Версiя для друку Обговорити в форумi

(Закінчення. Поч. у № 37 - 40).

СТЕПАН (удавано веселим голосом)
Місяць, люба?
Се дивно, бо якраз на тебе сонце!
ОКСАНА
Що ж, може, там ясніше
світить місяць,
Ніж тута сонце...
СТЕПАН
Не журись, Оксано,
ось хутко знов побачим,
як там світить
і сонечко, і місяць на Вкраїні.
ОКСАНА
Се ж як? Хіба умру? Тоді запевне
душа полине...
Степан повідомляє, що надумав поїхати разом з Оксаною в гостину до її рідні.
ОКСАНА (іронічно).
Велике діло,
що ти надумав!
Цар думки заверне.
СТЕПАН
Цар пустить. Вже ж тепера
на Вкраїні
утихомирилося.
При цих словах Оксана спалахує.
ОКСАНА (гостро)
Як ти кажеш?
Утихомирилося? Зломилась воля,
Україна лягла Москві під ноги,
се мир, по-твоєму, - ота руїна?
Отак і я утихомирюсь хутко
в труні.
СТЕПАН
Ти одживешся на Вкраїні.
Москва ж не може
заступити сонця,
зв'ялити гаю рідного, зсушити
річок веселих.
ОКСАНА (понуро, уперто)
Годі, не кажи.
Нікуди я тепера не поїду.
Оксана, розпалившись, різко докоряє Степанові за холопство перед Москвою, за байдужість. В її мові бере гору гнівна викривальна інтонаційність:
А я дивую, ти з яким лицем
збираєшся з'явитись на Вкраїні!
Сидів-сидів у запічку
московськім,
поки лилася кров,
поки змагання
велося за життя там,
на Вкраїні, -
тепер, як "втихомирилось",
ти їдеш
того ясного сонця заживати,
що не дістали руки загребущі,
та гаєм недопаленим втішатись.
На пожарині хочеш подивитись,
чи там широко розлилися ріки
від сліз та крові?..
В українському фольклорі сонце - символ всемогутності. У поемі сонце, як і в фольклорі, супроводжується постійним епітетом "ясне сонце".
З великою силою виражено в словах Оксани трагізм долі її Батьківщини.
У відповідь Оксані, "що шарпала себе речами", звучить напружено драматична, сповідальна і глибокодумна відповідь Степана, естетичній вражальності якої ефективно прислужився поетичний синтаксис. До речі, у "Боярині" поетичний синтаксис пов'язаний з багатоаспектністю ідейно-проблемних та художньо-естетичних граней твору і сприяє створенню інтонаційної вишуканості, емоційній експресивності, індивідуалізації персонажів на рівні психологізму і ширше - духовності.
СТЕПАН
Та й що картатися словами, люба?
Нас доля так уже скарала тяжко,
що певне, й Бог простить
усі гріхи.
Хто кров із ран теряв,
а ми із серця.
Хто засланий,
в тюрму замкнутий був,
а ми несли кайдани невидимі.
Хто мав хвилини щастя
в боротьбі,
а нас важка,
страшна душила змора,
і нам не вділено було снаги
ту змору подолати...
Поетичний синтаксис тут виявляє себе насамперед в інверсуванні інтегрованім з анафорами. Словом ХТО започатковані четвертий, п'ятий і сьомий рядки, утворивши анафору.
Для поглиблення драматизму уривку поетеса вдалася до антитез.
Вони відчутно простежуються в усьому уривкові: "Хто кров із ран теряв, а ми із серця"; "Хто засланий, в тюрму замкнутий був, а ми несли кайдани невидимі"; "Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора".
Змора під тягарем "осоружної Москви", як назвала її Оксана, Москви царської, що перетворила її рідну людину - Степана в позбавлену честі істоту, що ходить "під ноги слатися своєму пану, мов ханові".
Посиленню драматизму служать промовисті тропи-метафори, епітети: "Нас доля так уже скарала тяжко; а ми несли кайдани невидимі; нас важка, страшна душила змора".
ОКСАНА (спокійніше й лагідніше, ніж досі)
Так, се правда.
Але ніхто сього не зрозуміє,
поки ми живі.
Отже, треба вмерти.
На її думку, Степан довше проживе, і передасть родині і братчикам її заповідь. З гострою тугою Степан відповідає: "Ой, краще б я тобі таке казав!" Слова Оксани сприймаються як програма життя не тільки самого Степана:
Борцем не вдався ти,
та після бою
подоланим подати
пільгу зможеш,
як ти не раз давав...
На бойовиську
не всі ж померли,
ранених багато...
поможеш їм одужати, то, може,
колись там... знов
зібравшися до бою,
вони тебе згадають
добрим словом...
а як і ні - не жалуй, що поміг.
(Сидять якийсь час мовчки, обнявшись).
Отже, це вже розв'язка драматичної поеми. Долі героїв, усі кон-флікти, колізії вирішені.
Сонце вже навзаході. Оксана, спираючись на руку Степанову, іде до будинку. Не доходячи рундука, спиняється і обертається, дивлячись на західне сонце, що вже зникає за обрієм.
ОКСАНА
Добраніч, сонечко!
Ідеш на захід...
Ти бачиш Україну - привітай!
На цій високій, сповненій глибокого ліризму, сердечної спові-дальності ноті завершується твір. Дворядкове риторичне звертання до України сприймається як афоризм, сповнений патріотичного змісту, вираженого в яскравій, гранично стислій формі. У цій поетичній клітині тонко поєдналися зорове і музичне начало. На зорове сприйняття образності афоризму орієнтують і лексема-світлоносій "сонечко", і вражаюча динамічна метафора - "сонечко! Ідеш на захід..." "Ти бачиш Україну". Музичне ж начало постає не тільки в ритмічній структурі афоризму, вираженого п'ятистопним ямбом, а й в інтонаційності - то в розмовній, то оповідній, то в спонукальній. Через дворядок проходить шість разів асонований звук А.
Отже, розгляд різних аспектів поетики драматичної поеми "Бояриня" засвідчує багатогранність новаторських пошуків, майстерності, неповторності і яскравості могутньої мистецької індивідуальності Жанни д'Арк української поезії, як назвав Лесю Українку закоханий в її творчість великий Максим Рильський.

