Версiя для друку Обговорити в форумi

Ім’я української письменниці та громадської діячки Катрі Гриневичевої тривалий час було незаслужено забуто. Її літературний талант формувався у колі прогресивних літераторів Західної України. Катря Гриневичева підтримувала дружні стосунки з Ольгою Кобилянською, Осипом Маковеєм, Гнатом Хоткевичем.

 Народилася майбутня письменниця 19 листопада 1875 року у містечку Винники поблизу Львова в родині Василя і Марії Банахів. Коли Катрі було три роки, родина переїхала до Кракова. Брати Катрі здобули вищу освіту і побудували успішну кар’єру. Валерій був адвокатом у Надвірній, Іван став священником, Володимир – лікарем, Денис – учителем та організатором хору в селі Гаях під Львовом. Доля братів Євгена та Богдана склалася трагічно. Хорунжий УГА Євген загинув у 1920 році; наймолодший Богдан загинув під час листопадових боїв у 1918 році у Львові. Дитячі роки майбутньої письменниці минули у Винниках. Прикметна деталь: до вісімнадцяти років Катря не знала української мови, адже вдома всі спілкувалися польською мовою. З дитячих років Катерину вчили французької мови, а потім віддали під опіку черниць до німецької школи. Заповідалося на те, що коло інтересів Катажини Банах (таким було її ім’я) стосуватиметься виключно польського питання. Краківська учительська семінарія, в якій вчилася Гриневичева, славилася своїм шовіністичними поглядами. Проте прогресивна молодь, до числа якої належала Катря Гриневичева, гуртувалася навколо редактора часопису «Жицє» Артура Гурського. Саме від цього письменника вона вперше почула схвальний відгук про українців, вперше побачила український часопис – львівське «Діло».

 У семінарії було заведено факультативне вивчення української мови для майбутніх вчителів, що мали працювати у Східній Галичині, тому Катря Гриневичева починає вивчати рідну мову. На цей час припадає її зустріч із Василем Стефаником, який заохотив молоду письменницю вивчати українську літературу. Стефаник подарував дівчині український буквар, і розпочався непростий шлях – навернення до української літератури. Катря читала твори Франка, Шевченка, усвідомлюючи свою ідентичність. Відтепер лекції в семінарії здавалися їй чимось непотрібним – Катря відмовляється спілкуватися польською мовою. Її навернення було болісним і непростим. Чим більше вона занурюється в стихію рідної мови, тим сильнішим ставав супротив оточення. Товариство не сприйняло вибір дівчини, батьки – почали дорікати. В цей непростий період життя Катря познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Осипом Гриневичем, який став її підтримкою та захистом. Молоде подружжя оселилося у Львові на вулиці Гловацького, згодом народилося трійко дітей: Володимир, Тарас та Дарія. Культурне життя у Львові приваблювало таку творчу особистість, як Катря Гриневичева, вона знайомиться з Осипом Маковеєм, Іваном Франком, Володимиром Гнатюком.

 Іван Франко мав неабиякий вплив на майбутню письменницю. Товариство «Просвіта» розпочало видавати книжечки Катрі Гриневичевої «Батько Петро і його діти», «Григорій Квітка-Основ’яненко, його літературна творчість», а Руське педагогічне товариство – її «Легенди і оповідання» у 1902 році. За сім років це ж товариство залучає Катрю Гриневичеву редагувати журнал для дітей «Дзвінок», в якому з’явилися історичні оповідання для молоді «Перед похороном князя Романа», «Ярослав Осмомисл», «Княжичі». Цей журнал став настільки популярним, що його читали не лише в Галичині, але й на Наддніпрянщині.

 В цей період Гриневичева розпочала співробітництво з часописами «Діло», «Буковина», «Літературно-науковий вісник». Твори Катрі Гриневичевої привертали увагу літераторів, критики відзначали майстерність художнього слова, бездоганність стилю та неперевершене знання української мови. Львівський період був надзвичайно плідним для Катрі Гриневичевої, подарувавши зустрічі з відомими літераторами. Знайомство з митрополитом Андреєм Шептицьким стало знаковим для письменниці. Митрополит Шептицький, який славився своєю благодійністю, завжди був прихильний до письменниці. Саме на запрошення митрополита родина Гриневичів часто виїжджала до його резиденції в Підлютім. Крім того, подружжя під час літніх вакацій їздило до Криворівні, де частими гостями бували Іван Франко, Леся Українка, Михайло Грушевський, Гнат Хоткевич, Володимир Гнатюк, Михайло Коцюбинський.

 На початку Першої світової війни обидва сини Катерини пішли до Легіону УСС, а письменниця разом з іншими втікачами-галичанами опинилася в таборі для воєнних поселенців у Гмюнді (Нижня Австрія) – то було сумнозвісне поселення, куди австрійський уряд зігнав на час війни українських селян з усіх куточків Галичини. Психологічний стан тих, хто опинився в цьому таборі, був жахливий. Люди були покинуті напризволяще, перебували в антисанітарних умовах, позбавлені їжі та медичної допомоги. За таких умов Катря Гриневичева продемонструвала свої найкращі моральні якості. Працюючи вчителькою баракової школи, забувала про власні страждання. Розуміла: її допомоги чекають найбільш нужденні та незахищені – діти. Аби чимось допомогти знедоленим людям, писала листи та скарги, постійно інформувала часопис «Вісник визволення України» про нечувані злочини та знущання в таборі. Також вона висилала свої новели, нариси про Гмінд для публікації в «Літературно-науковому віснику». Завдяки активній позиції письменниці під тиском світової громадськості австрійський табір Гмінд закрили. На згадку про стражденне табірне життя Катря Гриневичева залишила збірку оповідань «Непоборні». «Письменниця намагалася осмислити події Першої світової війни, побачити в ній символіку того, що насправді відбувається в самій духовній реальності людини, - пише дослідниця Марія Савка. – Катря Гриневичева в часи Першої світової війни, працюючи вчителькою в австрійському таборі для евакуйованих селян Східної Галичини, відкрила для себе героїчний характер рідного народу».

