Пошук по сайту
Пошук:

Теми
З перших уст (4444)
З потоку життя (7293)
Душі криниця (4116)
Українці мої... (1658)
Резонанс (2110)
Урок української (1006)
"Білі плями" історії (1844)
Крим - наш дім (1028)
"Будьмо!" (271)
Ми єсть народ? (241)
Бути чи не бути? (308)
Писав писака (23)
На допомогу вчителеві (126)
Мовно-комп'ютерний конкурс (108)
Порадниця (202)
Смішного! (97)
Додатки
"Джерельце" (830)
"КримСПОРТ" (132)

Архiв
Архiв газети в pdf
Редакцiя
Форуми
Книга вiдгукiв

Iншi статтi цiеї теми
УКРА╥НУ МА╢ ЗАХИЩАТИ КОЖЕН, А Н╤ – ТО МОЖНА В╤ДМОВИТИСЯ В╤Д ГРОМАДЯНСТВА
Дмитро Курилович, «Дронго», во╖н-доброволець…


«Я ПРЕДСТАВНИК БОГООБРАНОГО НАРОДУ, ЯКИЙ МА╢ ПОК╤НЧИТИ З НАЙБ╤ЛЬШИМ ЗЛОМ»
Капелан ПЦУ про служ╕ння в окоп╕, РПЦ та м╕с╕ю укра╖нц╕в…


СТЕПАН РУДАНСЬКИЙ: ПРОЧИТАНИЙ, АЛЕ ДО К╤НЦЯ НЕ ОСМИСЛЕНИЙ
Твоя слава у могил╕/А воля в Сиб╕ру/Ось що тоб╕, матусенько/Москал╕ зробили!..


ПОМЕР ДИСИДЕНТ СТЕПАН ХМАРА
«В╕н так любив Укра╖ну ╕ укра╖нц╕в. В╕н рвав свою душу ╕ серце за не╖…»


10 УКРА╥НСЬКИХ С╤ЯЧ╤В
Сво╓ю невтомною працею вони творили маси нових св╕домих укра╖нц╕в…




Розсилки
Тут Ви можете підписатися на розсилку анонсів статей нових випусків нашої газети. Для цього вкажіть свій e-mail.

E-mail адрес:














FaceBook





оНЦНДЮ Б сЙПЮ©МЁ
Головна сторiнка > Текст статти
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 24.09.2004 > Тема "Українці мої..."
Версiя для друку
Обговорити в форумi

#39 за 24.09.2004
ОЙ, КОТИЛОСЬ ЯБЛУКО ДО ПОРОГА РІДНОГО...
Сергій ЛАЩЕНКО.

Кажуть, що повноцінне спілкування з Богом можливе лише на тій землі, де людина прожила перші три роки свого життя...
Цю думку висловив віруючий психолог (прізвища якого, на жаль, не запам'ятав) у одній з радіопередач. Отже, особлива благодать спадає на тих людей, що не змінюють свого місця проживання? Поки що ця думка ніким не доведена, але й не спростована. Як на мене, то психолог мав рацію. Принаймні, мене тоді відразу ж осяяло: так ось чим пояснюється нестримний потяг на батьківщину предків! Адже саме там, на батькових руках я пізнавав світ... Він носив мене на запашні луки, ми разом милувалися білокорими берізками (їх неможливо було не полюбити після батькових коментарів), слухали спів жайворонка над полями... Уявіть собі силу батькового впливу на малу дитину (а йдеться ж не лише про батька, а й про досвідченого педагога, закоханого у рідний край!). Може, саме тому його рідне село Тур'я, що на Чернігівщині, стало справжньою столицею мого дитинства?
До школи я ходив вже на Київщині (теж надзвичайно живописні місця!), але подібних уроків там не було (очевидно, через зайнятість батька), тож моїм Храмом, де найкраще чути голос Творця, стала саме Чернігівщина.
...Після смерті батька я відчув неймовірну самотність. Очевидно, вихована у такий оригінальний спосіб людина, вже до скону потребує якогось духовного учителя, особливо коли той є не лише хранителем і оспівувачем Прекрасного, але й знавцем Минулого, уособленням історичної пам'яті роду.
На щастя, через деякий час доля подарувала мені знайомство з такою ж унікальною, як і батько, люди-ною, справжнім подвижником, закоханим в Рідне. Зрозуміло, що під час останньої поїздки на Чернігівщину я не міг не зустрітися з Олександром Євгеновичем Крумкачем (а мова саме про нього), сільським бібліотекарем, творцем музею рідного села.
Випала найсприятливіша нагода побачити не лише його, а й більшість найдостойніших вихідців з села Займище. Саме тих, які віднедавна, за будь-яких обставин, у День святих Петра і Павла, їдуть святкувати "День села".

