Версiя для друку Обговорити в форумi

- Жартуєте? - скажуть мені. - Це ви про той Крим, який пригрів у себе чужинську військову базу, про той, який всі роки вивертав шию у бік Московії, про той, що першим ліг під путіна?

Про той самий. Він, власне, у нас один, як і в цілому світі. І він дуже різний, якщо лише не сприймати його через призму примітиву. Проте, жартувати я й на думці не мав. Дійсно, московійська військово-морська база залишалася на нашому півострові упродовж усіх років Незалежності. Та чи мешканці Криму, навіть якщо уявити, що противників її перебування тут було б і на порядок більше, мали хоч якийсь шанс завадити там, де тиск Кремля незмінно результувався прогинанням позиції пластилінової української влади?

Щодо позірного кримського московофільства, то, з огляду на ряд, сказати б, історичних закладок, демографічної природи зокрема, сентимент до Московії, у порівнянні з іншими нашими регіонами тут завше був дещо вищим, хоча й не критично. Подібні ж настрої, хай і менш виражені, побутували і на Денеччині-Луганщині, і в багатьох інших регіонах, де московомовіє невідворотно тягнуло за собою московимисліє, хіба ні? Мо', хто забув, то нагадаю, що зовсім не в Криму, а в Київі було свого часу зареєстровано "Партію Політики Путіна (перелицьована на "Русь Єдина" існує досьогодні). І зробило те зовсім не білоруське чи там китайське, а саме українське міністерство юстиції.

Щодо "ліг під путіна", то це не про мій Крим. МІЙ Крим ні під кого не лягав ні в 2014, ні тепер. І цього Криму - від Перекопу до Алушти, від Тарханкуту до Мітрідатових сходів.

Та чи треба нагадувати, що з розвалом Есересерії і утворенням незалежної української держави Московія взялася перманентно розігрівати на українському півострові сепаратистські настрої. Найперше, попри реально існуючі, належно оформлені документи, було зліплено і закинуто байку про дарування півострова Україні п'яним волюнтаристом Хрущовим. Потім стали спроквола здіймати гвалт щодо мовних утисків - аякже: під тиском громадськості українська влада зважилася за двадцять років розбавити 641 школу з московійською мовою навчання аж сімома українськомовними! Далі - більше: після массандрівського успіху з Чорноморською маринаркою Московія вже наступного року спробувала відірвати Крим через його мєшковізацію. Коли те не пройшло, стала засівати півострів червонобокими паспортами, ініціювати створення промосковійських партійок, громадських організацій, культурних осередків та ЗМІ, щедро підживлюючи та всебічно підпираючи їх. До чого те велося, було не ясно хіба сліпому та глухому. Проте, ані Київ, ні народ великої України, в цілому, все те, схоже, не надто турбувало. Навіть після Тузли. Чи ж дивно, що апогеєм того потьмарення стала безпрецедентна здача Криму "ввічливим зеленим марсіянам" в 2014-му.

Ще і ще раз наполягаю, що те ганебне дійство було нічим іншим, як здачею, бо ані влада, ні народ, ні в довготерміновому, ні в короткостроковому вимірі не зробили нічого, аби не допустити того.

В довготерміновому вимірі "еліті" було не до безпекових аспектів півострова, оскільки чи не від самого початку Незалежності вона концентрувала свій "інтелект", свої зусилля переважно на дерибані країни, включно з Кримом, а не на її розбудові та захисті.

- А що ж народ? Де був він в тих процесах? Правда в тім, що в довготерміновому вимірі незмінно дурений, безжалісно грабований народ якраз і приводив до влади ту псевдоеліту - конкуруючі клани доморощеної мафії, пророслі зі вчорашніх комуняк та криміналітету дев'яностих. І тут я не лише про клан януковичів. Тих кланів, насправді, було чимало, з-поміж них і ті, які загортали свої істинні наміри у вишиванки та патріотичні гасла. До цих претензій, ясна річ, на порядок більше.

І все ж, народ не раз намагався змінити ситуацію. Як учасник акцій 2001, 2004 та 2013-2014 років, можу запевнити, що там виступали не стільки проти убивці Георгія Гонгадзе, не стільки проти нахабного намагання відвертого криміналу пролізти на верхівку влади, не так через побиття студентів, як проти нищення країни, за можливість жити у правовім процвітаючім краї.

На жаль, у короткостроковому вимірі народ не може реагувати достатньо швидко і ефективно на такі виклики, як зовнішня військова агресія. На те є держава. Саме на такий випадок, найперше, він і утримує її. Сумно, та конкуруючий клан, що прийшов до влади на плечах Революції Гідності, виявився негідним сподівань, покладених на те кодло довірливим людом. В моменті, коли діяти треба було негайно, коли відлік у прийнятті рішень йшов на години, одні тягнули час, посилаючись на потребу "розкладення повної шахматки", інші, врядившись у хламиду спадкових імпотентів та боягузів, по суті, заборонили братися за зброю навіть тим військовим підрозділам які були здатні і готові чинити спротив, імітуючи тимчасом бурхливу діяльність, жалюгідно сподіваючись якось "перетерти" "питання" з Кремлем. "Перетерти" не вийшло. З тими, хто "моргнув", Кремль нічого не "перетирає".

