Версiя для друку Обговорити в форумi

Першого вересня в Сімферополі учні першої в Криму української гімназії почали навчатися в новому приміщенні, збудованому під патронатом Президента України. Відкрив гімназію та привітав колектив учнів та вчителів з Днем Знань особисто Леонід Кучма. Пропонуємо читачам розповідь директора школи Наталії РУДЕНКО про той шлях, який пройшла гімназія від часу свого створення, про пріоритети та особливості роботи українського педагогічного колективу в непростому кримському середовищі. Досить сказати, що хоч у всіх місцевих школах українську мову, літературу та історію всі учні вивчають як предмети, однак досі повністю українською мовою навчаються менше одного відсотка учнів. Гімназія - острівець україністики в "океані" кримського російськомовного середовища...

- Наталіє Іванівно, бути вчителем - це ваша мрія?
- Я пам'ятаю гру свого дитинства, коли була ще в першому класі. Я розсаджувала ляльок, як дітей в класі, вони "писали" диктант, я потім перевіряла їх зошити, домашні роботи, ставила їм оцінки. Очевидно в цьому ще з дитинства виявлялась моя наполегливість - я не люблю чекати на здійснення своєї мрії, я всіма силами її наближаю сама...

- Це ще підсвідомо, очевидно. А був момент, коли ви усвідомили, що вже точно будете вчителем?
- Якщо любиш спілкуватися з людьми, то вже й роботу шукаєш, щоб це можна було максимально реалізувати.. А педагогіка цінна саме спілкуванням з особистостями. Ще Конфуцій сказав: "Не сумуй, що люди тебе не знають, сумуй, що ти не знаєш людей!..." А проблема спілкування ніколи не стояла переді мною. Якщо раннє моє дитинство це ляльки-учні, то пізніше - усіляка громадська робота в піонерських загонах, вожатою. Ніколи не стояло питання, що я можу бути кимсь іншим, крім вчителя, я просто природно, сама собою виросла вчителькою. Ця робота не дає зараз звичайно матеріального задоволення, однак вона дає спокійний сон, моральне задоволення, враження від глибокого і безпосереднього пізнання суспільства, звичайно за тієї умови, що повністю їй віддаєшся...

- Де минало ваше дитинство? 
- Дитинство пройшло на Херсонщині, я була пещена дитина. В нашій сім'ї був культ навчання, тому вчитися і навчати для мене це було просто природним явищем. Мій тато Іван Мусійович Гвозденко був головою райвиконкому в Голій Пристані, мама Тамара Яківна - лікар. Їхнє життя було не простим. Наш родовід сягає глибин історії Запорозької Січі. Мій дід був позбавлений виборчих прав, а тому тато, як син розкуркуленого, не мав права вчитися в тому селі, де жив, і був змушений ходити в школу за десять кілометрів. Вивчився і став агрономом, дуже любив землю, найкраща праця для нього було це весняна сівба. Війна круто змінила біографії моїх батьків, саме на фронті вони познайомились, обоє мають нагороди, на фронті тато вступив до партії, саме тому, очевидно, йому вибачили "гріхи" предків, запросили на роботу в органах влади. Але наскільки я пам'ятаю батька, він весь час тягнувся до землі, був природженим агрономом. І на пенсію пішов з посади начальника станції захисту рослин.

- Як ви потрапили до Криму?
- Я закінчила Херсонський педінститут, спочатку теж працювала в Голій Пристані, викладала українську мову та літературу. Я вже була зрілим вчителем, коли разом з чоловіком, - а він офіцер і нас не питали, де ми хотіли б жити! - в 1976 році переїхали в Крим.