 У літературно-науковому колі однодумців, зокрема літературознавця Остапа Грицая, були різні пропозиції, як назвати збірку оповідань, проте Катря Гриневичева наполягала на своєму. «Не містицизму нам потрібно, - наполягала письменниця, - не плину над Вавілонськими водами. Нам потрібно українців сильних, непоборних!»

 «Власне, із цим бойовим заголовком-закликом виходить у світ прозова збірка, - пише Марія Савка. – Тож зрозуміло, чому Катря Гриневичева вважала невідповідними до своєї книжки ілюстрації краківського художника Юзефа Панкевича, адже зображення «квітів, зігнутих наче лоза від вітру», аж ніяк не вписувалося в героїчний авторський задум». Недаремно Євген Маланюк у «Книзі спостережень» писав, що творчість Катрі Гриневичевої досі чекає на свого «критичного Колумба». Богдан Лепкий, перебуваючи під враженням від прочитаної прозової збірки «Непоборні», у листі до письменниці відгукувався із захопленням: «За ті ваші оповідання, коли б ми були державним народом, Вам, пані, належала би нагорода Нобеля в ділянці літератури». Літературні успіхи були затьмарені особистою трагедією. У 1926 році помер чоловік Катрі, Осип Гриневич. Письменниця залишилася з сином Ярославом та донькою Дарією (на той час старший син Володимир одружився з Марією Федак, донькою галицького адвоката Степана Федака).

 На початку Другої світової війни Катря Гриневичева опинилася під радянською окупацією. Втеча з «більшовицького раю» нагадувала справжню детективну історію. Про той період життя свої спогади залишив син письменника Ярослав: «Із заходу йшов грізний вал німецький, зі сходу йшов більшовицький. Поляки втікали: військо, адміністрація й цивільне населення. Надвірну зайняли більшовицькі війська. Вони пішли далі, а на їхнє місце прибула цивільна адміністрація та НКВД. Одного з перших більшовики арештували брата Катрі Гриневичевої доктора Валерія Банаха, адвоката в Надвірній. Вони вивезли його на Донбас до копальні, де його й замучили...»

 З величезними труднощами Катря Гриневичева разом із синами Ярославом та Володимиром та їхніми родинами за підробленими документами німців, що нібито репатріювалися з Галичини до Райху, виїхала до генерал-губернаторства (окупованої німцями території Польщі) й оселилася у Кракові, місті свого дитинства й юності. У 1944 році, рятуючись перед радянським наступом, Катря Гриневичева з деякими членами своєї родини знову вирушили на захід: Криниця, Братислава, Відень, Саксонія, Баварія. Зрештою, втікачі опинилися в таборі для переміщених осіб («ді-пі» в американській зоні окупації в Карлсфельді поблизу Мюнхена). Тут були також скульптор Сергій Литвиненко, який вирізьбив погруддя письменниці, поет Євген Маланюк. Усе пережите далося взнаки: письменниця почала хворіти. У серпні 1947 року Катря Гриневичева зламала ногу та потрапила до міського шпиталю в Берхесгадені, де їй зробили операцію. На жаль, знесилений організм не витримав чергового випробування і 27 грудня 1947 року письменниця пішла з життя. Проте письменниця повернулася до нас в своїх талановитих творах. Катря Гриневичева присвятила чимало часу, вивчаючи праці відомих істориків, зокрема Михайла Грушевського. Результатом кропіткої дослідницької роботи стали повісті «Шоломи в сонці» та «Шестикрилець». Основою цих історичних повістей стали події в Галицько-Волинській землі другої половини XII- початку XIII століть. Письменниця майстерно змалювала події з життя Романа Мстиславовича: подорож до Угорщини, одруження з Рюриківною, похід на ятвягів, боротьба з боярством, зміцнення західних кордонів, посилення єдності Русі, похід на Польщу і, зрештою, смерть господаря. Здавалося б, такі фундаментальні історичні твори мали б посісти належне місце в українській літературі. Натомість, літературна спадщина письменниці-емігрантки опинилася під забороною. Після Другої світової війни її твори було вилучено з бібліотек УРСР і знищено. Лише за часів незалежності ім’я Катрі Гриневичевої було реабілітовано. Справдилися слова літературознавця Володимира Дорошенка, який називав письменницю «репрезентативною постаттю в західноукраїнському житті, яка сміливо могла представляти нашу літературу перед культурним Заходом».

 Нині частина творів письменниці зберігається в Інституті літератури, решта – в Нью-Йорку. Тож читаймо твори письменниці, адже свій талант і працю вона присвятила Україні.

Наталія Осипчук,

письменниця, член НСПУ

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #44 за 04.11.2022 > Тема "Українці мої..."