Про роль місцевої преси

Здавалося б, у наш час районна преса стала зовсім не конкурентноздатною. Ну, хіба може щорський "Промінь" чи російськомовна "Жизнь Семеновщины" із сусіднього Семенівського району конкурувати з такими "китами" як "Сільські вісті", "Комсомольская правда в Украине", "Факты" чи "Бульвар" з півмільйонним тиражем? І тим не менше, місцеву пресу люди читають. Може, тому, що йдеться в ній про близькі й зрозумілі речі? Так чи інакше, але про Олександра Євгеновича Крумкача я дізнався саме з щорського "Променя" (публікація "Його доля в його селі" від 12.02 2000 року). А коли "День села" у Займищі був у розпалі, до мене підійшла немолода жінка і сказала:
- Я пам'ятаю статті Вашого батька у нашій "районці". Читала їх завжди уважно. А потім, коли його не стало, почала частіше зустрічати Ваші. Чула, що Ви видали дві книги про нього. "Промінь" про це писав. Чи не могли б подарувати хоч одну для моєї внучки Оленки? Вона зараз в Києві, приїхати на свято не змогла. Але дуже любить рідне село. А ще - захоплюється журналістикою. Можливо, колись і вона писатиму про свою Малу Батьківщину?
Не приховаю, приємно було чути ці слова. І не тільки тому, що отримав зайве підтвердження потрібності батькових статей (інакше б земляки їх не запам'ятали). Приємно, що люди взагалі читають місцеву пресу! Та ще й саме її вважають найріднішою. Звичайно ж, я подару-вав Марії Григорівні Росік книгу про батька. Нехай читають земляки. Бо й назва у книги символічна - "Усім, кого у серці бережу..." (саме таких він і мав на увазі). Там його вірші, публіцистичні статті, а почасти й витяги зі щоденників, починаючи з далекого вже 1945 року.
Розмовляв з цією милою жінкою, а в голові чомусь крутилося:
Яблуні з батьками посивіли,
Діти ж розлетілись по містах...
Ці рядки улюбленої пісні стали своєрідним епіграфом до одного з розділів моєї наступної книги про батька. Може тому, що йшлося в ньому про людські долі, про фактор Часу, про голос рідної землі? А ще про болісну проблему "депопуляції". А слова пісні:
Ой, котилось яблуко
 до порога рідного,
До порога рідного
та й до дня погідного...
- були якнайдоречнішими у цей день. Бо все мисляче і любляче, що було впродовж останніх десятиліть народжене і виховане в Займищі, котилося битим шляхом з райцентру, з області, з Києва до рідного села, на береги прекрасної річки Снов. А коли цих "яблучок" назбиралося багато - розпочалося свято.
Пісня виховує
патріотів
Пригадую, як цієї весни, перебуваючи в Мінську, я був вражений силою впливу на молодь патріотичної пісні, написаної на слова Володимира Короткевича, класика білоруської літератури. Чудові мелодія, супровід, виконання... А слова які! "Дзе мій край?" - ніби запитує автор. І сам же відповідає:
Там, дзе сэрца маё
 з першим крокам,
Як молат, заб'ецца,
Калі б нават сляпым і глухім
Я прийшов да цябе...
Саме такі емоції переповнювали цього дня людей, які їхали чи йшли пішки від райцентру до села Займища. Дехто, знаю, спеціально йшов, щоб вдихнути на повні груди запах сінокосів над річкою Снов. Ну які, скажіть, французькі парфуми можуть зрівнятися з цим божественним запахом?
...А вдалині вже звучала лірична пісня у виконанні хору "Спадщина". Люди прискорювали ходу, щоб не запізнитися. А я пригадав іншу пісню - українську, кримського автора Віктора Качули, і подумав: наскільки ж подібні емоції викликали контакт з найріднішим закутком планети у білорусів, українців, поліщуків, кримчан.
Ген - за обрієм десь
 чути твій голосок.
Аж здіймаються,
б'ють в серце хвилі солоні.
О, дитинства мого
 золотий колосок,
Я до тебе крізь даль
 простягаю долоні...
Люди йдуть і йдуть. Не всі вони, звичайно, народилися у Займищі. Бо "займищанського цвіту по цілому світу", але й народжені у Києві, Чернігові, Санкт-Петербурзі нащадки, у цей день відчувають себе одним нерозривним цілим з батьками, матерями, бабусями, дідусями.
Ми під небом оцим -
колоски на полях
Стільки золота світ
 ще одвіку не бачив.
Я до тебе лечу,
моя рідна земля,
І не знаю, чому
і сміюсь я, і плачу...
Діти, звичайно ж, радіють, але у багатьох старих людей, особливо приїжджих, очі "на мокрому місці". Не кожного для відбуваються такі хвилюючі зустрічі зі своїм минулим, з рідною землею. "Так як у нас, День села не святкують ніде!" - з гордістю каже займищанський сільський голова Леонід Куценко.
Миловидна дівчина зустрічає гостей (а це переважно вихідці із Займища) хлібом-сіллю. Хтось підказує їй, що варто підійти й до кореспондента "Кримської світлиці" (чимало займищан знають, що їхнє село згадувалося у деяких публікаціях на тему Малої Батьківщини). Тож смачного короваю скуштував і я, чомусь подумавши про той "ланцюжок Добра", який почався ще з епохи Василя Полевика. Адже це саме він, жрець рідної пісні, організував хор "Спадщина" і зберіг для нащадків понад три тисячі пісень Деснянського краю. Після нього селом заопікувався бібліотекар Олександр Крумкач. Добра організація свята, в тому числі і цей коровай - його заслуга. Хто буде після нього? Про це не всі говорять, але багато хто думає. Всі хотіли б, щоб традиції, закладені Полевиком і Крумкачем зберігалися, та не кожен готовий впрягтися і тягнути цього важкого воза. Думаю, рано чи пізно, місцева влада повинна сказати своє слово. Адже тут як і з "Кримською світлицею": дуже важко розпочинати (і на цьому етапі без подвижників, дійсно, ніяк не обійтися), зате потім достатньо лише своєчасно підкидати вугілля в топку паровоза. Економити на паливі недоцільно, бо повторно запускати локомотив буде значно важче. А поки що він, запущений Маестро Полевиком (так нерідко називають відомого музиканта), летить на всіх парах, тільки полустанки миготять за вікном.

