Версiя для друку Обговорити в форумi

 Працюючи над пошуком випускників Одеського юнкерського піхотного училища, які боролися за незалежність України, для себе відкрив імена двох друзів, уродженців міста Бердянська, що стоїть не березі Азовського моря. Але відомі вони не досягненнями у військовій справі, а як видатні українські письменники та дослідники усної народної творчості, культури та побуту рідного народу. Це Трохим Аврамович Зіньківський та Василь Григорович Кравченко, які були майже однолітками й товаришували з раннього дитинства. «Батьки наші жили двір з двором, а через те й ми здружилися у такі літа, як кажуть, сам себе починаєш пам’ятать», — згадував В.Г. Кравченко, — «...бувало й так, шо один одному так носи порозквасюємо, шо тільки юшкою вмиєсся».

 Старшим був Трохим, який народився 4 серпня 1861 року, а Василь – 8 травня 1862 року, обидва росли в багатодітних сім’ях. Трохим був старшим у родині і мав семеро братів і сестер, а Василь був другим у родині, яка складалася з дев’яти дітей. В обох родинах не вистачало коштів на навчання в гімназії, тому діти поступили до приходської школи, а потім до двокласного міського училища. За успіхи у навчанні обоє приносили додому похвальні листи та подяки.

 Саме під час навчання в училищі починається формування особистості у юнаків. Тут доля звела їх з людиною, яка справила на них чи не найбільш вагомий вплив на подальший життєвий шлях, сприяла певному формуванню світогляду та наукових уподобань, дала перший поштовх до пошуку свого місця у світі. Це був колишній народоволець Василь Лукич Мартинович, виключений з четвертого курсу університету за політичні погляди, котрий протягом 1875–1876 рр. був завідувачем Бердянської двокласного міського училища. Василь Лукич Мартинович був доброю й чуйною людиною за вдачею. Навчаючись в училищі хлопці беруть активну участь у культурно-літературному гуртку, організованому В. Мартиновичем разом зі вчителем В. Чорнобаєвим. Гурток мав чітко виражений демократичний характер, що пробуджується інтерес до рідної мови, української пісні: гуртківці читають твори Г. Квітки-Основ'яненка, «Чорну раду» П. Куліша, «Кобзаря» Тараса Шевченка та ін.

 Талановиті педагоги, помітивши неабиякі здібності своїх учнів, взяли обох під свою опіку, допомагаючи готуватися до подальшого навчання. Як згадував пізніше В. Кравченко: «Мартинович побачив мене, може найбільш обдертого свого школяра, продав своє найдорожче майно — рушницю й зодягнув мене». Саме вони — Мартинович та Чорнобаєв — підготували та дали змогу вступити юнакам до Феодосійського вчительського інституту у 1877 р.. З обома своїми наставниками Трохим Зіньківський та Василь Кравченко підтримували зв’язки до самої їхньої смерті.

 У серпні 1877 р. друзі разом відбувають із Бердянська до Феодосії, а звідти до Карасубазара (нині м. Білогірськ), де тоді, через російсько-турецьку війну, був тимчасово розташований Феодосійський учительський інститут. Умови життя та навчання в інституті були складні. Василь Григорович пізніше згадував: «Кормили нас там так, шо ми завжди були голодними. Добре, у кого водились грошенята, то той хоч побіжить на Циганську Слобідку, купе шматок хліба, та напха своє черево, а як наш брат, що ні шеляга за душею, то мусить терпіть. Не збрешу, коли скажу: як кінчало сім чоловіка той Інститут, то четверо з них безпремінно мали сухотку».

 Та доля склалась так, що через прогресуючу хворобу очей Тарас змушений був залишити інститут і їхати на лікування до Харкова. Гроші на лікування зібрали директор та викладачі інституту. Відомий офтальмолог Л. Гіршман успішно прооперував Зіньківського. Майже два роки Тарас мешкає у Харкові, працюючи помічником пекаря, згодом робітником у друкарні.

