Версiя для друку Обговорити в форумi

"Всьому свій час і година своя кожній справі під небом"

Екклезіаст

Війна - вельми складне явище, в тому сенсі, що це далеко не одне лише боєзіткнення супротивних військ. Війна, насправді, то цілий комплекс інформаційного, економічного, дипломатичного протистояння, з метою впливу на супротивника таким чином, аби змусити його підкоритися завойовникові та виконувати його волю. Притому, об'єктом агресії може бути як одна окрема країна, так і цілий ряд країн.

На жаль, примітивне уявлення про війну іноді приводить до того, що жертва агресії усвідомлює безвихідь свого становища надто пізно, коли військовий спротив вже не має великого сенсу, стає не більше ніж трагічним фіналом. Саме тому надзвичайно важливо не закривати очі на будь-які прояви агресії з боку тієї чи іншої країни, тим більше, коли вони задіяні у комплексі.

В цьому сенсі агресія Московії щодо нашої країни, що перебуває нині на стадії повномасштабного збройного вторгнення, є дуже показовою. Адже почалася вона аж ніяк не під ранок 24 лютого 2022 року, а ледь не відразу по осягненню Незалежності.

Не акцентуючись на причинах - а вони надзвичайно глибокі і я не раз у своїх статтях називав їх - нагадаю лишень, що Московія від самого початку не сприймала всерйоз Україну за незалежну державу. Це навіть не про намагання Кремля зберегти контроль над Збройними силами України та інших постсовєцьких республік, не про спроби втягнути її у економічний колгосп т.зв. СНД чи у Митну спілку, не про тверду впевненість кремлівських у тому, що їхні київські колеги і далі заглядатимуть їм у рота, звично слідуватимуть у кільватері мудрої політики старшої сестри. Це глибше. Це майже на генному рівні. Плакати на кшталт "Ельцин, заставь хохлов кормить Россию", які не раз траплялися на очі на мітингах тодішньої московської публіки, тому безперечний доказ.

На жаль, реакція української влади на явно розпочату проти України війну була далеко не завжди адекватною і послідовною. Згода на розділ частини Чорноморського флоту, що базувалася в українському Криму і, згідно Біловезьких угод, перебувала в юрисдикції України, була першою та, на жаль, не єдиною поступкою. Значно тяжчими наслідками загрожувала згода на подальше - аж до 2017 року! - перебування московійської маринарки на теренах та в акваторії українського Криму. Попри те, що таке прямо суперечило ст. 17 Конституції України, таку згоду було надано, а в подальшому навіть продовжено.

Чи треба казати, що з кожної такої поступки кремлівські робили відповідні висновки? Держава, влада якої була ладна переступити через засадничі положення своєї Конституції - основи державного устрою - не могла сподіватися, що її залишать у спокої. Така поступливість на межі догідливості не могла викликати і належної поваги серед інших суб'єктів світової спільноти. Відтак, роззброєння третьої в світі ядерної потуги було лише питанням часу. Попри те, що ні в кого немає ані найменшого сумніву щодо того, хто був ініціатором вилучення в України ядерної зброї, правда в тому, що й Сполучені Штати доклалися в тому часі до роззброєння України повною мірою.Чому? На мій суб'єктивний погляд, однією з причин того була саме відсутність упевненості щодо політики тодішньої української влади. Не забуваймо, що в тому моменті наша влада вже значною мірою мала ознаки клептократії, нічим не кращої за московійську, і на велику довіру не заслуговувала.

Процес роззброєння України тим часом набирав обертів. Звісно, що Україна не мала ані можливості, ні потреби утримувати ту величезну кількість війська і озброєнь, що перебували на її території, але ж і тут були перейдені всі можливі червоні лінії. Замість збереження найціннішого, саме воно чи не першим потрапляло під "скорочення". Так було пущено за вітром найбільше у Европі авіакрило, якого так потребуємо сьогодні, понищено, зокрема, морську авіацію, за реальні, а чи примарні "газові" борги ми здали Московії наші стратегічні ракетоносці та крилаті ракети, якими вона б'є тепер по українських містах, ми розпродали найбільшу у Европі танкову армію - найкраще з неї! - вивозили "фаїнами" і навіть роздаровували. Ми бездумно продавали комплекси ППО, зокрема "Панцирі" і навіть С-300, якими могли б тепер щільніше прикрити наше небо, вберегти більше людських життів.

Попри те, що рука Московії відчувалася і тут - ми ж не забули про її п'яту колону у ВР, зі всіма отими литвинами-януковичами і генералами-московитами на ключових постах? - це "самоїдство" було таки більше на совісті нашої корумпованої псевдоеліти.

Отто Бісмарк якось назвав політику мистецтвом можливого. Чи можна було очікувати, аби щойноспечена еліта України, цілеспрямовано розколювана вчорашньою метрополією, повсякчас роз'єднувана, корумпована нею, могла одразу протистояти їй на рівних? Чи могла щойноопірена українська дипломатія відпочатку переграти заматерілих на тому поприщі кремлівських зубрів? Певно, що ні. На осягнення того мистецтва пішли навіть не роки - десятиліття...

Між тим, неоголошена війна тривала і на економічному фронті. Ніхто ж не забув як вправно Московія користувалася газовим вентилем, вибираючи для того найдошкульнішу пору року, як перекриваючи газ Европі, пробувала скласти вину за те на Україну, як корумпувала українську владу через різноманітні рос-укр-енерго, обрізаючи на самому старті диверсіфікаційні проекти (про один з таких свого часу писала і КС: http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=article&artID=15793) , як раз-по-раз, під геть надуманими приводами, перекривала доступ на свій ринок значно якіснішим за тамтешні українським товарам, і то не лише за помаранчевої, а й за "регіональної" влади?