Стільки золота світ ще одвіку не бачив...

Майже всі займища не погоджуються з думкою Василя Полевика, що таланти народжуються самою природою Сіверщини. Про це мені говорив колись і письменник Олександр Смоляк, сидячи на березі рукотворного озера в Івано-Франківську. "Ось тобі й маєш, - думав я, слухаючи його розповідь, - живе на благодатному Прикарпатті, а еталоном краси вважає рідне Займище!" Всеперемагаюча сила поліського патріотизму... Хоча, здавалося б, в Україні традиційно в пошанівку патріотизм "степовий". Скажімо, запорізький чи херсонський. Скільки ж у нас написано про степ! Або ж карпатський. За браком часу просто не перечислятиму могутню армію творців Карпатського Міфу. А лісостеповий? Тополі, верби над ставками, солов'ї у гаях... Сам Тарас Шевченко поетично описав квітучу серцевину України, і сам Бог, йому, здається, допомагав. Але поліщуки глибоко переконані, що саме їхня земля - найкрасивіша! Заслужений артист Російської Федерації Микола Григорович Шубін (ми з ним у Львові частенько обговорюємо "світличанські" публікації) нікому не дозволив би зверхньо говорити про поліські болота. "Це незаймані ділянки планети, у які людині просто важко втрутитися. Там ще зберігається енергетика Творця. Наше село Займище якраз і оминає "підковкою" болото. А з іншого боку - річка Снов. У нас і до лелек ставляться, як до священного птаха. Не раз спостерігав: сунуть хмари суцільною стіною, а потім розступаються, і над Займищем світить сонечко. Це Бог так дякує людям, що зберегли навколо себе природу у первісному вигляді".
Додам, що гімн села Займище написаний на слова місцевого поета Федора Дорошенка. І не тільки гімн. В цьому році вийшла його книга "Займищанські мотиви", у якій відбилася історія рідного села, та й взагалі Чернігівщини. Так ось, сорок років свого життя Федір Петрович віддав лісу. І тепер, хоч і на пенсії, захищає його, поставивши на сторожі сіверських борів поетичне Слово:
Шумлять ліси - хранителі єдині
І кисню, і джерельної води.
Шумлять ліси - перлина і святиня
Й шуміти їм по цій землі завжди!
Нехай шумлять, прикрашаючи землю, бо вона тоді щедріше народжує таланти. Зв'язок тут, безумовно є.
Увімкніть телевізор: в ці дні йде фільм "Діти Арбату". Років п'ятнадцять тому цим твором зачитувалася величезна країна від Кольського півострова до Камчатки! Автор же, Анатолій Рибаков, виріс і навчався в Щорсі. Відомий оренбурзький Шевченкознавець Леонід Большаков також зі Щорса. Головний редактор російського літературного журналу "Подъем" - Іван Євсієнко - родом із того ж-таки Займища. До речі, його мати була Заслуженою вчителькою України ще до війни. Вдячні односельці поставили їй пам'ятник. Уявіть собі, що й рід Євгена Адамцевича, творця "Запорозького маршу" по батьковій лінії бере початок на Щорсівщині! Про це, до речі, повідомляється у книжечці "Знані люди Щорсівщини" з посиланням на "Кримську світлицю". Статтю Тетяни Бобрикової "Про мого батька, бандуриста України" місцева інтелігенція перечитала вздовж і впоперек; це нічого, що бандурист похований у Криму, зате коріння у нього - сіверське! Що ж, зрозуміємо бажання чернігівців "Приватизувати" Співця козаччини. Але ж не забуваймо і тезу Василя Полевика: таланти "шліфуються" природою цього краю. А тому її треба берегти.

