Шахмерана, тому ти повинна виткати килим з його зображенням і повісити на стіні своєї опочивальні». Царівна прислухалася поради. П’ять довгих років ткала вона килим із зображенням короля зміїв і, коли виткала й повісила його на стіні, зрозуміла, що кохає його. Вона так і не вийшла заміж… Берегла йому вірність до кінця своїх днів.

 ВИКРАДЕННЯ

 За кілька днів до Навруза родина Абдулли – обидві дружини, дочка – і жінки з сусідніх будинків відправилися в лазню. Цього ж дня Абдулла зустрічав поважного гостя з Кибриза. Йому зарання повідомили, що має прибути купець з великим замовленням від самого короля Кибриза Луїзьяна, тому Абдулла зібрав у просторому будинку, що належав ахіям, цехових старостів і доручив їм добре підготуватися до зустрічі.

 За звичаєм, заведеним у ахіїв, Абдулла та його помічники повинні були насолодити приїжджого турецькою банею.

 Ввечері, після щедрої трапези, провівши купця в пишно прибрану гостьову кімнату, Абдулла повертався додому в чудовому настрої. Ще б пак – у лазні була обговорена угода, найкрупніша за останній рік! Треба було завантажити зброєю ціле судно. Після трапези гість вручив йому кілька векселів, сума яких була такою великою, що, мабуть, ні один із міських міняйл не зміг би її видати.

 Ворота були зачинені. Абдулла здивувався. Зазвичай, коли він затримувався, ворота залишали прочиненими, і його зустрічав слуга з факелом у руці. На стук ніхто не відповів. Де ж вони? Відразу після лазні жінки повинні були повернутися додому. А де слуги? Абдулла переліз через огорожу, і серце його здригнулося – жодне вікно не світилося. Він увійшов у дім, дістав з кишені кресало, запалив світильник – все на своїх місцях. Абдулла по черзі покликав жінок і дочку, але ніхто не озвався. Він увійшов до кімнати доньки, випустив з рук світильник і схопився за серце: біля стіни лежали два мішки, з яких стирчали жіночі ноги, а між ними – слуга з кинджалом у грудях…

 Тарсус кипів від обурення. Ремісники міста виділили для допомоги зброярам юнаків, які протягом святкових днів вели спостереження за завантаженням кожного судна, проводжали в путь кожен караван, що виходив з-під стін караван-сарая, питали ім’я кожної дівчини, що виходила за межі міста. Абдулла побував у Мерсині, зустрівся з тими, хто приїжджав сватати Фатіму, поговорив з хлопцем і впевнився, що чутки про викрадення були пущені в Тарсусі не випадково. Гасан порадив Абдуллі звернутися до свах. Саме від них дізналися ахії, що новину про викрадення нареченої першою повідомила їм Маріам. Абдулла кинувся до будинку старої свахи – двері були відчинені навстіж, оселя виявилась порожньою. Підняв циновку – там лежала потерта мідна монета…

 Тиждень тривало завантаження зброї на купецький вітрильник. Ахії самі старанно зв’язували щити, списи, мечі, лати, кольчуги, кинджали. Купець ні разу не сказав, що хоче перевірити якість зброї, а коли Абдулла сам запропонував йому це зробити, купець здивовано підняв кудлаті брови:

 - Хоча я зовсім недавно займаюся торгівлею озброєння, але побував у багатьох містах і ніде не чув кривого слова на адресу зброярів Тарсуса – чи то була проста зброя, чи зброя для найзнатніших лицарів…

 Купець ненароком проговорився, кому призначене озброєння, але Абдулла не розчув останніх слів. На його блідому змарнілому обличчі ковзнула тінь усмішки:

 - Я завжди кажу молодим: «Якщо до зброї, зробленій вашими руками, прилипне хоча б одна чорна пляма, відмити її вам не вистачить всього життя».

 Доки судно готувалося до відправки, в будинку ахіїв зібралися зброярі, старости інших цехів, щоб відмітити багату угоду і провести купця в путь. Це теж було давньою традицією ремісників Тарсуса. Ні один купець, який уклав вигідну угоду, не від’їжджав звідси без подарунка. Сам Абдулла підніс гостеві один із своїх чудових кинджалів, і, як завжди, блиснув своїм кухарським мистецтвом Гасан, збагативши обід витонченими рибними стравами.

