Версiя для друку Обговорити в форумi

Щоочевиднішим стає той факт, що цілі т.зв. "спеціальної воєнної операції" не можуть бути досягнуті в принципі, що ні про яку демілітаризацію-денацифікацію України годі й мріяти, як і про переможні паради по Хрещатику, що знаменували б повернення "заблудлої" "Хохляндії" в рідногаваньське лоно імперії, то все лютіший відчай стискає темні душі кремлівських. І є від чого, бо ж виходить якось так, як у тій приказці, коли пішли за вовною, а повертатися доводиться стриженими. Постриг той, як не прикривай його "жестами доброї волі", бравурними реляціями генерал-говоруна чи піною квасного патріотизму на шістдесятхвилинках ненависті, вже настільки показовий, що непомітний хіба сліпому. І тут вже не про широкий світ, тут зберегти б яке не яке лице в очах власної пастви, бо он вже й вона починає спроквола протирати очі, розкліпуватися та мукати. А для того - кров з носа - потрібне хоч щось схоже на переможне завершення цього злощасного походу за українською вовною. Власне, "визволена" елдеенерія вкупі з суходільним путівцем до Криму цілком згодилася б на ту роль, так ні ж, кляті нацики, на ділі переконавшись, чого варта "друга в світі армія", залупилися і тепер, схоже, не зупиняться, доки й не заберуть все, з Кримом включно. З Кримом, від якого ще в березневому Істанбулі їхня верхівка була практично готова відступитися! З Кримом, сакральністю якого московійську публіку годували так довго, що вона, зрештою, увірувала в його абсолютну невід'ємність, невідлучність від своєї історії!

О, та сакральність! Скільки разів в історії нею прикривали найтемніші, найогидніші діяння та одверту олжу. Кримська сакральність, в цьому сенсі, виглядає ледь не хрестоматійно показовою. Аби переконатися в тому, погляньмо, бодай, на кілька найбільш розпіарених прикладів. Перший, поза всяким сумнівом, стосується витоків християнства. Саме тут, кажуть нам, хрестився руський князь Володимир. Саме звідси, з Корсуня, як звали тоді на Русі Херсонес, приніс він християнство на Руську землю. Он, севастопольські гіди і сьогодні покажуть вам купіль, в яку преславний князь ступив поганином, а вийшов християнином. Не чіпляючись до питання автентичності тої купелі, не можна не задатися питанням, а який такий стосунок має руський, київський князь, виходець з Новгорода, до Московії, яка, навіть в іпостасі Великого князівства Московського, з'явилася трьома століттями пізніше? Хіба що той, що християнство поширилося на терена Московії таки з Русі - ранньосередньовічної держави з центром у Київі. Але ж, за тою логікою, можна тоді засилати зелених марсіян у ще сакральніший Єрусалим, а чи в Істанбул, бо колись звався Константинополем і витоки корсуньського християнства якраз звідти.

До слова, така афектована "шанобливість" до витоків християнства виглядає доволі сумнівною, оскільки упродовж своєї історії Московія не надто зважала на християнські цінності, не кажучи вже про інтереси самих християн. Досить згадати, як в часі царювання Петра Романова переслідували старовірів, як після завоювання Криму звідти, під надуманим приводом захисту від можливих утисків з боку мусульман, було виселено в Приазов'я, на землі, з яких попередньо зігнали українців, чи не половину тамтешніх християн - етнічних греків та вірмен, чи як, уже в часі цієї війни, безжально винищують тисячі мирних людей, невинних діток в тому числі, завдаючи систематичних ракетних ударів по наших містах, б'ють з гармат по храмах, влаштовують в них відхожі місця…