- Як тоді вчителю української мови та літератури працювалося в Криму?
- Знаєте, я витримала це лише один рік. Настільки було важко, настільки все українське не сприймалося ні учнями, ні адміністрацією. Навіть серед вчителів ходили антиукраїнські анекдоти, наша мова та література не вважалися поважними предметами. Що там говорити, навіть зараз коли я підходжу до колег на нарадах і починаю говорити українською мовою, деякі демонстративно відходять.
Це змусило мене перейти в початкову школу, бо я зрозуміла, що дорослих уже не переробиш, а набагато важливіше прищеплювати любов до українського дітям змалечку. Однак згодом директорка 21-ої школи Лариса Михайлівна Барзут запросила мене в свою школу. В них був український клас і там завдяки директору в школі була зовсім інша атмосфера - доброзичлива, спокійна, значно людяніша, ніж в інших, там працювалося зовсім інакше. І саме Лариса Михайлівна стояла біля
витоків нашої гімназії. Вона була депутатом міськради, активно лобіювала це питання на сесіях, працювала з батьками потенційних учнів, і коли в 1997 році було прийняте рішення міськради, саме вона сказала мені: "Йди і роби українську гімназію!" Так я стала директором гімназії, якої ще не було. Треба було бігати шукати учнів, вчителів, спонсорів, бо все створювалось на пустому місці. Нам надали приміщення старої німецької кірхи, а німецька громада Сімферополя відразу стала вимагати повернення цього приміщення їм. Там були маленькі, навіть прохідні, класи. Десь ми дістали столи, випросили в різних школах старі дошки, а стільці учні принесли з собою, у кого в гаражі валявся непотрібний металевий, у кого на кухні стояв зайвий якийсь дерев'яний. Було дуже важко, але ми вірили, що гімназія буде. Процес створення гімназії був складним. З одного боку ми відчували спротив деяких чиновників, які ще залишалися "совєцькими" за духом, недоброзичливість окремих громад, заздрість. Досить сказати, що в будинку, де було наше відділення початкової школи певний час, кожного 1 вересня, нам били вікна. Уявіть: ці маленькі учні і вчителі приходять на свято - а виключно всі вікна в гімназії вщент розбиті. І ми кілька років підряд починали навчальний рік з того, що зі сльозами на очах склили вікна. А вони були великі, скло дороге. З одного боку певні кола створювали навкруги гімназії обстановку нетерпимості, - і певна недоброзичливість де в кого залишилась ще й зараз! - але з іншого боку ми весь час відчували величезну допомогу тих, хто хотів, щоб гімназія була. І це було набагато важливішим. Нам зносили книжки, картини, пропонували різну допомогу. Та що там говорити, тоді навіть просте дружнє слово, навіть вияв ідейної підтримки значили для нас всіх та для мене особисто дуже багато. Надзвичайно добре проявила себе Піклувальна рада, яка "вибивала" фінансування, допомагала шукати спонсорів, багато з її членів самі були спонсорами. І ось тепер, коли гімназія відбулася, в новому приміщенні ми встановили скрижалі, на які занесли список всіх тих, хто нам допомагав. Мені говорили - нащо ти це робиш, а я казала, що гімназія виникла не на пустому місці, її історія починається не в цьому прекрасному будинку, а в старій німецькій кірсі, в маленькому дитячому садочку, і якби не було допомоги цих людей, то нічого б і цього не було. Першими в списку стоять прізвища Лариси Барзут та Президента України Леоніда Кучми...

- Наталіє Іванівно, педагогіка як наука, а особливо як практика завжди будується на національних традиціях, на народному досвіді. Отже з вашого кримського досвіду, українська педагогіка від колишньої радянської, а також від російської чимось відрізняються?
- Перш за все, педагогіка об'єктивна наука, однак кожна національна педагогіка має свої традиції, своїх корифеїв, свою конкретно-історичну практику. Саме Ушинський говорив, що "почуття національного є вічним і вродженим для людини і виховувати людей треба базуючись саме на ньому". Ми маємо визначні постаті. Наприклад, Сухомлинський це невичерпна скарбниця для українських вчителів. Навіть в Китаї випускники педагогічних вузів здають "сто правил" вчителя, розроблених на основі праць Сухомлинського. Макаренко значно бідніший з теоретичного боку, ніж ці постаті. З сучасних вчених я б назвала і Василя Кременя, і Петра Кононенка, теоретика і практика сучасного українознавства, з яким нашу гімназію пов'язують давні стосунки, і який багато зробив для нас. Він автор понад 600 наукових праць та 30 книжок, професор Київського університету, директор науково-дослідного інституту українознавства. В основу педагогічного процесу в нашій гімназії покладено саме його концепцію "школи-родини". Якщо коротко, то це значить, що школа має бути для дитини тим же самим, що й її родина. Тому наша українська педагогіка - вона м'якша, душевніша, лагідно-доброзичлива. Це і є наша ментальність. Я вже відвикла від російської школи чесно кажучи. І зараз бачу цю різницю - в українських школах нема крику, вчителі не підвищують голос на уроках, діти спокійніші, лагідніші. Але складнощі в тому, що ми ніколи не жили і не працювали в умовах чисто української педагогічної практики, радянська школа її спотворювала, а тому тут важко відокремити. Хоч загалом ця тенденція чітко простежується всюди.

- Чи можна говорити про запровадження на практиці вашої гімназії якихось нових підходів, методик, теоретичних розробок?
- Я б сказала, що головне в нашій гімназії - це дитиноцентризм. Я запам'ятала положення, розроблене Василем Кременем: "Міністр, директор, вчитель повинні обертатися навколо учня, як планети навколо сонця". Звичайно, це можливо, коли учень має мотив, установку на наполегливе навчання. І слід сказати, що в гімназії саме такі учні, бо ми маємо змогу відбирати. Наші діти і їхні батьки вважають освіту не примусом, а благом. В нас таких проблем не виникає. В нас конкурс великий. З одного боку це технологічно важче, бо треба багато читати, знати, працювати перш за все над собою, щоб завжди бути на голову вище найосвіченіших учнів, але це морально легше. Дитиноцентризм значно важче застосувати в звичайній школі, де діти не навчені працювати та мають слабші прагнення до знань. Але загалом то велике правило...
З іншого боку, українське середовище - це правило нашої гімназії. Раніше до нас приходили такі учні, які самі прагнули до україністики, а тепер в багатьох учнях нам треба буде це виробляти. Знаєте, дуже добре, що своїх дітей привели такі батьки-росіяни, які не просто хочуть, щоб їхні діти вивчили у нас добре англійську мову, але розуміють, що їхні діти мають бути повноправними конкурентними громадянами України і тому повинні знати україністику. Є такі батьки, що коли я говорю з ними українською мовою, то вони навіть не все розуміють. Їхнім дітям, звичайно, треба буде вживатися в повністю українське середовище, яке в нас існує, бо в нас не тільки всі предмети викладаються українською мовою, не тільки повністю україномовне середовище, але українознавство вважається одним з головних предметів навчального плану. Головне, що для нас важлива не національність, ми приймаємо не за національністю, а за знаннями. Наприклад, один тур прийому ми проводили навесні, то були такі абітурієнти, що показали слабкі знання. Але у них було таке велике бажання вступити до нашої гімназії, що вони все літо займалися з репетиторами, і вже восени показали добрі знання, то ми прийняли багато саме таких учнів. Вони щасливі, їхня наполегливість перемогла...  