 Поки гість, піднявши чарон з вином, говорив улесливі слова в адресу міста Тарсус та його гостинних мешканців, а особливо ремісників, слава яких, мов теплий попутний вітер, облетіла все побережжя, ніхто в порту не звернув уваги на чотирьох темношкірих рабинь, підведених до трапу корабля, тим більш, що вони значилися у переліку товарів, які везли до Кибризу, а коли митник піднявся на борт, капітан поклав у простягнуту долоню не срібло, а золото… Незабаром до причалу підійшов і сам купець, і гість, і його проводжаті. Гість обійняв на прощання Абдуллу і зійшов на борт. Матроси прибрали трап, розпустили вітрило, і важко завантажена джалба повільно, немов неохоче, відійшла від пальового причалу. Коли причал звільнився від ремісників, митник попробував не зуб золоту монету і ще раз глянув у слід джалбі, що зникала за горизонтом, – він давно не отримував такого щедрого подарунка… Митник сховав золотий у пояс і раптом його осяяла здогадка, що капітан джалби і той рябий, що зійшов у Тарсусі з борта судна, одна і та ж людина, але тоді джалба була під іншим прапором, а рябий був у одежі купця…

 РОЗПЛАТА

 Як тільки місто зникло за горизонтом, моряки розкрутили вітрило на всю його висоту, і ніс корабля повернувся у бік Мисру. «Капітан» увійшов до каюти, де за столом сиділи чорношкірі рабині. Маріам уже встигла змити з обличчя фарбу і тепер, задоволена тим, що так легко вирвалися з Тарсуса, не спускала з дівчат очей. Дві з них з апетитом споживали запасену на березі їжу, а третя сиділа, опустивши низько голову і сховавши руки під столом. Рябий кивнув Маріам, і та завела дівчат за перегородку, вклала спати, повернулася назад і сіла навпроти Рябого:

 - Багой, для чого ти потягнув мене з собою? Що я на старості літ робитиму в Ель-Кахирі? У мене там немає жодної близької людини.

 - Тобі не можна було залишатися в Тарсусі, вони вже побували у твоїй норі – схоже, твої старі приятельки встигли доповісти Абдуллі, хто перший сповістив їм новину…

 Маріам послинила палець, стерла із зап’ястя чорну пляму і мовила з тугою в голосі:

 - Значить, я уже не доживу до того дня, коли можна буде повернутися додому…

 - Не сумуй, у мене в Аль-Кахирі просторий дім, будеш в ньому жити і наглядати за моїми дружинами.

 За перегородкою почувся стогін. Багой повернув голову, прислу?хався. Стогін повторився. Він глянув на Маріам.

 - Це Фатіма. Я першого ж дня налякала її. Сказала, що якщо вона відкриє рота, згорить їхній будинок. Згорить разом з батьком і матір’ю. У неї характер…

 - Ти розумниця – похвалив Багой стару. Він знав, на жінку ніщо так не діє, як лестощі. – У тебе за спиною хурджун, дістань фляжку з вином. Ми з тобою зробили велике діло. Якщо Абдулла колись дізнається, чиє ложе буде зігрівати його дочка, у нього волосся стане дибки. – Багой усміхнувся, задоволений, зірвав з фляжки сургучеву печатку. – Такого вина ти зроду не пила!

 Спочатку він наповнив свій кухоль, потім кухоль Маріам

 - За удачу, за здійснення наших бажань.

 Він першим випорожнив до дна свій кухоль і тепер, посміхаючись, спостерігав як це робить Маріам. Вона поставила порожній кухоль на стіл, блаженно потягнулася і раптом різко сіпнулась, намагаючись втягнути в зведені судомою груди ковток живильного повітря. Очі у неї округлилися, рот перекосило, вона захрипіла, схопилася за горло й повільно сповзла вниз. Багой тихо свиснув, і до каюти увійшов купець.

 - Готова? Відправляти рибам?

