Версiя для друку Обговорити в форумi

Теплий осінній ранок. В Криму навіть наприкінці листопада такі не рідкість. Під абрикосами, там, де його не повидували штормові вітри і не повигрібали занадто дбайливі господині, яскраві килимками яснозолотого листя, такі яскраві, що наче аж світять з темної землі. Над головою, в розривах пошматованих недавнім південним вітром хмар, згадкою минулого літечка клаптики пронизливої блакиті. Тихо, ані шелесне. Що-що, а тиша в наших відкритих всім вітрам краях - то справжня рідкість. В такі дні з височини над морем далеко видно і ще далі чутно. Що чутно, питаєте? Саркастичний регіт мартинів, пронизливий крик баклана, схожий на зойк наляканої жінки, тужливі поклики відлітаючого ув ирій птаства - останніми нещодавно пролетіли гуси-гусенята - і... низьке гудіння дизелів чергового ефесбешного "ізумруда", що поволі снує уздовж берега миль за сім від нього. А нещодавно, в один з вечорів з півночі - десь з того напрямку, де гриміло було злощасного лютневого ранку - можна було знову почути щось на кшталт віддалених громів. Отже, весна не за горами - справжня кримська весна? Чи ждуть її у Криму? Весну в Криму завжди ждуть. А цю й подавно. Чи всі? Певно, що ні. Тим, що перекочували сюди упродовж останніх восьми років з неозорих просторів Великого Болота, ті громи справжній пострах. Адже наївно повіривши, що й Крим вже його частина - і то вже на віки, назавжди! - завели бізнеси, обросли нерухомістю, стали пускати коріння. Що тепер зі всім тим? Прагматики, добре усвідомлюючи справжню ціну заявам про ісконноболотність кримської землиці і її "назавждинний" статус у складі великоболотної гавані, цілком резонно вирішили, що здоров'я за таких розкладів дорожче і, не чекаючи особливих припрошень, вже перебралися на протилежний берег Боспору Кіммерійського. Інші, здогадуючись десь в закапелках душі, що українська держава, на суверенні права якої вони ще вчора чхати хотіли, навряд чи зважатиме і на їхні права власності, оскільки набуті поза її відомом і згодою, тимчасом розпачливо намагаються хоч за якусь пристойну копійку збути надбане на півострові - квартири, будиночки, бізнеси і т.п - сьогоднішній інформаційний простір півострова буквально ряхтить об'явами про продаж нерухомості. Але, є й такі, що й далі залізно впевнені в міцності великоболотних скрепів, в здатності Великого Болота міцно утримувати в своїй бездонній утробі все, що до неї затягнуте, нічого не випускаючи зі своїх трясовин. Але то про понаїхів. А що ж місцеві, кримські? Кримські теж бувають різні. Хтось нетерпляче чекає на повернення своєї влади. Своєї. І то буквально, адже після досвіду двох десятиліть якої-не-якої демократії за часів України, коли публіка - вже як уміла - творила свою владу, мала вплив на її рішення від місцевого до державного рівня, "суверенна демократія" Великого Болота, де думка посполитих навіть на питомоболотних територіях не важить і ламаного шеляга, а всі хворобливо-нерішучі спроби висловити її лікують як не кийками, то швабрами, виглядає нікчемним сурогатом, явним приниженням. Тож повернення своєї влади тут ждуть. І то не лише ті, хто ніколи не приховував своїх проукраїнських симпатій. Подібні ж відчуття, гадано, сьогодні і в душах принаймні мислячої частини тої неповороткої, крайньохатої більшості, нерішучість якої (а десь і байдужість) свого часу так фатально позначилася на долі півострова. Хтось під зав'язку наситився стікаючими з екранів телевізорів потоками відвертої олжі та облуди, і ще більше шокованих метаморфозами, де "ввічливі зелені марсіяни" так явно проявили свою істинну сутність злодіїв, гвалтівників і кривавих вбивць. Той шок ще сильніший після обстрілів житлових кварталів мирних міст, після буч і ірпенів, після безжального розстрілу Маріуполя, а тепер ще й після масованих ракетних ударів по інфраструктурі життєзабезпечення найбільших українських міст. Після такого є над чим замислитися навіть тим рідкісним ідіотам, які, пускаючи слину, досі вірили у солодку казочку про "визволення братнього народу з лабет бандеро-нацистів". Тож і таких стає щодалі, то менше.