"Наші люди" в Росії

Як я вже казав, мені пощастило з датою! В День святих Петра і Павла я став свідком теплої зустрічі Миколи Шубіна та Івана Євсієнка. Уявіть собі: вони не бачилися цілих 45 років! Попросили сфотографувати себе на фоні житнього поля - символу родючості рідної землі. Пригадали як малий Іван Євсієнко якось на Новий рік опинився на руках Миколи Шубіна, що грав у якомусь спектаклі Діда Мороза. Якось не віриться, що оцього кремезного, сивобородого редактора можна було втримати на руках... Хоча тоді різниця в шість років здавалася дуже великою; Микола був старшим. І ось вони знову разом. "Ми під небом оцим - колоски на полях..."
Як же склалася доля хлопців? Виявляється, надзвичайно цікаво! Микола Шубін обрав собі "західний вектор", поїхав вчитися до Німеччини. А Іван Євсієнко вступив до Літературного інституту ім. М. Горького в Москві. Тобто, у нього вектор "східний".
Літературною творчістю Іван захопився ще в школі. В 1960 році "Щорська правда" надрукувала його вірші "Мой город" та "До нас в суботу на гулянку". Ріс дуже швидко. Вже у 1973 році (тобто у тридцятирічному віці!) працює завідуючим відділом прози літературно-художнього журналу "Подъем", що виходить у Воронежі. Тепер він член Спілки письменників Росії, автор двадцяти книг. Зверніть увагу на назви "Начинается осень", "Бревенчатый дом", "Солнце над лугом", "Была пора отлета", "За семью холмами". Іван Іванович - вірний син Займища - став письменником-філософом. За концепцією Василя Полевика - був "приречений" на таку долю. Чому? Бо природа така. Хтось запитав, ким він себе вважає: росіянином чи українцем? Трохи подумавши, відповів:
- Я не відсікаю себе ні від України, ні від Росії. Адже наше Порубіжжя - це особлива територія, тут три народи сходяться докупи. Тому й відчуваю себе скоріше "древньоруською" людиною. Колись поет Борис Чичибабін про Чернігівщину сказав так:
"Это воздух славянства,
Это наше детство
над Десной..."
Ми виростали в цій атмосфері, а тому розпад Союзу я зустрів боляче. Моя Мала Батьківщина опинилася за кордоном. І в той же час, пів Воронезької області - це Слобідська Україна; там і досі можна почути українську говірку, а інколи й пісню.
Сам я пишу російською, але якось на одному з форумів мене "розкусив" канадець українського походження. Він помітив, що моя російська мова якась інша, м'якіша. Може, це і є відбиток "українськості"? Можливо, я вже дивлюся на Україну російським поглядом, але мені здається, що мовне питання тут штучно "роздуте". З часом українська відвоює собі весь інформаційний простір, витіснивши російську. До речі, російської і у Воронежі стає менше, принаймні візуально. Все більше і більше англомовних написів. Якось навіть побачив слова "Дед Мороз", написані латинськими літерами. Ставлення до культури у нас не краще, ніж в Україні. Часописи "Дон", "Волга", "Север", "Сибирские огни" виживають лише за рахунок регіональних бюджетів. В Воронежі гонорари затримуються на 8 - 9 місяців. Очолює культуру колишній міліціонер... Не знаю, чому саме йому довірили цей пост? Кажуть, колись добре грав на гармошці. Але справами журналу "Подъем" він не цікавиться, що мене глибоко засмучує. Не додає оптимізму і той факт, що президент Путін назвав якось Жванецького головним письменником Росії, а Хазанова - головним актором. А хто ж оцінить по-справжньому Распутіна, Бєлова?
Одним словом, проблеми є, але треба вірити в краще. Журнал "Подъем" робить усе, щоб у людей не опускалися руки.