Щодо інформаційної війни, то Московія вела її усіма наявними засобами і робила те надзвичайно напористо і - слід визнати - вельми успішно. Де-де, а в Криму не помітити того було просто неможливо. Інфільтрація московійського наративу відбувалася тут усіма можливими шляхами - від засилля московійського літературного та кінопродукту до лужковських подвійнодонних проектів і навіть через номінально українські мідіа. І то був вельми агресивний наратив щодо нової, незалежної України. Саме він формував антиукраїнські настрої, що час від часу виливалися то в носінні вулицями Сімферополя труни з написом "Україна", то в агресивний "капустяний" бойкот багатонаціональних військових навчань Sea Breeze, то в перманентних протестах проти "українізації", то в мєшковщину. Чи помічала те українська влада? Певно, що так. Мєшковщину, в усякому разі, не помітити було неможливо. Тут довелося навіть реагувати. Цілком ефективно, до слова. Щодо іншого, то навіть націєорієнтована частина українського політикуму, схоже, не сприймала те за реальну загрозу, вважаючи за мудріше "не загострювати", не збурювати суспільство, не здіймати галасу через другорядне. Отак і перемудрували. Бо інформаційна війна - то геть не другорядна річ. По-суті, інформаційним нашестям Московії - як в Криму, так і на материкових теренах - було злегковажено. Ще гірше, що жодних реальних висновків не було зроблено навіть після загарбання Криму і спроби поширити руцкіймір на материку. Так, єдиний англомовний український телеканал ледь животів і, маючи на тиждень стільки годин, скільки РТ на день, був практично непомітним для західного глядача. З приходом "зеленої" влади не стало й того. І то було геть немудре рішення. Чи, от, наша «Кримська світлиця»: замість всебічно підтримати колектив редакції, який поклав собі продовжити свою справу, якомога довше залишаючись зі своїм читачем у Криму, записні патріоти від суперпатріотичної влади, з енергією, гідною кращого застосування, зробили все можливе для того, щоб викорінити КС з окупованого півострова. Коли ж колектив відмовився виконувати той ультиматум, його було звільнено, газету оголошено переведеною до Київа. Якби світличани на тому здалися і припинили випускати газету, по ній вже б давно й простигло, адже клон, створений імпотентами в столиці під брендом КС, проіснував надто недовго.

Власне, не одна українська влада недооцінила московійські інформвійська. Рашатудеї поширилися планетою, проникаючи чи не в кожну шпарину, сіючи в довірливі мізки обивателів світосприйняття, навіюване з-за кремлівських стін. І те тривало роками. Лише тепер, по трьох місяцях повномасштабного збройного вторгнення в Україну, стара Европа нарешті оцінила всю небезпеку того зомбування, перекривши московійським пропагандистам доступ до свого інформаційного простору.

Але посіяне сходить. І не лише у Европі. Спершу "зійшла" редакційна стаття в Нью Йорк Таймз, де українцям було дано зрозуміти, що підтримка США не триватиме безкінечно, далі ми вражено слухали промову дев'яностодев'ятирічного єврея Кісінджера, який, геть забувши, як сам рятувався свого часу від нацистського режиму, нині натхненно застоював інтереси режиму аніскільки не кращого. Потім ми спостерігали за демаршем Ренда Пола та голосуванням проти виділення Україні сорокамільярдної допомоги одинадцяти "українофілів" з Великої Старої Партії. А на цьому тижні доклався і попередник пана Байдена у своєму виступі на зібранні Стрілецької асоціації. Мотив всього того відчутно зрежисованого хору: "Ми не можемо рятувати Україну, прирікаючи власну економіку", та "Україні не слід перегинати палицю, добиваючись повернення всіх окупованих територій". Солістам- важковаговикам підтягують тонші тенори, як ось цей, член редакційної команди НЙТ, який, описуючи новітню тактику війни, де дрони відіграють дуже важливу роль, взявся моралізувати, нарікаючи на те, що негарно, мовляв, демонструвати широкій публіці відео знищення московійських танків, бо ж "спалений під час драматичного вибуху екіпаж - то чиїсь сини, можливо, втягнуті у конфлікт поза їхнім бажанням" (https://www.nytimes.com/2022/05/30/opinion/drones-ukraine-war.html). Наче б все й так, якби забути, що той екіпаж спалено зовсім не на Брянщині чи у Підмосков'ї, а на українській землі, куди ті, підсмажені нині "герої", прийшли вбивати, гвалтувати та мародерити. Невинне переставлення акцентів і симпатії жалісливого читача мимоволі, бодай поковзом, переміщуються на бік тих нещасних. Чи випадково, що те ідеально резонує зі згаданим хором закликів до України сідати вже за стіл переговорів, бо ж нападник трохи притомився? Навряд чи.

Попри той потужний тиск, з натяками на можливі наслідки в результаті проміжних виборів до Сенату та Палати представників, адміністрація Джо Байдена тримається твердо, як і уряд Бориса Джонсона, як і уряди Польщі та країн Балтії, як і уряди Данії, Нідерландів і ще ряду країн, зусиллями яких поставки затребуваного нами важкого озброєння лише набирають обертів. А раз так, то все йде таки по плану, товариство. А за стіл перемовин, куди нас нині так настійно намагаються підсадити жалісливі доброзичливці підсмажених "героїв", ми сядемо, коли всю територію України буде повернуто в межі її міжнародно визнаних кордонів.

Версiя для друку Обговорити в форумi

"Кримська Свiтлиця" > #22 за 03.06.2022 > Тема "Резонанс"