 - Ні, скажи матросам, нехай спочатку зашиють у мішок. Вона мріяла про таке поховання.

 Почувши сплеск за бортом, Багой потягнувся за кухлем, з якого пила Маріам і жбурнув його слідом. Решту вина з фляжки розпили разом з купцем. Спав Багой неспокійно. Йому приснилося, що стоїть біля борту, з води вискакує дельфін з обличчям Маріам і, схопивши його за руку, тягне на дно… Багой прокинувся весь у поті, розплющив очі і побачив перед собою купця з киянкою у руці. Багой не встиг навіть підняти руки, дерев’яний молоток опустився йому на голову, і він опритомнів. Руки були прив’язані до тіла і глибинна холодна вода повільно заповнювала цупкий полотняний мішок…

 Уже в Дамиєті купцеві повідомили, що Гасан убитий. Він посварився з рибалками за ціну на рибу, почав кричати та обзивати їх. Хтось не витримав і встромив Гасанові в спину ножа. Трьох темношкірих рабинь купець вивів на пристань. Тут на них вже чекали мамлюки з еміром на чолі. Недалеко стояв критий візок. Дві рабині відразу зміркували, що від них вимагають мамлюки і попрямували до візка, третя, зробивши пару кроків, втомлено опустилася на землю. Бейбарс зрозумів, що дівчинка не в змозі йти далі. Він згадав своїх сестер… Підійшов до неї, підняв на руки і поніс. Вона довірливо опустила голову йому на плече. Він мимохіть кинув на неї погляд і обімлів: із двох прозоро-зелених смарагдів викотилися горошини сліз і, стікаючи щоками, залишали за собою дві бліді смужки… Бейбарс мимоволі притиснув її до грудей, доніс, обережно опустив на м’яку підстилку і, не розуміючи чому, тихо промовив рідною мовою: «Не плач, не треба, все буде добре». Дівчинка підняла пухнасті вії, глянула на нього винувато і, ледве розкривши пухкі губи, вимовила пошепки по-турецьки: «Сагъ ол». «Як тебе звати?» – запитав він. «Фатіма – відповіла вона.

 В Ель-Кахирі Бейбарс супроводжував візок до Цитаделі. Там він передав свій чорний вантаж до рук молодшого євнуха. Служниці гарему повели дівчат всередину. Дівчинка оглянулася на ходу, окинула Бейбарса уважним поглядом, немов старалася запам’ятати того, хто першим у неволі пожалів її, і поквапилася на окрик служниці.

 Головний євнух наказав відмити одну з трьох рабинь. Служниці довго і старанно відпарювали її в лазні, шар за шаром змивали чорну фарбу, яку так старанно нанесла на неї стара Маріам. Відмили… і були вражені: перед ними з рожевої піни появилася прекрасна пері.

 Султану Саліхові Наджми ад-Дину Айюбу євнух показав дванадцять дівчат. Погляд султана затримався на тій, що стояла в середині. І не на постаті дівчинки застиг його погляд. Євнух заборонив рабиням підіймати на султана очі. І тільки одна не послухалася і, не соромлячись своєї наготи, підняла на володаря два прозоро-зелені смарагди… Султан раптом відчув, як пильний погляд скував його і не відпускав, доти, доки вона не опустила очі долу. Султан вибрав її. Інших велів роздати емірам мамлюків. «Як її звуть?» – запитав султан. «Фатіма», – відповів євнух. Султан наказав накинути на неї покривало і сказав ледь чутно: «Ми назвемо її Шаджарат ад-Дур»…

 «Перлове деревце» – так назвав Фатіму сам султан Мисра Наджми ад-Дин Айюб. Про те, звідки вона родом, він не спитав… Так збулося передбачення, що дочка Абдулли із Тарсуса стане наложницею султана. Найулюбленішою наложницею…

 ПОЄДИНОК

 Три дні простояли дві могутні армії, готові при першому ударі бойових барабанів кинутися один на одного. Стояли, як стоять два грізні лицарі в очікуванні знаку до поєдинку. Хто першим кине рукавичку? Король франків Людовік ІХ чи султан Мисру Саліх ад-Дин Айюб?