 Але життєві труднощі та незгоди не спиняли допитливого Василя Кравченка у його прагненні до знань. Він навчався з великим інтересом, багато читав, посилено займався самоосвітою, готуючись до майбутньої освітянської діяльності. Але в 1880 р. поліція заарештовує вчителя Василя Мартиновича і під час обшуку знаходить листи від його учня — Василя Кравченка. Ці листи стають причиною обшуку і в квартирі випускника Феодосійського учительського інституту. В той час, коли В. Кравченко проводив свою останню контрольну лекцію в школі, поліція знайшла його листи до Мартиновича. Заходи були вжиті досить швидко — В. Кравченка позбавили права займатися педагогічною діяльністю, а замість диплома, видали посвідку про навчання в інституті. 2 червня Василя Кравченка «за підозрою у приналежності до Феодосійської групи народовців — для виправлення», було направлено рядовим у 60-й резервний піхотний батальйон.

 У липні 1879 р. Трохим Зіньківський, назбиравши трохи грошей, повертається до Бердянська і у вересні успішно складає іспити при Бердянській гімназії, за програмою для осіб, які виявили бажання вступити до війська, і здобуває право вступу добровольцем на військову службу. Згодом він пароплавом вирушає до Керчі, а звідти — до Сімферополя, де його в жовтні зараховано на військову службу в той самий 60-й піхотний резервний батальйон. Друзі знову були разом і в серпні наступного року вони вступають до Одеського юнкерського піхотного училища.

 На той час училище своїм авторитетом не поступалася місцевому університету. Саме в цьому закладі в той час викладав історію випускник Київського університету, відомий громадський діяч Півдня України, вчений, близький товариш М. Драгоманова Леонід Смоленський. Йому було заборонено працювати в установах народної освіти за приналежність до Української Одеської громади. Однак ця заборона не поширювалася на військові учбові заклади. Леонід Анастасійович, маючи повну підтримку з боку тодішнього Начальника юнкерського училища полковника Сидоренка, мав можливість відверто та без перешкод виголошувати свої політичні ідеї. При цьому він користувався заслуженою повагою серед учнів та викладацького персоналу.

 За спогадами багатьох випускників цього славетного училища на лекції Л.А. Смоленського збиралося практично все училище, «лекцій тих жоден, навіть гірший юнкер, не пропускав. Усі офіцери й викладачі, на чолі з самим полковником Сидоренком, були присутні на тих лекціях». «Кожна національність, в т.ч. і українці, можуть добитися рівноправ’я шляхом підвищення свого культурного рівня і необхідно кожній свідомій людині проводити таку роботу серед населення», — вчив своїх учнів Леоніл Анастасійович. Значно пізніше Василь Кравченко стверджував, що Л. Смоленський надихнув його до наукової роботи, наголошував, що «з цього ж моменту можна рахувати початок моєї науково-культурної діяльності на благо українського народу».

 Під впливом свого вчителя друзі з 1880 р. брали участь у роботі з підготовки Українського словника, проводячи вибірки зі старих українських видань окремих слів та оригінальних речень. По мірі накопичення потрібного матеріалу Л.А. Смоленський передавав його М. Комарову, який був тоді редактором майбутнього російсько-українського словника.

 Друзі були активними членами «гуртка молоді» — старшої групи народовців. В цей період Одеська громада мала значний вплив на молодь міста. Василь Кравченко згадував, що головою гуртка старшої групи народовців був його колишній товариш і земляк — бердянець Антон Хоєцький, який вчився в Одеському університеті. Сам В. Кравченко був «зв’язковим». Його завдання полягало в передачі та зберіганні літератури. «Забираючи свіже привезену з Петербургу літературу («Народна воля», «Земля і воля»), — згадував згодом Василь Григорович, — частину передавав Зіньківському, а частина була в мене. У нас двох було 70 чоловік юнкерів-читачів». Гуртківці діяли за всіма правилами суворої конспірації — читачі один про одного нічого не знали, що стало їм у пригоді після 1 березня 1881 р., коли після замаху на Олександра II та відповідних контрзаходів з боку одеської влади — ув’язнення Л. Смоленського, з юнкерів-громадівців ніхто не постраждав.

 У серпні 1882 року друзі закінчили училище, отримали офіцерське звання підпрапорщика й відправились до місця своєї служби. Друзі потрапили до 126-го піхотного Рильського полку, батальон Трохима дислокувався в Черкасах, а Василя – у Житомирі. Обох офіцерів призначили на нестройові посади. У період з квітня 1884 по лютий 1885 рр., коли частина Рильського полку стояла в місті Умані, Василь Кравченко зустрівся з Тарасом Зіньківським і вони тут безпосередньо спілкуючись з Михайлом Комаровим (який працював тоді нотаріусом в Умані), після чого ще наполегливіше та самовідданіше провадив пошуки потрібного для словника матеріалу. Надалі життєві шляхи друзів розійшлися, але вони продовжували служити у війську та підтримувати зв’язки з Б. Грінченком, М. Комаровим, М. Лисенком та іншими українськими діячами.