Отак воно й сталося. Крим надовго опинився в окупації, був оголошеним анексованим до Московії. Найбільш діткливим тут було навіть не сприйняття того з кремлівських веж, не те, що й українська влада, попри гасла типу "Крим-це-Україна", давала виразно зрозуміти, що не бачить його повернення інакше, як дипломатичним шляхом, а публічні відхрещування від нас декого з тих, кого ми вважали було справжньою елітою. То було щось схоже на другу здачу, адже моя країна тим самим давала зрозуміти нам, а найперше агресорові, що навіть не пробуватиме докладати серйозних зусиль для повернення свого й своїх. Чи те підбадьорювало Московію на подальші "подвиги"? Ще б пак!

На щастя, влада "зелених клоунів" виявилася дещо іншого гатунку, аніж її попередники. Попри ряд серйозних (і заслужених) докорів їй (як же без них!), маємо визнати, що навіть у значно небезпечнішій ситуації вона повела себе гідно: не дременула за моря-океани, аби із безпеки екзилу роками потім твердити, мовляв, Україна-це-Україна, натомість зробила і робить максимум можливого, аби вибити ворога за межі Краю, відновити суверенітет на всій території України, включно з Кримом. І те дає свої плоди. Не може не давати. Звільнення Харківщини, потужні удари по ворогу, що змушують його відступати - незаперечне свідчення тому. Показово, що колективний Захід, який, як і в 2014-му, спершу не вірив у можливість України дати відсіч агресорові, а десь і кулуарно не радив зачіпатися з "другою армією світу", тепер добряче підпирає нас. Міг би, думається, й потужніше, якби не певні нюанси. І це теж про гідність. Бо коли ти чиниш гідно, так, як годиться, не хитруєш, не намагаєшся використати партнера, коли, давши слово, тримаєш його, з тобою поводитимуться подібно ж.

"Закінчення війни залежить від рішення однієї людини і всі ми знаємо, що вона сидить в Кремлі" - знайома сентенція, чи не так? Але ж дурня.

Раз-по-раз упродовж восьми років цієї війни, попри безапеляційні пророкування іменитих політологів і деяких знаних політиків, я наголошував у своїх дописах на тому, що ключ від закінчення цієї війни не в Кремлі, не у Білому домі, а тут, в Україні, що мусимо самі робити максимум для того, і лише така наша поведінка може підштовхнути потенційних партнерів до того, щоб підставити нам плече. Лише наш рішучий спротив може зупинити захланного ворога, виперти його геть за межі нашої землі. Дарованої ворогом перемоги не буває. Сподівання на щось подібне таке ж дурне, як і надії на те, що ту перемогу здобуватиме для нас добрий дядько Джо, чарівна тітка Лиз чи рудий Ганс з волохатими руками, доки ми, сидячи на високому паркані, чекатимемо на пропливаючий труп нашого ворога.

Не менш шокуючим для мене всі ці роки було нерозуміння (чи таки небажання усвідомити?) якоїсь частини моїх цілком патріотичних знайомих, деяких кримських емігрантів зокрема, тої простої істини, що Крим було загарбано не через одну лише захланність Московії. "Замість звинувачувати у здачі своїх, чи не справедливіше визнати, що Крим втрачено через агресію Кремля", - казали вони. Так, саме через агресію Кремля, ледь завуальовану під турботу про інтереси кримчан. Але ж то лише півправда. Правда в тому, що Крим нізащо не опинився б у окупації, якби моя влада від початку діяла належно і відповідально, а саме, невтомно зміцнювала б країну економічно, розвивала б її технологічно, приділяла б щонайпильнішу увагу освіті, науці, медицині, а найперше, війську. Крим нізащо не опинився б в окупації, якби ми приводили владу, яка, у пошуках особистих, прямо скажемо, шкурних вигод, не гралася б роками у брудні ігри, ділячи країну на сорти, на свій і чужий електорат, якби робила, натомість, все можливе для єдності нації. Крим нізащо не опинився б у окупації, якби в часі агресії моя відповідальна влада, відклавши все, стала б на його захист, діяла б притому швидко і рішуче.

Те, що спершу Крим, а тепер ще й великі обшари материка опинилися в страшній біді, неспростовно доводить, що частина наших владоможців свято вірила (а хтось і досі так думає), що їхній прихід до влади - то ніби візит до печери Алі-баби, і тут лише не зівай, в той час як інші були впевнені, що їхня головна місія на владному Олімпі - то перейменування якомога більшого числа міст, містечок, вулиць і перелазів на патріотичний лад. Економіка? Народ? Військо? Ну, про що ви, чоловіче? Економіка наша вже давно у вільному плаванні, тож біля неї нема чого порпатись, лише нашкодиш; народ наш самодостатній, якось і сам випливе, а військо - ви справді вірите, що в 21-му сторіччі хтось захоче завойовувати нас, сірих та вбогих, аби потім годувати?

Чи вірив я? Я знав те напевно. І хіба ж один я... Аби переконатися в тому, що Крим тонко відчував ті загрозливі тенденції задовго до того, як вони перетворилися на жаскі реалії, досить погортати сторінки авторів з архіву КС. Чи прислухалася велика Україна до маленького Криму, чи чула його застереження? Схоже, не дуже. І з того також треба робити висновки. Хіба ні?

Сьогодні Крим у чеканні. Хтось чекає зі страхом, але незміримо більше з надією. Сподіваймося, чекання не буде надто довгим.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #37 за 16.09.2022 > Тема "Бути чи не бути?"