Порада людини, що бачила Європу

А ось Миколу Григоровича Шубіна доля закинула на Захід. Вчився у консерваторії, співав на сцені Веймарської опери. Бував у Австрії, Італії, Франції, Угорщині. З 1973 року живе у Львові; виступав у Ансамблі пісні і танцю Прикарпатського військового округу, тепер на пенсії. Нагадаю, що свого часу він відгукнувся на дискусію в "КС", присвячену темі Малої Батьківщини (замітка "Зберегти духовний зв'язок" від 5.09.2003). А про нинішнє свято висловився так:
- Ось ви пишете про Олександра Євгеновича Крумкача як про якусь унікальну людину. На ньому, дійсно, тримається майже все. І День села так цікаво проводять лише у нас. Його заслуга. Але в Європі день села чи якогось містечка завжди проводиться на дуже високому рівні і не залежить від стану здоров'я одного чи двох ентузіастів. У Німеччині, особливо в Тюрінгії, на ці свята обов'язково запрошуються фольклорні колективи. Саме завдяки цьому зберігаються традиції народу. Кожен захід щедро фінансується з бюджету.
Довгий час у нас на Чернігівщині не було особливої потреби підтримувати народну пісню. Люди й так багато співали: і відпочиваючи, і під час роботи. Тепер ця традиція, на жаль, відходить. Молодь співає менше; більше слухає, та й то не народне, не українське. Мені подобається, що "Кримська світлиця" регулярно проводить пісенні конкурси. Треба виявляти, підтримувати таланти. До речі, в пісні "Яблуневий сад", що перемогла на Всекримському конкурсі у 2002 році, є слова:
Так вродили яблука, що й досі -
Яблуневий - кажуть про той рік.
Зарівняла господиня-осінь
Яблуками батьківський поріг...
Якщо говорити про здатність села відтворюватися, то це символічні слова. Українське село колись настільки було багате талантами, що ми їх просто не помічали. І людей народжувалося набагато більше! Тому й переселяли чернігівців до Криму, бо тут був надлишок робочої сили. Тепер же ситуація інша. Народжуваність впала; все найкраще, найталановитіше подалося до міста. Нерідко молодь зневірюється, спивається... Хто підтримуватиме духовність на належному рівні після Полевика, Крумкача? Ну, добре, що нинішній сільський голова Леонід Куценко також є патріотом села. Він добра і проста людин, а це великий плюс. І поет Федір Дорошенко - також особистість. Але він не набагато молодший від Крумкача. А хто буде після них? Молоддю конче треба займатися. Шукати, виховувати, підтримувати те, що не виїхало, залишилося тут. Бо культура ніяк не може повністю переселитися з села до міста. Треба, щоб і тут виростали, жили, мудрішали подвижники. Треба зберігати ці оази духовності, звідки міські жителі могли б черпати силу і натхнення:
До порога рідного
Яблука вертатимуть,
Доки біля хати їх
Яблуні чекатимуть...

Чернігів - Львів.

Версiя для друку
Обговорити в форумi
"Кримська Свiтлиця" > #39 за 24.09.2004 > Тема "Українці мої..."


Постiйна адреса статтi: http://svitlytsia.crimea.ua/?section=article&artID=2445

 

Редакцiя :
95006, м. Сiмферополь, вул. Гагарiна, 5, 2-й поверх, кiмн. 13-14
тел: (0652)51-13-24; E-mail: kr_svit@meta.ua
Адмiнiстратор сайту : Микола Владзiмiрський
Веб-майстер : Олексiй Рибаков