 В березні 1883 р. Трохим Зіньківський знайомиться з Ганною Тимофіївною Сервичківською, майбутньою дружиною, яка згодом народить йому доньку Ангеліну. Ганна намагалася ввійти у духовний світ свого коханого. Він мріє про вступ до Одеського університету, але для цього потрібен гімназійний атестат. Тому в квітні — червні 1886 р. при Другій Київській класичній гімназії блискуче витримує іспити. У Києві Трохим мешкає у М. Комарова, де знайомиться з О. Кониським, М. Лисенком, М. Старицьким, П. Житецьким, В. Горленком, О. Пчілкою, Ф. Лебединцевим, з деякими київськими видавцями та книгарями. Після іспитів знову повертається до військової служби. В липні-серпні наступного року успішно складає екзамени до Військово-юридичної академії в Петербурзі. Перебуваючи у Петербурзі впродовж 1887—1889 років, Т. Зіньківський налагоджує контакти з вихідцями з України, які цікавилися Україною, її літературою, фольклором; знайомиться з Д. Мордовцевим, О. Пипіним, Л. Беренштамом та іншими громадсько-культурними діячами; згуртовує довкола себе невеликий гурт студентів-українців. Він допомагає укладати збірник українських пісень з нотами для учителів народних шкіл, закликає збирати матеріали для популярної історії України, яку мріяв написати.

 Перебуваючи в північній столиці видає власним коштом збірку оповідань «Малюнки справжнього життя». Перекладає українською мовою байки Езопа, твори Плутарха, Вергілія, сам пише байки. Зіньківський виношує ідею заснувати український тижневик, але отримує відмову. Згодом пише оповідання «Сон», перекладає твори Мольєра, збирає матеріал для граматики української мови. Збирає матеріали для історії української літератури, дійшовши при цьому висновку, що українська література починається не з І. Котляревського, а має давнішу традицію.

 Наступного року закінчує навчання у Військово-юридичної академії за першим розрядом у званні штабс-капітана. В цей час Трохим Аврамович сильно застудився, переніс запалення легень. У червні 1890 р. штабс-капітан Зіньківський повертається до Києва. Він страшенно схуд, його мучить затяжний кашель, але до лікарів уперто не звертається. Незважаючи на хворобу продовжує літературну працю, записує фольклор, створює одне з найкращих оповідань «Моншер-козаче».

 У серпні- листопаді перебував у відрядженнях, які остаточно підірвали здоров’я. Виснажений хворобою, Трохим Аврамович подає рапорт про звільнення з військової служби за станом здоров'я. У рапорті зазначає, що має на утриманні дружину та дочку. Оскільки досі він замовчував цей факт, при звільненні був покараний — його позбавили пенсії. Стан здоров'я Зіньківського різко погіршується, він практично не виходить з дому, не може навіть розмовляти. Підтримує його лише О. Кониський. Дружина та її родичі, люди заможні, не виявили належної уваги і допомоги, а родина в Бердянську не знала, що він хворіє.

 25 квітня 1891 р. Т.А. Зіньківський їде до Б. Грінченка, сподіваючись на покращення стану здоров'я. Але в дорозі він застудився і ще більше ослаб. Його сподівання на одужання не виправдались. 30 травня, вже тяжко хворий він вирушає до Бердянська, сподіваючись, що у ріднім краї йому допоможе морський клімат та родинне оточення. Батько та родичі щиро піклувалися, аби порятувати Трохима від смерті. Останні дні Зіньківського минали то в маренні, то в лихоманці, то в нападах страшного кашлю. 20 червня о 5-й годині вечора Трохима Аврамовича Зіньківського не стало. 10 червня його поховали з військовими почестями на Бердянському кладовищі, поруч з могилою матері.