То, може, сакральність мого Криму для Московії в тому, що він є символом її воїнської слави - ота вся історія про "легендарний" Севастополь, який щоразу, попри весь героїзм його захисників, українців у тому числі, здавали ворогові? Може, сакральність в пам'яті про посланий на смерть Евпаторійський десант чи про військо, ганебно кинуте "геройським" адміралом Октябрьським на явну погибель? Ні? То в чому ж та його сакральність, його неперевершена принадність, його незамінність для Московії, заради яких сьогоднішній верховода Кремля забирає життя в десятків тисяч людей, своїх співвітчизників зокрема, ладен пустити під відкіс, бодай, і свою країну. Невже в одному лише примітивному бажанні наживи, коли за вельми короткий час найкраще в Криму так чи інак перетекло до рук найближчого оточення? Певно, що ні. Тут, схоже, первинною є все ж ота патологічна ностальгія за імперією, частиною якої Крим, безперечно, був, бо ж тут, он, і царські палаци, і вілли вельмож, імена яких невіддільні від її історії. Але ж частина його входила колись і до складу Османської імперії, хіба ні? А проте, нікому в сьогоднішній Анкарі і на думку не спадає підгрібати півострів під себе. Було та й минуло. Ганьбитися на весь світ, доводячи, що якийсь там паша свого часу поставив свій підпис з п'яних очей, а відтак, укладена в останній москово-турецькій війні мирна угода зовсім не означала відмову від Криму - себе не поважати.

А ще якось так замовчується те, що до московійського завоювання півострів був частиною могутнього Кримського ханства, осередком формування автохтонної на його теренах нації кримців - тих самих, яких, по завоюванню Криму, московити вичавлювали за його межі не раз і не двічі. І то так старанно, що лише за одне сторіччя - з 1783 по 1880 р.р. - прокотилися три хвилі міграції, здебільшого до Туреччини. Останнє, притому, вже відверте виселення, було вчинене за розпорядженням глорифікованого нині в Московії Йосипа Сталіна наприкінці Другої світової. Тоді весь кримський люд було вивезено за межі півострова, без будь-яких перспектив повернення на батьківщину. Чи ж дивно, що повернувшись, зрештою, напередодні розвалу Есересерії, ледь облаштувавшись за часів Незалежної України, кримці з таким несприйняттям поставилися до вторгнення на півострів нащадків своїх гонителів?

Між тим, немає нічого вічного під цими зорями. Розвалюються імперії, на прах перетворюються грізні диктатори, вітер часу без сліду розвіює дурні амбіції. Під ударами українського війська очищено вже північні терени Краю - Київщину, Чернігівщину, Сумщину, виметено від окупантів майже всю Харківщину, Правобережжя Херсонщини, у важких боях викурюють зайд з Луганщини і он вже хтось заговорив, що Крим має шанс повернутися під жовтоблакитні знамена раніше за Донбас. Чи справді так станеться - побачимо. Наразі ж запорукою тому - єднання демократичного світу у підтримці України, тверда позиція самої української влади повернути всю без виключення загарбану територію і - найголовніше! - невідпорний поступ нашого славного війська.

Між тим, Московія задіяла, здається, всю свою західну агентуру в намаганні добитися - ні, не миру, бо де це видано люто винищувати мирне населення, розводячись про мир! - тимчасового перемир'я. І он вже заспішили на Печерські пагорби саливани, забубніли про найкращу перемовну позицію міллі, гнівно тупають ніжками патентовані трампісти, погрожуючи зробити все, аби Україна не отримала і пенса допомоги. І все те - хто б мав який сумнів! - під гаслами якнайшвидшого припинення кровопролиття. Хтось, мо', й справді сприймає заклики Кремля до перемир'я за чисту монету. Таким не зайве було б задуматися над причиною нещодавнього поспіху Москви з оголошенням анексованими ще чотирьох українських територій. Комусь той поспіх може видатися дурним, недалекоглядним, але ж хіба то не очевидна закладка на майбутній похід після передиху, якого Кремль так наразі потребує? Хіба то не свідчення того, що сакрально-невід'ємними для Москви є не лише і не стільки Крим, як вся Україна?

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #46 за 18.11.2022 > Тема "Бути чи не бути?"