 Цілу ніч султан прокрутився в похідній постелі, намагаючись приглушити біль у серці. Цей біль, немов укол клинка, зроблений зрадницьки, то стихав на мить, то, повільно наростаючи, проникав все глибше й глибше, перехоплюючи дихання. Шадияр спала поряд за легкою фіранкою. Він не став її будити, не покликав слугу; затримавши подих, нечутно підвівся, закутався в теплий халат і вийшов із шатра. Трохи поодаль стояли мамлюки охоронної сотні і голова еміра Бейбарса височіла над ними, немов глек з теплим молоком, накритий товстою хутряною шапкою. Султан усміхнувся своєму порівнянню, уявивши голову еміра не в залізному ковпаку, а у високій шапці з хутра. Усміхнувся і відчув – набридливий біль почав тихо танути, дозволивши йому вдихнути на повні груди.

 Армія чекала… і він чекав. Чекав, прислухаючись крізь звичний шум у вухах, крізь шурхіт і подихи ранку, що тільки народжувався, чекав, все ще плекаючи надію почути тупіт копит дамаського тумена на чолі з Туран-шахом. Можливо, біль у серці – це знак того, що даремно чекає? Він намагався відігнати ту думку, але час стікав все швидше, а сина не було… Можливо, в переддень неминучої битви, останньої в його житті, важливішим, ніж перемога, було бажання зміцнитися у вірі, що він був неправим у відношенні до Туран-шаху? Що це його син, і що почуття синівського обов’язку поквапить його… Буде чекати до вечора. Якщо до того не побачить Туран-шаха, не почує його голосу, велить ударити в барабан, який мовчав вже багато літ. Як хотілося йому, щоб усі побачили в цю хвилину поряд з ним сина, спадкоємця його справ, нащадка великого Салах ад-Діна.

 Ще один довгий день простояло військо у млосному очікуванні, тримаючи на повіді нетерплячих коней. Мотали головами верблюди, намагаючись помітити липкою слиною сідоків, плескали величезними вухами бойові слони, стомлено переставляючи важкі ноги. Сонце сіло… Значить, він, Саліх Айюб, був правий... Після вечірньої трапези він зайшов за полог і опустився на м’які шкури. Шаджарат поклала йому під голову подушку, вкрила ноги верблюжою ковдрою. Султан заплющив повіки і тяжко зітхнув. У молодої жінки здригнулося серце. Вона підняла важку долоню султана і затисну її між своїми долоньками. Долоня була холодною, наче вода з палацового фонтану.

 - Посидь зі мною, радість моя.

 Шаджарат вмостилась зручніше, поклала долоньку на його чоло і відчула, як під нею розтікаються краплини холодного поту.

 - Вам зле, мій господарю? Може покликати лікаря?

 - Ти мій лікар, моя остання втіха... Я відчуваю... Аллах кличе мене до себе... Не треба, не плач... ти подарувала мені кілька років щастя, бажання жити... але так, видно, записано у книзі доль...

 Шаджарат витерла з його обличчя холодний піт, схилилася, поцілувала лоб, очі, долоні:

 - Мій падишаху, що буде зі мною, з вашим сином Халілом? Не залишайте нас.

 - Я залишаю тобі вірних слуг... Ойбек, Котуз, Бейбарс... Не відпускай їх від себе... не сварися з ними. У військовій справі найдалекоглядніший і рішучий – Бейбарс. Якщо цього разу не вдасться здолати цих і якщо я… – султан важко часто задихав, та заспокоївшись, потягнув її до себе, – нахились до мене.

 Вона пригорнулася до нього і він, припавши губами до її гарячого вуха, прошепотів:

 - Бережи нашого сина. Він повинен бути султаном, така моя воля. Про мою… мою… – він хотів сказати смерть, але не сказав, – про мій відхід їм… – накреслив пальцем півколо, – їм не треба знати…

 Відкинувшись на подушку, полегшено зітхнув і замовк.

 Вона закрила йому очі і ще раз доторкнулась до них вустами. Пошепки прочитала молитву, вийшла за полог і сплеснула в долоні. Нечутно увійшов слуга, притиснув руку до грудей:

 - Що накажете, пані?