 Василя Кравченка призначили завідувачем полкової бібліотеки, що сприяло спілкуванню з солдатами, молодий офіцер проводив цікаву та важливу роботу по збиранню народознавчого матеріалу. З уст однополчан він записує оповіді, бувальщини, замовляння, казки, обряди та т. ін., частина яких згодом увійшла до 1 та 2 томів етнографічних матеріалів, опублікованих Борисом Грінченком. Саме в цей час зав’язуються сталі й дружні стосунки В. Кравченка з Борисом Грінченком. Впродовж багатьох років вони регулярно листуються, а протягом 1891–1900 рр. досить плідно співпрацюють, а розвідки та наукові дослідження В. Кравченка були вміщені в усі томи «Етнографічних матеріалів», які вийшли за редакцією Б. Грінченка у 1895–1901 рр..

 В 1899 р. Василь Кравченко дебютує в журналі «Київська старовина» підбіркою записів «З народних оповідей про проклятих дітей». Дебют був успішним, і відтоді Василь Григорович починає самостійно укладати та видавати збірки етнографічних матеріалів. Тривалий час свою пошукову діяльність офіцерові доводилось суміщати з військовою службою, яка забезпечувала йому прожиття, надавала кошти на організацію власних експедицій, опрацювання зібраних матеріалів.

 Військова кар’єра успішно продовжувалася, Василь Григорович отримував нові звання, посади та навіть був нагороджений орденом Святого Станіслава третього ступеня, до 1888 року став полковим скарбником та отримав звання поручника. Незважаючи на досить вдалу військову кар’єру, в червні 1892 р. він відмовляється від посади Полкового скарбника та в серпні переходить на посаду наглядача прикордонної акцизної охорони на австрійському кордоні. Трохи згодом В.Г. Кравченко виходить у відставку і 30 жовтня 1892 р. його було зараховано в запас. 6 квітня 1893 р. він отримує цивільний чин титулярного радника і призначення на посаду молодшого помічника наглядача акцизних податків.

 У цей же період сталися кардинальні зміни й в особистому житті Василя Кравченка. Наприкінці січня 1888 р. він одружується з донькою настоятеля Черкаської Свято-Троїцької церкви Михайла Орловського — Олімпіадою Орловською. 16 вересня 1889 р. у подружжя Кравченків народився син Михайло, хоча особисте життя В. Кравченка в цей час (1892–1894 рр.) складалось не досить вдало. Роздуми та пошуки виходу із складних сімейних ситуацій у стосунках із дружиною привели Кравченка до уважного вивчення творчості Л. Толстого. «Крейцерова соната», болісно вразивши його своєю співзвучністю власним відчуттям та переживанням, приносить деяку полегкість, розраджує, проливає світло на подружні стосунки як такі.

 Цивільна служба залишала трохи більше вільного часу, отож В. Кравченко дістав змогу значно більше уваги приділити дослідницькій та науковій діяльності. 1892–1909 рр. Василь Григорович розпочинає співпрацю з Науковим товариством імені Т. Шевченка у Львові, що тривала протягом наступних семи років. Крім того, впродовж 1898–1899 рр. В. Кравченко активно співпрацює з житомирською газетою «Волинь», у якій обов’язки відповідального секретаря та завідувача відділом «Світло й тіні російського життя» в цей час виконував відомий український письменник М. Коцюбинський, з яким у Кравченка зав’язалися тісні стосунки.

 Перші роки перебування Кравченка на цивільній службі відзначаються й першими успіхами на ниві красного письменства. В цей час з під його пера виходять численні психологічні оповідання, новели, апокрифічні оповіді. Серед них, зокрема, низка апокрифічних оповідань, що вийшли друком у часописі «Волинь» впродовж 1902–1904 рр.; серія психологічних оповідань, таких як: «Легальний до дна душі» (1899 р.), дві новели «Діти» (1901 р.), «Божевільний»(1902 р.), «Чад»(1904 р.), «Рух» (1906 р.), «Над морем»(1909 р.), вміщених у «Літературно-Науковому Віснику»140; «Я й Лазор» — в одеському альманасі «З над хмар і долин» (1903 р.); три новели за назвою «Чому?», вміщених 1908 р. в чеському щорічнику «Народні листи», який виходив у Празі.