І все ж цього теплого ранку таки здибався з чимось подібним. Проява сунула назустріч в образі односельця, вихідця з Полтавщини, який перебрався до Криму ще замолоду і відтоді приріс до нього. Привіталися; розминаючись, перекинулися кількома словами про те про се, аж коли це, розкліпавшись, раптом помітив, що на чорному кашкеті знайомця нахабно вигинається чимала біла Zетка, а під нею ще й якийсь напис. Від того, визнаю, аж заціпило. Може тому, що за всі дев'ять місяців на очі трапилося менше десятка подібних прикрас - і то, майже виключно на автівках відпочивальників чи понаїхів. А тут на лобі! І в кого…

- Модний кашкет, - кажу. - Особливо з отою півсвастикою.

- А я за всіх, - відказує.

- За всіх? Ну, ну. - Плюнув та й пішов. Хотілося спитати, чи не тисне той картузик, коли згадує про доньку та онуків під обстрілами, аж коли той і сам обізвався, кинувши в спину щось на кшталт того, що й я ж, мовляв, переживаю, бо й моя донька нині сидить без світла і тепла. А щоб тобі з такими твоїми переживаннями, коли мімікрія, якої від тебе ніхто не вимагає, важливіша за людські почуття...

Хтось скаже, - А як же, - мовляв, - зі справжніми симпатиками Великого Болота? Хіба немає таких? Певно, що є. Проте, ці вже давненько не афішують своїх симпатій. Є й колаборанти, як добровільні, так і вимушені. І перед ними невдовзі може постати дуже непростий вибір: перебиратися через Протоку, а чи залишатися в Криму і відповідати за свої вчинки. Тема колаборації, до слова, дуже непроста і неоднозначна. Скажімо, чи є колаборантами комунальники, пожежники, лікарі? Певно, що ні, оскільки ці і подібні заняття надто далекі від політики і надто необхідні для життєзабезпечення всякої громади за будь-якої влади. Чи є колаборантами вчителі - трохи інше питання, бо окрім того, що volens-nolens навчали за програмами країни-агресорки, визнаної спонсорки тероризму, були ще й змушені проводити заходи, спрямовані на викривлення свідомості учнів. Чи треба казати, що ставлення педагогів до того процесу могло бути різним? Хтось, ризикуючи всім, намагався вберегти дітей від зомбування олжею та облудою, а хтось, навпаки, наввипередки старався з тим. І тут важливо, аби держава підходила до кожного окремого випадку дуже виважено. В цьому сенсі, я б настійно радив моїм читачам звернути якнайпильнішу увагу на проект закону "Про прощення" авторства юридичної групи під керівництвом Андрія Сенченка, розроблений ще, здається, в 2015-2016 р.р.

- Чи не зарано, - скаже мій читач, - зі всіма цими розмовами про "прощення", коли Велике Болото ще досить твердо стоїть на Херсонщині та Запоріжжі, ще пробує наступати на Донбасі - ба! - кажуть, навіть, готується до навали з Білорусі, себто, і в думках не має відступатися від Криму? Чи не зарано, коли певні доброзичливці недвозначно підштовхують нас до переговорів, де півострів ще років на сім залишатиметься в лабетах загарбника, притому, з вельми туманними перспективами виборсатися з них навіть потому?

- Аби не запізно, - скажу я. - Бо в цьому пекельному протистоянні все залежить від нас, від нашої здатності залишатися собою, вистояти і перемогти.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #47 за 25.11.2022 > Тема "Бути чи не бути?"