 - Піди, скажи Муіззу Ойбеку, Октаю, Котузу і Бейбарсу… скажи… скажи, що султан хоче їх бачити.

 Першим увійшов Бейбарс. Глянув на порожній похідний трон султана, поряд з яким стояла Шаджарат, і здригнувся:

 - Що сталося, султанієм?

 Вона притиснула палець дот губів і вказала на полог за спиною. Вона намагалася стриматися, не показати хвилинної слабкості, зігнати з обличчя хворобливу напівдитячу посмішку. Він угледів сльози на її шовковистих віях і все зрозумів…

 Один за одним увійшли в шатро Октай, Муїзз Ойбек, Котуз. Шаджарат мовчки відкинула полог, і вони побачили застигле в останньому рухові обличчя султана, схрещені на грудях руки. Муізз, як найстарший, неголосно прочитав молитву і так само тихо сказав:

 - Прийми, світла султаншо, слова нашого сердечного співчуття. Ми твої вірні слуги, і тепер для нас твоє слово, твій наказ – закон.

 Він взяв з підставки Коран і прочитав його.

 - Клянемося тобі…

 Всі по черзі приймали Коран і цілували його, торкаючись лобами шкіряної палітурки. Коран вернувся до Муізза. Той обережно поклав його на місце і підвів погляд на Шаджарат.

 - Мир праху його, його душі… Він був султаном, достойним імені свого великого діда Салах ад Діна. Ми повинні беззаперечно виконувати його останні вказівки… – погляд раїса мамлюков завмер на губах Шаджарат.

 - Султан повелів… вони сказали… він повелів, щоб ніхто не дізнався про його смерть.

 - Нехай буде так. Його мудрість і після його відходу буде наказувати нам. Які розпорядження його світлий розум зробив з приводу спадкоємця?

 Вона чекала цього питання, готувалася до нього і ні жодним рухом, ні жодним необережним жестом не видала себе. Чотири пари очей, не блимаючи, в упор дивилися на неї. В її розпорядженні була одна мить, і в цей завмерлий на мить рух часу вона, немов випрошуючи у султана прощення за те, що порушує його останню волю, твердим голосом промовила:

 - Спадкоємцем він назвав Туран-шаха. Нехай збудеться його воля. Хай буде так. Амінь!

 В цю останню, відведену їй зверху мить вона зрозуміла, назви вона спадкоємцем Халіла, вони подумають, що вона взяла гріх на душу.

 Викликали муфтія і його посвятили в тайну, яка не повинна була вийти за межі шатра. Муфтій прочитав молитви, Шаджарат натерла султана пахощами, тіло закутали в біле полотно й обв’язали. Був приготовлений ще один такий самий тюк, щоб вантаж на спині верблюда не змусив нікого озирнутися.

 На світанку після ранкової молитви в бік Аль-Кахіри пішов невеликий караван в супроводі сорока мамлюків – особистої охорони султана під час гри в кінне поло. Очолював мамлюків Фаріс Октай Джамдар – охоронець золотої клюшки.

 ***

 Настав п’ятий день протистояння. Всі ці дні у шатрі короля Людовіка ІХ йшли суперечки – чи починати атаку самим чи дочекатися першого кроку з боку єгиптян. У цьому спорі навіть брат короля, невгамовний воїн, Великий магістр Ордена Тамплієрів Франції, його світлість граф Робер Артуа, який не один день дивився з пагорба на стрункий ряд бойових слонів з кованими баштами на спинах, на арабську верблюжу кінноту, де верхи на стрімких одногорбих верблюдах сиділи воїни з довгими списами в руках, на ряди лучників з високими степовими луками, стріли яких пробивали найміцнішу броню і, накінець, на важку кінноту мамлюків, стрімка атака яких вже була знайомою хрестоносцям. Цього разу навіть він не квапився, та коли з Дамієтти прибули нарешті ще триста лицарів і п’ять тисяч важко озброєних воїнів, спір вирішили зупинити і покласти вирішення питання на самого Господа Бога...