 Досить плідно співпрацював Василь Кравченко і з тижневиком «Волинь», у якому 1899 р. вийшли друком його «Народна фантазія (причина виникнення граду та безперервного дощу в народній уяві)» та «Не всякому чорту й на апостола сичать», а 1901 р. — «Як почали робити горілку». Київський тижневик «Сяйво» впродовж 1911–1912 рр. друкував його психологічні оповідання «Злодії». Низка різних психологічних оповідань та наукових статей, підписаних псевдонімами В. Кравченка — «Тавричанин», «Старий», «Корсак-Могила», протягом 1899–1908 рр. друкувалися у Львові та Чернівцях у часописах «Руслан», «Поступ», «Зоря», «Діло», «Буковина». Як і наукові праці, вони відзначалися реалізмом, правдивістю, вмінням автора проникнути в саму суть подій, рельєфно й повно відобразити життя й побут народу.

 Неперервна та наполеглива праця на науковій та літературній нивах поєднувалася у Кравченка із сумлінним виконанням обов’язків податківця. За сумлінне виконання покладених на нього обов’язків 30 грудня 1895 р. В. Кравченка було призначено на посаду старшого помічника окружного наглядача акцизних зборів. 6 квітня 1900 р., він отримав черговий чин — надвірного радника.

 Переїхавши, згідно потреб служби, до Житомира, Василь Кравченко відразу ж активно включається в суспільне життя міста. Разом з визначними громадськими діячами Волині М. Коробкою та О. Фотинським Василь Григорович засновує перший в Україні науковий краєзнавчий осередок — «Товариство дослідників Волині», яке стало справжнім координаційним центром по вивченню українського Полісся та Волині. Члени Товариства роботу по організації численних екскурсій, займалися збиранням різноманітних анкетних відомостей, провадили активну та різнобічну лекційну роботу. Результати наукових пошуків та надбань членів товариства ставали доступними для широких наукових кіл української людности шляхом видруку в спеціальному — власному друкованому органі товариства — «Працях Товариства дослідників Волині». Василь Кравченко очолив етнографічну секцію товариства, неодноразово виступав на засіданнях секції з рефератами та повідомленнями.

 Практично тоді ж розпочинається багаторічна робота Василя Григоровича у Волинському музеї. Постановою загальних зборів «Товариства дослідників Волині» від 10 листопада 1900 р. його обирають на посаду завідуючого етнографічним відділом Волинського музею. У період 1899–1913 рр. В. Кравченко, не полишаючи своєї письменницької діяльності, плідно співпрацює зі львівською «Видавничою Спілкою», його оповідання та новели («Легальний до дна душі», «Божевільний», «Рух», «Над морем», «Діти», «Чад» та ін.) побачили світ саме у «Літературно-Науковому Віснику», який відігравав тоді важливу роль в об’єднанні української національної еліти, поділеної чужими державними кордонами.

 В. Кравченко підтримував контакти з представниками «Української Громади», в 1900 р., перебуваючи в Одесі на післяопераційній реабілітації, на запрошення М. Комарова (Уманця) та М. Коцюбинського Василь Григорович взяв участь у нелегальному з’їзді «Української Громади», що проходив у той час у місті. На з’їзді порушувався ряд питань, пов’язаних з етнографією, саме цим пояснювалося і запрошення на форум етнографа-практика зі стажем — В. Кравченка.

 Кравченко в 1907 р. виступає одним з активних організаторів «Товариства Просвіта» в Житомирі. Зокрема, «Товариство дослідників Волині» доручило йому розробити статут житомирської філії «Просвіти». 26 лютого 1907 р. без жодних правок і зауважень товариство було зареєстроване. Створення української за духом громадської організації сприймався можновладцями царської Росії як виклик, прояв непокори. Начальник житомирських жандармів 23 жовтня 1912 р. так охарактеризував Василя Кравченка: «Кравченко не малорос, а «українець» — політичний борець проти гніту «Московії», тобто противник російської державності. Ідеал його — повне відособлення «українського народу». Незабаром за членами «Просвіти», в тому числі і за В. Кравченком, як одним з найактивніших її учасників, встановлюється агентурний нагляд. Місцева влада намагалася вислати «мазепинця» за межі України, але це їм спочатку втілити в життя не вдалося. Навпаки, Петербурзька Академія Наук високо оцінила фольклорні матеріали, зібрані ентузіастом-етнологом, і відділ російської мови та словесності надав 400 карбованців для видруку його матеріалів. Крім того, за високий фаховий рівень праці керівництво Академії надало В.Г. Кравченкові звання професора.