Леся УКРАЇНКА
БОЯРИНЯ
Драматична поема

(Продовження. Поч. у № 37 - 40).
МАТИ
(підходить до великої скрині)
Отут, моя дитино,
твоє боярське вбрання.
Я придбала.
ОКСАНА
(гречно, але без радощів)
Спасибі, мамо.
МАТИ
Хочеш подивитись
або приміряти?
ОКСАНА
Хай трошки згодом.
Щось я втомилася.
Та вже ж нікуди
сьогодні не піду, то ще поспію
перевдягтися.
МАТИ
До твоєї волі.
Спочинь собі. Та й я піду спочину,
воно й годиться в свято.
(Іде в бічну кімнату).
ГАННА
(що досі сиділа, лузаючи гарбузове насіння)
Ой сестричко,
і нащо ті свята потрібні в світі?
ОКСАНА
Ото спитала! Що тобі Бог дав?
ГАННА
Та нудно ж, Господи!
ОКСАНА
Сидиш, то й нудно.
А ти піди між челядь, погуляй.
ГАННА
Куди ж се я піду? Яка там челядь?
ОКСАНА
А ти хіба товаришок не маєш?
ГАННА
Товаришок?.. От декого там знаю
з бояришень... Та як до їх ходити?
Матуся все нездужають, не хочуть
зо мною йти...
А ти ще не пізналась тут з ними... З мамкою сама не хочу,
вона така...
ОКСАНА
Чого ж тебе водити?
Уже ж ти не маленька. Йди сама.
Ще й веселіше буде
вам без старших.
ГАННА
Самій не можна по Москві ходити.
ОКСАНА
Хіба хто нападе?
ГАННА
Ні, так, не звичай.
ОКСАНА
Ну, вже ті звичаї отут у вас!
ГАННА
Та й що мені бояришні ті скажуть?
Сидять по теремах, от як і я,
не бачать світа.
Що з їх за веселість?
ОКСАНА
Чого ж ви сидите? Пішли б укупі
кудись на вигон або в гай над річку
та заспівали б. Я, бувало, дома
годинки в хаті не просиджу
святом.
ГАННА
Ба в тебе дома! Там же не Москва.
Такого тут ізроду не чували, -
співати по гаях!..
ОКСАНА
То ти й не знаєш,
як на Вкраїні в нас гуляє челядь?
ГАННА
Я мало що Вкраїну пам'ятаю,
а Ванька тут уже й вродився.
ОКСАНА
Ванька?
Чому ж би не Івась?
ГАННА
Так тут зовуть,
та й ми вже звикли.
Він і сам так звик.
Мене ж матуся тільки та Степан
зовуть іще Ганнусею.
ОКСАНА
А як же
ти тута звешся?
ГАННА
Аннушка.
ОКСАНА
Чи ба!
(немов ухваляючи)
"Ганнушка".
ГАННА
(поправляючи)
Ні-бо, "Аннушка", Оксано.
ОКСАНА
Не вимовлю. Проте ж воно нічого
і по-московському, хто добре вміє.
А як по-їхньому Оксана буде?
ГАННА
Аксинья чи Аксюша.
ОКСАНА
Щось негарно.
Оксана мовби краще.
Ти, Ганнусю,
мене таки Оксаною зови.
ГАННА
(лащиться до Оксани)
Як хочеш, так і зватиму,
сестричко.
Я так тебе люблю! Зраділа, Боже,
як брат тебе з України привіз!
ОКСАНА
Ти ще мене, Ганнусенько,
не знаєш,
а може ж, я лиха...
ГАННА
Ні, ні, ти добра!
Ти, бач, усе до мене: "Погуляй,
забався, не сиди!" А ти б почула,
як інші всі боярині спиняють
своїх сестер та дочок, їй же Богу,
ні за поріг не випустять ніколи.
(Ще більше лащиться).
Оксаночко... ріднесенька... я маю
тебе щось попрохати...
ОКСАНА
Що, сестричко?
(Ганна мовчить збентежена).
Хотіла б, може, що з моїх уборів?
Бери, що хочеш.
Дам тобі й намисто,
ще й коси у дрібушки заплету,
вберу тебе неначе гетьманівну.
ГАННА
(смутно)
Та ні, сього матуся не дозволять...
Я не об тім... Я хочу попрохати,
щоб ти... пішла зо мною у садок...
ОКСАНА
Ото й всього?
Було про що просити.
Ходім хоч зараз.
ГАННА
Ні, не зараз, потім...
ОКСАНА
Коли ти схочеш.