- Які зв'язки гімназії з містом. Чи змінилося вже ставлення до неї?
- Гімназія - це дітище міської влади, і ставлення до нас з часом змінюється на краще. Разом з тим в міськраді розуміють, що місто отримало не просто школу, а величезного монстра з господарського боку. В нас велике розгалужене господарство - два басейни, зимовий сад, велике подвір'я, обладнання для занять з виробничого навчання, чотири комп'ютерні класи, відділення для початкової школи, де діти повинні відпочивати вдень, загалом кілька сотень приміщень, які слід обігрівати та освітлювати, і ще ніхто не знає, в що виллється утримання такого приміщення. 
У нас серйозні зв'язки з Таврійським національним університетом. Ми готуємо новий великий проект, поки що не буду розкривати його суть, але скажу, що для його реалізації ми готуємо тристоронню угоду між нашою гімназією, Таврійським університетом, та київським Інститутом українознавства. На думку Петра Кононенка, цей проект зробить просто реформу в освіті, це значно полегшить та стандартизує процес вивчення української мови, практично вона буде вивчатися за тими методиками, які раніше називали оксфордськими. Це величезне полегшення для вчителів та учнів...
Для сімферопольських шкіл ми проводимо багато семінарів, вони користуються нашими книжками, методичними матеріалами, вчителі багатьох сімферопольських шкіл спочатку приходили до нас на семінари, роздивилися все, а потім багато хто попросився до нас на роботу, і зараз чудово працюють...

- Розкажіть, будь ласка, які зв'язки характерні для гімназії у всекримському масштабі?
- Більше 20 шкіл з різних регіонів Криму користуються нашою бібліотекою, методичними матеріалами. Недавно ми уклали ще чотири угоди. Постійні гості у нас школи Красногвардійського, Джанкойського районів. Особливо часто звертаються до нас ті школи, де є українські класи, а багато шкіл переймаючи наш досвід відкрили у себе класи з українською мовою навчання. Чимало контактів у нас з кримськотатарськими школами, які все частіше звертаються і до вивчення україністики і до нашого досвіду.

- То гімназія - методичний центр українознавства в Криму. А які маєте контакти з Києвом?
- Нашим шефом є Київський гуманітарний ліцей, який дуже допоміг нам стати на ноги тоді, коли в нас ще практично нічого не було. А в цьому році в Києві сталася видатна подія. З ініціативи директора ліцею Галини Сазонової директори багатьох київських шкіл створили "Український освітній партнерський клуб", в який входять директори, вчені, педагоги шкіл, які глибоко розробляють предмети з україністики. В партнерський клуб ввійшли також педагоги з Київської області, Львова, Криму, Казахстану, Риги, Івано-Франківська, Одеської області, Дніпропетровської області та ін. Тренінги для учасників клубу будуть проводитись і на базі нашої гімназії. 

- Отож, і про що вам тепер лишається мріяти?
- Прошу в Бога сил, щоб вистачило енергії зробити наповнення цього закладу адекватним красі нашого будинку. Але і не будемо зациклюватись на стінах, тому що це дуже добре мати таке приміщення, однак все одно це не мета, це інструмент, засіб, а мета наша - виховання української еліти. Королів виховували з пелюшок, тому еліту треба теж виховувати з дитинства. Знаєте, традиції виховання української еліти, корені її були підрубані, тому відновити все дуже важко, це величезна цілеспрямована робота всього вчительського колективу, робота над собою. Цього завдання в певній мірі вдалося досягти в Києві Українському гуманітарному ліцею. Принциповість, непорушність укладів, суворе слідування українській національній ідеї - це ті складові, які ми намагаємось витримати, і які нас поки що, починаючи з 1997 року, не підвели. Тепер будемо йти далі і далі...

На фото А. Саніка - директор навчально-виховного комплексу "Українська школа-гімназія" в Сімферополі Наталія Руденко. 1 вересня 2004 р.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #38 за 17.09.2004 > Тема "Урок української"