 З початком Першої світової війни Василя Григоровича було вислано за межі України до Коврова Володимирської губернії.

 Лютнева революція 1917 р. в Петрограді та наступні з нею визвольні змагання в Україні відкрили якісно нову сторінку в житті Василя Григоровича. Це дало можливість ученому повернутися в Житомир. Вже у квітні «Товариство дослідників Волині» прийняло постанову, згідно з якою Кравченка було призначено завідувачем Етнографічного відділу Житомирського науково-дослідного музею. Василь Григорович з притаманною йому енергією з головою поринає в розбурхану стихію суспільного життя Волинського краю.

 Він виступає одним з організаторів I та II Селянських з’їздів, що проходять навесні 1917 р. у Житомирі. Крім того, Василь Григорович бере участь у роботі Житомирської міської думи, I та II з’їздів робітничих, селянських і солдатських депутатів Волині; за постановою яких від 30 квітня 1917 р. обіймає посаду члена Волинського Губпродкому по сполученню, а також — гласного Житомирської міської думи. Бере участь у роботі з’їзду «Товариства українських поступовців», який проходив у Києві в серпні, зустрічається з Головою Центральної Ради М. Грушевським.

 Своє перебування в Києві народознавець намагається використати з користю і для налагодження наукових контактів. Зокрема, він бере участь у нараді редакційного комітету «Літературно-Наукового Вісника». Після гетьманського перевороту В.Г. Кравченко виходить зі складу членів Волинського губернського продовольчого комітету. Василь Григорович був змушений деякий час перебувати на нелегальному становищі, переховуючись від переслідувань гетьманської влади. Після повалення влади П. Скоропадського і приходу Директорії протягом 20 січня 1919 — 6 червня 1920 рр. В.Г. Кравченко перебуває знову на державній службі, виконуючи обов’язки керуючого акцизними зборами (за сумісництвом), та продовжує очолювати Етнографічний відділ Волинського науково-дослідного музею.

 Працюючи завідувачем Етнографічного відділу Волинського науково-дослідного музею, Кравченко піклується збереженням його унікальних колекцій. Крім того, обіймаючи в 1921–1924 рр. посаду завідувача бібліотеки Волинського інституту народної освіти, Василь Григорович разом з ректором інституту професором П. Абрамовичем виконує по-справжньому титанічну працю, спрямовану на врятування від знищення книжкових скарбів Житомира. Удвох їм вдається зібрати всі найцінніші примірники книг, що в той час знаходилися в місті, у приміщенні Волинського науково-дослідного музею. Вся врятована В. Кравченком та П. Абрамовичем книжкова колекція налічувала понад 300 тисяч томів, найцінніші примірники якої згодом, за розпорядженням Народного комісаріату Освіти, було направлено для укомплектування наукових бібліотек Києва та Харкова.

 Перемога більшовицької партії в боротьбі за Україну, здобута на початку 20-х років, не гарантувала автоматичної лояльності її населення щодо нового режиму. Прагнучи втриматися при владі, більшовики на перших порах надзвичайно широко застосовували масовий терор і репресії. Однак такий підхід мав свої певні межі, переступивши за які режим неминуче прирікав би себе на знищення. Найбільш далекоглядні більшовицькі лідери це добре усвідомлювали, і саме в їх середовищі визріває задум пошуку певних компромісів, які б, задовольнивши потреби суспільства, надали б можливість владі зміцнити свої позиції. Новий курс спочатку впроваджується в економіці (НЕП), політиці (утворення СРСР), а згодом проголошується лібералізація й у сфері національних відносин — політика «коренізації партійно-державного апарату у неросійських республіках».

 Активну участь у процесі відродження національного духу в Україні бере в цей час і Василь Григорович Кравченко. Незважаючи на солідний вік (у 1922 р. йому виповнилося вже 60 літ), 20-ті — початок 30-х років без перебільшення можна охарактеризувати як найбільш плідний етап у науковій біографії вченого. Згідно з наказом завідувача Волинського губернського відділу народної освіти П. Постоєва від 24 липня 1920 р. Кравченка було призначено на посаду завідувача етнографічного відділу Волинського історико-археологічного музею.