 На середину поля, що відділяло франків та єгиптян, виїхав лицар в супроводі герольда. Лицар з голови до ніг був закованим в сріблясту броню, високий шолом вінчав пучок пір’я. Його могутній лицарський кінь, що присідав на важкий круп, був покритий товстою попоною, прикрашеною грізно здибленими леопардами – символом герцогської гідності. Лицар підняв коня на диби, і герольд, приклавши до губ ріг, голосно затрубив. Це був виклик на поєдинок.

 Нарада в султанському шатрі була короткою. Усі погодилися з бажанням Бейбарса битися зі знатним лицарем. Бейбарсу давно хотілося спробувати свої сили і військове вміння в такім єдиноборстві. Не дарма у мамлюків на острові було установлене рухоме чучело хрестоносця, на котрім вони вчилися володіти зброєю.

 Бейбарс виїхав назустріч лицареві, озброївшись списом, щитом та мечем – шабля в лицарському поєдинку не годилась. Могутній синьо-чорний з лицарською зірочкою на лобі кінь легко ніс одягнене в броню тіло хазяїна, що злилося з сідлом. Бейбарс не став надівати на себе залізні підлокітники та наколінники, рукавиці з пластинами. В його широкій долоні, натиску якої не витримувала підкова, навіть лицарський меч не здавався таким вже й великим та важким.

 Супротивники неспішно з’їхалися, лицар підняв забрало, опустив списа, вони стукнулися щитами – символом чесного бою – і роз’їхалися.

 Двоє коней, немов дві глиби, викинуті балістами, нестримно неслися один на одного. З боку було видно, що масивніший кінь лицаря з важкими копитами й куцим хвостом, поступається в швидкості довгастому худорлявому м’язистому скакуну Бейбарса. В останню мить Бейбарс виставив спис, нагнувся, злившись зі своїм скакуном в єдине ціле. Десятки тисяч горлянок враз видихнули, як тільки два боліди налетіли один на одного. Удари з обох сторін були настільки сильними, що не лише вершники, але й коні рухнули на землю.

 Бейбарс підвівся першим, слідом за ним піднявся й кінь. Лицар, закований у значно важчу броню, ніяк не міг висмикнути ногу з-під свого ваговоза. Бейбарс вклав у піхви меч і, підхопивши лицаря під пахви, витягнув його. «Ха!» – почувся з обох сторін вигук схвалення. Взявши в руки мечі, суперники рушили один одному насупроти. Сутичка тривала довго, відчувалося, що кожен з них гідний свого недруга. Більш меткий Бейбарс рухався навкруг лицаря, який стояв на одному місці. Відчувши силу ударів суперника, він не нападав, а оборонявся. Але й це його не врятувало: Бейбарс відкинув у бік щит, взявся за рукоять меча обома руками і, зробивши хибний крок в сторону, примусив лицаря переставити ногу. В цю ж мить він наніс удар такої сили, що зброя суперника розкололась надвоє, і меч Бейбарса опустився на плече, мнучи залізні наплічники. Лицар упав, випустивши з рук обломок. Бейбарс підійшов, підняв забрало – лицар був живий. «Як тебе звати?» – запитав той тюркською мовою. Бейбарс відсахнувся, повів головою і, нахилившись, назвався. «Ти переміг, я запам’ятаю твоє ім’я». Бейбарс повернувся, підібрав свій щит і, накульгуючи, пішов до своїх. Кінь, трусячи гривою, йшов слідом.

 Франки, які очікували, що неприятель, знявши з пояса кинджал, прикінчить лицаря, схвально загули вслід Бейбарсу, достойно оцінивши королівський поступок мамлюка. Пораненого воїна понесли з поля. Битва не відбулася. Наступного ранку армії мирно розійшлися. Франки повернулись у Мансуру, Шаджарат ад-Дур з військом – в Аль-Кахіру. Франки так і не дізналися про смерть султана. Тільки через місяць до них дійшли чутки про його кончину.

*Ал-джалба – великий барк чи гондола, побудована з дошок, з’єднаних мотузками з волокон кокосової пальми

Переклад Галини Литовченко

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #12 за 24.03.2023 > Тема "Душі криниця"