Що ж там у садку?
ГАННА
Та, бач... самій отам в садку сидіти
мені не можна...
ОКСАНА
Вже й сього не можна?
ГАННА
А з мамкою піти - вона розплеще
усім про те, чого я там сиджу.
ОКСАНА
(сміючись)
А ти ж там що ворожиш?
От хитруха!
ГАННА
Та я нічого... тільки виглядаю,
чи не проїдуть вулицею часом
царські стрільці.
Вони надвечір їздять.
ОКСАНА
Либонь, царський стрілець
тобі устрелив
дівоче серденько?
ГАННА
Та я ж, Оксано,
заручена.
ОКСАНА
За царського стрільця?
ГАННА
Авжеж.
ОКСАНА
То чом же він до нас не прийде?
ГАННА
Хоч би й прийшов,
то я ж хіба побачу?
Я в теремі, а він там, у світлиці.
ОКСАНА
То вам і бачитись не можна?
ГАННА
Де ж там!
ОКСАНА
Прилюдно - ні,
а тільки крадькома?
ГАННА
Ні, як то крадькома?
ОКСАНА
А ти ж хотіла
до нього вийти у садок.
ГАННА
До нього?
Ні, я ще сорому не загубила!
І як се ти подумати могла,
що я тебе просила проводжати
мене на сходини?..
Невже, Оксано,
вважаєш ти, що я така нечесна?
ОКСАНА
Та Бог з тобою!
Де ж, яка ж тут нечесть?
Як дівчина постоїть на розмові
з своїм зарученим,
то вже й нечесна?
ГАННА
Авжеж, тут так.
ОКСАНА
Навіщо ж ти виходиш
туди в садок?
ГАННА
Я здалека дивлюся,
як він там вулицею проїздить.
Інакше ж я його нігде не бачу,
хіба що в церкві,
ОКСАНА
Де ж ви розмовляли?
ГАННА
Нігде.
ОКСАНА
А як же він тебе посватав?
ГАННА
Як? Через сваху. Як звичайно всі.
ОКСАНА
Я щось не розберу.
ГАННА
Бо ти не знаєш
тутешніх звичаїв. Нехай лиш мати
тобі розкажуть, бо всього достоту
і я не знаю.
ОКСАНА
Нібито виходить,
що ви отак, не мовивши ні слова,
і поберетесь?
ГАННА
Так найпристойніше.
ОКСАНА
Чудна тут молодь!..
(Усміхається якимсь спогадам мовчки. Потім стиха,
мрійливо).
Я ж було щовечір
виходжу до Степана на розмову.
ГАННА
Як заручились?
ОКСАНА
Та... як заручились...
Ну, раз стояла з ним,
не заручившись,
інакше хто ж засвататися може?
ГАННА
(закриваючись)
Ой лихо, сором!
(Оксана мовчки знизує плечима).
ГАННА
А твоя матуся
не знає й досі про твої стрівання?
ОКСАНА
Чому не знає?
ГАННА
Що ж, вона простила,
не прокляла тебе?
ОКСАНА
Та за що, Ганно?
Самі ж вони були пак молоді,
то знають, що то любощі.
ГАННА
Оксано!
Що тільки ти говориш?
(Знову закривається).
ОКСАНА
(сміється)
От дурненька!
СТЕПАН
(увіходить поспішно)
Оксаночко, перевдягнися
швидше
в московське вбрання.
Там прийшли бояри.
ОКСАНА
Та мати ж кажуть,
що жінкам не можна
між чоловіцтвом бути.
СТЕПАН
Бачиш, любко,
ти маєш тільки їх почастувати
та й знов у терем вернешся.
ОКСАНА
Отак?
А як же частувати їх, Степане?
По-нашому чи, може, як інакше?
СТЕПАН
Ти винесеш їм на тарелі меду, -
матуся прилаштують,
як там треба, -
уклонишся, боярин поцілує
тебе в уста...
ОКСАНА
Степане! Що ти кажеш?
Мене бояри цілувати мають?
Чи се мені причулося?
СТЕПАН
Ні, серце,
воно так є, та в тім нічого злого, -
то тільки звичай!
ОКСАНА
Се ще так же звичай!
Нехай йому абищо! Не піду!
СТЕПАН
(понуро)
Як хочеш, тільки ти нас тим загубиш.
ОКСАНА
Таке вигадуєш!

(Далі буде).

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #41 за 08.10.2004 > Тема "На допомогу вчителеві"