 Крім музейної роботи, починаючи з цього часу, Василь Григорович віддає чимало сил викладацькій та просвітницькій діяльності. Зокрема, протягом 1921–1925 років він працює викладачем Житомирських вищих педагогічних курсів, утворених шляхом об’єднання вчительської семінарії та педагогічної школи за сумісництвом. Тут він читав лекції з курсу економічної географії, фольклор, народну музику, звичаєве право й суспільну економіку. Водночас Кравченко проводив заняття з краєзнавства у Житомирському педагогічному технікумі. А в 1921 р. Василь Григорович засновує бібліотеку при Житомирському інституті народної освіти, де протягом наступних двох років працює бібліотекарем. Працюючи на посаді завідувача етнографічного відділу музею, Василь Григорович активно пропагує українське народознавство, організовує серед населення масове збирання матеріалів про життя та побут українського народу, постійно розширює територію етнографічних досліджень, намагається залучити якомога більше молоді до цієї важливої справи. Протягом 1927–1931 рр. був керівником аспірантури при етнографічному відділі Волинського науково-дослідного історико-археологічного музею.

 Науково-організаційна, педагогічна та лекційна діяльність забирає в Василя Кравченка чимало сил і часу, проте він продовжує займатись і власне науковою працею. Насамперед привертає увагу його плідна співпраця з науковими організаціями Всеукраїнської Академії Наук. Василь Григорович бере активну участь у роботі Кабінету примітивної культури при науково-дослідній кафедрі історії України ВУАН, утвореного з ініціативи М. Грушевського у вересні 1925 р. Особистий дослідницький внесок Василя Григоровича в розвиток української етнології не залишався поза увагою наукових кіл. Як визнання заслуг Кравченка в царині народознавчих досліджень можна сприймати й ухвалу Російського Географічного Товариства від 20 травня 1929 р. про присудження йому Малої срібної медалі за «сукупність праць з української етнографії».

 Наприкінці 20-х років розпочався новий трагічний період в історії України, який приніс ліквідацію НЕПу й примусову колективізацію на селі у сфері економіки та запеклу боротьбу з проявами «українського буржуазного націоналізму» у сфері ідеології. Відтепер на порядок денний ідеологічної роботи було поставлено завдання підпорядкування діяльності музеїв вимогам соціалістичного будівництва - формуванню нового уявлення про музей як про «плацдарм для організованого мислення мас».

 Набирало обертів колесо репресій, під яке потрапила велика кількість українських культурно-просвітницьких діячів. В 1929 році В. Кравченка заарештували у «справі СВУ», однак за відсутністю доказів за кілька місяців звільнили. Проте преса розпочала цькування дослідника, звинувачуючи його в буржуазному націоналізмі. В 1931 р. на запрошення Д. Яворницького він переїхав до Дніпропетровська, працював у Дніпропетровському історичному музеї. Проте і там ученому не довго довелося працювати. В 1933 році пройшла чергова «чистка» культурницьких установ, за «буржуазний націоналізм» та «ідеалізацію куркульської України» Василя Григоровича відсторонили від посади в музеї і виселили зі службового помешкання. Таким чином, 72-річний вчений був позбавлений роботи, яка була сенсом його життя, житла, та і взагалі — засобів до існування.

 Опинившись у такому скрутному становищі та в повній ізоляції, Василь Григорович був змушений перебратися на постійне помешкання до Ростова-на-Дону, де проживав син Михайло. На той час Михайло Васильович обіймав посаду завідувача Проектним бюро «Електроенерго» Північнокавказького Краю в Ростові-на-Дону. У Ростові труднощі та моральний тиск на репресованого науковця продовжувалися. Спочатку по приїзді подружжю Кравченків з великими труднощами все-таки вдалося найняти приміщення, невеличку кімнату, в якій мешкала сім’я з 6-ма дітьми. Василь Григорович в цей період мав також досить серйозні проблеми з харчуванням. Такі нестерпні умови життя штовхають Василя Григоровича на довготривалі «пошуки правди», намагання отримати дозвіл на академічну пенсію. Він пише і відсилає у різноманітні інстанції безліч листів, запитів. Врешті-решт наполегливість Василя Григоровича була певним чином винагороджена, і 16 лютого 1934 р. йому була призначена пенсія по інвалідності, але її розмір був досить мізерним. 23 серпня 1940 р. вийшла Постанова Комісії по призначенню персональних та академічних пенсій при РНК РСФСР, згідно з якою В. Кравченкові виділялася академічна пенсія в розмірі 210 карбованців.

 Під репресії потрапив і син Василя Григоровича — Михайло Кравченко. З березня 1936 р. Михайло Васильович обіймав посаду завідувача проектного бюро в місті Орджонікідзе, 17 квітня 1939 р., він був заарештований і 5 вересня того ж року представ перед Військовим Трибуналом Північно-Кавказького Військового Округу. Як обвинувачення проти нього було висунуто наклеп у навмисному руйнуванні заводського обладнання на срібно-олов’яних копальнях «Садон». Суд визнав М. Кравченка винним і засудив його до 15 років ув’язнення. З 1940 р. Михайло Васильович відбував покарання у таборі в Магадані. Після обмороження пальців і втрати ними чутливості був визнаний інвалідом і переведений до спеціального табору інвалідів, але все там же, у Магадані.

 Арешт Михайла став важким випробуванням для сім’ї Кравченків. 2 лютого 1941 р., не перенісши цієї трагічної події, померла дружина В. Кравченка — Олімпіада Михайлівна. Василь Григорович неодноразово звертався з клопотаннями про помилування сина до різних партійних і державних установ. Та всі намагання звільнити сина Михайла виявилися марними — сталінська карна «машина» ніколи не давала заднього ходу. Батько не дочекався зустрічі з сином, після відбуття 15-літнього ув’язнення Михайла Васильовича залишили «на поселення» в Магадані. На батьківщину, до Житомира, він повернувся лише після розвінчання культу особи — у 1958 році.

 Не припиняє Василь Григорович і своїх наукових пошуків, наполегливо працюючи над обробкою зібраних ним матеріалів та підготовкою їх до друку. Зокрема, він опрацьовує зібрані ним «Російські частушки Володимирської та сусідніх з нею губерній» (приблизно 750 одиниць), «Фольклор міста Ростова» (35 одиниць), пише свою програмну працю «Музей краєзнавства та його роль в соціалістичному будівництві держави» (1938 р.).

 Протягом осені 1942-го, літа 1943 р. Ростов-на-Дону декілька разів переходив з рук в руки — то до Червоної армії, то до Вермахту, внаслідок чого місто зазнало великих руйнувань, а його жителі — збитків та людських жертв. У роки війни він дістав поранення, хоч «...невелике, на щастя, від гранатного осколка в ліву щоку». Крім того, будинок, у якому мешкав Василь Григорович, 25 липня 1942 р. підпалили німці і пожежа знищила всі його документи. Він працював у Фінвідділі, у Благодійнім відділі бургомистерства до 1 лютого 1943 р., коли Відділ Наросвіти та Благодійний відділ бургомистерства було зліквідовано.

 Помер Василь Григорович Кравченко 20 березня 1945 р. від запалення легенів. У своєму заповіті, складеному ще 1941 р., стосовно долі своїх етнографічних записів та наукових робіт, вчений розпорядився таким чином: «Усі мої рукописи, як вже опрацьовані, так і в чернетках, передати в розпорядження Української Академії Наук згідно окремо складеному опису». Згідно з заповітом батька величезний архів, що вміщує численні рукописи, етнографічні записи, наукові роботи, розвідки, програми, листування вченого, 1960 р. був переданий його сином Михайлом Васильовичем Кравченком на зберігання до Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

 Передані матеріали ще стануть в пригоді багатьом науковцям. Після проголошення назалежності України в Житомирі одну з вулиць названо на честь відомого краєзнавця Василя Григоровича Кравченка, а в Бердянську його іменем названо краєзнавчий музей. На фасаді Бердянської загальноосвітньої школи №9 встановено меморіальну дошку Трохиму Аврамовичу Зіньківському. Доля пам’яток в сьогоднішньому Бердянську, тимчасово окупованому московитами, не відома, але настане час, коли буде звільнена вся українська земля і пам’ять про Василя Кравченка та Трохима Зіньківського займе достойне місце в історії славетного міста на Азовському морі.

Василь Вельможко,

член Національної спілки краєзнавців України

Одеса

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #39 за 30.09.2022 > Тема "Українці мої..."